Украина в дипломат отношениях Книга

торської політики угорськогоуряду (запровадження угорської мови до церковнихшкіл згідно з т. зв. законами А. Аппоньї 1902 і 1907, денаціоналізація місцевої інтелігенції тощо) та новою хвилею москвофільської пропаганди з боку діячів Галичини та Росії, а з іншого — постанням народовецької течії в культурному житті краю, що виникла в колі передової національної інтелі-

152 Енциклопедичний словник-довідник

генції (Ю. Жаткович,А. Волошин, Г. Стрипський, В. Гаджега, Л. Чопей та ін.), яка прагнула писати українською мовою (не в останню чергу під впливом творчості М. Драгоманова, І. Франка, В. Гнатюка, І. Верхратського, С. Томашівського, Ф. Вовка та інших діячів України, які зацікавилися в той час закарпатською тематикою). Після розвалу Австро-Угорщини внаслідок поразки у Першій світовій війні, під впливом революційних подій в Росії та проголошення українських державних утворень — Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, народовецький рух у Закарпатті набув політичного забарвлення. Закарпатські українці були невдоволені обмеженою автономією Закарпаття під назвою «Руська Країна» в складі проголошеної Угорської Народної Республіки (закон № 10 угорського уряду від 21 грудня 1918 «Про національну автономію русинів, що проживають в Угорщині»). Тому спочатку з’їзди народнихрад у містах Стара Любовня (нині місто в Словаччині), Свалява та Мараморош-Сигет (нині місто Сігету-Мармацієй в Румунії) в листопаді і грудні 1918, а невдовзі — 21 січня 1919 Всенародні збори угорських русинів у м. Хуст (420 обраних делегатів від 175 населених пунктів Закарпаття) ухвалили з’єднати Закарпаття з Великою Україною. Однак долю краю вирішили держави-перемож- ниці у Першій світовій війні на Паризькій мирній конференції 1919–1920: за Сен-Жерменським договором 1919 Закарпаттяпід назвою «Підкарпатська Русь» було включено до складу новоутвореної Чехословаччиниз «наданням їй щонайширшої автономії». На це рішення вплинули як тогочасні міжнародніобставини, так і угода закарпатської еміграції в США з лідерами Чехословаччини і результати плебісциту серед американських русинів у листопаді 1918 щодо майбутнього рідного краю.

Майже 20-річне перебування Закарпаття в складі демократичної Чехословацької Республіки мало для населення чимало й позитивних наслідків: у період між двома світовими війнами умови життя закарпатських українців були значно кращими, ніж під угорськоювладою і в українців, які перебували під румунською, польською і радянською владами. Щоправда,надання повної автономії Закарпаттю через об’єктивні й суб’єктивні причини тривалий час затягувалося чехословацьким урядом. Лише під впливом міжнародних подій і внутрішньополітичної кризи, викликаноїМюнхенськимдиктатом, уряд ЧСР змушений був слідом за Словаччиною надати автономію краєві: 11 жовтня 1938 був призначений перший автономний уряд Підкарпатської Русі на чолі з А. Бродієм — лідером русофільськогонапряму,який проводив проугорську політику. 26 жовтня 1938 сформовано новий автономний уряд краю на чолі з лідером українського напряму о. А. Волошиним, який у складних умовах розпочав будівництво карпато-української автономної держави в складі федеративної Чехословаччині. За рішеннями першого Віденського арбітражу Німеччини та Італії від 2 листопада 1938 південні райони Закарпаття з

містами Ужгород, Мукачево, Берегове (понад 12% території краю) було передано Угорщині. Уряд Волошина перебрався до м. Хуст,де 12 лютого 1939 відбулися вибори до сойму (парламенту) края. 15 березня 1939 сойм проголосив незалежність Карпатської України й обрав її президентом А. Волошина. Того ж дня за згодою Німеччини угорські війська почали окупацію щойно проголошеної української держави і протягом трьох днів захопили все Закарпаття. Уряд Волошина та багато українських політичних і культурних діячів емігрували за кордон, а ті з них, що залишилися, зазнали репресій. Угорській окупації було покладено край восени 1944, коли до Закарпаття прийшли радянські війська, які були зустрінути більшістю населення як визволителі. Хоч юридично Закарпаття залишалося частиною Чехословаччини, чеська адміністрація відновила свою діяльність лише на сході краю. Тим часом Комуністична партія Закарпатської України, створена за підтримки політичних органів Червоної армії, 26 листопада 1944 скликала з’їзд народних комітетів у Мукачевому. На нього прибуло 663 делегати, які прийняли маніфест про вихід Закарпаття зі складу Чехословаччини та возз’єднання краю з іншими українськими землями в складі УРСР.29 червня 1945 у Москві підписано Договір між СРСР і Чехословацькою Республікою про Закарпатську Україну.Його підписання ознаменувало завершення об’єднання практично усіх українських земель (Пряшівщина залишалася за Чехословаччиною). На території Закарпаття указом Президії ВР СРСР 22 січня 1946 утворено Закарпатську область УРСР.

Літ.: Пачовський В. Історія Підкарпатської Руси. –– Ужгород, 1920–22, т. 1–2; Його ж. Срібна земля. Тисячоліття Карпатської України:Нарис історії з мапою. — Львів, 1938; Його ж. Історія Закарпаття. — Мюнхен, 1945; Борщак І. Карпатська Україна в міжнародній грі. — Львів, 1938; Мицюк О. Нариси з соціально-господарської історії Підкарпатської Руси. — Ужгород, 1936, т. 1; т. 2. — Прага, 1938; Росоха С. Сойм Карпатської України. — Вінніпег, 1949; Балагурі Е., Пеняк С. Закарпаття — земля слов’янська. — Ужгород, 1976; История городов и сел УкраинскойССР. Закарпатская область. — К.,1982; Мишанич О. Від підкарпатських русинів до закарпатських українців: Істор.-літ. нарис. — Ужгород, 1991; Болдижар М. Закарпаття між двома світовими війнами. — Ужгород, 1993, 1996; Магочій П. Р. Формування національної самосвідомості: Підкарпатська Русь (1848–1948). — Ужгород, 1994; Макара М. П. Закарпатська Україна: шлях до возз’єднання, досвід розвитку. — Ужгород, 1995; Вегеш М. Карпатська Україна1938–1939 років у загальноєвропейському контексті: В 2-х т. — Ужгород, 1997; Загальна бібліографія Подкарпаття. — Ужгород, 2000; Поп И. Энциклопедия Подкарпатской Руси. — Ужгород, 2001; Нариси історії Закарпаття. — Ужгород, 1993, 1995, 2003, тт. І–ІІІ.; Закарпаття в етнополітичномувимірі: Монографія.— К., 2008.

С. В. Віднянський.

держав і урядів 33 європейських країн, а також США і Канади. Є підсумковим документом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1973–1975). На першому етапі Наради (3–7 липня 1973, Гельсінкі) на рівні міністрів закордонних справ булиухвалені прикінцеві рекомендації щодо її програми. На другому етапі (18 вересня 1973 — 21 липня 1975, Женева) розроблялися проекти документів порядку денного. Координацію діяльності Наради здійснювали робочі органи — координаційний комітет,три головні комісії, підкомісії і робочі групи. Головні комісії увійшли до дипломатичного лексикону під назвою «кошиків». Перша комісія («перший кошик») складалась з двох підкомісій — з безпеки й принципів відносин між державами, із заходів зміцнення стабільності й довіри. До складу другої входили п’ять підкомісій — з торгівлі, з питань промислової співпраці, з науки й техніки, з екології, зі співпраці в інших економічних галузях. Третя комісія мала чотири підкомісії — з контактів, інформації, культури,освіти. На другому етапі НБСЄ загострилися дискусії між делегаціями держав капіталістичного й соціалістичного воєнно-політичних таборів. СРСР наполягав на визнанні західними державами територіальних змін, які сталися в Європі внаслідок Другої світової війни й були закріплені на Ялтинській (1945) і Потсдамській (1945) конференціях. Країни Заходу вважали центральними для порядку денного питання про дотримання прав людини, міжнародну співпрацю. Третій, останній етап НБСЄ, відбувався з 30 липня по 1 серпня 1975 у Гельсінкі. На його урочистому відкритті виступили президент Фінляндії У. К. Кекконен,генеральний секретар ООН К. Й. Вальдхайм, голови держав чи урядів усіх держав-учасниць самміту. В «Декларації принципів, якими керуватимуться держави-учасниці у взаємних відносинах» Заключного Акта, підписаній головами 35 державучасниць, зафіксовано десять основоположних принципів міждержавних відносин:

1. Суверенна рівність, повага прав, притаманних суверенітету. Державиучасниці мають забезпечувати взаємну повагу до суверенної рівності й своєрідності, право кожної держави на юридичну рівність, територіальну цілісність, свободу, політичну незалежність. Визнано можливість зміни кордонів відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю.

2. Незастосування сили або погрози силою. Держави-учасниці мають утримуватися від порушення територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави шляхом застосування сили чи погрози силою або в будь-який інший спосіб, несумісний з цілями Об’єднаних Націй і даною Декларацією.

собою, міжнародному миру, безпеці й справедливості, прагнути підвищувати добробут народів.

10. Сумлінне виконання зобов’язань за міжнародним правом. Відповідно до цього принципу держави-учасниці мають сумлінно виконувати як ті

156 Енциклопедичний словник-довідник

зобов’язання, що випливали із загальновизнаних принципів і норм міжна- родного права, так і ті, що передбачалися згідно з укладеними ними міжнародними договорами чи іншими угодами.

Досягнуті на Нараді результати переговорів були зафіксовані також в інших документах Заключного Акта: «Документ про заходи зміцнення довіри та деякі аспекти безпеки й роззброєння», «Співробітництво в галузі економіки, науки й техніки та оточуючого середовища», «Питання безпеки й співробітництва у Середземномор’ї», «Співробітництво в гуманітарних та інших сферах», «Подальші кроки після Наради». Оригінал Заключного Акта, укладений англійською, іспанською, італійською, німецькою, російською та французькою мовами, було передано на зберігання уряду Фінляндської Республіки, який надав державам-учасницям завірені копії цього документу.

Унаслідок підписання керівництвом Радянського Союзу Заключного Акта, 12 травня 1976 у Москві було створено Групу сприяння виконанню Гельсінських угод у СРСР. 9 листопада 1976 письменник М. Руденко на прес-конференції, що відбулася на квартирі О. Гінзбурґа в Москві, зробив заяву про створення Української гельсінської групи (повна назва — Українська громадська група сприяння виконанню Гельсінських угод). Її членами-засновниками стали М. Руденко (керівник), О. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, М. Маринович, М. Матусевич, О. Мешко, Н. Строката, О. Тихий. Прагнення учасників групи зареєструвати її як громадську організацію засвідчило усвідомлення українськими дисидентами того факту,що з підписанням Гельсінських угод їх діяльність набула міжнародно-правової бази. Українськіправозахисники відстоювали ідеї законності здобуття Україною незалежності шляхом виходу зі складу СРСР,як це було передбачено його Конституцією, боротьби проти порушень радянським керівництвомміжнародно-правовихзобов’язань і законодавства власної держави. У декларації Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод зафіксовано її основні завдання: ознайомлення українського суспільства зі змістом Декларації прав людини (1948), сприяння реалізації положень Заключного Акта НБСЄ та інформування світової громадськості про факти їх порушення на теренах СРСР; обстоювання права України як суверенної держави та члена ООН направляти свою делегацію на міжнародні форуми, присвячені обговоренню результатів виконання Гельсінських угод; забезпечення акредитації в Україні іноземних журналістів, створення незалежних прес-агентствтощо. У меморандумі № 1 Української гельсінської групи політику керівництва СРСР щодо України кваліфіковано як геноцид.

Учасники українського гельсінського руху налагодили зв’язки з іншими правозахисними організаціями на теренах СРСР, неодноразово апелювали до комітету ООН у справах захисту прав і свобод людини, до урядів і

парламентів держав-підписантів Заключного Акта НБСЄ, інформуючи їх про нехтування правами й свободами людини в СРСР. 17 листопада 1976 створено Комітет гельсінських гарантій для України (Вашингтон). Він взяв на себе місію офіційно представляти Українськугельсінськугрупу в країнах Заходу та спільно з видавництвом «Смолоскип» ім. В. Симоненка публікував українською й англійською мовами матеріали щодо її діяльності. З жовтня 1978 постало закордонне представництво групи. У Франції її репрезентував Л. Плющ, у США — П. Григоренко. Цього ж року до закордонного представництва в США приєдналася Надія Світлична. За її редакції з 1979 українською й англійською мовами публікувався друкований орган закордонного представництва «Вісник репресій в Україні». 1980 П. Григоренко й Н. Строката-Караванська ознайомили делегації держав-учасниць Мадридської конференції з питань виконання Гельсінських угод з «Декларацією про право контролю за виконанням ГельсінськогоЗаключного Акта та про недопустимість карного й адміністративного переслідування за участь у такому контролі». 12 травня 1980 П. Григоренка як керівника закордонного представництва Української гельсінської групи прийняла прем’єр-міністр Великої Британії М. Тетчер, а 11 травня 1982 — президент США Р. Рейган. Іноземними членами групи стали дисиденти Март-Олав Ніклус (Естонія) та Вікторас Пяткус (Литва), які вступили до неї 1982, перебуваючи в пермському таборі особливого режиму. Боротьба учасників українського гельсінськогоруху за права українців, євреїв, кримських татар, за утвердження загальнолюдських демократичних цінностей набула міжнародного резонансу. Світовою громадськістю порушувалося питання щодо номінації на Нобелівську премію в галузі літератури члена Української гельсінської групи В. Стуса, який загинув в ув’язненні у вересні 1985. 29 липня 1980 у Білому домі (Вашингтон) відбулося святкування п’ятої річниці підписання Гельсінських угод, під час якогопредставники Комітету гельсінських гарантій для України зустрілися з президентом США Дж. Картером, головою Ради національної безпеки США З. Бжезінським та конгресменами. 1982 президент США Р. Рейган проголосив 9 листопада Днем Української гельсінської групи. Її здобутки було відзначено резолюціями Сенатів Канади (29 жовтня 1981), Австралії (25 серпня 1983), США (6 травня 1986). 24 жовтня 1984 у заяві Комісії США з безпеки і співробітництва в Європі з приводу смерті в ув’язненні учасника Української гельсінської групи Ю. Литвина наголошувалося, що репресії проти тих, хто сприяв виконанню Заключного Акта НБСЄ, засвідчують зневагу радянського уряду до принципів, проголошених у ньому.

Наступницею Української гельсінської групи стала створена 1988 Українська гельсінська спілка, очолена Л. Лук’яненком. Авторами її програмного документу «Декларації принципів» були В. Чорновіл, Б. Горинь,

158 Енциклопедичний словник-довідник

ЗАКОН УКРАЇНИ «ПРО МІЖНАРОДНІ ДОГОВОРИ УКРАЇНИ» 2004 — нормативний акт про порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України. Ухвалений Верховною Радою України 29 червня 2004. Із прийняттям цього закону такими, що втратили чинність, визнано закони «Про дію міжнародних договорів на території України» (1992), «Про міжнародні договори України» (1994). Порівняно з ними, новим законом посилено координаційну роль МЗС України в процесі підготовки, укладання та ратифікації міжнародних договорів.

Закон 2004 застосовується до всіх міжнародних договорів України, регульованих нормами міжнародного права і укладених відповідно до Конституції України та вимог цього закону. Міжнародні договори укладаються: Президентом України або за його дорученням — від імені України; Кабінетом Міністрів України або за його дорученням — від імені уряду України; міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади, державними органами — від імені міністерств, інших центральних органів виконавчої влади. Від імені України укладаються договори: а) політичні, мирні, територіальні й щодо державних кордонів, розмежування виключної (морської) економічної зони і континентального шельфу України; б) щодо прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; в) про участь України в міждержавних союзах та інших міждержавних об’єднаннях (організаціях), системах колективної безпеки; г) про військову

їни, мирні; б) щодо прав, свобод та обов’язків людини і громадянина; в) загальноекономічні (про економічну й науково-технічну співпрацю),