Украина в дипломат отношениях Книга

«ЗЕЛЕНА ПАПКА» ГЕРІНГА — документ,що був розроблений апаратом рейхсмаршала Герінга і опублікований у Берліні в червні 1941 під назвою «Директиви щодо керівництва економікою в новоокупованих східних областях». Мав підзаголовок «Зелена папка». Директиви містили вказівки та розпорядження щодо постачання військ із ресурсів областей, що мали бути захоплені на Сході Європи. Військовим частинам було наказано надавати допомогу господарським установам. «З.п.» також визначала стратегічні завдання і організацію економіки захоплених земель.

За планом «З.п.» Німеччина мала отримати на окупованих територіях якомога більшу кількість продовольства і нафти. Відповідно основна увага приділялася підприємствам сировинної промисловості. Також ставилося завдання відновлення транспорту і шляхів сполучення у безпосередньому співробітництві із організацією Тодта, використання місцевої робочої сили. Згодом окупанти збиралися відновити, переважно у південних областях, виробництво товарів широкого вжитку.

Реалізація засад «З.п.» в Україні розпочалась вступом фашистських військ на її територію 1941. Українські землі були розділені на рейхскомісаріат «Україна» (створений 20 серпня 1941 на території Волинської, Ровенської, Кам’янець-Подільської, Житомирської,Київської, Полтавської, Кіровоградської, Дніпропетровської, частини Вінницької, Миколаївської, Херсонської і Запорізької областей та Криму), дистрикт «Галичина» (створений 22 липня 1941, до якого ввійшли землі сучасних Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської областей) і Трансністрію (створена 30 серпня 1941, увійшли окремі райони Вінницької, Одеської, Миколаївської областей), що знаходилася під керівництвом цивільної управи Румунії як союзника Німеччини. Статус території Донбасу, що умовно виділялася в окремий промисловий район, з огляду на його виробничу специфіку і те, що цей регіон під час війни перебував на становищі близького тилу німецької армії, не був чітко визначений.

Для організації господарської діяльності в регіонах створювалася відповідна інфраструктура. У рейхскомісаріаті «Україна»з перших місяців його існування діяли господарський штаб, підпорядкований безпосередньо

182 Енциклопедичний словник-довідник

ЗЛУЧЕНИЙ УКРАЇНСЬКО–АМЕРИКАНСЬКИЙ ДОПОМОГОВИЙ КОМІТЕТ (United Ukrainian American Relief Committee) —

українська міжнародна громадська організація у Філадельфії (шт. Пенсільванія, США). Створена у червні 1944 Конгресом українців Америки з метою надання матеріальної допомоги українцям в Україні та діаспорі. У перші роки після Другої світової війни діяльність ЗУАДК через його європейське представництво зосереджувалася переважно на допомозі українським «переміщеним особам» і біженцям,які опинилися в Німеччині та Австрії, та переселенні їх за океан. Фінансову основу ЗУАДКстановили кошти міжнародних організацій, добровільні пожертви установ, організацій та окремих осіб української діаспори. Заходами комітету до США переселилося близько 50 тис. осіб, понад 3 тис. натуралізувалися в Німеччині. Наприкінці 1950-х більшість бажаючих емігрувала з Німеччини до США і діяльність ЗУАДК в Європі помітно ослабла. З кінця 1980-х головну увагу він приділяє допомозі українцям в Україні та новим емігрантам.

під назвою «На допомогу агітатору» як орган ЦентральногоКомітету і Київського обкому КП(б)У.У 1941 році вийшло двадцять три номери журналу. Під час німецько-фашистської окупації України 1941–1943 не видавався. 1944 видання відновилося під попередньою назвою «Блокнот агітатора»: у цей рік вийшло шість номерів журналу; з 1945 по 1950 виходило по двадцять чотири номера на рік. У липні 1969 щомісячник отримав назву «Під прапором ленінізму». Незмінним залишався ідеологічний наставник — ЦК КПУ, який опікувався виданням до 1991. Журналпропагував ленінську теоретичну спадщину, висвітлював практику комуністичного будівництва в СРСР, боротьбу КПРС за зміцнення міжнародного комуністичного й робітничого руху тощо. У цей період своєї історії видання, з одного боку, відзначалося надзвичайною заідеологізованістю, з іншого, мало можливість залучати науковців, оскільки публікації на його сторінках зараховувались Вищою Атестаційною Комісією як наукові. Починаючи з 1992, з другого номеру (1273), засновниками журналу були Міністерство закордонних справ України, Міністерство зовнішніх економічних зв’язків України та трудовий колектив редакції. З вересня-жовтня цього ж року (№ 1280–1281) засновниками журналу виступають лише МЗС Українита трудовийколектив редакції.

Правонаступником «Під прапором ленінізму» став журнал «Політика і час» (свідоцтво про реєстрацію 9 червня 1994), а єдиним засновником видання виступило МЗС України. Тематична спрямованість журналу була пов’язана з висвітленням питань зовнішньої політики України, зовнішньоекономічних зв’язків, проблем розвитку міжнародних відносин і світової економіки, суспільно-політичного і духовного життя України, діяльності України в міжнародних організаціях.

184 Енциклопедичний словник-довідник

Нинішній формат наукового журналу «Зовнішні справи» — спадкоємця «Політики і час» — спроба зробити зовнішню політику справою експертів, науковців та всіх тих, хто нею цікавиться, донести нестандартні наукові ідеї до широкого загалу читачів. У складі редакційної колегії працюють дипломати та вчені-міжнародники. На його сторінках висвітлюються історія української дипломатії, досвід і практика діяльності дипломатичної служби незалежної України та зовнішня політика іноземних держав, сучасні тенденції та актуальні проблеми міжнародних відносин і міжнародного права.

За своїм змістом він, по суті, перетворився на дієвий дискусійний майданчик, на якому кращі теоретики та практики стратегії і тактики міжнародних зносин та зовнішньої політики обговорюють оптимальні варіанти пошуку місця України у сучасному глобалізованому світі.

С. В. Віднянський, Л. В. Янчук.

ЗОЛОТА ОРДА (Улус Джучі) — держава степового імперського типу, pax nomadica, що існувала від близько 1240 до 1502 в степовій зоні Східної Європи (включно з українськими землями), Центральної Азії та Західного Сибіру.Утворилася в результаті монгольських завоювань 20–40-х рр. 13 ст. За монгольською традицією, вважалася частиною єдиної імперії нащадків Чингізхана і називалась улусом (вотчиною) Джучі, старшого сина Чингізхана, не маючи спеціальної самоназви. Управління улусом здійснювали прямі нащадки Джучі. Назва «Золота Орда» закріпилася за нею в московських літописах з 16 ст. як пам’ять про золоте шатро ханської ставки (орди). Самі ж хани З.О. з кінця 14 ст. почали титулувати себе «великими ханами» або ханами «Великої Орди», де слово «великий» відповідно до степової політичної термінології було метафорою суверенності, верховнос- ті. В східних літописних джерелах улус Джучі називався Дешт-і-Кипчак, Білою ордою (Ак-орда) та Синьою ордою (Кок-орда). Поплутаність назв була почасти пов’язана із внутрішнім поділом З.О. на два найвпливовіші крила — улуси нащадків двох синів Джучі — Батия та його старшого брата Орда-Ічена.

З.О. поділялася на улуси між п’ятьма синами Джучі: Батиєм (Поволжя, Подоння, Північний Кавказ), Берке (наслідував верховнувладу і, відповідно, улус Батия), Орда-Іченом (Центральна Азія), Шибаном (Приуралля та Західний Сибір), Моголом (Придніпров’я та Крим). Кожен із синів, крім Берке, став родоначальникоммолодших династій, проте старшинство разом із правом на ханство зберігалося за нащадками Батия (Батуїдами) до їх вигасання 1359; відтоді право на ханство перейшло до Ордаїдів, що правили Кок-ордою.

рішньому житті зберігалася широка автономія князівств і церкви. Скасування інституту баскаків, що, очевидно, було заходом централізації монгольської держави (баскаки походили з вищої монгольської знаті й були тісно пов’язані родинними зв’язками з улусними беками) за хана Узбека (1312–40), дало можливість руським князям, передусім правителям Великого князівства Московського, поставит и під свій контроль значні податкові ресурси Північно-Східно ї Русі, це стало підґрунтям зростання політичної ваги князівства та його військової потужності в 30–70-х рр. 14 ст.

Вищу владу З.О. представляли хан (абсолютний правитель) та курултай (степовий репрезентативно-дорадчий орган, що мав право затверджувати нового хана). Беклярібек («бек над беками») зосереджував у своїх руках переважно воєнно-адміністративні повноваження, а візир — адміністра-

території Монгольської імперії, стимулювала надшвидкий розквіт міст, у тому числі і нових, на караванних шляхах.

Правління Узбека, а потім його сина Джанібека (1341–57) та онука Бірдібека (1357–59) стали роками вищого злету могутності З.О. В наступний період розпочався занепад ханської влади, що було зумовлено, насамперед, вигасанням династії нащадків Батия, а також особливостями степового принципу трононаслідування, що визнавав насильство законним засобом досягнення влади. Послаблення центрального уряду в Сараї було спричинене також занепадом від 1340-х рр. міжнародної торгівлі внаслідок розпаду чингізідських держав у Персії, Центральній Азії, Монголії, а також вигнання монголів з Китаю в ході повстання «червоних хусток» 1351–68. Це порушило безпечне сполучення в Євразійському степу й привело до переорієнтації товарообігу в напрямку північ-південь. Виникнення нових торговельних шляхів стимулювало зростання периферійних ринкових центрів, таких як Казань (нині столиця Татарстану, РФ), Москва, що орієнтувалися на торгівлю головним чином із Хорезмом і Персією, та

спричинило піднесення Астрахані (нині місто в РФ) як транзитного центру. В Дунайсько-Дніпровському межиріччі налагодився торговий шлях між Константинополем та Балтикою, що проходив через Львів, Кафу й Тану (середньовічне місто в районі сучасного м. Азов). Усе це підштовхувало Велике князівство Литовське до експансії на південь, яка полегшувалася через обезлюднення українського степу внаслідок відкочування сил Ногая на схід та південь і втрат населення від «чорної смерті». Перемога литовських сил у Синьоводській битві 1362 призвела до втрати З.О. цих земель. Економічне посилення Великого князівства Московського на тлі нескінченної боротьби за трон у З.О. також мало воєнно-політичнінаслідки, що проявилися в перемозі московських військ у Куликовськійбитві 1380.

Короткочасна стабілізація З.О. наприкінці 14 ст. була пов’язана з правлінням хана Тохтамиша (1380–95), який, зокрема, відновив контроль центральної влади над Хорезмом, поновив підданство Північно-Східної Русі, нормалізував стосунки з генуезькою Кафою. Проте інтереси в Хорезмі призвели до зіткнень Тохтамиша з еміром Тимуром, який захопив владу в улусі Чагатая й утворив потужну воєнну імперію з центром у м. Самарканд (нині місто в Узбекистані). Внаслідок успішних походів 1391–92 на Кавказ та 1395 у Дешт-і-Кипчак Тимур анексував Хорезм, вигнав Тохтамиша з ханства і розорив торгову мережу З.О. Тохтамиш знайшов прихисток у Литві, залишивши трон своїм дітям, яких насправді контролював могутній темник і ставленик Тимура бек Едигей. Спроби великогокнязя литовського Вітовта продовжити експансію за рахунок З.О. були зірвані внаслідок поразки на р. Ворскла 1399 від сил Едигея. Пізніше Вітовт підтримав чингізідський рід Гіреїв у його спробах утвердитися в Криму.

Ослаблення центральної влади в З.О. привело до утворення Сибірського ханства в 1420-х рр. та посилення в 1430-40-х рр. улусів з центрами в Казані та Солхаті (нині м. Старий Крим), стимулювало експансивність і домагання Великим князівством Московським самостійності. В 1440-х рр. усамостійнюється Ногайська орда, а в 1460-х утворюються Казахське та Узбецьке ханства. Прагнучи відстояти свою окремішність від З.О., правителі Солхату й Великого князівства Московського водночас переслідувалимету оволодіти всією золотоординською спадщиною. Спроби військових акцій ханів «Великої Орди» проти Кримського ханства (1456), Москви (1472) провалилися, але підштовхнули кримськогохана Манглі-Гірея I та великого князя московського Івана III Васильовича до укладення стратегічного союзу проти З.О. Наслідком спільних дій союзників стала поразка хана Ахмата в поході на Москву 1480. Кримський хан Манглі-Гірей I 1502 захопив ставку останнього хана Сейїд Ахмета (помер 1506 у Литві). Ця перемога поклала кінець З.О., давши кримським ханам законні підстави присвоїти імператорський титул падишаха.

188 Енциклопедичний словник-довідник

І

ІЗМАЇЛ — місто Одеської обл., розташоване на лівому березі Кілійськогогирла Дунаю за 80 км. від Чорного моря. Населення 77 тис. осіб (2008).

У 12 ст. на місці сучасного І. існувала генуезька колонія, від 14 ст. — слов’янське селище Сміл у складі Молдавського князівства. Наприкінці 15 ст. Османська імперія перетворила його на свій опорний пункт для боротьби проти запорозьких козаків у Придунав’ї. 1595 козацькі загони на чолі з гетьманом Г. Лободою і С. Наливайком захопили Сміл. Після повернення турки спорудили тут фортецю, назвавши її І. Проте і вона не витримувала навальних атак запорожців, які оволодівали нею 1609 і 1621.

Від 2-ої половини 18 ст. І. стає одним із ключових місць у протистоянні між Російською та Османською імперіями. 26 липня 1770 під час війни 1768–74 російська армія при підтримці запорожців взяла під контроль І., примусивши турецьку залогу (близько 20 тис. вояків) поспішно залишити її. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 І. повернуто Порті, яка відтоді розгорнула в ньому масштабні фортифікаційні роботи під керівництвом німецьких і французьких інженерів. Унаслідок цього тут постала одна із найпотужніших в Європі фортець (за оцінками тогочасних військовиків, «неприступна»), оперізана більш як шестикілометровим валом у 8 метрів заввишки і глибоким ровом, наповненим водою. Під час російсько-турецької війни 1787–91 в І. отаборилося 35-тисячне військо під орудою досвідченого полководця Айдозлі Махмет-паші. Призначений командувати зосередженими біля фортеці російськими частинами генераланшеф О. Суворов надіслав ультиматум про її добровільну здачу впродовж 24 годин. Однак ця вимога була відхилена турецькою стороною. 11 грудня після інтенсивного бомбардування розпочався штурм І., в якому брали участь 30 тис. вояків. У їх складі разом із полками російської регулярної армії були чорноморські козаки на чолі з генерал-майором Дж. Де Рібасом, колишнім підданим Неаполітанського королівства. Наступ забезпечувала очолена кошовим отаманом А. Головатим козацька флотилія, з човнів якої десантувалися штурмові підрозділи. Упродовж 10-годинної битви турецька залога зазнала цілковитого розгрому, втративши 26 тис. убитими і 9 тис. полоненими, 245 гармат, 30 суден. Утрати наступаючих: 2 тис. вбитих і близько 3 тис. поранених. Падіння Ізмаїлу набуло великого резонансу в Європі, а в столиці Порти, Константинополі, спричинило народне повстання. Османська імперія змушена була піти на перемовини із російською стороною, що завершились Ясським мирним договором 1791, за яким І. повертався під турецьку владу.

190 Енциклопедичний словник-довідник

14 вересня 1809, у період війни Росії проти Туреччини, І. був захоплений військами під командуванням генерала П. Багратіона і за Бухарестським договором 1812 приєднаний до Російської імперії. У 1820-х рр. у ньому з’явилася цивільна адміністрація — магістрат, дума, інші установи. 1830 утворено Ізмаїльське градоначальство. Пожвавилося торговельне судноплавство, почалася забудова міста особняками дворян і купців.

За умовами Паризького трактату 1856, яким завершиласяКримська війна, І. знову перейшов під турецьке управління, що тривало аж до війни 1877–78, коли російське військо взяло його штурмом 13 квітня 1877. Укладений 1878 Берлінський трактат остаточно визначив приналежність І. до Російської імперії.

Від 1-ої пол. 19 ст., залишаючись військовим форпостом, І. виступає осередком міжнародних торговельних зв’язків на перетині річкових і морських шляхів Південно-Східної Європи. Важливим важелем його розвитку став порт, що спеціалізувався головним чином на експорті зерна. У середині 19 ст. звідси щороку вивозили на зарубіжні ринки 330–340 тис. чвертей пшениці. 1898 ізмаїльський експорт, в якому переважало зерно (головно кукурудза), досяг 8 млн. пудів вартістю 2,5 млн. рублів. Водночас імпорт товарів загальною вагою 700 тис. пудів обчислювався 200 тис. руб. В І. проводилися два щорічні ярмарки, що збирали понад 10 тис. осіб, включно з іноземними комерсантами. Найвпливовішою верствою в місті стало купецтво. Після запровадження 1831 гільдійського устрою в Бессарабії І. налічував понад 200 купців усіх трьох гільдій, а в 1838 — вже 285. Найбільша питома вага у товарообігу припадала на торговців-судновласни- ків, операції яких сягали країн Центральної й Південної Європи та Близького Сходу.

У цей період населення І. зростало за рахунок українських і російських поселенців, а також вихідців із турецьких володінь на Балканах — греків, болгар, молдаван, албанців. На початку 20 ст. тут налічувалося 22 тис. жителів, професійні заняття яких були пов’язані переважно з роботою в порту, на суднах, рибних промислах. Від початку 1830-х рр. в І. діяв цех вільних матросів, що обслуговував морські й річковірейси. У місті виникло власне суднобудування — баркасів, човнів тощо.

У 19 — на початку 20 ст. прикордонне становище І. широко використовували громадсько-політичні рухи в Росії і Українідля зв’язків із зарубіжними центрами визвольної боротьби, транспортування на терени імперії нелегальної літератури. 1869–71 у місті жив і учителював болгарський поет Х. Ботев, який водночас займався конспіративно-революційною діяльністю на доручення патріотичних організацій своєї країни. В І. також працював один із фундаторів професійної музичної культури Румунії, композитор і хоровий диригент, українець за походженням Г. Музическу.