Shelekhova_UM-pere_DPA_11ukr_(173-12)_S

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

26. Талановитий життєлюб

Олександр Іванович Копиленко – відомий український письменник, автор понад 100 книжок.

Людиною життєрадісної вдачі прийшов Копиленко в літературу в 20-ті роки ХХ ст. Прийшов, щоб оспівати у своїх книжках багатство душі людської, таємницю природи, яку він спостерігав і дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав із книжками сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.

Натхненний співець сучасності, він жив трудовим сьогоденням свого народу, багато подорожував. Таким чином збагачувався новими враженнями, невичерпним матеріалом для роздумів.

Любив Копиленко дітей, і діти завжди відповідали йому взаємною любов’ю. У школах Копиленко завжди був жаданим гостем і «своєю» людиною. Можливо, саме любов до природи і єднала письменника з дітьми. А в природу в усіх її проявах Копиленко був закоханий. Пташине щебетання й шум лісу – то була для Олександра Івановича найкраща музика; ліс, степ, луки – найкращий пейзаж; аромат квітів – найліпші пахощі; край неба на світанку або захід сонця – найбагатша гама барв; літо, зима, весна чи осінь – однаково найкраща пора року.

Був лагідний і замріяний, проте говорити тихо не вмів. Хата, у якій з’являвся Копиленко, аж двигтіла стінами. Особливо, якщо Олександр Іванович реготав, а посміятися від душі він був завжди охочий.

Бо був Копиленко життєрадісної вдачі – життєлюб і людинолюб. Напрочуд товариський, він приваблював людей своєю душевною щедрістю й життєрадісністю. Дружив Копиленко з людьми різних професій, і йому завжди було про що поговорити з ними, тому що він був жадібний до людей, до життя в усіх його проявах.

Дуже любив Копиленко природу, любив тварин. Кохався в рибальстві й полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство й рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він із друзями на полювання, то забував рушницю біля машини, завдавши цим клопоту друзям – шукати рушницю в лісі. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.

Зате після кожного завжди метушливого виїзду з’являлися чарівні оповідання про природу.

Талант Копиленка проявлявся в усіх його захопленнях. Він любив книжки і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків і ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку високо цінували художники.

А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-ама- торів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.

Проте жодне із цих захоплень не було самоціллю, усі вони служили одній меті – літературі, збагачуючи творчість письменника відчуттям повноти й змістовності життя, яким завжди відзначалися його книжки. А вони користуються великою популярністю не лише в нашій країні, а й далеко за її межами, бо вчать молодь шанувати природу й піклуватися про неї, палко любити рідну землю і свій народ.

Ім’я О.І. Копиленка занесено до енциклопедії світової літератури.

27. Багатогранний талант

Дивний, вражаючий і по-своєму романтичний життєвий шлях Івана Кавалерідзе; його доля нагадує гілку грузинського дерева, яку прищепили і яка розквітла на українській землі. Іван Петрович, батько якого був грузином, чудово знав українську мову, вся його творчість пов’язана з нашим краєм. Широта творчих зацікавлень Івана Кавалерідзе вражає: він мав вагомі доробки в скульптурі й значні здобутки в кіно й драматургії, і в кожній професії митцеві вдалося сягнути висот. Éому було присуджено почесне звання народний артист України, але слово «артист» стосовно Івана Кавалерідзе можна тлумачити в його давньому значенні – це людина, яка досягла високої майстерності в мистецтві загалом. В образотворчому мистецтві, у драматургії він був таким же істинно народним артистом, як і в режисурі кіно, за яку, власне, й одержав почесне звання. Кінофільми «Злива», «Запорожець за Дунаєм», «Григорій Сковорода», пам’ятники Т. Шевченкові в Ромнах, Сумах і Полтаві – яке цікаве поєднання в одній особі доробку трьох не в усьому споріднених, а часом і досить віддалених один від одного видів мистецтва!

То що ж визначає його художню суть? Яка його творча любов? Митця завжди цікавили постаті відомих особистостей; його образи є значними і складними. Серед них належне місце відведено княгині Ользі, Тарасові Шевченку, Ôедору Ша-

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

ляпіну, Льву Толстому. Особливо полюбився Іванові Кавалерідзе філософ і мандрівник Григорій Сковорода, який був близький художникові своїми ідеями, поглядами на призначення людини; йому митець присвятив понад півстоліття творчих шукань.

Плекаючи в душі образ видатного філософа, Кавалерідзе не міг знати, коли і в якому виді мистецтва створить його. Приємним і несподіваним сюрпризом стало для нього замовлення пам’ятника Григорію Сковороді в містечку Лохвиці, що на Полтавщині, на честь двохсотріччя з дня народження філософа.

Умови були важкі, несприятливі: грошей на пам’ятник бракувало, не було граніту, бронзи, а терміни виконання роботи були вкрай стислі. Такого напруженого періоду, як осінь 1922 року, у житті йому ще не доводилося переживати. Скульптор працював без перепочинку, з майстерні виходив, аби трохи поспати й поїсти, лише зрідка відволікався короткими прогулянками.

За чотири місяці напруженої роботи було створено образ мандрівного поета, який і сьогодні вражає глядача своїм новаторством, сміливим трактуванням зовнішності й характеру.

Починаючи з лохвицького пам’ятника, тема Сковороди стає для Кавалерідзе справою життя; він створив кілька погрудних портретів та барельєфів філософа, меморіальну дошку для будинку Києво-Могилянської академії, поставив кінофільм про поета. Вінцем цього напрямку в творчості став пам’ятник Григорію Сковороді, який було споруджено 1977 року в Києві на Контрактовій площі. Автор київського пам’ятника розвиває ідею: Сковорода-мандрівник, сіяч правди. Вражає сила життєвої правди, простота постаті філософа. Ясний погляд Григорія Сковороди спрямовано на КиєвоМогилянську академію, у ньому – звичайна людська замріяність і пророче бачення щасливого майбутнього свого народу.

Сковорода любив світ, людей. Наслідуючи свого героя, Іван Кавалерідзе до кінця життя залишався вірним його образові; думки філософа ще в молодості стали для визначного митця життєдайним зерном, і це зерно дало щедрий ужинок.

28. Унікальний українець

Патріот і меценат Петро Яцик належав до того рідкісного типу людей, які вже з першого погляду викликають глибоку довіру. Ùе не знаєш, хто і яка людина, та навіть і приблизно не здогадуєшся про те, але вже відчуваєш: вона не прагне видаватися кимось кращим чи значнішим, аніж є насправді.

Спокійний, самозосереджений і доброзичливий, Яцик справляє враження чоловіка справді надійного. Як кажуть, на таких можна покластися: вони мають тверде слово, не щедрі на всілякі обіцянки й запевнення, але, пообіцявши щось, неодмінно виконають, хоч би яких зусиль це їм коштувало. Шкода, що ця обов’язковість поміж нас не менш рідкісна, аніж талант; такої внутрішньої дисципліни і справді повсякденного, повсякчасного дорожіння своїм реноме нам бракує і бракує.

Уже потім я не раз переконувався в справедливості того першого враження від Петра Яцика. Єдине, на що не міг для себе відповісти: це в нього вроджене чи вироблене життям? Так, він творив себе, наче писав книгу чи ліпив скульптуру, прагнучи довершеності, орієнтуючись на еталони культури ділового світу, відсікаючи в собі такі анахронічні карикатурні риси, як розхристаність душі, пустопорожня балаканина й усе до цього подібне, що так прикро вражає нас у багатьох людях. Але якби Яцик не мав вроджених даних отієї діловитості й відповідальності, то важко повірити, що він так далеко просунувся б у процесі самовиховання й самовдосконалення.

Це нагадувало б будівництво хати без фундаменту. Хоч яку б архітектурну вигадливість споруда мала, хоч який добротний матеріал для неї було обрано і хоч як старанно її збудовано, однак саме через відсутність надійного фундаменту вона ніколи не змогла б дорівнятися в досконалості й надійності до тих, які це мають.

Передумуючи його багате на складні перипетії життя, не раз допевнювався: він – людина, яка не губиться за несприятливих чи й критичних ситуацій, а навпаки – змобілізовується, збирає всі свої інтелектуальні й моральні сили для рішучих дій. Слабший нітиться, деморалізується, що й може стати початком програшу, внутрішньої готовності примиритися з поразкою ще тоді, коли об’єктивно зберігається шанс виграти, – але він уже опустив у безнадії руки. Яцик же не припускав і думки про капітулянтство. Він боровся до кінця, прагнув скористати кожен – бодай і найменший – шанс. І, певно, саме тому здебільшого перемагав.

Отже, Петро Яцик – це яскравий індивідуум суспільства. Змагання до висот він вважав єдиним здоровим виправданням на існування. Змагання за життя – єдиним реальним виправданням життя.

Ті люди чи народи, які неспроможні змагатися до висот, підсвідомо перестають боротися за своє місце на землі, за своє місце між людьми. Вони нидіють, втрачають право на життя

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

і помирають. Порожні розмови про змагання не є змаганням. Адже тільки те, що кожний з нас окремо і всі ми разом здобудемо і залишимо по собі, принесе добро Україні в країнах нашого поселення, а також і на рідних землях.

29. Спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому

У Києві на площі перед Софійським собором – гірка із сірих гранітних брил. На ній напис: «Богдан Хмельницький. 1888». На вершині гірки – бронзовий кінь, різко й раптово зупинений вершником у момент стрімкого руху. Навіть у житті не часто помітиш таку хвилюючу мить – здибленого розпаленого скакуна. А тут – усе в бронзі до найменших деталей. І так вражаюче правдиво, що, здається, чуєш іржання коня, останній удар копит об камінь, владний окрик вершника.

Цей скульптурний образ, здається, завжди стояв на площі, де 23 грудня 1648 року кияни зустрічали Богдана й керовані ним козацькі полки після блискучої перемоги під Пилявцями. Однак народжувався монумент у муках і непорозуміннях, у протиборстві різних сил.

Творець шедевра – видатний скульптор XIX століття, білорус за походженням, Михайло Микешин. З радістю прийнявши пропозицію вчених – ініціаторів спорудження монумента, він прибув з Петербурга й одразу почав працювати над проектом. Художник ураховував побажання знавців української старовини. Історик Володимир Антонович знайомив Микешина з багатьма портретами Богдана Хмельницького, зразками військового одягу, зброї того часу. Кінь мав бути саме такий, на якому їздив Хмельницький під час тривалих переходів,

убоях: витривалий, маневрений «син степу» – безвідмовний

убитві і відданий своєму господареві. За розпорядженням козачого генерала степових коней приводили для моделювання прямо в майстерню скульптора.

Нарешті проект готовий і схвалений Київським ініціативним комітетом. Був складений кошторис, але уряд відмовився покрити ці витрати, а також виділити з державної казни бронзу на монумент. Та ніщо не могло зупинити Микешина й ініціаторів цієї патріотичної справи.

Відтоді спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому стало всенародною справою. У січні 1870 року вся країна почала добровільний збір коштів. Жертвували переважно найбідніші – селяни, ремісники, солдати, робітники, низькооплачувані службовці. Однак зібраних коштів було замало.

Ùоб зменшити витрати, скульптор відмовляється від супровідних композицій на постаменті, усю увагу зосереджує на постаті вершника. Бронзу одержує з переробленого брухту кольорових металів, який дістається з великими труднощами. Влада постійно ставить перепони: Микешина виселяють із будинку, де він працював над пам’ятником, за доносами накладають арешт на майно. У таких складних умовах митець продовжує самовіддано працювати.

Через три роки бронзову постать нарешті відлили. Це був високохудожній мистецький твір. Безумовно, допомогли скульптору в таких нелегких умовах не лише його талант, а й наполегливість, сила волі. Він черпав натхнення не з нагород і титулів, а з власного переконання в потрібності розпочатої справи.

Лишалося встановити скульптуру. Проте ця справа розтягнулася на довгих вісім років. Чиновники робили все, щоб відтягнути встановлення пам’ятника. Проблеми з його перевезенням з Петербурга до Києва, збереженням, з пошуком місця встановлення вирішувалися надто повільно.

І все ж настав цей вистражданий, довгоочікуваний день – 11 червня 1888 року. На Софійській площі віднині височів пам’ятник Богданові Хмельницькому. Не запросили на відкриття тільки його творця – Михайла Микешина. Так чиновники поквиталися зі славетним митцем, який віддано любив Україну.

Майже тринадцятирічна історія спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому стала зразком перемоги таланту художника, народного ентузіазму над бюрократичною тяганиною.

30.Óêðàїíсüêèé Øåêсïіð

Зйого іменем пов’язана ціла епоха українського культурного відродження. Актор, письменник, режисер, композитор, співак, громадський діяч, засновник українського театру, Марко Лукич Кропивницький виплекав справжніх зірок світової сцени, а його театр здобув належне місце серед кращих національних театральних колективів Європи.

У час, коли більшість населення України була неписьменною, театр Кропивницького протягом багатьох років популяризував творчість Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Івана Ôранка й інших українських письменників. Просвітницька діяльність колективу дала величезний поштовх для подальшого розвитку української культури і стала однією з духовних основ для створення незалежної Української держави.

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

У своїх п’єсах, як, наприклад, «Дай серцю волю, заведе в неволю», «По ревізії», «Замулені джерела», Кропивницький виступає тонким знавцем людської душі, висвітлюючи болючі проблеми доби, зображуючи гострі соціальні протиріччя суспільства. Царська влада забороняла твори драматурга, боячись їхнього впливу на простих людей, за ним було встановлено поліцейський нагляд.

Через усе життя письменник проніс безмежну любов до творчості Шевченка, з надзвичайною майстерністю читав його твори. Кропивницький був першим виконавцем пісні композитора Данила Крижанівського на слова Тараса Шевченка «Реве та стогне Дніпр широкий», за що ледве не поплатився волею, бо в ті часи царський указ забороняв читати твори, друкувати тексти до музичних нот українською мовою. Цей виступ відбувся в Одесі в 1898 році. Кропивницький заспівав, а публіка, підхопивши урочисту мелодію, дружньо підспівувала. Цієї миті поліцейський підрозділ увірвався до залу, почав виштовхувати глядачів, а у відповідь, наче присуд, з усіх боків співом лунало, шквалом било Шевченкове слово...

Драматург написав понад сорок п’єс, більшість яких поставив на українській сцені. Як режисер Марко Кропивницький був дуже вимогливим до себе й до акторів, наголошував, що необхідно добре знати життя народу, аби правдиво розкривати образ сценічного героя. Слова, рухи, інтонація, міміка, грим, сценічні костюми, постановка й музичне оформлення спектаклю – усе повинно сприяти розкриттю змісту п’єси. Таким було творче кредо великого режисера-педагога, який виховав кілька поколінь українських акторів.

Після тріумфальних гастролей у Петербурзі професійна майстерність Кропивницького зацікавила російських режисерів Немировича-Данченка і Станіславського, які приїжджали в Україну, щоб ознайомитись із його творчими досягненнями.

За своє довге театральне життя Марко Кропивницький зіграв понад п’ятсот ролей в українських, російських і західноєвропейських п’єсах. Це були шедеври сценічного втілення, у яких великий актор створював правдиві глибокі характери, зачаровуючи своєю грою глядачів.

Великий драматург і актор був популярним не тільки серед земляків, його творчість і подвижницьку діяльність на благо національної культури цінували визначні представники передового російського мистецтва: Лев Толстой, Петро Чайковський, Антон Чехов, Костянтин Станіславський. Видатний російський художник Ілля Рєпін зобразив письменника керманичем козацького човна, що наперекір стихії долає хвилі

розбурханого моря задля досягнення мети, і цим ніби підсумував складний і тернистий шлях митця.

Ùе за життя Кропивницького називали «українським Шекспіром». Поет Максим Рильський, який мав щастя бачити й чути легендарного майстра, присвятив йому вірш, назвавши генієм, який творив і страждав задля свого народу.

31. Справжній учений

Познайомитися було з ним легко. Я зайшов до його хати, а він зустрів мене відразу спокійно, без етикету, як свого звичайного знайомого. Ледве чи не з першого разу частував мене чаєм, що в Галичині було незвичайним. У нас частували тільки людей близьких, давно знайомих.

У розмові він не намагався навертати мене до своїх поглядів і взагалі не накидав ніколи своїх переконань іншому, не любив проголошувати в приватних розмовах свої ідеї, а натякав на них принагідно; якщо агітував, то хіба книжками.

Ôранко був дуже працьовитим: читав книжки, робив нотатки цілими днями, писав прозові та поетичні твори й наукові статті. Навіть при гостях Іван Якович не покидав своєї праці й, розмовляючи з ними, безупинно працював. От цим і можна пояснити велику кількість написаних ним творів і широкі його знання. З усіх українських письменників Ôранко найбільш плодовитий. Своєю пильністю він набував знання найважливіших чужих мов, читав майже всіх авторів в оригіналах і вивчав мови самотужки зі словником і граматиками. Пам’ять мав унікальну і завдяки їй, як і превеликій працьовитості, набув надзвичайно широких знань. Своїми знаннями Іван Якович не хвалився ніколи, а вони показувалися принагідно.

Я часто мав нагоду пересвідчитися у глибині його знань. Коли я складав іспит з французької мови, мені дали завдання – опрацювати добу романтизму й Шатобріана. Після іспиту зайшов я до Ôранка й згадав про це, і він розказав мені набагато більше й докладніше, ніж я написав, спеціально готуючись до іспиту. Чогось такого мені не доводилося в житті зазнати ніколи більше.

Ôранко знав релігію краще, ніж професори теології, літературу, політичну економію, природничі науки, історію, етнографію ліпше, ніж деякі вчителі тих наук. Узагалі мав він широке коло всебічного знання не як дилетант, а як справжній учений.

Ôранко мав два захоплення – книжки й рибальство. Більшість зароблених грошей він витрачав на книжки, бо не всі

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

потрібні матеріали міг знайти по бібліотеках. Помалу зібрав досить гарну бібліотеку із цінних наукових творів і радо позичав знайомим свої книжки. Не раз було скрутно у Ôранка з грішми, не вистачало на прожиток, але на книжки мусило бути.

Друга його пристрасть – це рибальство. Він не палив, не пив, у карти не грав, жодного виду спорту не знав, а тільки зрідка відривався від роботи й рибалив. Це була його одинока забава і відпочинок. Іноді Ôранко вибирався десь на село, найчастіше туди, де були невеличкі річки й ставки, і вишукував усякі нори по берегах, найглибші місця, де сиділа риба. Розумівся він дуже добре, де риба любить пересиджувати, у яку пору найлегше її зловити, і знав прекрасно всякі породи риб, життя їх, норови і звички. Риба цікавила його тільки доти, доки не викинув її з води на берег, а як уже зловив і передав комусь іншому, то йому було до неї байдуже.

32. Ранній автопортрет Шевченка

Упродовж свого творчого життя Шевченко створив понад тридцять малярських і графічних автопортретів, у яких передав свої думки, почуття, переживання майже за два десятиліття: від романтичного юнака (ранній автопортрет 1840 року) до збагаченої досвідом людини, яка прожила нелегке життя (автопортрет 1861 року).

Автопортрет 1840 року є чудовим заспівом Шевченка-митця до його творчості.

У травні 1838 року, через місяць після викупу з кріпацтва, Шевченко стає учнем Петербурзької академії мистецтв – одного з найавторитетніших вищих мистецьких закладів у Європі. Розглянувши подані Шевченком малюнки, рада академії одразу зарахувала обдарованого юнака на навчання до четвертого класу (усіх класів курсу малювання було шість), поминувши перші три класи – копіювання гравюр і гіпсових голів.

Роки навчання його в академії позначені величезною працелюбністю, систематичною самоосвітою. Творче зерно, яке пригнічувала неволя, тепер дало щедрі сходи. Юний художник багато й плідно працював, випереджаючи академічну програму, три роки поспіль здобував срібні медалі за екзаменаційні роботи.

Крім занять зі спеціальних мистецьких дисциплін, Шевченко багато читав, цікавився історією своєї батьківщини, інших європейських країн. І, звісно, писав вірші. 1840 року побачила світ його перша збірка – «Кобзар».

Саме в період духовного й творчого піднесення, наприкінці 1839 року, Шевченко розпочав роботу над автопортретом. Твір писав до свого дня народження, як це часто робили вихованці Академії мистецтв.

Автопортрет Тараса Шевченка, як і автопортрети інших студентів, був яскравим романтичним твором, але вирізнявся серед інших робіт. У ньому ліричне поєднувалося з драматичним, замріяність – з тривогою, добросердечність – із сумом, бадьорість – з легкою втомою. Гарний, сповнений гідності й граційності поворот голови до глядача. Ми бачимо зосереджене обличчя молодої людини. Світло вихоплює з півтемряви лише обличчя, а все інше тане, ховається в напівпрозорих тінях. У порівнянні з яскраво освітленим чолом звертають на себе увагу сховані в тіні очі. Таким чином Шевченко вдається до типового для романтизму прийому – за допомогою світла й тіні підкреслює, виділяє те, на що передусім має звернути увагу глядач. Може здатися дивним, що «дзеркало душі» – очі – художник затінює. Але придивіться уважніше. Погляд очей проникливий, спостережливий, сповнений якогось невисловленого запитання.

Ця аж ніяк не юнацька замисленість здається дивною на округлому, без жодної зморшки обличчі двадцятишестирічного Шевченка. Рожеві, злегка припухлі вуста, ніжна заокругленість гладенько поголених щік і підборіддя, ідеально чисте чоло – і раптом цей погляд, цей трагічний злам брів...

У не по літах серйозному погляді відбилося нелегке життя: сирітство, поневіряння, приниження, яких він зазнав, коли був кріпаком. Це образ юнака, якого суворі обставини рано зробили дорослим. Милуючись молодим привабливим обличчям, окрасою якого є високе, мовби виточене з мармуру, чоло, ми не можемо не відчути й передане в автопортреті інтуїтивне передчуття нелегкого майбутнього.

Як і всі відомі сьогодні оригінальні малярські та графічні роботи Шевченка, цей ранній автопортрет зберігається в Державному музеї Тараса Григоровича Шевченка в Києві, є окрасою його експозиції. Дбайливо зібрані й реставровані художні твори митця – гордість нашого народу.

33. Таємниці творчості

Таємниці творчості... Спробуємо розглянути деякі чинники, які так чи інакше впливали на творчу працю Лесі Українки, могли прискорювати чи вповільнювати лет її фантазії. Оточення, місце, час, нарешті, найдрібніші різноманітні об-

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ