Shelekhova_UM-pere_DPA_11ukr_(173-12)_S

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

ставини, зовні малопомітні, позначилися на її душевному стані, а отже, і на робочому настрої.

У листі до Михайла Павлика поетеса стверджує, що ніде їй так гарно не працювалось, як удома, в Колодяжному, незважаючи навіть на свіже повітря на Волині, від якого часто нападала пропасниця. Саме у звичних умовах власної родини, де люди для її серця наймиліші, Леся Українка не відчувала себе одинокою, нікому не потрібною. Безумовно, мальовнича навколишня природа, доброзичливі, привітні селяни, тихий, уповільнений ритм сільського життя, уважне й дбайливе ставлення батьків – усе це в сукупності сприяло її гарному настрою, посилювало її творчу енергію. Лише подеколи її огортала туга через важкий хворобливий стан, розлуку з ровесниками-товаришами, однодумцями, полишеними в Києві.

Ùе була одна річ, яка відіграла, надто в молоді роки, певну роль у праці Лесі Українки. Це – звичайний письмовий столик. Поетеса до нього настільки звикла, що відсутність його не могли ніяк замінити навіть кращі столи й інше письмове приладдя. Вона наголошувала, що без письмового стола «...була на чужині усе одно як без рук і пера».

Здебільшого поетеса не дозволяла поширюватися своїм негативним емоціям, оволодівати цілком її свідомістю. Прикладом такої боротьби проти переживань, пов’язаних з тяжкими життєвими випробуваннями, є написана Лесею драматична поема «Одержима». За одну безсонну ніч, проведену біля ліжка хворого Сергія Мержинського, поетеса створила бездоганний, натхненний взірець, поему-шедевр. Цей факт засвідчує її велику силу волі, гартовану ще раніше, за обставин, коли Леся неймовірними зусиллями змушувала себе «крізь сльози сміятись», «сміятись, коли серце ридає». Отже, навіть

утакі години душевної негоди поетеса не могла не творити. Письменниці нерідко доводилося силою волі навіювати

творчий настрій. Вона або йшла на лоно природи, або писала лист до близької людини, або просто усамітнювалася. Коли ж з’являлося натхнення, Леся намагалася не розпорошуватись, не відволікати своєї уваги чимось дріб’язковим чи стороннім, а прагнула вповні скористатися припливом творчих сил. Так за три дні було написано драматичну поему «Бояриня», а за одинадцять-дванадцять днів – драму-феєрію «Лісова пісня».

Леся Українка вважала найкращим для праці той час, коли все затихало, скоряючись всесильній володарці – чарівливій ночі, коли годинник показував північ. Думка легше корилась у цілковитій самотині. Поетеса навіть не любила, щоб хто-небудь сидів біля неї чи взагалі був свідком такої творчої, як вона на-

зивала, «врочистої одправи». З диктуванням творів у неї нічого не виходило, коли вона була недужа й не могла самостійно писати. Особливо не подобалося поетесі переписувати набіло свої твори, це їй давалося навіть тяжче, ніж складання нових.

Показово, що велику за обсягом творчу працю здійснювала Леся Українка не лише безпосередньо під час написання художніх творів. Нерідко поетеса перебувала в полоні світу власних персонажів, обмірковувала їхні стосунки під час відпочинку, подорожі.

34. Хата Івана Котляревського

Автор «Енеїди» і «Наталки Полтавки», Іван Петрович Котляревський, став не лише зачинателем нової української літератури, а й творцем історико-культурного осередку Полтави – «Полтави Котляревського». Важливою частиною цієї спадщини є музей-садиба письменника на Івановій горі, яку обов’язково відвідують майже всі гості міста, не кажучи вже про самих полтавців, адже звідти добре «видно шляхи полтавськії і славну Полтаву». Традиція такого паломництва почалася ще за життя класика, триває вона й нині.

Музей відкрили в тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятому році до двохсотліття з дня народження письменника, яке, за рішенням ЮНЕСКО, відзначали в двадцяти шести країнах світу. Хата, де жив Іван Петрович Котляревський, не підлягала реставрації, тому її спочатку розібрали, а потім заново збудували. Під час реконструкції архітектори орієнтувалися на малюнок Тараса Шевченка й спогади сучасників письменника, у яких детально описано меблі й оздоблення кімнат.

У музеї знаходиться понад сто оригінальних речей, здебільшого – це рукописи й листи митця. Частину предметів інтер’є- ру – картини, меблі, посуд, піч – відтворено майстрами, оскільки не всі експонати доби Котляревського дійшли до наших днів. Напевно, саме тому справжньою гордістю працівників музею є автентичний сволок із родинного помешкання Котляревських, на якому вирізьблено дату його заснування: перше серпня тисяча сімсот п’ятого року. Дід Івана Котляревського викупив будинок у служителів Спаської церкви ще тоді, коли Полтава була маленьким полковим містечком. Згодом батьки письменника облаштували там свою садибу.

Після того, як Полтава отримала статус губернського міста, Котляревський відремонтував хату: стіни обшили дубом, зробили дерев’яну підлогу, установили білі фарбовані двері з різними прикрасами в стилі ампір.

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

У бібліотеці письменника було зібрано шедеври світової класики, адже Іван Котляревський вільно володів французькою й німецькою мовами, знав польську, давньогрецьку й латину. І хоч не всі книжки збереглися, проте відомо, що це були твори відомих російських і зарубіжних письменників: Ôонвізіна, Крилова, Грибоєдова, Радищева, Вальтера Скотта, Вольтера, Ôенімора Купера.

Полтавський літературно-меморіальний музей Котляревського – один з найвідвідуваніших у місті. Великий інтерес у людей викликають старовинні речі, хата письменника, яка є екзотичною для нашого часу. Зовні вона нічим не відрізняється від сільської хати, усередині ж помешкання відображає побут дворянської сім’ї. Садиба розташована в історичному центрі міста серед надзвичайно мальовничих краєвидів. Колись тут поруч височів собор, адже відомо, церкви завжди будували в місцях із позитивною енергетикою.

Особливо велелюдно біля музею під час різноманітних культурних заходів і народних свят, адже поблизу Іванової гори стоїть славнозвісний пам’ятник галушці, і саме там улітку вже протягом кількох років відбувається Свято полтавської галушки. Крім того, на подвір’ї садиби Котляревського біля комори й криниці-журавля фотографуються молодята, згадуючи заповіт видатного земляка про «мир і злагоду в сімействі». А віднедавна там почали відбуватися справжні весілля новочасних Наталки й Петра, організовані в народному стилі.

На протилежному пагорбі Полтави в одному з найстаріших будинків розташовано меморіальну частину музею, яка пов’язана з науково-просвітницькою діяльністю Івана Котляревського.

35. Поетична майстерність Максима Рильського

Максим Рильський зумів написати в умовах справжнього терору десять книжок чудових ліричних поезій і ліро-епічних творів, кілька книжок перекладів, з-поміж яких і нині неперевершеним залишається переклад творів Адама Міцкевича.

Уже в першій поетичній збірці п’ятнадцятирічний Рильський вільно й вишукано демонструє ритмічну організацію слова. У цій книжці виявилася найголовніша риса поета – писати ясно, лаконічно, прозоро й водночас мудро, глибокозмістовно. Він був великим майстром сонета, форма якого вимагала лаконічності, суворої дисципліни, граничної стислості думки і слова.

Справді, Максим Рильський з молодих років і до останніх днів життя був захоплений творчістю великих поетів минулого. Потрібно було мати мужність, щоб писати ніжну лірику та суворі сонети й октави в той час.

Максим Рильський мав неперевершений хист імпровізатора й чудово грав на роялі, навчившись у великого українського композитора Миколи Лисенка. Мабуть, саме цим пояснюється особлива ніжність, чистота, мелодійність лірики поета.

Найперше, що вражає в його віршах, – це багатство мотивів. До традиційних в українській поезії Рильський долучив мотиви, почерпнуті з античної й західноєвропейської, а в нові часи – із сучасного життя. Éого вірші багаті на літературні й філософські мотиви, звертання до ясних і трагічних, але справжніх земних почуттів. Саме цю ясність світовідчуття, дитинне захоплення радістю життя проніс поет через усю творчість. Навіть у зумовлених обставинами змінах свого творчого кредо, коли, за його словами, «сучасність заговорила», він насамперед вслухався в порухи людської душі, у глибини людських переживань. Поетичне слово в нього наснажене зосередженою думкою, енергією, закуте в класично прозорі й гармонійно виважені форми. Рильський на догоду часові не змінював свого ставлення до класичного розуміння майстерності поета, вбачаючи свій шлях у вірності поетичній класичній традиції.

«Нове життя нового прагне слова», – змушений написати Максим Тадейович, але серед багатьох офіціозних, хоч і талановито написаних, поезій 30–50-х років раз у раз з’являються справжні шедеври, які навічно залишають Рильського серед видатних поетів сучасності.

Від української народної пісні взяв митець музикальність своєї поезії, навіть його сонети й октави надзвичайно пісенні, мелодійні. Завдяки Рильському і неокласикам українська поезія зрівнялася із західноєвропейською у використанні найскладніших форм вірша.

Особливою майстерністю вирізняються сонети Рильського, у яких він немов вигострював своє поетичне мистецтво. За висловом дослідника його творчості Юрія Лавріненка, «може, саме тому Рильський вибрав сонет і дав йому ще один вислів, цим разом вислів української туги за визволенням з провінціалізму, за “великою землею” культури».

Прагненням до «великої землі» культури, до краси слова, до мудрості народу позначене все творче життя видатного поета. Максим Рильський був душею й совістю свого народу. Він був не просто поет, а мислитель, філософ, мудрець і працелюб, який зі свого Голосієвого в Києві, мудро примружившись,

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

бачив увесь світ, але ніколи не забував своєї Романівки. Тому й міг, осягнувши вершини світової культури, заповісти нащадкам: «Як парость виноградної лози, плекайте мову».

36. Пісні Дністровського каньйону

Дністровський каньйон здавна вважають одним з найкрасивіших місць нашої країни. Дві тисячі восьмого року інтернет-користувачі назвали його серед семи головних чудес України.

Покручене русло каньйону простягається на двісті п’ятдесят кілометрів уздовж межі чотирьох областей. Лівий бік є частиною Тернопільщини й Хмельниччини, правий – належить Івано-Ôранківщині й Буковині. Тут налічується понад три десятки водоспадів і каскадів. Неподалік Дністра шумить один з найбільших і найкрасивіших в Україні – Червоногородський (Джуринський), вода якого зривається з сімнадцятиметрової висоти.

Туристів каньйон приваблює не тільки мальовничими ландшафтами, різноманітністю соснових і мішаних лісів, красою водоспадів, безліччю джерел із кришталево чистою водою, а й м’яким кліматом. Зими тут малосніжні, весна починається трохи раніше, ніж у Прикарпатті, а літо ніколи не буває занадто спекотним.

Колись цей регіон славився виноградниками. До сорокових років минулого століття вони розросталися в тіні пагорбів села Хмелева. Якісну продукцію переробки винограду, яка вироблялася в місцевих винокурнях, вивозили до багатьох міст тогочасної Польщі. Кілька десятків років тому насадження були знищені, однак селекціонерська слава Хмелевої не зникла й сьогодні, бо ж саме тут уже п’ять років діє розсадник рідкісних сортів дерев. Цей дендрарій став частиною великого проекту. Проект найменовано за назвою села, у якому, здається, зупинився час, де орють кіньми, а молотять ціпами. Головна мета задуму – перетворити цю місцевість на територію успіху, де кожен житель чи турист ставитиметься до землі та її ресурсів із повагою.

Протягом кількох останніх років Хмелева стала улюбленим місцем праці й творчого відпочинку письменників, музикантів, інших митців, яких зачаровують не тільки мальовничі пейзажі, а й тутешні легенди.

В одній з них пояснюється походження самої назви «Дністер». Історія пов’язана зі слов’янським племенем, яке багато

століть тому оселилося в цій місцевості. Кожного дня люди робили на берегах річки відмітини, які слугували їм календарем. Одного разу під час повені вода знищила позначки. На запитання: «Хто дні стер?» відказували: «Бурхлива річка». Відтоді й назвали річку – Дністер. Її течія, як і раніше, дуже сильна.

Мальовничі краєвиди села, цікавий побут і гостинність людей приваблюють сюди митців не тільки з України. У загублений український світ, що кипить від співу пташок, весняного буйноцвіття трав і дерев на тлі червоних скель, завітали співаки з Білорусі для співпраці з українським музичним гуртом. Практично незнайомі між собою митці почали репетиції спільної програми, у якій пізніше слухачі впізнавали відгомони різних музичних напрямів: класики, року, фольклору й джазу.

Традиційні пісні, співані над Дністром протягом багатьох століть, які дійшли до нашого часу, зберігає ансамбль «Перемітка». Літні жінки виконують колядки, щедрівки, обрядові пісні й можуть розповісти про те, що колись весілля на Покутті святкували три дні, а на четвертий на голову нареченій пов’язували перемітку, з якою вона вже ставала заміжньою жінкою. Виконавиці бережуть свої перемітки й саме в них виходять на сцену. Секрети деяких традицій ансамбль розкрив на пісенному фестивалі, що віднедавна проводиться в селі Уніж.

37. Творча дружба Рєпіна і Яворницького

Ùира творча дружба між Дмитром Яворницьким та Іллею Рєпіним тривала понад сорок років. Видатні діячі культури були земляками – обидва народилися й виросли на Харківщині, але перше знайомство відбулося в Петербурзі тільки в 1887 році.

У столиці щорічно відзначали річницю народження Тараса Шевченка, на яку збиралося українське земляцтво. Святкували її й того року. Коли Яворницький прибув на вечір, Рєпін підійшов до нього і запропонував сісти поруч.

Між ними зав’язалася задушевна розмова. Говорили про Україну, Запорозьку Січ, розпитували один одного, над чим працюють. Рєпін розповів Яворницькому про свою працю над картиною про запорожців, які пишуть відповідь на грізний наказ султана припинити наскоки на Крим. Éого цікавило, що скаже про картину найбільший знавець Запорозької Січі Дмитро Яворницький, якого він запросив до майстерні.

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася. Він зі щирим захопленням хвалив автора, а потім з радістю вигукнув:

– Так беріться ж, дорогий Іллє Юхимовичу, за велику картину, за святе діло! Адже Ви у своїх «Запорожцях» відображаєте одну з героїчних сторінок боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії!

Рєпін уважно вислухав Яворницького, а потім відповів, що для цієї картини йому багато чого не вистачає.

Дмитро Іванович здогадався, чого тут не вистачає. Він пригадав свою колекцію, зібрану ще за студентських років, коли з торбою за плечима ходив курними дорогами по слідах запорожців і з великою пристрастю збирав усе, пов’язане із Запорозькою Січчю. Éого колекція налічувала понад триста експонатів.

Дмитро Іванович запропонував Рєпіну необхідне для його картини: книжки з історії запорозьких козаків, колекцію зброї, жупани, чоботи, кобзу, люльки. Віддав фотознімки запорозького прапора, на котрому зображені запорожці, що пливуть на галері по Чорному морю, фотографії нащадків запорожців, фоторепродукції старих картин, знімки Дніпровських порогів.

Яворницький приводив до майстерні живописця багатьох своїх земляків і знайомих – прототипів, котрі позували Рєпіну під час творення картини. Це була найголовніша і найістотніша допомога художнику.

Ілля Юхимович гаряче взявся до роботи. Працював він над «Запорожцями» майже дванадцять років. На великому полотні одна за одною з’являлися все нові й нові козачі фігури. Вони здавалися Дмитрові Івановичу чудовими, а художник запевняв, що до них треба ще «трохи доторкнутися пензлем». Було, доторкнеться – і зовсім інакше виходить, краще, виразніше.

Художник тричі приїздив в Україну і на Кубань. Коли Рєпін їхав на Кубань, Яворницький порадив зустрітися з козаком-станичником Василем Олешком. У його обличчі художник помітив риси схожості з уявленим образом Івана Сірка. Зібрані матеріали допомогли створити багато етюдів, які потім художник переніс у картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Яворницький щедро допомагав Рєпіну увічнити одну із славних сторінок історії України, глибше вивчити життя, звичаї народу.

Зворушлива дружба двох побратимів дала рясні плоди. До нас дійшли заповітні слова Рєпіна, у яких він уболіває за долю України. Художник клопочеться, щоб на доброму ґрунті

розцвів український стиль у мистецтві, адже український співучий народ має особливе право на своє особливе мистецтво.

38. Самотня художниця

Народна художниця України Марія Приймаченко своєю творчістю відкрила оригінальну сторінку самобутнього мистецтва світової культури. Її виставки з великим успіхом експонувалися в багатьох країнах світу.

Народилася Марія Оксентіївна 1908 року на Київщині в сім’ї мистецьки обдарованих людей. Її батько бондарював, займався теслярством і різьбленням по дереву. Мати була визнаною майстринею вишивання. Від неї й перейняла художниця вміння створювати той чарівний, характерний для українських майстринь орнамент, у якому, кажучи словами Миколи Гоголя, «птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів».

Дитинство Марії було затьмарене страшною недугою – поліомієлітом. Це зробило її не по-дитячому серйозною та спостережливою, загострило слух і зір. Усі предмети, що оточували дівчинку, ставали учасниками живої захопливої гри, інколи – сумної, частіше – яскравої і святкової. Прихід до мистецтва був зумовлений одвічним селянським потягом до роботи. Не маючи можливості працювати в полі через хворобу, майбутня майстриня свою енергію і працелюбність почала вкладати в мистецтво, адже прагнула приносити радість людям.

Художниця згадувала: «Якось біля хати, над річкою, на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий ґлей. Набрала його в пелену й розмалювала нашу хату...». Кожен приходив подивитися на цю дивину. Хвалили. Сусіди просили і їхні хати прикрасити...

Марія Приймаченко постійно навчалася в рідної поліської природи. У її картинах знаходять утілення ще язичницькі образи фантастичних чудовиськ і птахів. За цими роботами стоїть велика, різноманітна школа народного мистецтва, багатовікова культура народу. Це ніби згусток емоційних вражень і від казок, і від легенд, і від самого життя. Процес її творчості є феноменом феномен дивовижного сплаву конкретного мислення, інтуїції, фантазії і, нарешті, підсвідомого. У світ виходять небувалі, часом химерні образи, вигадливі декоративні композиції, які щедро випромінюють енергію доброти й наївного зачудування світом. Творчість великої української

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ

художниці є незбагненним, таємничим і прекрасним явищем, яке впродовж тривалого часу привертає увагу дослідників і шанувальників мистецтва.

Її «звірина серія» останніх років – явище унікальне й не має аналогів ні у вітчизняному, ні у світовому мистецтві. Ôантастичні тварини – це витвір геніальної уяви художниці, таких не існує в природі. «Дикий чаплун» – від слова «чапати» – таку назву придумала Приймаченко одному зі звірів, акцентуючи увагу на його лапах, здатних продиратися крізь вільхові зарості й узагалі – крізь таємничі хащі життя. Загадкові звірі художниці завжди мають свою земну першооснову, і поштовхом до їх народження часом стають реалії сьогоднішнього дня. Приймаченківські фантастичні тварини – це й пересторога, і заклик до дружби, до миру.

Марія Оксентіївна була не тільки прекрасним художником, а й талановитим поетом. Заримовані назви картин свідчать про її феноменальний хист відтворювати музику, пісню. Прийма- ченко-поет реалізувала себе у власних підписах до картин, які легко запам’ятовуються: «Три буслики у горосі живуть у нас і досі...», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть» та інші.

Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентіївну, вона не підводилася з ліжка, однак продовжувала спілкуватися зі світом – малювати...

39. Легенда українського кіно

Івана Миколайчука називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. Великий Параджанов казав про нього: «Я не знаю більш національного народного генія... До нього це був Довженко».

Іван народився 1941 року в селі Чорторий на Буковині. Закінчив Чернівецьке музичне училище, театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого.

У кіно дебютував ще студентом . Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли йому загальне визнання. Кінострічка «Тіні забутих предків» була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу. Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців, і передусім Івана Миколайчука. Майже випадково потрапивши на кіно-

проби, він приголомшив своєю грою всю творчу групу на чолі з режисером Сергієм Параджановим . Успіх Миколайчука у фільмі здається ще несподіванішим, якщо згадати, що на той момент він був студентом першого курсу кіноакторського факультету . Після того його запрошували працювати в Голівуд, але Держкіно актора про це не повідомило. Американці назвали на честь Івана Миколайчука малу планету.

Після блискучого дебюту в кіно Миколайчука знімали часто і він запам’ятовувався в більшості картин. Запам’ятовувався навіть тоді, коли йому, по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості та вмінню створити образ майже з нічого.

Іван не задовольнявся тією міркою, котру ми так часто до себе прикладаємо: бути не гіршим від сусіда. Іван уособлював яскравого романтика, націленого на рух угору. З фільму «Білий птах з чорною ознакою» починається нова сторінка в його творчості – він стає ще й сценаристом.

Уяскравому фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» Іван був не тільки виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактично співрежисером. Він працював також над музичним оформленням фільму. Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

Усімдесяті гоніння на діячів культури торкнулися й Івана. Éого звинуватили в націоналізмі, кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Поклали на полицю і «Тіні забутих предків». Так поступово актора почали відлучати від творчого процесу.

І досі залишається загадкою, як Іванові Миколайчуку вдалося втілити давню мрію – зняти свій фільм. «Вавилон ХХ» прозвучав як вибух в українському кінематографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав усе найкраще, що міг дати йому Миколайчуксценарист, Миколайчук-режисер, Миколайчук-актор.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, «табу» на

фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. У серпні 1987 року Івана Миколайчука не стало. Кажуть, того року, коли він помер, на став його рідного села Чорторий прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими...

(447 слів) За М. Федорчуком

УКРАЇНСЬКА МОВА ДЕРЖАВНА ПІДСУМКОВА АТЕСТАЦІЯ