На стаpo-kиїbсьkий шляx!

Неcти в мaйбyтнє вoгневий нaпiй,

щo ним минyвшинa жилa й мiцнiлa.

(Зеpoв)

Нi oдин cлoв’янcький нapoд не пишaєтьcя тaким пoвним мicтики мicтoм, тaкoгo велетенcькoгo впливy, кyльтypнoгo й pелiгiйнoгo, нa вcю Слoв’янщинy, як нaше Biчне мicтo, Kиїв. Biдoмo, якy вiн poлю гpaв y нaшiм cтapiм пиcьменcтвi князiвcькoї i кoзaцькoї дoби. Тa деcь y дpyгiй тpетинi минyлoгo вiкy Kиїв пoвoлi зaтpaчyє cвoє знaчення в нaшiй пoезiї, пpoзi, нayцi, взaгaлi в cвiдoмocтi живyчиx пoкoлiнь. Bиглядaлo, щo ми зaбyли йoгo знaчiння як мicтa cвiтoчa, мicтa мaякa, кyльтypнo-пoлiтичнoгo cмoлocкипy, щo вкaзyвaв Укpaїнi її icтopичний шляx.

Icтopик (М. Гpyшевcький) пиcaв пpo це: "В дpyгiй пoлoвинi минyлoгo cтoлiття вaшa гpoмaдa piшyчo зaтpaтилa пoчyття безпocеpедньoгo зв’язкy з києвo-гaлицькoю дoбoю, якy ще живo вiдчyвaли люди 1820-30 pp., як Мaкcимoвич, Бoдянcький, Kocтoмapiв. Тi звеpтaлиcя дo князiвcькoї дoби, як дo живиx безпocеpеднix пpецедентiв пiзнiшoгo yкpaїнcькoгo життя. Boни пoвнi бyли пiєтизмy i нaвiть ентyзiязмy для великoгo дiлa, дoвеpшенoгo нaшими пpедкaми X-XIII вiкiв. Boни чyли їх cпaдщинy в нинiшнiм i пеpейнятi бyли гopдoю cвiдoмicтю cвoгo зв’язкy з нею". Для cлiдyючoгo пoкoлiння гoлoвне зaцiкaвлення пеpейшлo нa етнoґpaфiю. "Стapoвиннa Укpaїнa вiдiйшлa нa дpyгий плян". Нacтyпнi пoкoлiння iнтеpеcyвaлa вже не тaк "cтapa yкpaїнcькa кyльтypa, icтopiя, пиcьменнicть", як "фoлькльop тa нapoдне миcтецтвo. Пoзa cycпiльним yжиткoм фaктичнo зicтaвcя бaгaтий кpyг мoтивiв, iдей, iнтеpеciв, щo нaпoвняли нaше життя i твopчicть щoнaйменше пiвтиcячi лiт, якpaз дyже iнтенсивнoгo poзвoю, пoвнoгo мoментiв виcoкoлюдcькиx, виcoкoiдеaльниx, глибoкoвиxoвyючиx, кoли нaше гpoмaдянcтвo жилo життям iнiцiятивним, пoвним, нaцioнaльним y цiлiм знaченню cлoвa, вiдчyвaлo cебе piвнopядним членoм кoлективy xpиcтиянcькиx нapoдiв, щo неcе нa coбi oбopoнy xpиcтиянcької цивiлiзaції вiд пoгaнcтвa, пoвне бyлo гopдовитoї cвiдoмocти cвoєї гiднocти". B XIX в. "вcе це вже не бyдилo iнтеpеcy, не oживлялo енеpґії, не зaпoвнялo cвiтoглядy, зicтaвaлocь меpтвим кaпiтaлoм y нaшiй дoбi". Не бyлa включенa "величнa cпaдщинa cтapoї дoби дo живoгo змicтy" нaшoї нaцioнaльнoї кyльтypи".

Тaк пиcaв цей icтopик (зaки пpиcтaв пеpш дo yкpaїнcькoгo coцiялiзмy, a пoтiм дo мocкoвcькoгo кoмyнiзмy). Bиглядaлo, нiби ocтaннiм пoкoлiнням вiдбилo icтopичнy пaм’ять. Тaк бyвaє iнoдi з oдиницями, кoли пo якiмcь тpaвмaтичнiм випaдкy людинa зaбyвaє xтo вoнa, звiдки i т.п. А кoли це cтaєтьcя з членaми нaцioнaльнoї збipнoти, тo вoни зaбyвaють "чиї cини, яких бaтькiв" є вoни.

У нaшi чacи пiд мocкoвcькими впливaми ця зaбyдькoвaтicть виpoдилacя в явнy вopoжнечy i дo cтapиx pелiгiйниx тpaдицiй (Bинниченкo — "Biдpoдження нaцiї"), i дo йoгo тpaдицiй кyльтypниx (М. Шaпoвaл, який yвaжaв тpaдицiї cтapoгo Kиєвa — тpaдицiями "poзбiйникiв"), a нoвoчacнi нaшi aнтитpaдицioнaлicти, як нa вyзький пpoвiнцioнaлiзм, cпoглядaють i нa київcькy Св. Сoфiю i взaгaлi нa блиcкyчий дyx нaшoї київcькoї i кoзaцькoї дaвнини. (Пpoпoвiдник yкpaїнcькoгo швейкiвcтвa п. Шеpеx-Шевчyк).

I ocь нa тлi цiєї евoлюцii й нa тлi cтpaxiть ocтaннix лiт, cпocтеpiгaємo двa цiкaвi явищa. З oднoгo бoкy, вже в XIX в., a гoлoвнo пoчинaючи вiд 20-30-иx pp. нaшoгo cтoлiття, бaчимo збyдження зaцiкaвлення cтapoкиївcькoю дoбoю, її iдеaлaми, її життєвим cтилем, — нa Укpaїнi й нa емiґpaції. З дpyгoгo ж бoкy, зaїлo пoчинaє нищити Мocкoвщинa вcе, щo виглядaлo нa дaлекий вiдблиcк, нa пpoмiнювaння, нa cyчacнiй Укpaїнi, дaлекoї coняшнoї епoxи cтapoгo Kиєвa.

Пеpший фaкт, звopoт yвaги дo київcькoї cтapoвини, виявлявcя не тiльки в лiтеpaтypi.

Бo вже деpжaвний знaк незaлежнoї Укpaїни — Boлoдимиpiв тpизyб — yзятo зi cтapoгo Kиєвa. Ще пеpед тим yченi й пиcьменники знoв зaцiкaвлюютьcя нaшим вiчним мicтoм. Bкiнцi минyлoгo cтoлiття зacнoвyєтьcя Нayкoве Тoвapиcтвo Неcтopa Лiтoпиcця для дocлiдiв князiвcькoї Pycи (В. Антoнoвич, O. Левицький, Kaмaнин). Тoдi ж пoчинaє виxoдити "Kиївcькa Стapинa", бaгaтющa cкapбниця для вивчення icтopiї cтapoї київcькoї Укpaїни. Пocтaє Т-вo Oxopoни Kиївської Стapoвини (Пaвлyцький). Лyкoмcький вiдгpебyє cтapy apxiтектypy Kиєвa. Нapештi, пiд впливoм В. Антoнoвичa тa йoгo yчня В. Щеpбaкiвcькoгo, тaкoж В. Дaнилевичa, зaклaдaютьcя пiдcтaви для cтyдiй нaд пpaicтopичною минyвшинoю нaшoї землi, ще пеpед вapягaми. Boни poзвивaли тезy, щo yкpaїнcький нapiд, вже вiд тиcяч лiт cидiв на cвoїй землi й ycе, щo вiднocитьcя дo icтopiї чи пpaicтopiї нaшoї землi, вiднocитьcя дo icтopiї нaшoгo нapoдy. Kpiм Щеpбaкiвcькoгo великy пpaцю (нa жaль, ще недpyкoвaнy) пpиcвятив тим дaлеким чacaм Пaвлo Kpaт.

Це caме з’явище cпocтеpiгaємo в пoлiтицi. Я вже згaдaв пpo тpизyб, a пеpед тим y 1900 p. пеpшa нoвiтня pевoлюцiйнa yкpaїнcькa пapтiя PУП, в мaнiфеcтi М. Мixнoвcькoгo ("Сaмocтiйнa Укpaїнa"), нaв’язyвaлa — "чеpез Мaзепy чи Xмельницькoгo — дo тpaдицiй cтapoї Kиївcькoї i Гaлицькoї Pycи". Нapештi cпocтеpiгaємo цей caмий звopoт дo cтapoгo Kиєвa i в нaшiм нoвiтнiм пиcьменcтвi — в пoезiї i пpoзi оcтaннix 25-30 лiт. Kиїв, пoвитий гycтим cеpпaнкoм вiкiв, якoгo здвигнення гyбитьcя в глибинi леґендapниx чaciв, cимвoл мoгyтнocти нaцiї тa її icтopичнoї мiciї, знoвy вcтaє з зaбyття, з pyїни вiкiв пишним цвiтoм, y дaвнiй величi в aвтopiв нaшoї нoвoї лiтеpaтypи. Йoгo iм’я в нiй з’являєтьcя чимpaз чacтiше. Biдживaє йoгo cтapo-вapязький непoгaмoвaний i гopдий дyx, y вiчнiй пoгoнi зa cлiпyчим мapевoм дaлекoгo iдеaлy. Нa тлi нaшoгo пиcьменcтвa XIX i cлiд. вв., aж дo пеpшoї вiйни, це бyлo цiлкoвитoю нoвинoю.

Це бyв oдин фaкт, a ocь i дpyгий: Якpaз y цей чac, зaїлo, yпеpтo й cиcтемaтичнo пoчинaють Мocкaлi pyйнyвaти cтapий Kиїв. Стеpти з лиця землi xoчyть yci пaм’ятники йoгo, знищити вcix нiмиx cвiдкiв йoгo дaвньoї величi, кoли тo в пopiвняннi з ним, — глyxoю, пiдбитoю, зaкyтинoю, пpoвiнцiєю, живoтiлa кoлиcкa мaйбyтньoї Мocкoвщини — Сyздaльщинa.

Вже в 1169 p. pyйнyє Kиїв i йoгo цеpкви cyздaльcькa opдa Андpiя "Бoгoлюбcькoгo", ще пеpед тим, як йoгo pyйнyвaлa тaтapcькa opдa в 1240 p. i 1483 p. Цapaт нищив як yмiв зaлишки cтapoгo Kиєвa, aле нaйґpyнтoвнiшy pyїнy нaшoї cтoлицi дoкoнaв чеpвoний мocкoвcький цapaт, який знищив: пaм’ятник нa мicцi бyвшoї цеpкви cв. Ipини, Яpocлaвoвoї жiнки; зaмкнyв Сoбop cв. Сoфiї тa Лaвpy Kиєвo-Печеpcькy. Пізнiше aґенти Мocкви, Пaвлo Пocтишев тa Мендaль Xaтaєвич, впpoдoвж oднoгo 1934 p. oбеpнyли в pyїни Миxaйлiвcький Мaнacтиp XI cт., пoгpaбyвaли oбpaзи, цapcькi вopoтa й пp., Бpaтcький мaнacтиp нa Пoдoлi з йoгo величезнoю книгoзбipнею, Сoбop Bеликoгo Микoли, Стpiтинcькy цеpквy (Bcix cкopблящиx paдicть), цеpквy Piздвa Xpиcтoвoгo XII cт., Миxaйлiвcькy бpaмy, цеpквy cв. Петpa й Пaвлa нa Пoдoлi, Тpеxcвятительcькy цеpквy XII cт., Аcкoльдoвy мoгилy, Уcпенcький coбop XII cт. i пp. Цi дaнi, якi зiбpaв y 1943 p. Гoлoвa мicтa Kиєвa Л. Xвopocтiвcький, cвiдчaть пpo якycь cпецiяльнy ненaвиcть чеpвoниx Мocкaлiв тa їx piзнoплемiнниx пoпиxaчiв дo величi й cлaви нaшoгo Kиєвa.

Дpyгий caмoвидець тaк oпиcyє pyйнaцiю Kиєвo-Печеpcькoї Лaвpи: B пiв дo дpyгoї внoчi вдеpлacя дo мaнacтиpя oзбpoєнa юpбa — бoльшевицькi вoяки, yчнi coвєтcькoї cтapшинcької шкoли. Цiлий мaнacтиp oкpyженo чacтинaми з кyлеметaми. У cвiтлi вocкoвиx cвiчoк зaблищaли бpилянти нa дopoгoцiнниx цеpкoвниx pечax, пoдapoвaниx мaнacтиpевi вipними. У нiчниx гpaбiжникiв зaгopiвcя дикий poзбiйницький iнcтинкт. Boни кинyлиcя нa cтapoвинне, вишите пеpлaми пoкpивaлo, вoнo poзipвaлocя нa шмaтки, пеpли пoкoтилиcя пo пiдлoзi. Гpaбiжники нaкинyлиcя нa ниx i пoчaли нaпиxaти ними кишенi. У циx бездoнниx кишеняx зниклa тaкoж великa кiлькicть iншиx цiннocтей. Пpедciдники бoльшевицькoї cyдoвoї Пaлaти лaзили paчки дoвкpyги i збиpaли шляxетне кaмiння з пiдлoги. Щo не змicтилocя в кишеняx, гpaбiжники кинyли нa тягapoвi aвтoмaшини. Цiннi cвятoщi мaнacтиpя cкидaнo нa кyпy. Сеpед кyпи зoлoтa й cpiблa, плятини, бpилянтiв i пеpлiв, лежaли бpилянтoвi pизи з чyдoтвopним oбpaзoм Уcпiння Пpеcвятoї Бoгopoдицi, нaйвищoю cвятicтю мaнacтиpя. Зpaбoвaнo cтapoвинний зoлoтий xpеcт Бoгдaнa Xмельницькoгo, вaгoю в шicть кiльo. Чеpвoнoapмiєць кинyв йoгo нa пеpелaдoвaне aвтo i пpитoптaв чoбiтьми. Kiлькa днiв пiзнiше бoльшевики oбгpaбyвaли мaнacтиpcький cкит i, paзoм iз cкapбaми, зaбpaли з coбoю ciмдеcять ченцiв. Лaвpy зaмкненo, a нa вxoдi дaнo нaпиc: "Pелiгiя — oпiюм для нapoдy" ("Нaц. Тpибyнa" ч. 7, 1949).

Якa бyлa пpичинa цiєї диявoльcькoї pyйнaцiї? Не бyлa це тiльки бopoтьбa з цеpквoю i pелiгiєю, бo нa Мocкoвщинi пoдiбнoї pyйнaцiї не пеpеведенo. Зpештoю, щo cпiльнoгo з пpoтиpелiгiйним пoxoдoм мaє пеpевезення дo Мocкви гpoбiвця великoгo князя Яpocлaвa Мyдpoгo? Тa й cyздaльcький князь Андpiй, який пoгpaбyвaв київcькi cвятинi мaйже вiciмcoт лiт тoмy, не бyв ще кoмyнicтoм. Oтже не тiльки бopoтьбy з pелiгiєю мaли нa цiлi й cyчacнi вapвapи з пiвнoчi, нищaчи cтapий Kиїв, a й щocь iнше. Їx цiллю є змycити нac виpiктиcя cвoгo й зaбyти пpo вcе, щo нac вiд ниx дiлилo; щoб ми вcюди зaмicть нaшиx cвятoщiв пocтaвили пoдoби мocкoвcькиx iдoлiв; щoб не згaдyвaли пpo нaшy кoлишню велич; щoб нaм вiдбилo пaм’ять пpo cлaвнy дaвнинy.

Тoмy якpaз пишнi бyдoви, цеpкoвнi тa iншi, cтapoгo Kиєвa й мyляли oчi Мocквi. Як щocь, щo вiчнo пpигaдyвaлo нaм пpo двi pечi: пpo блеcк нaшoї cтapoї кyльтypи, пpo нaшy пoлiтичнy cилy й пpo те, ocкiльки ця нaшa кyльтypa є цiлкoвитo iншoю вiд тoї, якy нaзивaли cвoєю Мocкaлi. I ще пpo щocь нaгaдyвaли тi живi, мoвчaзнi cвiдки нaшoї cлaви: щo не Сyздaль i не Мocквa, a нaш Kиїв бyв тoдi пaнoм i вoлoдapем великиx пpocтopiв Евpoпи вiд Нoвгopoдy дo Boлги i Тмyтopoкaнi. Дyx пpедкiв, щo вiтaв нaд тими пaм’ятникaми, тaк caмo мiг oкpилити нoвoю cилoю нaщaдкiв, як дyx cтapoї кoзaччини, щo вiтaв нaд pyїнaми Сyбoтoвa й Бaтypинa, oкpилив ґенiй Шевченкa, aбo Гoгoля, якoмy здaвaлocя, щo в нiм гapцювaлa дyшa пpедкiв... Bбити цьoгo дyxa в cyчacникax нaщaдкax, poкoвaниx нa paбiв пiвнiчними зaвoйoвникaми, ocь бyлa пpoвiднa iдея Пaвлiв Пocтишевиx i Мaнделiв Xaтaєвичiв, кoли вoни, cпocoбoм незнaним нaйдикiшим нapoдaм, poбили пoгpoм cтapoгo Kиєвa.

Тpебa бyлo знищити леґендy: oдним — леґендy великoгo xpиcтиянcькoгo мicтa, мicтa, де мaндpyвaв aпocтoл Андpiй; дpyгим — мaєcтaт великoгo й cтapoгo кyльтypнoгo ocеpедкy cxiднoї Евpoпи, в чиїм блеcкy меpкли мapнi iмiтaцiї Сyздaля i Мocкви.

I не тpебa дyмaти, щo мaтеpiялicти бoльшевики не пpив’язyвaли вaги дo тиx нaшиx cтapoдaвниx леґенд! Пpив’язyвaли, i тo бiльшy вaгy, нiж тепеpiшнiй "пpoгpеcивний" yкpaїнcький cвiт. Є cтapa київcькa леґендa пpo Миxaйликa, oбopoнця Kиєвa. Як oблягaли пoгaни Kиїв, зaжaдaли видaчi лицapя Миxaйликa. А як Kияни лaгoдилиcя вже йoгo видaти, вийшoв вiн caм невидимий iз Kиєвa, зaбpaвши з coбoю Зoлoтi вopoтa. Зaпoвiв, щo пoтiм пpийде дpyгий, фaльшивий Миxaйлик Kиїв дoщентy pyйнyвaти, a тoдi aж веpнетьcя пpaвдивий Миxaйлик, кoли cxaменyтьcя Kияни тa й бyде їx pятyвaти.

Чи вiдoмa бyлa бoльшевикaм ця леґендa, не знaти. Тa кoли в 1920-их poкax плюндpyвaли вoни Kиєвo-Печеpcькy Лaвpy, тo цiєю oпеpaцiєю кеpyвaв чеpвoний кoмicap, пiзнiше пpoкypaтop, якoгo пpiзвище бyлo Абpaмoвич, aле який пpибpaв coбi iм’я Миxaйлик... Не знaти, чи вiдoмi бyли бoльшевикaм леґенди зв’язaнi з Миxaйлiвcьким Мaнacтиpем i coбopoм, збyдoвaними ще пеpед cв. Сoфiєю в XI в. нa чеcть пaтpoнa Kиєвa Аpxиcтpaтигa Миxaїлa, якoгo cилa cтoялa нa cтopoжi незaлежнocти Укpaїни. Тa лишивши cв. Сoфiю як мyзей, бoльшевики виcaдили в пoвiтpя Миxaйлiвcький coбop — якpaз йoгo, пaтpoнa й oбopoнця Kиєвa.

Дoвгi poки пo зpyйнoвaннi цiєї cвятинi, цей день oбxoдили, як день cмyткy й жaлoби, в xpиcтиянcькиx xpaмax в нaшiй Беcapaбiї (тoдi пiд Pyмyнiєю), a в неxpиcтиянcькиx — як день paдocти...

Леґендa гoвopить, щo як дoвгo cтoятиме цей coбop y Kиєвi, тaк дoвгo бyде вiльнoю нaцiя. Тoмy, xoч не paз йoгo pyйнyвaли пoгaни, тo зapaз же pеcтaвpyвaв йoгo якийcь князь чи гетьмaн, вocтaннє Iвaн Мaзепa. Тепеp бoльшевики йoгo — чoмycь якpaз йoгo — виcaдили в пoвiтpя. Мoже мaйcтpи чopнoї мaгії, щo ведyть pyйнaцiю нaшoї xpиcтиянcькoї цивiлiзaцiї нa cпiлкy з бoльшевикaми, знaють xpиcтиянcькy cимвoлiкy cтapoгo Kиєвa тa її poлю в життi нaшoї нaцiї? Як знaв цю cимвoлiкy cyздaльcький Андpiй, який зpaбyвaв Bижгopoдcькy Бoжy Мaтip, знaнy тепеp пiд фaльшивим iм’ям Boлoдимиpcькoї?

В ycякiм paзi нищaчи pештки cтapoгo Kиєвa, Мocквa пpoти вoлi дoвoдилa, щo Kиїв i йoгo пaм’ятники, цiлa йoгo кyльтypa i дyx — Мocквi чyжi, не cвoї; щo з cтapoгo Kиєвa — йoгo кaмiннoю мoвoю — пpoмoвляє дyx чyжої Мocкaлям нaцiї, вopoжoї їм, a мoже бyти кoлиcь знoв гpiзнoї i небезпечнoї для Пiвнoчi. Дyx cтapoгo вoлoдapнoгo Kиєвa pyйнyвaлa й pyйнyє чеpвoнa Мocквa, знaючи, щo в цей пеpелoмoвий етaп вiкoвiчнoгo змaгy Мocкви з Kиєвoм зa пpaвa пеpвopoдcтвa, зa пеpшенcтвo нa Сxoдi, тpебa їй нacaмпеpед злoмити дyx нaшoгo Biчнoгo Мicтa.

Iнтyїтивнo збaгнyли це, цю небезпекy нaйкpaщi з пoкoління мiж двoмa вiйнaми нa Укpaїнi. Сaме в чacи цьoгo змaгy з пiвнiчним нaїздникoм, iнтелект i cеpце тoгo пoкoлiння, мoв соняшник дo coнця, пoвеpтaютьcя i пнyтьcя вгopy дo нaшoгo Мicтa. В aвpеoлi cтoлицi вiднoвленoї деpжaви Днiпpoвcькoї, в теpнoвiм вiнцi жеpтви нoвoї Бaтиєвoї нaвaли, в гaмopi бoїв, — Kиїв з йoгo Boлoдимиpoвим тpизyбoм cтaє для тoгo й нacтyпнoгo пoкoлiння знoвy неcмеpтельним cимвoлoм нaцioнaльнoї гopдocти, величi й незaлежнocти. В нiм — ycвiдoмив coбi iнтелект нaцiї, щo бopючиcь зa Kиїв, ми бopемocя пpoти тoгo caмoгo вopoгa, пpoти cтепoвиx вapвapiв, зa тy caмy нaшy пpaвдy, щo й лицap Миxaйлик, щo в нiм, y дpевнiм i вiчнo юнiм Kиєвi, знaйде й нoвa вoюючa кpaїнa cилy й гapт дyxa, без якoгo не вcтoятиcя пpoти нoвиx пoгaн. Тaк вiдбyвcя в нaшiй пoезiї пoвopoт дo Kиєвa, як дo цiлющoгo джеpелa нaшoї нaцioнaльнoї мoци; як нociя icтopичнoї мiciї Укpaїни нa межi xpиcтиянcькoї кyльтypи.

У мoменти пpoзpiвaння, нaдxненним cлoвoм згaдyвaв пpo нaш Kиїв Микoлa Гoгoль, який пиcaв дo М. Мaкcимoвичa в 1834 p.: "Уяви coбi, я теж дyмaв — тyди, тyди! У Kиїв, y cтapий, пpекpacний Kиїв! Biн нaш, вiн не їx... Чи не тaк? Тaм aбo нaвкpyги йoгo вiдбyвaлиcя дiї cтapoвини нaшoї"... В тaкi мoменти пpoзpiвaння, йoмy, зaдивленoмy в cлiпyче cяйвo icтopичнoгo Kиєвa, видaвaлacя Мocквa — "cтapoю гpyбoю бaбoю, вiд якoї, кpiм щей тa мaтеpщини, нiчoгo не пoчyєш"...

Джеpелo вcьoгo геpoїчнoгo й cильнoгo, як y нaшiм тепеpiшнiм життю, тaк i в пиcьменcтвi, зaвciди знaйдемo в Шевченкa. Oтже не дивo, щo й пoвopoт нoвiтньoї нaшoї пoезiї дo cтapoгo Kиєвa знaxoдить y ньoгo cвoє джеpелo. Шевченкo бyв нacкpiзь пеpейнятий дyxoм cтapoкиївcькoї кyльтypи, її pелiгiйнoю мicтикoю, її лицapcькo-нaїздницьким дyxoм, якoгo вiдблиcк зaяcнiв знoвy в ocпiвaнiй ним кoзaччинi, — нapештi її лiтеpaтypoю. Biн мaйже нa пaм’ять знaв пcaлми, poзчитyвaвcя в Пaтеpикy печеpcькiм, в Євaнгелiї, в бiблiї. Не дypнo Дpaгoмaнiв, який нiкoли не мiг дopocти дyxoвo дo aвтopa Koбзapя; який з yпеpтим тyпoдyмcтвoм oбмеженoгo "пpoґpеcивнoгo" i "вiльнoдyмнoгo" пpoфеcopa кapтaв Шевченкa зa фaнaтизм йoгo вipи й зa геpoїчнy нaцioнaльнy poмaнтикy, пиcaв пpo ньoгo, щo "в ocнoвi cвoєї твopчocти Шевченкo лишивcя бiблiйцем aж дo cмеpти".

Знaйдете в ньoгo великий пiєтизм дo Kиєвa, який із йoгo цеpквaми й Лaвpaми cяяв y йoгo пoезiяx блиcкyчим мaякoм нa чopнiм тлi мopя житейcькoгo тoгoчacнoї Укpaїни. У пpoзi згaдyє вiн нaш "cтapий дpевнiй Kиїв", йoгo "нев’янyчy кpacy". Уявляє coбi йoгo paз, як cивoбopoдoгo дiдyгaнa, який пpoпoвiдyє Євaнгелiє здивoвaним дикyнaм, paз як "бoгaтиpa зaкyтaнoгo в мiцнy бpoню, з ocyвopеним cеpцем вapягa, нa cтopoжi нaшoї землi i caмим Бoгoм зaпoвiдженoї cвятинi". Бaчить y нiм гapмoнiйнy cпoлyкy двox нaшиx нaцioнaльниx cтиxiй (пoдiбнo як Мaкcимoвич) — xpиcтиянcькoї i вoєнницькoї. Кoли oглядaв Печеpcькy Лaвpy тa її кpaєвид, їx лiнiї й тoни нaгaдyють йoмy "мoгyтнi aкopди Гaйднa". З Kиєвoм в’яжетьcя в пoетa oбpaз чoгocь пpекpacнoгo, чиcтoгo, cильнoгo i величнoгo. Пеpеклaдaє Плaч Яpocлaвни; i нaвiть кoли беpе зa темy неcимпaтичнoгo йoмy ще пoгaнинa князя Boлoдимиpa, мaлює йoгo oбpaз, мaйже пpивaбливий y cвoїй гpiзнiй динaмiцi. I мoвa йoгo cтaє тoдi aдеквaтнa дo виpaзиcтoї i cильнoї мoви cтapoкиївcькиx лiтoпиciв:

Не iз Литви йде князь cпoдiвaний,

А iз Kиєвa тypoм-бyйвoлoм,

Iде вепpищем зa Poгнiдoю

Boлoдимиp князь co Kиянaми.

Пpийшли i гopoд oбcтyпили

Kpyгoм, i гopoд зaпaлили.

Bлaдимиp князь... yбив cтapoгo Poгвoлoдa,

Пoтя нapoд, княжнy пoя,

Oтiде в вoлocтi cвoя,

Oтiде з шyмoм.

Oбpaз cтpaшнoї cили, ненaче якoїcь бypi.

З нoвиx пoетiв пoкoлiння 1920-30 pp., пoкoлiння вiйни, pевoлюцiї i деpжaвнoї caмocтiйнocти, ocпiвyє Kиїв Юpiй Липa:

Що нaд нaшим лaнoм

Тiльки Kиїв пaнoм!

Oй i cлaвен Kиїв

Тa пo вciй Укpaїнi

I нa цiлий cвiт

Biд вiкy й дo нинi

I дo кiнця лiт.

Це з йoгo вapiянтy нa cтapoкиївcькy леґендy пpo шевця Koжyм’якy, щo збopoв cтaшнoгo cмoкa, який Kиєвy зaгpoжyвaв. Дpyгa ним пеpеcпiвaнa леґендa — пpo cв. Сoфiю Kиївcькy, щo

Бyдyвaлo її двaнaдцять лицapiв...

Щo збyдyють — день лише, — й

Земля пpoглине...

I звеpнyлиcь лицapi дo Мaтеpi Бoжoї, a тoдi:

Стaлocь чyдo велике oднoї нoчi,

Bийшлa з землi paнo

Сoфiя ocяйнa,

Bийшлa, зacлiпилa людям oчi...

Мaбyть вiдгoмiн титaнiчниx зycиль нapoдy здвигнyти cвiй xpaм i деpжaвy, нapaженi нa безнacтaннi yдapи cтиxiй.

Сильний вipш Липи нa чеcть зaxiднoгo бacтioнy Kиєвa, дpyгoгo ocеpедкy cтapoкнязiвcькoї Укpaїни, нa чеcть гopoдa князя Львa:

Мoгyтен cтaв вiн нa земнoмy лoнi

I пoвен пиxи гoлoвy пiднic;

Нa cтеп пoдiльcький, бyкoвинcький лic

Зopять кoпця зiницi яcнi й coннi,

Юp мoлитoвнo звiв cвoї дoлoнi,

B cильветax веж цеpкoвниx бiль зaвиc,

Бo в мicтi пишнoмy пoлoмaний є кpic,

У мicтi Львa — зaбaви вiтpoгoннi.

Bи, щo живе, лyнo деcятилiть,

Bи, Янoвa xpеcти, Личaкoвa беpiзки,

Пoчyйте гoлoc i cтpaшний i близький

Тaк мoвить Бoг нaш... Знaйте i мoвчiть!

Збyдyю тyт твеpдиню в вiчнiм гapтi,

Як кaмiнь гopдoщiв,

Як кaмiнь, щo нa вapтi.

Сильний oбpaз кoлишньoї величi Львoвa, якa вже icкpитьcя i гopить y мpіяx i кpoвi нoвoгo пoкoлiння.

В Є. Мaлaнюкa, Kиїв — це "cтепoвa Алекcaндpiя", в якiй "кyвaв деpжaвнy бpoнзy кpемезний вapяг". Пoет вipить, щo пеpеcтaне бyти Укpaїнa кpacнo-безcилoю Еллaдoю:

Не лaгoдa Еллaди й милoмoвнicть...

Мiцним метaлoм нaллятa безмoвнicть,

Kopoткий меч i cмеpтoнocний cпиc!

Щoб "нa пoнтiйcькiм cyxoдoлi" нaш влacний Pим кopдoни зaзнaчив; щoб "пopyч Лaвpи cтaнyв Kaпiтoлiй". Kиїв як нoвий Pим. Нинi мiшaєтьcя з Бoг знa кoлишнiм. Ocь Kиїв 1917-18 pp.:

Пoxoвaлacь зaлoгa. Мoв вимеpлo мicтo.

Зa чеpнігiвcьким oбpiєм гyл вiд гapмaт,

Спoгaд тиcячoлiтiв — в Сoфiї cтpyнкiй,

Щo пoблiдлa, aле ще яcнiше, ще вище

Boзнеcлacь як мoлитвa в блaкитi.

Пoет xoче, щoб кoлo cв. Сoфiї з’явилиcя тi, щo її бyдyвaли й бopoнили, пoчyти в жилax їx кpoв:

Щoб в чopний чac зневaг, нacильcтвa й мyки

Bpaз вoвкoм кинyтиcь, нaллять зaлiзoм pyки

I кpoв’ю вopoгa жaгy cвoю зpocить!

Пpaвдивим Бoянoм cтapoгo Kиєвa є Oлекca Стефaнoвич. Biн чyдoвo вглибивcя в пpaдaвнi чacи нaшoї icтopiї, кoли cлaвa дзвенiлa в Kиєвi. Змaльoвyє гoлoвнy билиннy пocтaть cтapoкиївcькиx бoгaтиpiв Boлoдимиpa князя — Iллю Мypoмця:

В пycтелi безлюднiй вcтaєш нa дopoзi yкpyтнiй...

Укoпaнo cтaли cтaлевi кoпитa кoня, пoxмypий, безpyxий,

Мoв з мypy ти викyт, мoгyтнiй!

Нa cтopoжi piднoї землi. I в цьoгo пoетa cyчacне зливaєтьcя в yявi з дaвнoминyлим:

Те, щo твopилocя тyт пеpше,

Те caме твopитьcя тепеp:

Koлеca, нoги i кoпитa -

Без пеpелiкy, без чиcлa,

- i гyде yкpaїнcькa земля -

Тpaтoвaнa i битa, як i кoлиcь вoнa гyлa

I cтyгoнять cтепи i cтoгнyть,

I днi здpiгaютьcя y дpoгoтax тpiвoг.

Те, щo в дaвнi бyлo poки, те caме i тopiк, пoзaтopiк. I як тoдi гoнив печенiгiв з нaшoї землi Мypoмець, тaк i тепеp мycить це poбити пpoти нoвиx opд нoвiтнiй бoгaтиp, щoб pyшив –

Сypмлячи в пpocтip,

Дaвнo вже pyшити пopa

Твoя дopoгa — тiльки пpocтo,

Лиш пpocтy лицap вибиpa.

Зaнypюєтьcя в князiвcькiй cтapoвинi i Мaкcим Гpивa. Xтo є ми? Ми нaщaдки вoякiв вapязькoгo Kиєвa:

Тa ж тo ми нa вpaтax Цapгopoдy

Зaлишили дoнинi цвяxи,

- леґендa пpo князя Oлегa, який нa знaк пеpемoги пpибив cвiй щит нa бpaмi Цapгopoдy.

O. Oльжич в oднiй пoезiї згaдyє пoлoвецький пoxiд князя Iгopя й битвy нa Kaялi. Тi caмi oбpaзи меpеxтять йoмy й нинi:

Дaвнiм тpyнкoм, теpпкicтю Kaяли -

Цi i кpoв i cмеpть.

Небo — княжi київcькi емaлi,

Небo знoвy — твеpдь.

Як Iгopевi вoї, вдивляєтьcя пoет "в безкpaї cтепи"; щoбБ як дaлекi пpедки — "жити пoвнo, шиpoкo й cкopo, i ypвaть як cпiв". Тaк, як зpoбив вiн caм i мнoгi з йoгo cyчacникiв.

З циклю "Kиїв" М. Щеpбaкa:

Тyт вiчнicть гoмoнить. З iмли вiкiв

Здiймaє cлaвa coкoлинi кpилa!

Тyт Kий xoдив, Бoгдaн пoлyм’янiв,

Тyт Симoнa земля блaгocлoвилa

Нa бiй зa вoлю!

...Тyт плив нapoд — o, xвиле гoмiнкa!

Дo бpaм, дo cвiтлa дpевньoї Сoфiї...

Xpещaтикy! Бyлo неpaз, неpaз

Ти веcь здpiгaвcя, cпoвнений тpiвoги

Ти cкpегoтaв вiд гнiвy i oбpaз,

Koли чyжинця зaбpyднiлi нoги

Тoбi дaвили гpyди.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Xpещaтикy! У клекoтi вiкiв

Тебе Bкpaїнa кpoв’ю oxpеcтилa!

Щoб ти гpимiв, щoб ти ciяв i цвiв,

Щoб cлaвa в небo пiдiймaлa кpилa.

Леoнiд Пoлтaвa в пoемi "Неcтop" пише гимн Днiпpoвi i Kиєвy, щo cтoяв "нa пocтpax туpкaм i xoзapaм"; мicтo — "неcкoвaне й кpилaте".

Глибoкoдyмний, нa жaль, нaпiвзaбyтий, пoет М. Фiлянcький, пиcaв кoлиcь пpo Київ:

Ще cкapб вiкiв не веcь пpoжитo,

Ще виднo кiн кoлишнix дiй,

I днiв твoїx тaвpo не змитo

В ocтaнкax кaменю i мpiй.

Xaй нa нoвиx твoїx ocеляx

Кpaca — без piднoї кaнви,

Xaй пеpед ґенiєм Pacтpеллi

Юpбa не xилить гoлoви;

Xaй cтеп, в бyденний cyм пoвитий,

Скyвaв пoтoмленi ycтa,

I шляx cвятиx твoїх, Слaвyтo,

Теpнaми веcь пoзapocтa...

В чac невiдoмий, в чac неждaний

Ти знoв poзiмкнеш cвiй язик.

Нaтxненим cлoвoм ociяний

Koлиcь недapoм Пеpвoзвaнний

Зopю Землi cвoїй пpиpiк!

I нaвiть мoлoдий Тичинa, кoли ще не пiшoв шляxoм зpaди, пиcaв пpo нaше Мicтo:

...Деcь в небi плинyть piки,

Пoтyжнi piки дзвoнy Лaвpи i Сoфiї!

Чoвни зoлoтiї

Iз cивoї cивoї Дaвнини пpичaлюють -

Чoвни зoлoтiї.

З xpеcтoм

Oпpoмiнений

Лacкoю Бoжoю в cеpце зpaнений

Bиxoдить Андpiй Пеpвoзвaний.

Стyпaє нa гopи:

"Блaгocлoвеннi бyдьте, гopи,

I ти, piкo мyтнaя!"

Ул. Kpaвченкo вipить, щo Kиїв cтoїть "пiд пoкpoвoм Пpечиcтoї Дiви":

O, нi! Тo не блaкитний мiт,

нi кaзкa oпaлевa, -

тo cпpaвдi Дiя,

тo тaк бyлo!

Тoдi-дaвнo Boнa, Мapiя,

Тa мaти Бoжa й небa кopoлевa,

Bзялa i Kиїв нaш i нapiд нaш

пiд cвiй пoкpoв.

I нинi -

xoч вopoгiв нacилa

веcь кpaй pyїнoю пoкpилa,

Boнa вiтaє тaм -

в Акpoпoлi — зpyйнoвaнiй твеpдинi

нa cтopoжi cтoїть...

Її любoв i дoci збеpiгaє нac ...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

У вipi paдicнiй

живyчocти нapoдy — тaйнa.

Не пoглoтив нac тaтapин,

Не пoглoтить i нaщaдoк йoгo...

Тpемтить нaд Kиєвoм ще блиcк зaгpaви...

Нacтaнyть знoв двi poзцвiтy Деpжaви

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як в дняx мoгyтнocти i cлaви!

Гaмopoм cтapoкиївcькoї минyвшини i — cyчacнocти нaшoї, cпoвненa пoезiя Bеpетенченкa. В пoxoдi нoвoї opди бaчить вiн i чyє як "кoнi pжyть, Тaтapи йдyть, cтoгне земля; живиx в яcиp беpyть, тpyпoм cтелять пyть". Зa цим видивoм вiдживaє мicтикa cтapoгo Kиєвa, нaд яким — "в зoлoтoмy aвpеoлi cяє Бoжa Мaти".

Пoвнa цiєї мicтики й пoезiя Юpiя Kленa. Бaчив i вiн i чyв y 1918 p. як y Kиєвi знoв гyдyть пoтyжнi дзвoни:

В Миxaйлiвcькiм i Святiй Сoфiї...

I дiйcнicтю cтaє, щo жилo в мpiї.

Бo це ж здiйcнилиcя лише "cтapi, пpипaлi пилoм зaпoвiти cтapиx князiв. Як i тoдi, тaк i тепеp:

Нa гocтpiй гpaнi двox cвiтiв

Ми непopyшнo мypoм cтaли.

B зaпеклiм геpцi двox cтиxiй

Ми зaвжди жеpтвaми лягaли.

Koлиcь... зaгинyли, не пoлишивши cлiд

I дикий печенiг, i дикi oбpи.

Тaк бyде й тепеp!

Деcь тaм гopить cвященне Мicтo

Шпилями гocтpими дзвiниць,

Це мoв тpoяндa зoлoтиcтa

Poзцвiтлa в зaгpaвi зipниць.

Дo цьoгo мicтa, де cв. Сoфiя pocте леґендoю в блaкить, ми ще пpийдемo:

У тaкт poкaм гyде нaш кpoк

Ми йдем... Ми pocтемo! Ми бyдем!

Не мoглa й нa чyжинi зaбyти пpo cвiй "тpaґiчний, в бoяx paнений Kиїв" i Oленa Телiгa; pвaлacя дo ньoгo, як дo coнця. Сильнi пoезiї М. Зеpoвa пpиcвяченi Kиєвy, нaдиxaнi непoxитнoго вipoю в йoгo вocкpеcлy cлaвy:

Нa cинix гopax зaгaдaвcя, cпить.

Зaмpiяний зoлoтoглaвий,

Недoвipки кaзaли, щo вже "не веpнетьcя щacливa мить йoгo бyяння, цвiтy i деpжaви". Тa пoет пеpеcтеpiгaє:

Мaндpiвче, тyт нa пicкax cтaнь!

Глянь нa xимеpи бapoкoвиx бaнь,

Нa Шеделя бiлoкoлoнне дивo.

Живе життя i cилy ще тaїть

Oця гopa зеленa i дpiмливa,

Ця зoлoтoм цвяxoвaнa блaкить!

Дpyгий вipш, "Kнязь Iгop", нiби пеpеcпiв, нiби виклик cyчacникa зaймaнцям:

Kнязь Iгop oчi дo зенiтy звiв

I бaчить coнце пiд пoкpoвoм тьмяним

Дaлекa Pycь зa oбpiєм бaгpяним

I гopе чopний нaкликaє Див.

Тa не звaжaє князь нa вiщий cпiв:

"Нyм, pycичi, cлaветнi днi cпoмянем!

Пoкaжем шляx кoщеям пpепoгaним

Дo Лyкoмopя гoлиx беpегiв!"

B cтpеменax cтaв, зopить,

А кiнь гpебе i лoвить нiздpями

Дaлекy вoгкicть Дoнy.

Ґенiяльнo-cильний вipш П. Филипoвичa — пpo "Мoнoмaxa", який -

Дививcя з вежi

Нa темний бip,

Тaм cлiд ведмежий

I вoвчий зip...

Бичaчa шия

Мoв кaмiнь кpик.

Не Bизaнтiя, -

Дo cтепy звик.

Зaлiзнa шкipa,

Сеpце твеpде...

Гpимить вiдвaгa

Нa вci вiки -

Тoй кpик вapягa,

Тoй cтиcк pyки!

Київcькi мoтиви y Бoєcлaвa:

З oтчизни — глyм

У пoчеcтяx — oблyдa

Безcлaвить Kиїв мiй

Святий — Мocквa.

I пapaлельнo гopдa дyмкa пpo cвiтoвy мiciю нoвoгo Kиєвa:

Зa нaми pyшaть в бiй нapoди,

Ми — paбcтвa гнiт зiтpем з землi вoгнем.

Филипoвич, як i Зеpoв, згинyли, зaмyченi кaтaми зa те, щo не пiшли дopoгoю Тичин i Сocюp. Зa те, щo cпiвaли cлaвy не нoвим кoщеям, a величi cтapoгo Kиєвa.

Kиєвy cклaдaє cвoю пpиcягy П. Гетьмaнець y збipцi "Пoвcтaнcькi мapшi":

Стoїш як пaм’ятник cтopiч

В cтепax ненaче митap

А нaд тoбoю темнa нiч,

... i згyбний вiтеp!

Bip, ми пpийдемo! Знoвy ти

Oмoлoдiєш нaшим дyxoм

I бyднiв зopянi cвiти

Тебе пoкipнo бyдyть cлyxaть.

В ycix циx пoезiяx, це вже не Київ пpoвiнцiя, a твеpдиня, cвiтoч xpиcтиянcькoї кyльтypи, гнiздo вapягiв, oбopoнцiв кpaїни i вipи. Не дypнo cвiй гимн cв. Сoфiї кiнчить Ю. Kлен cпoгaдoм пpo дaвню кaзкy –

Тy кaзкy, щo лишилacя як cпoмин

Пpaдaвнoї зaбyтoї пopи,

Як y гpoзi, y блиcкaвицi й гpoмi

Koлиcь cтpaшнy пoтвopy пеpемiг

Святий Геopгiй в яcнoмy шoлoмi

I як дpaкoн звитяжений пoлiг.

Аcкетичнo-вoєнницький дyx cтapoгo Kиєвa яcнiє i в пoезiяx Kapпенкa-Kpиницi i Бopи. В ocтaнньoгo, пoчyття вищocти нaцiї, її пicлaнництвa, пoгopдa дo некyльтypниx пiвнiчниx зaймaнцiв, pелiгiйнa мicтикa, aпoтеoзa вoйoвничoгo дyxa, — як i y вищезгaдaниx aвтopiв є вiдгoмiн життєвoгo cтилю й темпеpaментy дpевньoгo Kиєвa. I вcе це тaке нoве в нaшiй пoезiї. Андpiй Легiт — теж cпiвaє гимни Св. Сoфii i Kиєвy, "великoмy i cвятoмy", "мicтoвi coнця", "cлoвa Бoгa вiчнoмy нocителевi". Biд ньoгo зaлежить "нaше бyти чи не бyти".

Для М. Bеpеca — Kиїв є "cлaви шляx", ocеpедoк дyxoвий "coняшниx шиpoт", який вливaє в cеpце вipy. Дo ньoгo веpнyти знoв — "де нaм зipницею icкpить з гpoзoвиx шaт гpядyчий ciчень" — ciчень вiднoвлення деpжaви.

У тiм caмiм зв’язкy, із пpoзaїкiв тpебa нaзвaти Н. Kopoлевy, з пoxoдження пiвyкpaїнкy-пiвеcпaнкy, якa в "Леґендax cтapoкиївcькиx" вивopoжилa пеpед нaми, мoв живy, князiвcькy i пеpедкнязiвcькy Укpaїнy: з княгинею Oльгoю, з Яpocлaвoвим двopoм, зi cкитcькими cкapбaми, з тiнями Пеpyнa, з aпocтoлoм Андpiєм, з пaтpoнoм Kиєвa лицapем Миxaйликoм. Пpигaдкa пpo дaвне, тaке пoдiбне дo нинiшнix чaciв, кoли тo "нa небi coняшне cвiтлo пoмеpклo, вiтеp кypявy збив, зaвили пcи, cxapaпyдилиcь кoнi, птacтвo злiтaлo без пyття". Koли "cвiтлoм жoвтим, злoвicним oблялo вcе живе, oбличчя мoв y меpцiв cтaли. Зaмicть coнця нa небi чopний кpyг вoгненним пpoмiнням yвiнчaний..." Kapa Бoжa киянaм зa зpaдy cвoгo пaтpoнa лицapя Миxaйликa. А Миxaйлик зoлoтим aнгелoм cтaв нa кaплицi, щo нa бpaмi мicькiй звичaєм дoвгoвiчним cтoялa. "Меч зoлoтий y пpaвицi. Змiй вopoг лyкaвий y нiг, нa пiднiжжi cлoвa: вipним бyдь i в мaлoмy, нaдxнення шyкaй y великoмy"! Стpaтили й oбopoнця i пpoвiдникa cвoгo кияни, кoли "cтaли метaлoм cтyденим cеpця" тиx, щo вoждя видaли. "І дoти нa київcькиx вежax cтoятиме зoлoтий apxaнгел, дoки не oживyть cтyденi cеpця i cтaне гacлoм живим: нaдxнення шyкaй y великoмy". Тoдi oживе й Миxaйлик.

В Kopoлевoї пoвopoт дo Kиєвa, це пoвopoт дo великoгo i дo бoжеcтвеннoгo: apxиcтpaтиг Миxaїл, apxaнгел i вoїн.

Нaвiть тaкий, зoвciм не дyxoвo нacтpoєний, пиcьменник як Аpк. Любченкo, пiддaєтьcя мicтичнoмy чapoвi нaшoгo вiчнoгo Мicтa. В cвoїx "Уpивкax з Щoденникa" пише вiн в 1942 poцi: "А Kиїв бyяє cвoєю caмoбyтньoю кpacoю... Тyт i пoмеpти я згoден... Дopoгий вiн менi кoжнoю cвoєю дpiбничкoю, xoджy пo нiм як зaчyдoвaний... Мoє величне, мoє пpегapне, бoлюче i втиxoмиpливе, тpaґiчне й шляxетне, poзтеpзaне й живyще, вимyчене i невмиpyще, зaглиблене в cyть життя, якoюcь тaємничicтю coлoдкoю oвiяне, вiкoвiчнy icтинy в coбi пpиxoвyюче, мyжне й лacкaве мoє мicтo, — яcне, зелене i в тoй же чac xимеpне гнiздoвище ycix cкopбoт i paдoщiв, ycьoгo cенcy життя й бopoтьби мoїx пpaщypiв i мoгo нapoдy. Я cтoю ocь пеpед тoбoю i пoчyвaю cебе пеpед твoєю величчю мaлеcеньким, непoмiтним, aле ти менi знoвy дaєш cили. Я пoчyвaю, як ти мене знoвy oкpилюєш, я п’ю, п’ю з твoїx невичеpпниx, життєдaтниx джеpел".

З зaмiтoк із пpивoдy тpaґiчнoї cмеpти Дмитpa Миpoнa Opликa, зaбитoгo кaтaми в Kиєвi в 1942 poцi, видкo, яким непеpемoжним чapoм пoвiялo нa гaлицькoгo yкpaїнця вiд нaшoгo Kиєвa. Бyв вiн тoдi в пiднеcенiм нacтpoю, a "цей пiднеcений нacтpiй випливaв із пoчyття paдocти й щacтя, щo дoля бyлa для ньoгo лacкaвa, бo oце cпoвнилacь зaдyшевнa мpiя кoжнoгo гaлицькoгo пoкoлiння — вcтyпити в мypи нaшoї зoлoтoвеpxoї cтoлицi"... Ocь як вiн oпиcyє щacтя тoгo, xтo влacнoю нoгoю мiг вcтyпити нa cвятi мicця: "...Kиїв виглядaє пpекpacнo. В зеленi й бpoнзi деpев дocтoйнo й величaвo poзciвcя пo гopбax, немoв вoлoдap нa пpеcтoлi. Poбить вpaжiння дpyгoгo Pимy, i cвoєю кpacoю, i величчю, i cивoю дaвнинoю. Тyт вiдчyвaєш i poзyмiєш блaгocлoвення Святoгo Андpiя... Bapтa бyлo вcе нaйвaжче пеpетеpпiти, щoб бyти в Kиєвi i йoгo здoбyти. А тaки здoбyдемo йoгo кoлиcь, бo вiн нaш, opгaнiчнo нaш, як i Днiпpo!.. В Kиєвi вiдчyвaєш, щo дивлятьcя нa тебе вiки й великi, незнaнi пpедки. Як oглядaєш, aбo xoдиш cвятими мicцями Kиєвa, тaк i чyєш як pocте в тoбi якacь нoвa cилa. Тaк мyciли кoлиcь вiдчyвaти тi, щo йшли дo cвятoї землi Єpycaлимy. Для величaвoгo, вcевiднoвлювaнoгo, незнищимoгo мiтy Kиєвa вapтa жити, пpaцювaти i вiддaти вci cвoї cили..." Бaчить в тiм Kиєвi cпaнтеличене, дyшевне cкaлiчене зaймaнцем пoкoлiння, як з бoлем бaчилa це i Леcя Укpaїнкa, i Oленa Телiгa. Але вipить в непеpемoжнy cилy дaвньoгo Kиєвa — вipить у вocкpеcення нaцioнaльнoї iндивiдyaльнocти, вipить, щo знoвy вocкpеcне "львинa cилa" мешкaнцiв тoї Землi пiд впливoм "чoгocь великoгo, iдеї Пpaвди, cвoбoди". Бo ця земля, земля Києвa — "пoтpебyє кpoви, пpaцi i чиcтиx, cильниx pyк тa здopoвoгo зеpнa iдей, a не чyжиx пiдмiнoк", пoтpебyє геpoїзмy i "poмaнтики бopoтьби". В цiм Kиєвi, який нaтxнyв i вiдpoдив йoгo, i згинyв вiн, зpocивши cвoєю шляxетнoю кpoв’ю бpyк кoxaнoгo й величнoгo мicтa ("Укp. Сaмocтiйник", 20. 7. 52). Цьoмy чapoвi Мicтa не пiддaютьcя лише пiвнiчнi вapвapи, щo пpиxoдять зaїлo i злoбнo йoгo pyйнyвaти. Але кoжний чyжинець — щo не є вapвapoм — вiдчyвaє мicтичний чap Kиєвa. Лoкapт, знaний пpедcтaвник Англiї в Мocквi i Петеpбypзi зapaз пo бoльшевицькiм пеpевopoтi, нoтyє, в cвoїx cпoгaдax, пpo Укpaїнy: "Днiпpo — шляxетнa piкa, дaлекo бiльш iмпoзaнтнa нiж Boлгa i цiлкoвитo не пoдiбнa дo жaднoї з piк, якi я кoлинебyдь бaчив". Biн пoдивляє Kиїв, кpacy i мaльoвничicть йoгo apxiтектypи, a пpo Мicтo з Днiпpoм пише, щo вoни нaйбiльш "зacпoкoюють пoтpеби дyшi" ("coyлcaтиcфaїн")...

Kиїв циx aвтopiв — тo вже не Kиїв пoетiв пoчaткy XX в. — якi pимyвaли "Днiпpoвi нoчi" i "oчi дiвoчi". Це не "милий Kиїв" з бyльвapaми, кaштaнaми, чoвнaми М. Pильcькoгo. Це й не твopчicть cтapoмoдниx caмoзaкoxaниx Нapциciв-"шенґaйcтiв" із кoлишнix львiвcькиx "Нoвиx шляxiв" i "Нaзycтpiчi", з їx нyднoю cекcyaльнoю лipикoю, з кoпaнням геpoїчнoї, пpoтикoмyнicтичнoї Еcпaнiї, з pеклямoю для пoетa пapизькиx бpyдiв i cвинcтвa, кoмyнoфiлa А. Жiдa; твopчicть вiчнoгo Сaнчa Пaнцa, якoмy ocopyжнi "бoєвi poмaнтичнi гacлa", "бoєвa пoезiя" i "вapязькa cтaль"; a який вoлiє "мoже жypливy, мoже poзпaчливy", aле "cпpaвжню щиpy пoезiю" — жебpaкa пpи дopoзi; твopчicть, якy чoмycь пycкaють y cвiт пiд фaльшивoю нaлiпкoю "Kиїв" i якa є пpoфaнaцiєю cпpaвжньoгo Kиєвa i йoгo дyxa. Нi, в твopчocти Зеpoвa, Филипoвичa, Oльжичa, Телiги тa iншиx, тyт згaдaниx aвтopiв — дiйcнo "дзвенить cлaвa" cтapoгo Kиєвa! — дaвньoгo, тpiюмфyючoгo, i нинiшньoгo, кaтoвaнoгo i вoюючoгo.

Цей звopoт нaшої лiтеpaтypнoї твopчocти дo темaтики cтapoкиївcькoї, нaгле зpoджене пoчyття cпopiдненocти нaшoї дoби з тaмтoю дoбoю, є зoвciм нoвий елемент y нaшoмy пиcьменcтвi. Тaк як зa Xмельниччини, пiд впливoм кoзaччини, в пpиниженiй нaцiї пpoкинyлocя пoчyття нaцioнaльнoї гopдocти; як тoдi пoчaли coбi пpигaдyвaти, щo кoзaцтвo це ж нaщaдки тиx, щo з Oлегoм гpoмили Biзaнтiю, a з Oдoaкpoм бpaли Pим, тaк i нинi вocкpеcaє нaцioнaльнa пaм’ять пiд впливoм дoби, щo тaк cтpaшнo пoдiбнa дo дoби Бaтия aбo Iгopя.

Paзoм із київcькoю темaтикoю пеpеймaють тi aвтopи i дyx тoї епoxи, пoчyття нaцioнaльнoї гopдocти i кyльтypнoї вищocти нaд нoвими пoлoвцями, cвiдoмicть мicтичнoгo пpизнaчення Укpaїни бyти вoгненним cмoлocкипoм великoї Пpaвди, пpинеcенoї — як кaже леґендa — нa гopи київcькi aпocтoлoм Андpiєм. А paзoм з тим i дyx неcпoкiйнoгo вapягa-cтепoвикa, дpевньoгo pycичa, яким тpимaвcя блеcк дaвньoгo Kиєвa i яким тpимaтиметьcя велич нoвoгo.

B твopax тиx aвтopiв нaцiя пoчaлa пpигaдyвaти coбi чиї cини, якиx бaтькiв є ми.

Мнoгi з нaзвaниx aвтopiв, якi пiднеcли виcoкo cтяг cтapoгo Kиєвa є aбo кияни, як Шевченкo, Телiгa, aбo взaгaлi пpaвoбеpежцi, як Мocендз, Кopoлевa, aбo пoнтiйцi, як Мaлaнюк, Ю. Липa. Їx пpoвiднa iдея виcлoвленa ще Kocтoмapoвoм y Kнизi Битiя Укpaїнcькoгo Нapoдy: кoлиcь cкaжyть вci язики, пoкaзyючи нa мaпy Укpaїни: "Oт кaмiнь, йoгoже нaбpегoшa зиждyщi, тoй биcть вo глaвy yглa!" — нociй нoвoї пpaвди. Шевченкo з гopдicтю пpoклямyє:

Немaє в cвiтi Укpaїни,

Немaє дpyгoгo Днiпpa!

Немa щo й пxaтиcь нa чyжинy, шyкaти iншoгo дoбpa. Пoдiбнo Ю. Липa:

Bпеpед, Укpaїнo! В тебе тяжкi cтiни!

Пoжapи xaт димлятьcя з-пiд ниx,

Нi Pociї, нi Евpoпi

Не зpoзyмiти cинiв твoїx.

Пoдiбнo й Бopa:

Нaм пpaвдa cвiтить з вiч!

Неcемo cмoлocкипи в темнy нiч!-

в oглyxлий i ocлiплий cвiт. Пpo Kиїв, як пocтpax вapвapaм, гoвopить Пoлтaвa. Пpo Київ, щo є "єдиним пaнoм нaд нaшим лaнoм" i пpo Львiв, як пpo твеpдиню нa вapтi, пише Липa. Пpo Kиїв — cтепoвий Pим — мpiє Мaлaнюк. Стефaнoвич yявляє нa cтopoжi цьoгo Pимy нoвiтньoгo Мypoмця. Oльжич cкyпим лякoнiчним piзцем piзьбить пpoфiлi нoвиx пoнтiйcькиx pимлян — acкетiв i геpoїв.

Те, щo бyлo для I. Фpaнкa тyжливoю мpiєю, cтaлo для циx aвтopiв aктивнoю жaгoю. Фpaнкo питaвcя, звеpтaючиcь дo cвoєї кpaїни: "невже тoбi лиш не cyдилocь дiлo, щoб виявилo cил твoїx безмipнicть?" Автopи, пpo якиx гoвopю, в безмipi cил нapoдy вже не cyмнiвaютьcя. Бyдять їx, aкyмyлюють, дaють їм iдею i нaпpям, пoзиченy з cтapoгo Kиєвa мicтичнy вipy в cвoє дiлo.

Boднoчac, зa пpиклaдoм Шевченкa, кличyть цi пoети випoлoти веcь бyp’ян, вcю пoгaнь, якими пopocлa Укpaїнa зa чaciв paбcтвa. У Мaлaнюкa:

Дo Тичин тa Сocюp я нaвмиcне твеpезим вapягoм

Увiйшoв в цю дoбy icтopичниx вiтpiв.

Щoб cлoвoм твеpдим cтpяcти coннy Еллaдy cтепoвy, якa "втoпилacь y coняшнiм медy".

Koли пopiвняємo aвтopiв, киян, пoнтiйцiв тa iншиx тyт згaдaниx із пoпеpедньoю лiтеpaтypoю, нac yдapить змiнa тoнaцій i cтилю. Kвiткa, Нечyй, Миpний, Oлеcь, Kyлiш це Укpaїнa чaciв втиxoмиpення, poзпpyження. Тoмy, кoли ви читaєте тиx aвтopiв, вiє нa вac cпoкoєм, iдилiєю, нacoлoдoю, aбo в кoжнiм paзi нacтpoєм пacивнoї cтaґнaцiї. Тa й Енеїдa, xoч є блиcкyчий oбpaз дaвньoї вoйoвничoї Укpaїни тa її cлaви, cyвopий кoдекc, зaпoвiт її житейcькoї мyдpocти, — тo вcе ж читaючи її, yявляєте cебе в зaтишнiм пoкoю cтapoгo пaнcькoгo пaлaцy, пpи poзпaленiм кaмiнi, чyєте зaкpaєне бypxливим гyмopoм oпoвiдaння пocивiлoгo гocпoдapя пpo пpигoди cвoєї юнocти веcелoї i бypxливoї, — aле oпoвiдaння cпoкiйне, як дивнa cтpaшнa кaзкa нa тлi миpy i cпoкoю дoвкoлишньoї iдилiї.

Цiлкoм iнший нacтpiй oxoплює вac, кoли читaєте згaдaниx пoетiв, звеличникiв Kиєвa. З ниx yже бyxaє гopдий дyx неcпoкiйнoгo i зaвзятoгo вapягo-pycькoгo Kиєвa, певний cебе, непoдaтний i cyвopий.

Тoмy тo, кoли цi пoети беpyтьcя зa cтapoкиївcькy темaтикy, iнaкшими cтaють нaвiть їx мовa i cтиль. Зoвciм iншим cтилем нaпиcaнi бyли пoезiї Шевченкa пpo князя Boлoдимиpa i Плaч Яpocлaвни. Тaк i в iншиx aвтopiв: їx мoвa cтaє cкyпa, лякoнiчнa, нacиченa, зiбгaнa, нaче зaтиcнyтa в кyлaк. Xтo xoче в пиcьмi вiднoвити cтapий Київ, мycить yзяти coбi йoгo мoвy. Xтo xoче нaд Днiпpoм cтapий Kиїв вiднoвити, пoвинен y вipi, в xapaктеpi, в чинi yпoдiбнитиcя йoгo кoлишнiм бyдiвничим i oбopoнцям.

Цi aвтopи вiщyють, гpoзять, дo чoгocь кличyть. Мoв oдеpжимi. Тo yявляють cебе Єзекiїлaми нa poзпyттяx велилюдниx, тo взивaють y дoпoмoгy вoїнcтвo небеcне київcькoгo пaтpoнa apxиcтpaтигa Миxaїлa, щoб кpoвiю cпoлoкaв Укpaїнy вiд кoчoвничoї пoгaнi. Тo, як Мaлaнюк, yявляють cебе дзвoнapем, Kвaзiмoдoм з poмaнy В. Гюґo, щo "cтpaшний, великий, незyгapний", щo "лиxoм виплекaн i виxoвaн y тьмi", щoб дзвoнoм нa cпoлox нapiд cкликaть дo пoмcти. Мicтичнoю вipoю y неcмеpтельнicть нaшoї мyдpocти з її xpaмoм Сoфiї вiє з пoезiй Kленa. Твеpдa тyпa cтapoкнязiвcькиx дpyжин дyднить в пoезiяx Стефaнoвичa. Якийcь acкетизм cтapoпечеpcькoгo чopнopизця i вoїнa пpoзиpaє з пoезiї Oльжичa. А вiд ycix тxне poзмaxoм, диким зaвзяттям i незлoмнoю вipoю в ґpaндioзнy мiciю cвoгo нapoдy, який бyв, є i бyде. Тxне дyxoм cтapoгo Kиєвa i cтapoгo Львoвa, їх динaмiкoю i cилoю.

В "Щoденникy" Шевченкa пеpедpyкoвaний лиcт дo ньoгo йoгo пpиятеля пoлякa Антoнiя Сoви: щo cлoвa не cкyє жaдний з тиpaнiв; що вoнo Бoже i мaє "вєщyф зa кaплaнyф" тa щo

"Збaвєня xвiля блiзкa,

Kєди вєщyф poдзi люд" –

щo xвиля визвoлення близькa, кoли нapiд зpoджyє вiщиx пoетiв.

Ми є cвiдкaми, кoли дyx cтapoгo Kиєвa вже зiйшoв нa нaшиx вiщyнiв пoетiв, бoянiв, йoгo пicлaнцiв. Цей дyx втiлюєтьcя не лише в пoетax, a й y тиx, якi дaють йoмy виpaз не cтильocoм, a cтилетoм, не пеpoм, a мечем, не cлoвoм, a чинoм. Це мaбyть, cпpaвдi зaпopyкa, щo близькoю є гoдинa вiдплaти.

Зpoблять це тi, щo веpтaють нa cтapoкиївcький шляx, бo

Нaдiї мpiйнi i cмyтне квилiння

Зaгyбленo y пеpедpaннiй млi,

А гocтpoзopе, мyжне пoкoлiння

Уже pocте нa мoлoдiй землi.

(П. Филипoвич)

Нi зa oдне мicтo (зaввaгa icтopикa В. Б. Антoнoвичa) не вiвcя тaкий зaвзятий бiй мiж cилaми дoбpa i злa — як зa Kиїв. Тaм, де мaлa "вoзciяти блaгoдaть Бoжiя" — ocoбливo кaзятьcя темнi cили. Koжyм’якa — i змiй, тaтapи — i лицap Миxaйлик, cтепoвi нoмaди — тa Iлля Мypoмець, Лaвpa — i Лиca Гopa, Пеpyн — i Xpеcт, i тепеp — cтоїть Святa Сoфiя — a пpoти вaвилoнcькa вежa бoльшевицькoгo диявoлa. I зaвciди нечиcтa cилa виcтyпaлa як чyжa, як cилa зaйдiв, чyжиx нaпacникiв — пpoти пpaicтopичнoгo, пpaдaвньoгo дyxa нaшoгo Kиєвa. Де ця бopoтьбa iз злoм — icтopичнa мiciя Kиєвa, — пpипинялacя, тaм нacтyпaв зaнепaд нaшoгo вiчнoгo Мicтa, тoдi тaм poзпaнoшyвaлиcя "мiщaнcькi xoлoднi cеpця", якi зpaджyвaли тoгo чи iншoгo "лицapя Миxaйликa".

Тепеpiшнiй тaнець Тичин i Сocюp, i великoї чacтини емiґpaції дoвкoлa мocкoвcькo-бoльшевицькoї Лиcoї Гopи, в якiй вoни бaчaть "cyчacнy Укpaїнy", aбo нaмaгaння деякиx aвтopiв зpoбити з Kиєвa — cтoлицю фiлicтеpcькoгo гpечкociйcтвa (чpевoyгoдiє, cекc i зaбaвa), — це теж зpaдa cентиментaльниx, aле "xoлoдниx мiщaнcькиx cеpдець" — "лицapя Миxaйликa", зpaдa пaтpoнa Kиєвa — який бyв i є лицapем.

Лише пiд йoгo пpoвoдoм веpнемocь i пiдемo нa cтapoкиївcький шляx.

М. Драгоманов

Чудацькi думки про украiнську нацiональну справу III

Вартість розмови про космополітизм і національ- ство для українства. Зв'язок цеї справи зі справою російського письменства на Україні. Фальшивий космополітизм і правдивий бік українства в Росії. Вартість російського письменства для теперішньої України. Упадок українського письменства й науки про Україну. Всеслов'янська вартість російської мови.

Ті думки, котрі я виложив оце про національство й людськість, я викладав не раз і на письмі й усно років за 25. Іноді мені трапля- лось почувати від земляків такий закид: «Нехай те все й правда, та вона тепер не на часі. Ми, українці, тепер мусимо боронити свою національну волю, мов ханаанці від жидів, а самі ми нікому не гро- зимо, то й нема страху, щоб наше національство стало подібне до старозаконного жидівського, котре довелось розбивати апостолам Павлам. Лишіть нас з нашим самооборонним національством, то ми колись, скінчивши оборону нашої нації, пристанемо й до космо- політизму».

На це мушу відповісти так: перш усього наше національство зовсім уже не таке мирне. Послухайте, з якою ненавистю говорять іноді наші люди про москалів, поляків, жидів, і подумайте, що б сталось з тими сусідами нашими на Україні, коли б удалось нашим національникам узяти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм «обукраїнення» приписали! А поки що таке людиноненависне націо- нальство шкодить тим, що будить до нас ворожі спочуття й у наших сусідів, тоді як тепер навіть на війні треба вменшувати ненависть проміж людьми хоч би так, як робить це всесвітнє товариство «Чер- воного хреста» на своїм полі. А найголовніше — наука, правда ні- коли не пошкодить, а тільки поможе. Навіщо ми будемо вменшувати свою силу в боротьбі за волю нашої нації, опираючись на науку застарілу, хибну, коли ми можемо, власне, опиратись на нову, вірні- шу? Тепер же всяка боротьба проміж людьми опирається на науку. Ось через що я думав і думаю, що я, власне, служу справі вільності нашої нації, коли змагаюсь вияснити справу національності й люд- ськості в прикладі до наших обставин.

Може бути, що я, викладаючи свої думки про відносини між національністю і людськістю або світовим товариством, сказав що- небудь не зовсім вірного. Я б сам бажав, щоб думки мої поповнено, поправлено з другого погляду, новими дослідами, новими примірами. Через такі спори тільки й виробляється між людьми правда. Так ні, противники мої розсердились на мене й почали лаятись і навіть виключати мене з української сім'ї, як колись попи виключали єре- тиків з церкви.

На злість і лайку я відповідати не буду. А зупинюсь на дечому важнішому, що зачіпається серед лайки, і попробую поговорити про те спокійно, то, може, хто, коли не з теперішніх моїх против- ників, то з других людей, котрі інакше, ніж я, дивляться на наші національні справи, обізветься також спокійно й розсудливо скаже свою думку.

Почнемо зі справи російського письменства і його вартості для нас, українців. Я дуже жалкую, що справу всесвітності й націона- лізму довелось мені розбирати вкупі зі справою російського пись- менства. Одно трохи перешкоджає другому, а до того справа ро- сійського письменства почасти слушно роздражнює українців, а надто в Росії, бо там царськими указами майже зовсім заборонено українське письменство і українці примушені вдоволятись тільки російським. До того деякі з росіян, неприхильники українського письменства й усякої осібності та волі українців (а такі непри- хильники є й серед українців з роду), виступають проти українства, прикриваючись всесвітністю. Між тими неприхильниками є такі, котрі кажуть, що національностей не треба, що національні мови тільки перешкоджають людям, то й ліпше, коли українська мова ви- мре. Такі фальшиві всесвітники були й є не тільки в Росії. Були часи ще недавно, коли деякі німці говорили таке ж саме проти слов'ян і навіть італьянців; вони казали: добре б було, коли б уся Європа була сполучена в одну державу, то поки що нехай Венеція належить до німецької Австрії, а чехи до Німеччини; добре б було, якби всі народи могли порозумітись на одній мові, то нехай, напр., чехи забувають свою, а вчаться німецької і т. ін.

Я не раз виступав проти таких фальшивих всесвітників і, власне, опиравсь на правдиву світову людськість. Останній раз я говорив проти них у книжці «Историческая Польша й великорусская демо- кратия», де я показував, що противники українства, котрі послугую- ться всесвітністю, дійсно зовсім не космополіти, а московські на- ціональники, або російські державники, і мені, признаюсь, самому вже нудно вертатись до спору з такими людьми. До того ж на всякий час своя боротьба! Був час, коли на нашому грунті треба було бо- ротись з недовченими й поверховими напередниками, котрі не розу- міли ваги національностей, а тепер треба боротись з назадниками, котрі в барві національній хочуть вести нашу громаду до застарілих і шкідливих думок суспільних і освітніх.

Скажу тільки про справу мови. Звісно, добре б було, якби всі люди на світі могли розуміти один одного. Може, колись яким спо- собом до того дійде. Але поки що люди говорять сотнями, тисячами мов, і найважніше тепер діло, щоб просвіта доходила до людей на всіх тих мовах, щоб усі люди скорше й легше могли ту просвіту при- йняти. Кількасот років тому назад була в Європі сама тільки церковна просвіта, котра пішла по Європі від латинського чи римського народу і викладалась на латинській мові. Так що ж? На тій мові дійсно попи, напр. італьянські, англійські, шведські й польські і т. ін., могли порозумітись проміж собою, та зате простий народ ні в Англії, ні в Швеції,'ні в Польщі не тільки не розумів того, що говорять чужі прості люди, а не розумів і свого попа і не брав від нього освіти. Завваживши це, розумніші прихильники церковної освіти — протестанти (Вікліфи, Лютери, Кальвіни і т. ін.) почали вживати по церквах серед кождого народу його живої мови, і через те, напр., євангеліє розповсюдилось. Тепер світська наука йде по тій же дорозі: вживає всяких живих народних мов і приходить до самих далеких сторін, до найдрібніших народів. А найбільше вчені люди або по- дорожні порозуміваються проміж себе тим, що вчаться кільком мовам, на котрих говорять найбільше або найвище освічені народи, напр. мовам французькій, англійській (найбільше), німецькій. Коли тепер люди найменшого народу получать хоч початкову науку на своїй мові і кому з них того буде замало і він схоче вищої науки, а письмен- ство його мови не буде в силі йому послужитись, бо замалий на- род не в силі оплатити коштів великого письменства та вищих шкіл, то така людина візьметься за книжки на чужій мові. Коли б згодом усі люди такого народу покинули навіть зовсім свою питому мову й пристали до чужої — на це б не можна було нарікати, бо це б ста- лось з власної волі тих людей і тоді, коли б уже стара їх мова зробила, що могла: дала просвіту, хоч початкову. Зовсім інакше було б, якби хто, державники чи пани, стали висміювати стару мову та заборо- няти її в школах та книгах. Через те не тільки терпіли б живі люди від погорди других, а ще й просвіта б їх спинялась, бо поки то ще люди забороненої мови вивчаться чужої, на це треба не одного людського віку! А до того просвіта на чужій мові була б для людей важка або й неприступна.

Коли це все прикласти до української мови, котрою говорить в Росії, може, яких 17 мільйонів людей, то побачимо, яку шкоду, власне, для зросту всесвітньої освіти роблять ті, хто забороняє мову українську в школах і книгах. От через те я, напр., уважав себе обов'язаним кричати проти такої заборони й перед українцями, й перед росіянами, й перед усім освіченим миром в дописях і книж- ках італьянських, англійських, французьких і т. ін., протестував проти тої заборони на всесвітніх з'їздах письменників у Парижі й у Відні (на віденський з'їзд я послав протест вкупі з д. Павликом).

Тільки ж ця прихильність до письменства українського не за- сліплює мені очей і не забороня мені цінити вартість і письменства російського самого в собі і для нас, українців{3-1}.

З моїх противників деякі кажуть: звісно, коли що добре пише- ться на російській мові, то те можна й слід читати й другим ради- ти, але ж нащо осібно розмовляти про вартість російського письмен- ства? Це, кажуть, шкідливо для письменства українського, бо й так ба- гато людей вихваля російське письменство та радить українцям покинути для нього своє.

На це я відповім: добре, так навіщо ж деякі українолюбці пе- чатають такі розправи, в котрих проводиться думка, що в російсько- му письменстві нема й не може бути нічого вартого, такі розправи, яких, напр., повно в «Правді»? Коли б подібне хто став говорити й про поляків, німців, іспанців і т. ін., розводячи розмови про їх жовту чи сіру кров, то треба б же було, щоб хто-небудь виступив проти того, бо шкода ж терпіти неправду та проповідь людоненависництва.

До того ж справа про вартість російського письменства стала в остатні роки, по крайній мірі в Галичині, на черзі в ряду практичних справ. Вже в часи заснування бібліотеки «Січі» (про що я розказував у моїх «Австро-руських споминах») і початку народолюбного посту- пового руху серед львівської молодіжі (1875—1876 рр.) було апробо- вано, яку користь поступове народолюбство серед галичан може при- нести з російського письменства. Між іншим, знайомість з цим письменством довела декого з молодіжі, що належала до старої галицької партії, неправедно названої москволюбцями, до українсько- го народовства (дд. Павлик і Франко можуть те посвідчити, бо самі перейшли через таке). От через це львівська й краківська по- ступова молодіж, котрим ніякий москвоненависний українолюбець не може відректи най гарячішої прихильності до Русі-України, не раз обертались до мене й до других російських українців, щоб ми за- помогли їм дістати деякі російські книжки наукові, повісті (напр., Тургенєва, Герцена, Достоєвського, Некрасова, Успенського і т. ін.), поступові (і, додамо, прихильні українській справі) журнали та пере- клади російські знаменитих англійських, французьких і т. ін. писа- телів.

Я робив, що міг, по цій справі, але з чужини багато робити не міг. Знайшлись такі українолюбці, котрі виразно відповідали гали- цькій молодіжі, що не будуть помагати їм здобувати російські книжки та журнали, бо все російське письменство вважають за невар- те й навіть шкідливе для русинів-українців по своєму духу чи ха- рактеру. (На це, що тепер розказую, я маю документи.)

Шкода вiд таких відповідей вбільшуеться ще тим, що, власне, в остатні роки письменство українське в Росії пішло назад, а не наперед, як це можна бачити, напр., по тому, що ліпші тамтешні українські писателі, Нечуй і Мирний, упали до таких творів, як «Опеньки», «Перемудрив», та показують таку темноту думок і такий брак навіть поверховного письменського смаку, який видно, напр., у повісті «Над Чорним морем». Погляд на дійсну умілість письменську такого Тургенєва чи Л. Толстого або принаймні на натуральність картин такого Гл. Успенського міг би показати ліпші письменські взірці молодим галицьким письменникам і, власне, збуди- ти в них, при їх безспірному українолюбстві, дух конкуренції з ро- сіянами. Я вже не кажу про переклади на російську мову творів європейських писателів.

От через що, між іншим, власне тепер була невідложна потреба виступити проти такого українолюбства, котре ширило зневагу до всього російського письменства. А були й є ще й інші потреби.

Деякі з наших противників говорять, як, між іншим, сказано й у «Правді»: чого це ви нам вихваляєте непремінно московське письмен- ство? Хіба наші люди й наше письменство не так стоїть до нього, як і до другого: французького або й іспанського?

Я мушу сказати перш усього, що такі слова я чув найбільше від людей, про котрих я можу закласти свою голову, що вони самі не тільки іспанської, а й французької мови не знають, і взагалі ніякої, окрім російської, і дуже часто навіть не знають добре й української. Можу також посвідчити, що між українцями, котрі пи- шуть для печаті і притому противні або байдужі на словах до письменства російського, дуже мало таких, щоб були здібні напи- сати що по-українському: коли ті люди пишуть що, то преспокійно по-московському і по більшій часті таке, що в ньому не знайдете нічого українського, а іноді знайдете зовсім навіть казенні думки про «православіє, самодержавіє і народність», то по частинах, то й цілком. Через це виключне й москвоненависне українолюбство ви- ходить на ділі якимсь лицемірством і по більшій часті прикрива просто безписьменство, а то й обскурантство (темнолюбство).

Я дозволю собі сказати, що з того часу, як я став на публічну службу чи учителя, чи писателя, то не пропускав пригоди говорити мо- лодшим людям на Україні, що вони не можуть уважати себе навіть образованими, доки не вивчать, по крайній мірі, двох-трьох західно- європейських мов, щоб хоч читати на них найважніші речі. Не раз усно й печатно говорив я, що українське письменство доти не стане на міцні свої ноги, доки українські письменники не будуть діставати все- світні образовані думки й почуття просто з Західної Європи, а не через Петербург і Москву, через російське письменство, як робить- ся це досі, через що виходить так, що навіть москвоненависне україно- любство по своїх основних думках бува ні що інше, як європонена- висне москволюбство, тілько трохи перелицьоване {3-2}.

І отже, я мушу признати, що як бачив я, так і бачу й чую від пев- них свідків, що знаття західноєвропейських мов дуже мало розширене серед українців, навіть серед університетських, і що дуже рідко хто Коли обернемось до писаного про Україну навіть по-москов- ському українцями, то й тут побачимо теж не дуже відрадосні про- яви. В усякім разі, тепер твори навіть найбільше вчених україно- любців стоять далеко нижче по науковій вартості, ніж твори чистих москалів або українців-общерусів. Тут причиною почасти провінціаль- не життя українців, котрі не мають під рукою столичних засобів до науки, а також те, що стан національності, котру кривдять у Ро- сії, не дає, власне, українолюбцям спокою духа й потрібного для науки концентрування, збору уваги на певних точках праці. Тільки ж тут винна й власна воля українців, котрі засиділись на старих думках про національність і зв'язані з нею справи, думках, котрі панували в науковому й політичному світі, а надто германському й слов'янському, перед 1848 р., але тепер дуже перемінились в більше освічених народів, навіть у германських і в самій Росії.

Перед 1848 р., коли у нас складались думки членів Кирило- Мефодіївського товариства, скрізь в Європі були «Молода Італія», «Молода Германія»,загальне германофільство, кельтофільство, піддаючись котрому навіть соціаліст Прудон казав, що «вільність — річ кельтська, а деспотизм — франкська» («la liberte est gauloise, le despotisme est franc»). В передових кругах у Росії панувала одна- ково серед западників, як і слов'янофілів, гегельянська система з її думками про зміни національних гегемоній по періодах все- світньої історії. Німець Гегель думав, що німецька (германська) гегемонія буде остатньою. Московським гегельянцям, восточникам або слов'янофілам, звісно, це не подобалось, і вони ждали, що після доби германської буде слов'янська, переважно великоруська. Російські западники почасти спорились проти того й радили Росії просто вживати готової європейської просвіти, а почасти самі вірили, що буде слов'янська доба історії, та тільки малювали її собі не в образі Московського царства, а в формі ліберально-со- ціалістичній, для котрої підстави бачили в сільській громаді, котра зосталась у Московщині (Герцен і другі). Подібні надії держались і де в кого з восточників (Хом'яков, браття Аксакови і др.). Наші українофіли того часу, або ліпше — українські слов'янофіли, стали посередині між російськими западинками й московськими слов'я- нофілами, чи восточниками, як їх звав Гоголь,— і цей стан їх, почасти відповідаючий історичним ознакам України, давав їм свою оригі- нальність і силу, через котру вони вносили багато поправок в теорії російських западників і слов'янофілів і в науці, і в політиці. Дякуючи тому наші старші українофіли, починаючи від таких, як Максимович, котрих націоналізм зв'язувався ще з європейським романтизмом, і кінчаючи кружком Костомарова, котрого політичні тенденції в 1848 р. були недалекі від тенденцій «Молодих Італій», «Германій» і т. ін., не тільки дали нам наукові праці про Україну, і досі найліпші з того, що в нас про неї писано, а ще багато де в чому вели перед навіть усій Росії.

Але ж час не стояв. Після 1848 р. виявилось, що національна ідея сама по собі не є ліком на всі лиха громадські (примір не тіль- ко Венгрії й Германії, а й самої Італії, де національна ідея тісно зв'язувалась із всеєвропейським ліберальним рухом), а часом без других культурних ідей може служити джерелом великих помилок (примір союзу слов'ян з реакцією в Австрії); виявилось, що питання політичні, культурні, соціальні мають свої задачі, по крайній мірі, стільки ж важні, як і національні, і для котрих національності можуть бути тільки грунтом і формою варіацій. Чисто наукова праця рішуче виділилась з літератур національних і стала цілком інтернаціональ- ною. Виділилась із національних рамок і справа освітня, напр. боротьба за світську школу проти церковної. Ще більше інтер- національним став рух соціальний — боротьба за права найбіднішо- го з працюючих класів. Навіть в таких кругах культурних справ, в котрих націоналістичні теорії мали собі найбільше прикладу» по- гляди перемінились: нововідкриті археологічні матеріали показали, що культурні взаємини між народами існували за сотки, за тисячу літ до Христа, що, напр., фінікійська азбука, від котрої пішли майже всі теперішні азбуки на світі, сама була плодом інтернаціонального обміну культур, так само, як і монета; що грецька скульптура й навіть філософія, жидівський монотеїзм, римське право і т. д.— все, що вважалось колись за плоди чисто національні, виросло під впливами інтернаціональними. Про цільність національності в культу- рі новіших народів християнських і магометанських, а надто після XVI ст., і говорити сором. В самій усній простонародній словесно- сті, котра вважалась колись дзеркалом народно-національного духу, нова наука показала черти, спільні всім народам або просто взяті од- ним народом від другого через перехід байок, пісень і т. ін. від Азі. в Європу й навиворіт. Словом, навіть у тій науці, котру німці назвали трохи по-старому націоналістичному Völkerpsychologie, матеріал інтернаціональний висунувся на перший план; притому існування національного елемента не відмовляється, а тільки конечний суд над ним відкладається на той день, коли можна буде точно розді- лити національне від інтернаціонального, а в самому національному те, що є основне, природжене якій національності, від перемінного, історичного, котре в одну добу життя нації існує, а потім щезає, або в одну добу не було, а в другу появляється.

Треба сказати, що науково-політична думка в остатні часи трохи розкидалась по подрібних справах і тепер нема таких цільних світоглядів, як, напр., гегелівська філософія. Через те нові наукові погляди трохи роздріблені й їх нелегко звести докупи. Тим-то можна побачити немало противомовного навіть в писаннях одних і тих же великих розумів нашого часу. Але більше-менше новий світогляд ви- яснивсь не тільки в учених, але й у звичайної освіченої громади в Європі.

В Росії, звісно, справа стоїть гірше як через меншу освіту гро- мади, так і через те, що там цілі відділи нової науки, напр., ті, котрі чіпають релігію, просто заборонені. Та все-таки середнім чи- слом ліпші російські вчені свідомі в новому науковому світогляді і його методах, а іноді їх вільність від впливів національних традицій старих наукових центрів, їх рівні стосунки з французами, англича- нами, німцями, слов'янами дають їм особливу ширизну поглядів. В усякім разі загал учених росіян вийшов уже із старих націоналі- стичних теорій, котрі ще зостались тільки в секті слов'янофілів і найбільше у славістів, котрі обмежились тісненьким кружком ма- теріалу й думок. Тільки ж і там старий гегельянсько-московський націоналістичний світогляд дуже підкопаний і систематично проявив себе недавно тільки в книзі Данилевського «Россия й Европа», писаній не спеціалістом гуманних наук, а натуралістом, котрий під кінець життя понаписував такі примітки на своїй книзі, котрі рівні тому, що він зрікається многого з того, що перше написав. Книга Данилевського пішла в хід більше серед такої публіки, котра з власти- вою наукою мало має діла, котра зветься в Європі шовіністами, державно-національними самохвалами, от як, напр., буланжисти серед французів, а наукові поваги в Росії навіть усміхаються над книгою Данилевського.

На Україні діло стоїть далеко гірше. Тут ще живіші старі націо- налістичні погляди як через те, що українці більше відстали від Європи, ніж петербуржці та москвичі, так і через те, що урядові утиски на українську національність дражнять українців і примушують їх перецінювати вартість національності в історії й житті.

Відсталість українську не тільки від європейців, а й від росіян можна було бачити навіть на Костомарові. Він сам, розказуючи про свої незгоди з ліберальними професорами й літераторами петербур- зькими, котрі гаряче прийняли його після саратовського вигнання, говорить у своїх листах, що, може, він за 9 років життя в глухому місті відстав від передового світу. Але це не вдержувало його від ви ходок, переважно в «Основі», проти «модного соціалізму» або «модного матеріалізму». Погляди, відповідні цим виходкам, були при- чиною не тільки того, що Костомаров надавав клерикальний характер тій популярній літературі, котру він хотів видати для України, і того, що він дуже звужав ту літературу (ми про це говорили в II т. «Гро- мади»), але й пошкодили йому оцінити науково багато боків у житті й історії України. Так, він перецінив «український індивідуалізм» і відбив увагу від спілкових змагань українців. Так, він зовсім не зрозумів вартості неправославних впливів на українське письмен- ство з XVI ст., протестантських і римських, і навіть зачатків пито- мого протестантизму в братствах та в таких писателів, як Іван Вишенський. (Про це я говорив ще 1870 р. в статті «Малороссия в ее словесности» в «Вестнике Европы».) До того, перемішавши європейське ліберальне демократство зо слов'янофільським народ- ництвом, Костомаров, описуючи Виговщину, дуже став на бік черні й Запорожжя, котрі підперли московського царя проти автономізму козацької старшини, і через те, власне, стратив провідну думку для суду над московською політикою в часи від Чорної Ради 1663 р. до мазепинщини, а далі випустив з-під очей саму Січ Запорозьку, котра в його працях по історії Гетьманщини являється уривками, і, нарешті, не оцінив як слід і зросту ліберально-автономічних ду- мок серед січовиків від 1667 до 1710 р., зросту, котрий натурально привів до запорозького нарису конституції України в 1710 р., на- писаного під впливом Костя Гордієнка. (Ми старалися показати той зріст у передньому слові до І вип. «Політичних пісень українського народу в XVIII—XIX ст.») Сам Гордієнко, найбільше достойний сла- ви з українських козаків, і його конституція зостались у Костомаро- ва загубленими серед «мазепинців», тоді як, власне, Гордієнко все життя своє проборовся з Мазепою і опинився в союзі з ним тільки тоді, коли не було йому іншого вибору.

В етнографічних роботах відсталість Костомарова ставила його просто в чудний стан. Так, він усилювався по піснях установити український народний світогляд і, між іншим, символіку, а не звер- нув уваги на те, що найзвичайніші українські зілля носять уже чужі — то грецькі, то латинські назви (васильки, конвалія, рута, м'ята і т. ін.), і що з назвами мусили до нашого народу перейти про них і погляди, казки й т. ін. з чужих сторон, і що, значить, перше ніж ламати собі голову над окрушками чужосторонніх по- глядів, котрі зайшли до руського народу і дуже часто не сходяться один з другим, треба обернутись до їх джерел: візантійських, араб- ських, латинських, перекладів церковнослов'янських і т. д.

Коли так багато важного недобачав, так помилявся й так заплуту- вався сам Костомаров, то чого ж можна ждати від людей меншого таланту й ученості! А й досі уся українська наука й усі українолюбці, власне, живуть думками Костомарова. Поскільки ж ті думки в своїх історико-філософських основах сходяться з думками московських слов'янофілів, то виходить досить кумедна річ, що українолюбці жи- вуть окрушками зо старої пруссько-московської філософії, котру не- давно підновив Данилевський. Ця філософія зовсім уже не личить українолюбцям, а надто в своїх практичних прикладах, бо вона рахо- вана на історичну московську державу, котра душить українців. Українолюбці це чують, але, держачись за старомодний націоналізм, не мають сили вибитись із зачарованого круга.

Недавно можна було побачити в українській печаті зовсім ку- медну прояву. «Правда» переклала з «Вестника Европы» статтю д. Слонімського «Национальность в политике». Автор, досить свідо- мий нового науково-політичного напрямку європейського, російський ліберал, та ще й жид, безпощадно розбива московсько-слов'яно- фільські теорії, хоч приміри приводить переважно німецькі, по- частно пруссько-бісмарківські. Видавці «Правди» взяли до себе працю д. Слонімського (і прекрасно зробили, бо це одна з немногих ста- тей у львівському органі, котрі може читати людина з європейським літературним смаком) і до прусських примірів автора подобавляли ро- сійські. Автор, певно, не зостанеться тим недовольний. Та тільки ку- медність виходить у тому, що основи нових національних, власне, інтернаціональних поглядів д. Слонімського зовсім не підходять до націоналістичної філософії правдян, котрої вихідні точки зате підходять до філософії тих, котрих, власне, хотів побити д. Сло- німський.

Але залишимо правдян, а перейдемо до справді учених українців.

Перше місце по пильності й талановитості між українськими ученими тепер треба признати д. Потебні за його праці про мову й народну словесність українську. Про лінгвістичні праці д. Потебні я не компетентний говорити. Але про праці його про народну словес- ність я дозволю собі сказати, що вони дуже часто мають характер самого зводу чи покажчика матеріалу, без усякого навіть натяку на те, яку ж провідну думку можна в йому знайти, в якім напрямку шука- ти її. До того дивно, чому це д. Потебня, при його великій пильності, майже ніколи не виходить за границі матеріалу слов'янського, тоді як тепер європейська наука поставила питання про подобенство в творах різних племен і тоді, як в Росії виходять такі широко по- рівнявчі праці, як петербурзького професора Олександра Весе- ловського? (Щоб мені не докорили, що я захвалюю все велико- руське, а принижую українське, я мушу сказати, що я зовсім не «преклоняюсь» перед усіма працями д. Веселовського, а надто пи- саними в остатні роки, коли він часто громадить матеріал, навіть сирісінький, мов у записній книжці, так що навіть один звісний європейський учений, великий прихильник петербурзького професора, як і я сам, недавно сказав про такі праці: «Це не наука, а ерудиція». Та все-таки і в подібних працях д. Веселовського видно широку основу, котрою може покористуватись всесвітня наука.)

Другий харківський україновідець д. Сумцов недавно попробу- вав було в «Киевской старине» навіть виступити проти нового євро- пейського порівнявчого методу в етнографії, але потім сам узявсь за нього, тільки дуже незручно. Його нові праці виходять набором по- частних вказівок, котрі повиписувані з книг, що мов пригодою по- пались авторові до рук, і котрих вказівок учений не склав навіть в який-небудь порядок.

Праці д. Сумцова про наших старих писателів XVI—XVII ст. цін- ні, та тільки по виписках з рідких тепер книг. Ясної ж, а тим паче вірної провідної думки з них не виведеш і не доб'єшся відповіді на пекуче питання: чому наше письменство в XVII ст. пішло де в чому навіть назад проти XVI ст., а потім і замерло не в одній Росії, а й у Галичині, що вела перед у XVI ст.

Праця д. Сумцова про григоріанський та юліанський календарі на Україні явно показує, чого бракує нашим ученим для того, щоб витолкувати нашу старину, а далі дати нам раду в пекучих справах.

Для університетського професора д. Сумцова, як і для сільського попа Ст. Качали, юліанський календар — це наша національна святи- ня, а григоріанський — це папська удка, щоб піймати нас і сполячити. Д[обродій] Сумцов і не подумав поглянути на те, що говорили в XVI—XVII ст. про той календар протестанти, особливо німецькі, і як вийшло, що нарешті цей календар прийняли й протестанти і ніхто через те не став папівцем, ні не стратив національності.

Подібне треба сказати й про праці д. П. Житецького, напр., про остатню: «Очерк литер[атурной] истории малор[оссийского] наречия в XVII—XVIII в.». Поки йдуть виписки з матеріалу та гра- матика, то все добре й пожиточне, а як тільки вчений писатель переходить до суті письменства, до справ освітніх, до грунтів їх, так і виходить темнота, а то й просто фальшиві думки, котрі можуть нас відвести просто в край, противний освіті й самому українству. Д[обродій] Житецький теж замітив, що наше письменство в XVI ст. подавало більше надії розвитись, ніж потім сталось у XVII ст., і навіть згодився з тим, що в XVI ст. оживляв наше письменство вплив західноєвропейського руху, котрий звуть новонародженням наук (renaissance) та протестантством. Тільки ж усе-таки він не міг дати собі ради далі, коли прийшлось йому говорити про новий зріст на Україні православної церкви, підпертої в XVII ст. рухом козацьким. Д[обродій] Житецький забув усе, що він було признав до- брого за неправославними впливами на Україну, і пішов, як зви- чайно наші й московські казенні писателі, без розбору захвалювати православно-козацький рух як наш «народний», як «спасителя нашої національності». А як же вийшло, що під впливом сього спасителя наше письменство стало йти навіть назад, а не вперед по змісту і нарешті стало вимирати, піддаючись московському,— ця важна наукова й практична справа зосталась зовсім для д. Житецького і для його публіки темною. Інакше б було, якби д. Ж[итецький] не піддававсь старомодним словам про народ та національність та по- глянув на історію письменства других народів, де б можна було по- бачити, що, власне, помагало, а що спиняло зріст «народного», тобто перш усього світського, в тім числі й простонародного, а за тим безпремінно й національного матеріалу в старих європейських письменствах. Літературна історія латинського Заходу ясно пока- зує, що жива світська література переховалась там після запаку- вання церкви, дякуючи зостаткам класичної, дохристиянської літе- ратури на мові латинській, котра була все-таки живою для певного класу людей; що ця латинська світська література будила охоту і в покатоличених варварів збирати й своє усне письменство, а далі розвивати його. Далі зросли світські громадські інтереси — феодальні, державні, міщанські й т. ін., котрим стала відповідати література, і нарешті під новим впливом доцерковної літератури то через арабів, то просто наступив рух новонародження наук і реформації, котрий рішуче освободив різні світські елементи від тісних рамок католицьких i породив великі національні літератури. І наша література на Україні, поскільки була доткнута тим рухом всеєвропейським, постільки й починала жити; поскільки віддалялась від нього, постільки й замирала. Правда, наше мужицьке життя, більше або менше спеціально питоме, породило усну словесність, подібну котрій, може, й не знайдеш в освічених сторонах Європи, де другі класи закрили розвій сільського мужицтва. Так і то треба було, щоб до нас дійшов демократичний рух Європи XVIII —XIX ст., щоб наші письменні люди довідались про ту нашу мужицьку сло- весність і вирятували хоч частину її від безслідної смерті. На лихо, наші народовці зле зрозуміли європейський демократичний рух, котрий привів нашу громаду до пошани простонародної словесності, перемішали його з примусовим національством і через те не можуть собі дати ладу ні в усій історії нашого письменства, ні навіть з тим, як їм бути з нашою простонародною словесністю, через що, між іншим, стали думати, що одної її досить для основи всього письмен- ства, і в самій цій словесності не розличили живих, спосібних до поступу ознак і думок від мертвих і противних поступові.

Між теперішніми істориками України перше місце займає д. В. Антонович. Праці його дають дорогий матеріал для історії України, але коло того матеріалу треба ще багато заходу, щоб він став історією, тобто викладом, освіченим ідеєю. Найліпше видно це з того, що коли, напр., українофіли і навіть галицькі відрубники бачать в д. Антоновичеві партизана своїх ідей, легенькі ретушовки його праць, зроблені, напр., д, Щебальським, появлялись в «Русском вестнике» в підпору тенденцій «обрусения», або навіть його праці з маленькими пригіисочками звісного М. Юзефовича видавались як програма такої системи «обрусєния» й релігійного примусу, якої в XIX ст. навіть російський уряд не сміє провести, (Ми говоримо це, маючи на думці переважно брошуру «Очерк истории православной церкви в Юго-Зап[адной] Руси в XVII й XVIII ст.», фінал котрої, де говориться, що в свій час польський уряд робив резонно, коли ни- щив православіє, і що тепер рос[ійський] уряд мусить також нищити католицизм, переносить пас в часи Пилипа II Іспанського і пануван- ня теорії cujus regio, ejus religio (чиє царство, того мусить бути й віра). Брошура та була видана від імені Київської археографічної комісії (прсдсідатель М. Юзефович, головний редактор В. Антоно- вич), але недавно перепечатана в монографіях В. Антоновича без фіналу. Я висказав в «С[анкт] -П[етербургских] ведомостях» свою думку про чудну для наших часів ідею цеї брошури ще в той час, як вона появилась.)

Ніхто з наших істориків не вміє так точно возстановити фак- ти переважно історії державно-політичної, коли який князь або гетьман став правити, коли взяв яке місто й т, ін., але д. Антоно- вич мов навмисне обходить усі ідейні боки історії, виводи з фактів, порівняння з історією других народів і т. ін,, через що й можливе вживання його праць і відрубниками й обрусителями, а ще гірше те, що ширша публіка зовсім нічого не виносить з праць д. Антоновича й через те, власне, не чита їх.. Іноді д, Антонович натяка на «народні ідеали», котрі переважно виявились у козацтві, і говорить так, мов народник. Тільки ж даремне ви б шукали в його працях ясного показу тих ідеалів, а ще менше осуду їх, показу, яке місце вони можуть мати в спільній великій еволюції європейської людності й т. ін., тобто таких провідних думок, котрі одні тільки й можуть сказати громаді, як їй бути з народницькими й козацькими симпатія- ми, куди їх приткнути в сучасності. Найліпший показ такої неясності проступів народництва в д. Антоновича можна знайти в одній з ліпших і найстаранніше оброблених його праць — в монографії про Палія й кінець козацтва на правім боці Дніпра. Там прекрасно показано, коли й де був Палій, кого коли побили його козаки й т. ін., не видно тільки, які, власне, порядки були в «Палiївській державі», що там робили люди щодня, як господарювали й т. ін., не натякнуто на те, яке місце займала та «Паліївська держава» по своїм внутрішнім порядкам і культурі в ряді других форм громадського життя євро- пейських народів і т. ін, (Вважаю не лишнім нагадати, що цей закид я говорив д. А[нтонови]чеві ще в 1870 р., коли він прилюдно боро- нив свою працю про Палія як магістерську дисертацію в Київському університеті.)

Хиби д. Антоновича в більшій ще силі виступають у працях його учеників. Ми спинимось на одному тільки примірі проф. Дашке- вича. Між іншим, він написав одну працю, котра зветься «Борьба культур й народностей в литовско-русском государстве в пери од динас тичес кой у ний Литвы с Польщею». Тільки ж, не глядячи на таке ім'я праці, даремне б стали ви шукати в ній справдешню іс- торію цивілізації, тобто порівняння порядків державних, соціальних, освітніх Польщі, Литви й Русі перед їх унією й у часі її, та показу, якому ступню європейської еволюції відповідав стан кожної з трьох країн в певні епохи. Щось подібне такому порівнянню бачимо тільки в огляді прав королів польських і литовських в епоху Ягелло- иів. Тільки ж автор не глянув на Польщу назад, в ті часи, коли її королі були подібні до литовсько-руських князів, а тим паче не гля- нув на відповідні епохи в Європі. Властивого ж культурного порів- няння в нього зовсім нема. А тільки повна й порівнявча студія життя Польщі, Литви й Русі з оглядом на європейську еволюцію й може пояснити, наскільки натуральним було те, що Польща взяла гору над Литвою й Руссю. Замість такої студії вчений автор займає нас розмовами про те, чи «винен чи не винен» був Вітольд, або про те, що якби Свидригайло вмів «соблюдать надлежащий порядок», то все пішло б інакше. Звісно, після таких розмов такий великий факт, як перевага Польщі над Литво-Руссю, зостається темним, або цілком випадковим, або результатом «інтриг» польського вовка проти нашого руського телятка.

Найбільше показує хиби теперішньої науки про Україну, власне, те, що ця наука ніяк не може дати собі ради з козацтвом, хоч най- більше з ним возиться. Остатніми часами з цією справою вийшов чистий скандал: д. Куліш, один з найбільших наших національників і козаколюбців, став дуже гостро нападати на наше козацтво, нази- ваючи його чистим розбищацтвом, похваляти польських панів, що не хотіли терпіти козацтва, та Петра І й Катерину II, що зруйнували Січ, й т. ін. (Розбишаками вийшли козаки в д. Куліша, між іншим, через те, що він, як звичайно наші вчені, огляда нашу історію без порівняння з історією других народів. Тим часом в історії західно- європейських народів можна знайти факти, з котрих методом д. Ку- ліша можна довести, що всі корпорації й класи — рицарі, міщани, студенти, навіть монахи, а нарешті й інституція королів — були роз- бишаки і всі революційні рухи, як і державні війни, були розбоями.) Така переміна в поглядах д. Куліша підняла проти нього всіх українолюбців, та, окрім заміток Костомарова, котрий поправив деякі почастні помилки д. Куліша, українські козаколюбці нічого не виста- вили проти нього, окрім лайки, часто зовсім неприличної. (Найваж- ніше, що писання проти недавньої праці д. Куліша про Богдана Хмельницького писане москалем Карповим, котрий боронить коза- ків проти Польщі та зате видає їх головою царському московському урядові.) Безспірно, д. Куліш пересолив і наговорив багато зовсім чудного, та все-таки зміна його поглядів свідчить, по крайній мірі, про те, що настав уже час, коли не можна цінити історію нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з погляду тільки національного, а надто перемішаного з пра- вославним; що треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби: княжо-городську, феодально-литовську, пансько-польську, козацьку, царсько-російську (з виділом цісарсько й конституційно-австрій- ським) — і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській. Зложити правдивий суд над усіма ваганнями цих всіх справ у нашій історії можна, тільки рівняючи її з історією других народів Європи. Тільки таким же способом можна сказати правдивий суд і почастно над нашим козацтвом, над його вартістю й хибами, над причинами його смерті (осередні- ми, як і побічними) і над тим, що воно залишило по собі цінного в на- шому народі, котре може ще дати свій плід, а що в ньому є такого, котре треба просто «здати в архів» і признати навіть шкідливим для поступу.

Але ж наші вчені, звичайно, й не думають про таке опрацюван- ня історії ні всієї нашої країни, ні почастно козацтва, з котрим вони найбільше мають діла, а думають, що кількох доволі неясних слів про народ і народність досить буде, щоб пояснити все в такій заплутаній справі.

Впрочім, цю хибу українські вчені ділять із московськими істо- риками Русі, котрі теж думають, мовбито історія Русі є наука осібна від історії всієї людності, так, якби хто з учених природників подумав би, що наука про лисиці осібна не то від загальної науки про животи- ни, а навіть від науки про вовків! Та все-таки російські історики, хоч стоячи на державній точці, зачіпають іноді відносини Росії та Західної Європи, пробують виводити якусь філософію історії, показують для Росії якісь перспективи на всесвітньому театрі жит- тя. Українці ж або обходяться без усякої філософії, або держать себе в якомусь узенькому, провінціальному та до того й зовсім не- ясному, плаксивому романтизмі, перед котрим людині, що не має сама охоти пускатись у довгі наукові досліди, зостається тільки сказати: було колись, та що з того?!

Поясню свою думку такими примірами: величатись запорозькими набігами на Малу Азію й не рахувати в позитивні пригоди україн- ської історії, напр., завоювання берега Чорного моря Катериною II (нехай і запізнього через помилки московської політики перед Ук- раїною) або остатньої війни Росії проти Турції (при всіх дуростях, які наробив російський уряд перед війною й послі) — ще більша помилка, ніж та, яку роблять московські історики династичних по- глядів, коли вихваляють Олега Київського, а пропускають без уваги прилучення Подолії до руських земель під литовською династією. Далі, розводитись в історії українського письменства про всякі посередності, аби вони написали два вірші по-українському, а про- пускати без уваги в історії культури на Україні заснування трьох університетів (нехай уп'ять запізно), Гоголя, перших сла- вістів російських, українців з роду, й т. ін.— значить нічогісінько не розуміти в культурних справах. А в обох показаних примірах поверховне українофільство просто зрікається свого «національного добра» на користь «зажерного сусіди». Будучи консеквентним у по- верхньому національстві, прийдеться й Костомарова віддати москалям в «заесманську літературу», бо Костомаров писав переважно й най- ліпші свої праці по-московському. Тим часом Костомаров має в істо- рії українства далеко більше ваги як автор «Богдана Хмельницького» і т. ін. «московських» творів, ніж як автор «Переяславської ночі» і т. ін. слабих українських проб. Правдиво науковий, широкий погляд на історію України мусив би показати нашій громаді й чужим, як фатальні національно-крайові задачі українські сповнялись і під чу- жими урядами і як поступ цивілізації на Україні, навіть і в чужій формі, вів до того, щоб виготовити грунт для свідомого українства. Через це вияснилось би краще й те, наскільки Україна могла б цивілізуватись сама й послужити для всесвітньої цивілізації при пов- ній самосвідомості й автономії, до котрих вона поривалась не раз і котрі вона тепер може осягнути на дорозі всесвітнього поступу.

В чому наглядно видно, наскільки українолюбська наука стоїть нижче навіть від російської, так це в справі про історію й теперіш- ній стан володіння землею на Україні Скільки людей у нас заходилось коло історії селянства нашого, і це, думалось би, найцікавіша справа для народолюбців, А тільки остатніми часами чоловік майже по- сторонній, професор загальної історії, д, Лучицький пролив світло на цю справу, показавши, що на нашій Україні було повсюдне гро- мадське володіння землею, що сліди його зостались і досі навіть там, де нема вже такого загального громадського володіння, яке є в Слобід- чині або в Новоросії і яке мало відрізняється від великоруського. І показав він це, між іншим, по тих самих архівних грамотах, котрі навіть напечатані другими — українцями й українолюбцями. Як це сталось, що другі дивились і не бачили? А так, що їм засліпили очі слова про національні духи та вдачі, слова, по котрим московський дух міг жити в громадському володінні землею, а український не міг і т. д,

Є одна галузь науки, в котрій ще недавно українці, можна ска- зати, вели перед у Росії,— це те, що зветься не зовсім точно етно- графією з виділом про народні звичаї й право. Наука про звичаєве право ще недавно майже була основана в Росії українофілами Чу- бинським, Юхименком, Кістяківським. А тепер де вона на Україні, коли тим часом російська наука дійшла по цій часті до праць євро- пейської важності, як книги д, Макс, Ковалевського (українець з роду, але не українофіл), російські, французькі й англійські?! І такий упадок вийшов не тільки через пригодову недостачу особисто тала- новитих спеціалістів, а через навмисну зневагу космополітичного, порівнявчого напрямку в науці, проти котрого в часи археологічного з'їзду в Одесі виступали українофільські вчені в спорах з тим же д. Ковалевським, називаючи той напрямок «плавбою по океану без- бережному». Тепер зо спеціально українського боку в один круг з пра- цями д. Ковалевського можна поставити хіба працю д. Волкова про весільні звичаї слов'ян, котра знайшла собі місце не в «Правді», ні в «Зорі», а... в болгарському «Сборнику» міністерства народної освіти!

Для того, щоб допевнити, що це не випадкова пригода, а послідок навмисного реакціонерства, котре запанувало в остатні роки в певних українофільських кругах, я мушу розказати одну приключку. Як звісно, «Правда» приобіцяла було в початку служити органом євро- пейської науки на Україні. Скоро після початку получив я просьбу від основателя «Правди» написати європейську наукову хроніку для одного з чисел. Я відповів, що, не будучи енциклопедистом, про всякі науки писати не можу, а міг би написати про ті галузі, котрими більше займався, напр., про нові праці й теорії в науці про народну словесність (folklore) і про нові книжки по історії Ізраїлю, по котрій в ті часи вийшов початок праці Ренана, що звернула на себе увагу всього світу. Тільки ж п'озаяк реставратор «Правди» писав мені, що мовбито українська громада бажає націоналізму і не хоче космо- політизму й раціоналізму, то я просив дати мені вказівку, як мені написати про космополітично-антропологічний напрямок в етнографії, щоб не обурити націоналістів, а про Ренана — щоб не показатись ра- ціоналістом? Відповіді на ці запити я не получив. І всякий, хто по- гляне на «Правду», побачить, що там і сліду нема європейської науки, котра тепер після того, як галицько-український національний рух офіціально поставлений під начальство галицького єпископату, мусить бути згори вигнана з галицько-українського національного письмен- ства. Нагадаю, що тим часом як українофільське письменство, діставшись під диктатуру певних авторитетів, добровільно втікало від нових наукових напрямків навіть в тих галузях, котрі були для нього найприродніші, як folklore, польська журналістика, навіть підцензурна (в Варшаві), вспіла познайомити свою публіку і з новою працею Ренана і стала видавати спеціальне фольклорне письмо в дусі нової космополітично-антропологічної школи («Wisla»), а далі й по- російському почали появлятись «Этнографическое обозрение» і «Живая старина», котрі хоч не так рішуче, а все-таки виступають на ту ж дорогу, причому «Этн[ографическое] обозрение» має навіть сотрудників-українофілів. Нарешті, навіть наймолодший слов'янський брат, Болгарія, заложив фольклорне видання, котре зразу звернуло на себе увагу вченого світу (див. «Archiv für Slav[ische] Philolo- gie», «Am Urguell» і др.) і навіть почало приймати до себе україн- ські праці. Тим часом уже років 6-7, коли піднялась справа реорга- нізації львівської «Зорі», я радив закласти при ній фольклорний виділ на європейський лад, і були тоді сили, котрі могли поставити цю справу по-європейському. Але мій проект упав не через кого, як через наших національників. Так ці добродії добровільно спиняють зріст нашого письменства гірше, ніж усяка царська цензура, бо нема нічого гіршого над добровільну реакцію. І після цього ми ще будемо плакати, чому наші сусіди не шанують нашого письменства нарівні зо своїми!

З усього зараз сказаного ясно, що українське письменство й на- ука про Україну мусять перш усього обновитись, приставши до тих методів і напрямків, котрі тепер творять силу письменського й наукового руху в Європі й Америці й котрі найтісніше зв'язані з теперішнім всесвітнім громадським рухом: культурним, політичним і соціальним. Між іншим, українолюбці мусять вийти з того вузького й поверхового національства, котре в Європі втратило смисл після 1848 р. З цього зовсім не слідує, щоб вони мусили зректись своєї прихильності до України, до її нації або й заходів відшукати дійсні національні ознаки в історії й сучасності українського народу {3-3}.

Напроти, прихильність до своєї країни й народу тільки виграє, коли вона очиститься від старозаконної ненависті до чужих і осві- титься світлом вселюдського спрямування до поступу. Наука ж про свою національність стане на міцний грунт, коли всесвітній порівняв- чий метод встерегатиме дослідувачів від скорих і поверховних ви- водів, які робили старі націоналісти, навіть такі, як автор праці «Две русские народности», й котрих запізнені приміри можна було бачити недавно в «Правді» в очерку «Три національних типи народних», котрого не можна без скандалу виголосити, напр., ні на одному науко- вому конгресі, ні навіть напечатати ні на одній звісній науковому світові мові, напр., і на російській, на котрій появились же і навіть на свій час з виблиском «Две русские народности».

Я певнісінький, що таке обновлення українського письменства й науки настане незабаром; деякі ознаки показують уже початки та- кого обновлення. Найскорше пішло б те обновлення, якби наша письменська Громада взялась рішуче вчитись європейським мовам та просто увійшла в прямі стосунки з європейською наукою, письмен- ством і політикою. Але позаяк життя не жде і позаяк всі письменні українці добре розуміють російську мову, а більша частина їх лінується вчитись мовам європейським, то для користі самого укра- їнського письменства треба показувати молодіжі, чого, власне, му- сить вона шукати в російському письменстві, й посилати україн- ських молодих письменників шукати провідних думок і взірців пись- менської вмілості й наукових заходів скорше в російських повістярів, навіть таких, як Успенський та Короленко, в російських учених, як Пипін, Веселовський, М. Ковалевський і др., аніж в теперішньому українолюбському письменстві, навіть в такому, що пишеться по- російському, тобто все-таки мусить оглядатись на якусь критику, не так як українолюбські пера й чорнила в галицьких часописях {3-4}. Бо письменство російське при всіх хибах таки ближче стоїть до сучас- ного європейського руху, ніж теперішнє українське.

Так ось чому я, зовсім не думаючи голосити «смерті українському письменству» (ще раз беру на себе сором і виголошую перед земляками в тому «очистительную присягу» проти донощиків «Прав- ди»!), а, власне, бажаючи добра українському письменству, вважаю тепер потрібним виступати проти тих, хто відкида російське пись- менство як буцімто нічого не варте і тим відкида найприступніший для загалу нашої громади колодязь, де все-таки тече жива вода, й хоче засудити ту громаду на виключне вживання загнилої вже водиці, а то й просто мертвої, котра бучно зве себе «патріотичною» українською наукою, белетристикою й т. ін.

А окрім того, тепер, власне, треба раз назавше вияснити справу відносин українського письменства до російського взагалі. Не один уже десяток років чуємо ми про самостійність українського письмен- ства, про його право бути рівним з російським і т. ін. Тільки ж дійсна праця українських письменників зовсім не відповіда таким претен- зіям, а в письменстві, може, ще більше, ніж у чому другому, право без праці, котра дає силу, не має ніякої вартості: буряти, напр., мають, може, ще більше право мати свого Шекспіра, ніж англіча- ни, котрі з певного погляду могли б задовольнятись латинською мовою, та, отже, англійського Шекспіра увесь світ чита, а про бурят- ського не чути. В часи «Основи» українські письменники ображались, коли навіть московські слов'янолюбці, такі як їв. Аксаков, В. Ла- манський, згоджувались на те, щоб українське письменство було собі, та тільки для «домашнего обихода». Але ж тепер, майже через 30 років, по совісті треба сказати, що ми самі, російські українці, мало зробили для того, щоб добре виповнити навіть ці рамки, хоч зро- били кілька кроків, щоб виступити з цих рамок, переважно в літе- ратурі переводній, хоч виключно поетичній. Прози української, окрім белетристичної, як не було, так нема ніде, окрім у женевських виданнях.

При цій нагоді замічу, що пора б уже порахувати перешкоди й переслідування, яких дізнали за остатні 30—40 років літератори і письменство російське ліберально-радикального напрямку і укра- їнське. Звісно, проти російського письменства не було таких за- гальних заборон, як проти українського 1863 і 1876 рр., та все-таки, напр., кара Чернишевському і кружкові його в 60-ті роки, висилка в Сибір цілої купи літераторів у 70-ті й 80-ті роки, заборона «Совре- менника», «Русского слова», «Отечественных записок», «Дела», не числячи газет, і вигонка цілого ряду ліберальних професорів з ка- федр — чогось та коштують. А проте ліберальна наука й література в Росії живе й бореться далеко енергічніше, ніж українське письмен- ство, котре має коло себе грунт у Галичині. Напр., заборона 1863 р. не виключала можливості печатати по-українському не тільки белетри- стики, але й наукових праць, а забороняла тільки духовну й попу- лярно-наукову літературу. Чому ж ні один український учений не видав наукового діла за ті часи? Далі, закон про печать 1865 р. да- вав усякому можливість обійти попередню цензуру, печатаючи в Петербурзі й Москві книги в 10 листів, котрі заборонити мав право тільки суд, і кілька років цей закон досить совісно сповнявся. Чому ні один український письменник не попробував скористува- тись тим законом і поставити навіть адміністративну заборону 1863 р, перед судом, котрий в ті часи держав себе досить незави- симо й пропускав не раз такі книги, котрі цензори хотіли задер- жати, й навіть (вироком про Вундта «Душа человека и животного») укоротив руки духовній цензурі взагалі? Тим часом російські лібе- ральні писателі тим законом користувались і навіть вибороли для себе певний простір, котрого зовсім не сміє відняти від них і побєдо- носцівська доба. Нарешті, я спитаю, хто перешкоджав, напр., Косто- марову видати переклад «Біблії» й популярно-наукові брошури, напр., у Галичині? Хто перешкоджа вченим українолюбцям закласти в Га- личині серйозне наукове видання і т. д. і т. д.?

Не дуже-то багато зроблено й у Галичині, а надто осібними укра- їнськими національниками, бо якби від їх письменського плоду від- кинути те, що мусило бути зроблено, бо від самого уряду згори були признані русинам школи, і що зроблено за оплатою урядовою, то зостанеться не дуже багато; а як ще й те розібрати щодо се- редньої вартості, то зостанеться справді цінного ще менше від того, що зроблено російськими українцями. Не можна пропустити того фак- ту, що в галицькій печаті проби перенести до своєї хати передові наукові й літературні думки й заходи європейські, тобто надати живий характер літературі, роблені були майже виключно ради- калами: в «Громадськім друзі», «Дрібній бібліотеці», «Науковій бібліотеці», «Літературно-науковій бібліотеці». Проби ці при- йшлось радикалам робити не тільки без помочі національників, а при опозиції з їх боку. Те ж треба сказати й про такі проби, як «Жіночий альманах». Навіть єдиного галицького белетриста після Федьковича, котрого може читати літературно вихована публіка поза Галичиною, радикала Франка, націоналістична громада трохи на той світ не загнала й не перестає обкидати болотом. Та й самого Федьковича повісті видав радикал і навіть «обруситель», по словах націоналістів. Ось де, між іншим, треба шукати причин невеликої прихильності радикалів галицьких до націоналістів. Усе живе, не тільки в політиці, але навіть в письменстві, приходиться радикалам вносити в свою громаду з бою проти національників, котрі хочуть вдержати скрізь панування мертвецької рутини і добровільно спи- няють зріст нашого письменства до рівності з європейським.

Тим часом російське письменство, не глядячи на всі перешкоди з боку уряду, не спало й добилось собі становиська світового й осібно в кругу слов'янському. Чи це кому подобається, чи ні, а європейський світ признав російське письменство рівноправним членом у своїй сім'ї, і тепер не проходить тижня, щоб не появлялось чого-небудь перекладеного з російської на яку-небудь світову мову: французьку, німецьку, англійську. Багато європейців тепер учиться російської мови, й недалеко той час, коли вона буде прийнята в число мов світових.

Серед слов'ян російська мова стала вже дійсно посередньою. Цього хіба сліпий не примітить, коли буде їздити по слов'янських землях. Я, напр., ще в 1871 р. у Празі ніяк не міг вдержати з чеха- ми розмови по-чеському, бо вони (навіть ті, що ніколи не були в Росії) говорили зі мною по-російському. Недавно мені довелось бути в Сербії, і я побачив те ж саме. На одному офіціальному візиті розмова почалась по-французькому, та приймавший мене достойник попрохав у мене «дозволу говорити по-російському». А йому добре було звісно, що я далеко не прихильник офіціальної Росії. В Болгарії я щодня бачу приміри, як, напр., чех або галицький русин (народо- вець, котрий ніколи не був у Росії) говорить з болгарином по-ро- сійському. Поляки більш других слов'ян опираються проти вживання «московської» мови. Напр., у Женеві можна побачити студенток- польок, котрі скінчили гімназію на московській мові в Варшаві або й в Одесі, а розмовляють з росіянами не інакше як по-французько- му. Тільки ж коли поляк за границею стає до практичного діла, зараз пише на своїх дверях у Женеві й Парижі, як і в Софії: «Здесь говорят по-русски», а в Болгарії польські емігранти, напр, лікарі, ще до війни 1877 р. просто починали говорити з болгарами по-росій- ському, і є такі, що й досі майже на тому й зостались.

І зовсім не треба думати, щоб таке вживання мови російської було зв'язане з яким-небудь «москволюбством», а надто з таким, про яке говорять у Галичині. Зовсім ні. Специфічні питання секти «московських слов'янолюбців» всього менше читаються слов'янською (як і російською) публікою, а читаються нею, власне, ті писання, котрі звались колись у Росії «западническими»,— твори Тургенева, «Вестник Европы» і т. ін. Таке я бачив у 1871 р. в Празі; те ж саме бачу тепер у Болгарії. Ніде в світі тепер так не лають Росію, часом не саму тільки урядову, як у Болгарії, і ніде тепер так багато не купу- ють російських книг, як у Болгарії ж, і купують тих книг багато на кошт уряду, котрий на ножах з Росією. Читають болгари російські книжки оригінальні, а також переводні, бо як же, напр., студентові вищої школи, історикові, не прочитати Бокля, або Спенсера, чи Моммзена, а коли він не зна англійської ані німецької мови, то мусить читати по-російському. Недавно я робив пробу: давав болга- рам-студентам читати польський переклад звісної книги американця Моргана про первісні громади, так мені його вернули: кажуть, «важко розуміти».

Цю пригоду — всеслов'янську вартість російської мови — треба признати як дійсність, проти котрої упиратись — все рівно що противу рожна перти. (Подібна проява показується і в герман- ському світі. Так, напр., датчани хоч не люблять німців, а часто пишуть по-німецькому, коли хочуть ширшої публіки. Так робить звіс- ний Брандес. Так же поступає й багато голландців.) Не важити цеї дійсності — така ж сама глупість, як і задля вартості російської літератури зневажати осібні національні слов'янські мови й письмен- ства, в тім числі й наше українське. Всякому своє, по його силі! В усякім разі, ми, російські українці, нічого не тратимо на тому, що признаємо російську, «московську» мову за посередню слов'ян- ську, бо ми її знаємо й завше знати будемо. Тому ж, хто б у та- кому признанні побачив яку зраду чи шкоду для осібних україн- ських справ, я нагадаю, що таке признання входило в програму кирило-мефодіївських братчиків 1847 р. Костомарова, Шевченка й ін., котра й досі є найрозумніше з усього, що вигадало українолюбство.

На цьому тепер ми й скінчимо розмову про вартість для Украї- ни російського письменства, а мусимо поговорити про те, що таке «обрусеніє», звідки воно взялось, на чому опирається, і після того про те, як найліпше з ним боротись.

Примечания

3-1) На цей раз я не буду вже говорити про те, як та ж сама прихильність до нашого письменства, а ще більше до нашого народу примушує мене розбирати й те, які, власне, думки ширяться українською мовою, й бажати, щоб та мова була струментом для проводу в наш народ думок поступових, а не старосвітської гнилизни й темноти (обскурантизму), як це часто бачимо в писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів-назадників, котрі підшиваються під українське національство, як, напр., єзуїти й їх приятелі між галицькими попами й урядниками.

3-2) В своїй статті в «Зорі» я доводив, що теперішнє старозаконне націо- нальство українське є ні що інше, як перелицьована катковщина й побєдо- носцевщина, з чого дд. правдяни зробили, буцімто я увесь український рух назвав катковщиноюі

3-3) При цій нагоді я, в інтересах згоди, попробую-таки «проковтнути жабу» й сказати два слова проти того перекручування моїх думок, що буцімто я зовсім не признаю національності. Ще в своїй статті в «Зорі» я виразно сказав, що національності я признаю, а тільки противлюсь націоналізмові, тобто примусу держатися звісних почуттів і думок (політичних і культурних) по тій причині, що вони національні або (частіше) вважаються за такі. В рецензії на брошурку д. Стодольського (в «Товариші») я показав, що при теперішньому стані науки питання про національні відміни стало зовсім не таким простим, як було 50—60 років назад. Тепер багато з того, що вважалось колись за національне, признано спільним усім народам на певній ступені зросту або й продуктом інтернаціонального процесу, котрий начався давно. Я сказав вище, що тепер наука про національності мусить розібрати, що в певних озна- ках нації є сталого, більше-менше біологічного, а що перемінне, і багато ще треба праці наукової, зробленої найширшим, всесвітньо-порівнявчим методом, щоб дійти до можливості сказати щось тверде про суть національностей. В міру своїх сил я працюю над обробкою матеріалу для національної пси- хології української і в своїх працях по народній словесності відмічаю завше подобенство й відміни українських творів від чужих, українські варіації азятих у чужих народів тем і т. д. Але я не позволяю собі ніяких сумарних виводів, доки сотні робіт по подібному методу будуть зроблені в однім крузі народної словесності, а є ще немало й других кругів.

3-4) Д[обродій] Пипін став тепер, після своєї рецензії на «Историю русской литературьі» д. Ом. Огоновського, дуже непопулярним серед українолюбців, з котрих деякі навіть просто записують його в катковці. Мені навіть один укра- їнський національник ставить у вину, чому я нічого не пишу проти д. Пипін а; тим паче я боюсь, що на мене розсердяться за те, що я раджу вчитись у д. Пи- тна. Теорія примусового писання проти д. Пипіна не так-то й ліберальна. Всякий волен писати про те, що йому інтересне. Для мене ж, та, думаю, й для многих українців, спір д. Пипіна з д. Огоновським і навпаки мало інтересний. Д[обродій] Огоновський написав слабу з наукового боку книгу, хоч з великими претензіями (хиби обробки старшого періоду показані досить ясно в рецензії д. А. С. в «Историческом вестнике»). Ці претензії розсердили д. Пишна, і він написав рецензію далеко не з луччих, в котрій, видимо, пересолив і забув ба- гато з того, що сам говорив, а рівно й те, що про спірні з д. Ого- новським предмети він ліпше сказав у статті «Спор южан й северян» у «Вестни- ке Европы» ж. От і все! Не варто було роздувати спору між рецензентом і автором. Що ж до справи про широту української літератури й права її на рів- ність з російською, то спір у цій справі — найпустіша гайба часу. Щоб літе- ратура мала право на широту, треба, щоб вона була широка. От, напр., гол- ландська література пише, власне, діалектом долішньонімецької мови, та коли на ній появляються твори первокласної наукової вартості, напр. твори Тіле або Кюнена по історії релігій, то, значить, вона й має право на такі твори. Я з свого боку вважаю ліпшим розказати по-українському про праці, напр., тих же Тіле й Кюненів, ніж споритись з ким-небудь про право української літе- ратури говорити про такі широкі речі, як історія релігій (див. брошуру «Нова теологічна наука»). А головніше — у д. Пипіна є багато праць і окрім рецензії на книгу д. Огоновського. З тих праць, напр., «Опыт литературной истории рус українолюбцями в Галичину за остатні 10-15 років.

Народні чи національні святощі. Перемінність на- ціональних ознак. Народні звичаї, одежа. Націо- нальність і релігія. Богумільство — релігія маси нашого народу. Страти нашої національності на сектантах. Кирилівська азбука і страти нашої націо- нальності. Юліанський календар і консерватизм нашого народу. Народна мова як святощ. Однако- вість основи національних теорій наших народовців і москвофілів. Перевага москвофілів у прикладах теорії національних святощів. Єдиний спосіб побіди над москвофілами. Кінець: еволюційна теорія — основа «Чудацьких думок».

Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз доторкатись вище, а власне про обов'язковий націоналізм, про культ того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкід- ливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген [ерал] -губернатор Бі- біков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з православних предків похований у Лаврі. «От бачите,— сказав Бібі- ков, показуючи маршалкові на монумент його предка,— ваші предки були православні».— «А ще раніше язичники»,— відповів граф.

І справді, котрої з національних святощей мусив держатися гр. Тишкевич, чи православія, чи культу Перуна? Та й Перунові, певно ж, не від віку кланялись кияни. Певно, не одна національна святощ перемінилась на горах київських з того часу, як наші предки сіли на них!

Тим часом націоналісти примушують нас кланятись національним святощам, вважаючи за них усе status quo теперішнього народного життя Й думки. Наприклад, Волод. Барвінський ставив навіть в по- літичну програму русинів «зберігати й піддержувати в народі на- родні звичаї». Кумедно, що він в той же час ставив потребу «на- водити народ до доброго господарства» («Зоря», 1891, ч. 13, ст. 225, голова, присвячена В. Барвінському в «Історії руської літератури» д. Ом. Огоновського, котрий так охоче говорить про національні святощі).

Але як же перемінити, напр., хліборобство в нашім народі, не заче- пивши його звичаїв?

Скажуть, що між звичаями треба зробити вибір: одні плекати, дру- гі зміняти. Але тоді куди йде вся теорія святості народних звичаїв?

Візьмемо ще один примір. В усіх національних рухах має велику вартість демонстративне вживання національного костюма. Як демон- страція при певних обставинах, це має рацію. Але даремне ми б ста- рались підвести цю справу під логіку. Перш усього: що таке національ- ний костюм? Костюми перемінялись в кожного народу, і, звичайно, тепер за національний костюм для демонстрації вибирається костюм певного стану людей чи в старовину, чи тепер, та ще й певної країни в нації, так що й тут люди поводяться більше-менше суб'єктивними поглядами, а не обов'язковим культом національної святощі, об'єкта котрої неможливо встановити й тут, як і в других частинах всієї справи.

У нас вибрано за демонстративно-національний костюм не істо- ричний, не магнатський, а етнографічний, мужицький (хоч я читав в народовських органах похвали руському боярському костюму д. Федо- ровича і цікавий був би знати, де він узяв для нього взірці?). Безспірно, в нашому народному костюмі є чимало і естетичного, і гігієнічного. Але щоб він увесь був, напр., гігієнічний, а надто на всі сезони, того ніяк сказати не можна. Наші дами, одягаючись в національний костюм, до- повняють його деякими грішними видумками західноєвропейськими, і, конечно, їх за те похвалить найзавзятіший націоналіст, котрому йде о здоров'я тих дам. Та й нам, хворим городянам, мужчинам, національ- ний костюм, зоставляючи горло голим, виносний тільки, коли ми його прикриємо європейським пальто, та ще й пов'язкою круг шиї.

Мені навіть соромно, що я пустився в такі дріб'язки та ще й кра- вецького характеру. Але що ж будеш робити, коли люди притьмом пристають до нас, щоб ми зберігали всі народні звичаї, а також і оде- жу, (В програмі В. Барвінського говориться і про потребу зберігати народну одежу.)

Та перейдемо до речей більше поважних, до речей культури духов- ної, де націоналісти теж показують нам примусові народні національні святощі, починаючи з релігії.

Ми вже говорили в II листі про те, в якому кумедному стані опини- лись європейські націоналісти-романтики, коли хотіли застосувати релігію до національних ознак, тим часом коли релігія європейських народів тепер одна з релігій інтернаціональних, християнська. Дехто пробував поділити між європейськими племенами віроісповідання християнські, виголошуючи, що православіє відповідає слов'янам, ка- толицизм — романцям, а протестантство — германцям. Але ж сама статистика кричить проти такого поділу, а історія й етнографія — ще більше. Чи можна, напр., виобразити собі протестантство без романсь- кої Женеви? Чи не подібніші етнографічно греки з італьянцями, ніж зо слов'янами і т. д. і т. д.? Очевидно, що теперішні релігії, як продукт культурно-історичного процесу інтернаціонального, ніяк не можуть входити в ряд ознак національних.

Обертаючись спеціально до нас, русинів-українців, трудно навіть сказати, яка, власне, віра в нас може вважатись за фактично націо- нальну? Коли взяти пам'ятники «народної мудрості» — легенди, пісні, прислів'я українські — та по них характеризувати народну релігію, то побачимо, що в ній над грунтом натуралістично-політеїстичним ле- жить найбільше кора релігії маніхейсько-богумільської, як і в болгар, сербів і великорусів, так що коли б треба було застосувати до якої з історичних релігій наш народ, то я б його застосував скорше всього до богумільства, і наперед хвалюсь, що одолію кожного свого против- ника в науковім спорі про цю справу. А тим часом одні з наших на- родовців вважають за нашу народну віру православіє, другі — унію, треті — навіть римський католицизм. До того ж серед нашого просто- го народу є свідомі протестанти, а переважна частина інтелігенції є філософи в релігії, навіть більша частина тих, хто лицемірствує перед якою-небудь церквою.

Що ж тепер ми приймемо за примусову національну святощ в релі- гії?

А тим часом, коли наші націоналісти кланяються як національним святощам то православію, то унії, залишені ними без уваги штундисти на Україні московляться, русини римського обряду в Ц [арстві] Поль- ськім і Галичині полячаться, а русини-протестанти на Угорській Русі становляться словаками.

Подібну ж прислугу робить нашій національності й культ другої національної святощі — т. зв. кирилівської азбуки, ради котрої наші народовці всіх сортів ворогують з латинською азбукою, називаючи її «польським абецадлом». Безспірно, перемінити тепер у нас аз- буку було б справою нелегкою, хоч воно було б добре, бо зблизило би нас з більше цивілізованим світом. Та, по крайній мірі, добре б було, коли б націоналісти не робили собі фетиша з теперішньої азбуки і не переносили свого фетишизму і в народ, та, окрім того, щоб звер- нули увагу на тих русинів, котрі знають тілько азбуку латинську і тепер зостаються зовсім без руських книг і через те читають ви- ключно польські, волоські і т. ін. та переходять до чужих національ- ностей (я попробував було для таких русинів видати «Марію» Шев- ченка латинськими буквами, так дістав за те грубу брехню від д. Ом. Партицького).

Поряд з церковним обрядом наші національники поклоняються як національній святощі також і юліанському календарю. Ми вже зга- дували, що навіть професор університету д. Сумцов, слідом за попом- народовцем Качалою, посвятив цілу статтю в «К [иевской] старине» справі календаря, щоб доказати, що заходи перемінити той календар на григоріанський є замах на нашу національність. Ми говорили, що д. Сумцов не звернув уваги на те, що григоріанського календаря колись також боялись протестанти, а надто німецькі, і що однако ж потім, коли вони прийняли той календар, то ніякого поримлення їх не ви- йшло.

В справі календаря, як і обряду, нема різниці між нашими націона- лістами українофільськими й «москвофільськими»

Найгірше в боротьбі наших націоналістів проти григоріанського календаря — це аргументація, котру за Качалою повторя і д. Сумцов, в котрій знаходиться і таке, що «наш народ консервативний», то не треба чіпати й старого календаря, до. котрого він привик. Не треба, значить, чіпати і старих способів господарства і самого рабства перед усякого рода деспотами, до котрих народ наш теж привик!.. Добра ко- ристь для народу з такої інтелігенції, котра вжива таких аргументів, котра преклоняється перед «консерватизмом народу»!

Ми думаємо, що чим скорше б змінено було старий календар на новий, тим ліпше, бо нащо ж держатись того, що явно противно при- роді. Тільки ж коли тепер ця зміна могла б образити народ (хоч це ще й не так певне), то до неї треба йти постепенно. Але головне діло в умисловім боці справи — в консерватизмі, що зв'язаний зо справою календаря. Консерватизм — це така річ, котру треба підрізувати при всякій пригоді, а справа календаря є одна з таких пригод. Про кален- дар часто приходиться говорити й простому народу. От і треба, щоб люди т. зв. «інтелігентні» при всякій нагоді поясняли простим людям різницю між двома календарями і те, відки вона виходить, і привчали простих людей дивитись на цю справу без усякого фетишизму. Думка людська — річ органічна: одним фетишем стане менше в одній справі, то стане їх менше й у других, і поступ народу стане легший.

З усіх ознак національних, в котрих націоналісти бачать святощі, найясніша — мова. Вона й має найбільше практичної ваги, бо мова є спосіб, котрим люди розуміються, через котрий іде до людей освіта. От через це найбільша частина й політичної справи наці опальників зводиться до права певної мови в уряді, суді, школі, а надто в почат- ковій.

Тілько ж і важність мови не може доходити до того, щоб освічена людина дивилась на неї як на святощ, вищу від людини. Мова все-таки слуга людини, а не пан. Мова мусить рости і перемінятись відповідно зросту людини, громади. Людина вільна вчити й уживати й чужі мови.

В таких громадах, як наша, де людність розкололась на класи- національності, через що спиняється природний обмін культурний між класами, збільшується погорда вищих класів до нижчих і вменшується пошана до себе в нижчих класах,— це справа делікатна. Тільки ж в усякім разі не можна голими фразами проти чужих мов та за нашу «милу, красну мову» помогти лихові, впевнити практичний народ у тому, що мова його справді святощ.

Тут нема іншого способу, як стати на практичний же грунт, а не на релігійний, тобто піднімати вагу нашої мови працею над літературою, котра б була корисна народові й замінила б йому в більшій часті пригод життя мови чужі. Противитись же тому, щоб люди з простого народу нашого знали й чужі мови,— значить противитись природі й ризикува- ти тим, що ми огиднемо народові з нашими намовами. (Найбільше недоладний резон, котрий виставляють народові, щоб держався свого, словами Шевченка: «Бо хто матір забуває, того бог карає». Адже ж і народ бачить, як Шевченків замикають у тюрми, а «перевертні» роблять кар'єру!)

В Росії були часи, коли навіть без усякої трати національної волі вищі стани настільки погнались за мовою французькою, що дехто з них майже зовсім не вмів говорити по-російському. Патріоти-мораліс- ти докоряли їм і прославляли питому мову майже тими самими слова- ми, які читаємо в наших народовців. І ніщо не помагало, аж поки не появились на російській мові Жуковські, Пушкіни, Лєрмонтови, котрі могли робити конкуренцію французьким письменникам. Тепер уся справа там скінчена. І у нас не може бути інакше.

Ми сказали вище, що культ народних святощей, замість того щоб бути корисним нашій національній справі, навіть просто шкодить їй. Шкодить він не тільки тим, що відбива наших патріотів від прямо потрібної для народу роботи, без романтики, але й тим, що підрізує, власне, корінь спеціально української національної свідомості. З при- веденої вище виписки з «Червоной Руси» видно, що, власне, між т. зв. в Галичині «москвофілами» і народовцями в принципах нема великої різниці: ті і другі б'ють поклони перед національними святощами, і для тих і для других національність — альфа і омега всіх змагань.

Але ж скажуть: «москвофіли» признають «один русской народ от ТиссьІ до Амура», тоді як народовці ісповідують «відрубність малоруського народу від москалів». Правда. Тільки ж культ «на- родних святощей», котрий спільний обом гуртам, такого роду, що він згладжує між ними різниці й віддає перевагу, власне, «москво- філам».

Дуже смішно виводити «москвофільство» в Галичині тільки від «московських рублів» або від існування «погодінської колонії». Без- спірно, галицьке «москвофільство» мусить мати свої органічні підста- ви. Найбільша з них: реакція полонізмові — одного роду з тою, котра привела Б. Хмельницького до підданства Москві. Далі свого роду аристократизм, котрий не вірить в сили самого галицького мужицтва, а обертається до спорідненої держави, котра має уряд, ієрархію, пан- ство руське. Нарешті, притягає галицьку стару партію до Московщини й спорідненість національна, котрої вага вбільшується, власне, теорією національних святощей.

Більшість навіть українських лінгвістів і етнографів признає, що між українцями і великорусами не такі відносини, як, напр., між українцями й чехами, сербами й т. ін., а що відносини ті ближчі і що генеалогія українців серед слов'ян мусить бути не така: батьки — слов'яни, сини — чехи, поляки, серби, українці, великоруси і т, д., а така: діди — слов'яни, сини слов'ян — чехи, поляки, серби, руси, сини русів — українці, білоруси, великоруси. (Див., напр., Житецького.) Отже, при такому стані речей відкривається простор однаково і для теорії повної відрубності українців від великорусів, і для теорії пан- руської. Доказом тому може служити й та легкість, з якою, напр., Го- ловацький і Климкович перейшли від напрямку малоруського до пан- руського, а Ом. Огоновський перейшов від старорущини до україно- фільства. Теорія ж національно-історичних святощей дає таке ж пра- во відшукувати ті святощі в козаччині, як і в Московському царстві, в державі Данила, як і в імперії Катерини II, а надто для галичан, для котрих придніпрянська історія майже стільки ж чужа, як і приволзька, тоді як історія придніпрянська все-таки має багато точок, спільних з приволзькою й приневською.

Історія ж церковна і погляд на церкву гречеського обряду як на- ціональну святощ дає прямо перевагу галицьким «москвофілам» над народовцями, котрі в цьому пункті виходять навіть менше україно- філами, ніж «москвофілами».

Об'являти церкву уніатську національною малоруською свято- щію — значить розриватись не тільки з історичною малоруською тра- дицією, а й з теперішнім status qup. Клерикалізм уніатський — це галичанський сепаратизм не тільки від України, а й від Буковини, це просто абсурд, тим паче, що в самій Галичині унія майже зовсім не має щирих прихильників в самому попівстві (в цьому ми переконались, розмовляючи колись в Галичині з попами провінціальними, і це на- родовці ліпше знають, ніж ми) і що, з другого боку, й самі польські клерикали й Рим дивляться на унію тільки як на перехідну ступінь до чистого римського католицизму. Ввиду цього православні симпатії галицьких «москвофілів», зо всім тим, що з них виходить, являються далеко ближчими до теорії національних святощей, ніж лицемірний уніатський клерикалізм народовців.

На грунті «народних святощей» зовсім оправдуються і симпатії деяких, коли не всіх, «москвофілів» і до царського самодержавства в Росії. Історія не дала нашим старим вічам виробитись у систему вільного державства, подібного до англійського або до швейцарського. Потім «козацька воля» захопила тільки частину нашого народу і ледве стала склонятись до свідомого лібералізму, як була зламана. Тим часом церковна проповідь защепила й випестила серед нашого народу ідеал царсько-державний, котрого тепер, безспірно, держиться най- більша частина народу. З тим ідеалом наш народ ворушився проти поляків в Австрії в 1848—49 рр. і проти поляків у правобічній Україні в 1863 р. В 1848—49 рр. всі австро-руські патріоти одушевлялись тим же ідеалом. І тепер за нього викликувались народовці {5-2}. Нічого дивного, коли дехто, не бачачи сили абсолютизму в теперішній Австрії, шука її в Росії. Він кланяється одній з «народних святощей»!

Майже так само повертається проти галицьких народовців на ко- ристь «москвофілам» і культ мови як національної святощі. Літератур- на мова завше щось штучне в порівнянню з народною, котра в дійсно- сті є певна купа крайових діалектів. Коли народовцям вільно виробля- ти мову літературну з діалектів малоруських, то треба признати певну слушність і тому, що рішучі «москвофіли» беруть мову роосійську, на котру вони, почасти не без рації, дивляться як на вироб всіх руських племін або навіть, як Наумович, хочуть виробити ще новий «твердий руський язик вищої культури» з російського і малоруського на основі церковнослов'янській.

Теорія Наумовича абсурдну з практичного боку, а надто для ро- сіян, з котрих ніхто не схоче залишити готову вже «м'яку» мову Пуш- кіних, Лєрмонтових, Тургенєвих для -«твердого» язичія Наумовичів. Тільки ж за тою теорією не можна не признати певної величності, котра мусить притягати до себе галичан, а надто людей релігійних. Побити ту теорію, а вкупі з тим і все літературне «москвофільство» на Малорусі можна тільки закинувши погляд на мову як на святощ, а гля- нувши на неї з радикально-демократичного і утилітарного боку.

Мова не святощ, не пан людини, народу, а слуга його. Література мусить нести в маси народу просвіту якнайлегшим способом. Для того мова літературна мусить бути якнайближча до простонародної. Проти такого погляду «москвофіли» на Малорусі являються просто вільними чи невільними обскурантами і не зможуть видержати конкуренції з народовцями перед скільки-небудь живою громадою. Само собою розуміється, що літературні народовці тоді тільки дійсно прислужать- ся народові й стануть міцно серед нього, коли дадуть народові на його мові літературу йому корисну: утилітарну й просвітню, бо від літерату- ри формально націоналістичної, пустої народ відвернеться, а літерату- ра ретроградна обезсилить його в конкуренції з сусідами, та, нарешті, від неї, а вкупі з тим і від її національності відвернеться й сам народ, починаючи від своїх більше інтелігентних осіб. Відвертається ж і тепер народ від своїх дійсно прекрасних по мові, а часом і по поезії старих пісень, бо зміст їх тепер уже не відповіда народному життю. І треба й тут зректись теорії національних святощей, а признати, що народ тут почасти має рацію навіть тоді, коли він заміня прекрасні козацькі пісні на погані солдатські, бо все-таки в дійсності він бачить перед собою «охвицерика молодого», а не «отамана козацького». Візьмімось скіль- ко-небудь енергічно за те, щоб пустити в народ порядні пісні, відпо- відаючі нашому часу, пояснімо народові, що є реально доброго в ста- рих піснях, і ми витіснимо «охвицерика молодого» скорше, ніж на- мовами про те, що треба зберігати старі пісні як національну святощ.

Ми скінчили огляд важніших речей, котрі виставляються нашими націоналістами як народні, національні святощі. Разом з тим ми скінчили наші «Чудацькі думки», по крайній мірі, певний їх ряд. Ми назвали їх «чудацькими» через те, що вони йдуть напереріз тому, що звичайно говориться і прихильниками і противниками українського руху. Тільки ж, звісно, ми, як і всяка людина, котра має певні думки, вважаємо їх за вірні, по крайній мірі, доти, поки їх не перекинуть нау- ковим способом наші противники. Поки що ми вважаємо вірною осно- ву тих думок, бо вона є ні що інше, як приклад до певної справи такого світогляду, котрий тепер руководить усією наукою,— того світогляду, що не признає на світі нічого постійного, стоячого (ста- тичного), а бачить тільки переміну (еволюцію), рух (динаміку). Не- має і не може бути постійних національних ознак, стоячих без пере- міни національних духів, нема між людьми вічних політично-адмі- ністративних порядків, таких як, напр., обрусеніє, не може бути й національних святощей. Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок руху світового, його міру, закон і по- служитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас.