Роки еміграції

РОЗДІЛ І НОВИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ “ЕРОС”

Мотто до цієї книги виглядає наче загальне місце. Але воно представляється в іншім світлі по виясненнях, що я до нього дав у перших частинах. Те, що бракує українській ідеї, це “цілком новий дух”. Наша мандрівка по пустелі ще не скінчилася тому, що були в нас тисячі воль замість однієї, і сотки туманних, замість однієї, яскравої думки, що лучила б усіх в одну цілість. Бо що є нація, коли не скупчення мільйонів воль довкола образу спільного ідеалу? Ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона одержала в спадщині по батьках і яку хоче залишити своїм дітям. Переклад наших підсвідомих хотінь на ясну мову понять, – так означує Фіхте спосіб кристалізації всякої ідеї. З тих двох частин складається українська ідея. З ясно сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого стремить національ-на воля, з самої волі, і з чуттєвої сторони, з національного “еросу”, “емотивнос-ти” (Барес). З почування, що є мотивом діяння, і з думки, що надає почуванню означену форму (Спенсер). Власне недорозвинення “емотивного” первня було якраз причиною наших останніх катастроф. Запал “Марсельєзи” лишився б звичайною жакерією без людей Конвента, що дали йому формулу і зміст. Але і кличі 1789 позістали б порожнім криком без запалу “Марсельези”. З українською ідеєю не в’язалося цього потужного патосу. України, якої прагнемо, ще нема, але ми можемо створити її в нашій душі. Можемо й повинні опалити цю ідею вогнем фанатичного прив’язання, і тоді цей вогонь з’їсть у нас нашу рабську “соромливість” себе, що нищить нас, як соромливість своєї правди знищила французьку аристократію, як ідеологія “кающагося дворянина” знищила російську шляхту, а в цім вогні спопеліють і чужі ідоли. Але лише тоді! Бо поки ми не виплекаємо в собі пристрасного бажання створити свій світ з зовнішнього хаосу, поки “малоросійську” ніжність не заступить у нас зачіпна любов посідання, поки теореми – не стануть аксіомами, догмами; “соромливість” – не обернеться в “брутальність”, а безхребетне “народолюбство” – в аґресивний націоналізм, – доти не стане Україна нацією. Це є той досі нехтований, “суб’єктивний момент”, без якого ані природні багатства, ані число людности, ані жадна “еволюція” нам не поможуть. Національність – пише К’елєн – в першій мірі має суб’єктивний бік. Це волевий і тепловий елемент, який може підноситися дo температури пропасниці, але й спадати нижче нуля. В останнім разі не вистануть нації жадні об’єктивні передумови, щоб здобути від історії признання своїх претенсій на державне існування. В тім лежить між іншим точка тяжіння проблеми України”1. В нас тим моментом нехтували. Замість розпалювати до білого ту “емотивність”, – у нас її гасили. Ніколи національні постуляти не в’язалися в українстві з “залізною силою ентузіязму”. Слово націоналізм опльовувалося “народолюбцями”. Його соромилися. Прив’язання (українця) “до того, що дає йому життя”, до свого, він уважав “смішним”2, як і “всі інстинктові почуття”. Його ідея не сміла мати нічого з “релігійного фанатизму”, нічого з “розпалу змагань”. Треба було зробити так, щоб “розумові виводи брали верх над емоціями”. Здушити екстазу, забити в ідеї її нерв, зробити з неї нудну партійну програму – ось чого хотіли в нас. “Різка напруженість” національних стремлінь п’ятнувалася як пережиток некультурних віків, як “хоробливе явище”. Драгоманів гремів проти “духу старозаконної нетерпимости”, випоминаючи його навіть Шевченкові. Він, як і його учні, не тямили, що нетерпимість до чужих богів – лиш відворотний бік непохитної віри в своїх. Досі українство не здобулося на це велике хотіння. Його хотіння покрива-лося досі з “ніжною любов’ю” до свого, не знаючи волі накинути себе силоміць і свойому окруженню, і зовнішньому світові, не маючи такого заперечення чужої ідеї, яке захитало б її в її підвалинах. “Чому ми такі нікчемні? – питається одна з “роздвоєних” українських душ, і відповідає – “тому, що нема в нас хочу, а коли й є, то таке ж нікчемне і кволе, як і ми”3. Це була нікчемність волі, в якій Фереро добачає головну недугу цілого нашого віку взагалі. Не можна сказати, щоб українська ідея зовсім була позбавлена “емотив-ного” забарвлення, лише було воно “нікчемне і кволе”. Затрималося на примі-тивнім щаблі розвою. Наша воля до утвердження національної особовости не піднеслася до заперечення ворожих воль, до свідомости, що “кожний лиш те посідає, що іншому видер”; без панських забаганок, “ми просто любили своє, просто без свідомости почували ніжність” до всього рідного, свого, “наського”4. І поскільки тут дійсно приходило в гру це “без свідомости”, то ця “емо-тивність” в українстві була, але недорозвинена, пасивна, лише оборонна. “В питаннях національних ми не йшли дальше тієї границі, котра визначалася потребою самооборони. Дуже гидкий був нам так польський, як і московський націоналізм з інстинктом державного насильства”6. Інстинкт, без якого мертва всяка ідея, якому завдячує свою життєвість польщина і російщина, був ненависний нам. Парадоксом звучала теза, що всяка здорова ідея, що хоче перемогти, мусить поконати ворожий світ. Українець не хоче побіди своєї ідеї, коли вона до того вимагає сили, коли її тріюмф купується “насильством, примусом”6. Перемога ідеї повинна прийти без заклику до “національної ненависти”, на якій нічого “не можна будувати”; “злоба” супроти ворожої думки, “жагуче, одважне прагнення знищення в самих його основах” противної ідеї, заклик до “темних інстинктів мас” – це були емоції, які треба було укоськати, навіть як вони скеровуються проти ворожого світу7. І навіть тоді, коли український патос переходив до заперечення чужого, було те заперечення неповне, половинчасте. Навіть революційне українство знало, в суті речі, лише “чого воно не хотіло, а не чого хотіло”. Його бажання “зруйнувати існуючий лад” було лиш виразом того почуття, що стреміло тільки знищити “насильство” в світі; до організації нового “насильства” революційне українство не додумалося. В нього не було “бажання панувати над кимсь”, лиш гола непродуктивна, чисто оборонна “ненависть до рабства”8. А цього було так мало! Сама “ніжність”, пошанівок до свого, – не тільки не дасть перемоги ідеї, але й не пірве свого народу до чину. Латинська церква, з чужою мовою, так само як східня з її церковнослов’янщиною – помимо того захопили і пірвали маси. а які спустошення робив серед українців, та й тепер робить, чужий у нас російський большевизм! Очевидно, сама “ніжність”, сама поверхова “наськість”, сантиментальна любов до свого, не дасть ідеї перемоги. Щось інше мусить ще в ній бути, в її патосі. І це “щось”, до чого горнуться підсвідоме маси, що є суттю ідеї, освячуючи її незрозумілі й чужі масі деталі, – якраз і є власне цей інстинкт панування, влади, бажання накинути себе ворожій думці й світові, вести за собою, уряджувати життя, хоч би й силою. Маси, так вразливі на цей “інстинкт насильства”, що вітрять його навіть у чужій по формі ідеї, і часто приймають її, жертвуючи їй млявою, недокровною, однобокою, лише оборонною, за “ніжною”, трусливою, – хоч і “своєю” ідеєю. Наш патос був “тугою за чистим, людським, мирним... життям”9; але ж життя це не лиш туга, але й гнів! Не лиш мир, але й війна! Підставою українського відродження було “щиросердне хотіння”, а “не примус”. Але ж, щоб перемогти, патос нової ідеї не може обійтися без волі до примусу, а часом – до “грабіжу чужого”. Бо що в підбитої нації є ще “своє”, що не стало привлащене чужими? Навіть на своїй території чується така нація “на нашій не своїй землі”. В полудневім Тиролі навіть прастару назву країни, навіть німецькі назвиська зіталізовано, зроблено “чужими”. Інстинкт панування (“примусу”), властивий всякій великій ідеї, і ніколи без нього вона жадною “ніжністю” Винниченка, ані “сопілковою” філософією Федьковича, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичиновою “музикою”, ані “народолюбством” соціялістів, – не здобуде собі права на буття. Мало хотіти підважити чужу волю, треба поставити на її місце свою, яка вбрала б в ланцюги ворохобний світ фактів. В нас протестувалося проти чужої ідеї і тільки в ім’я “гуманности”, “ніжности”. “Не вірю в те загальне в нас, – що йде поруч із знущанням над людиною... Людина для мене самоціль, нехай мені й закинуть, що то гуманізм”10. Але лиш той спротив творчий, який є вагітний грядучим “знущанням” над опірними ворогами великої ідеї. Коли б той дух неґації поганства, не жив у катакомбах, не жив уже в перших християнах, не схилилися б перед ним римські орли. Драгоманів гримав проти патосу пророків, бо мало в них було “гуманности, альтруїстичних думок”, а натомість багато “скаженої злости проти тих, хто не приймає віри пророків і апостолів”... Страшне засліплення! Бо безсила є та ідея, яка обмежується лиш “альтруїзмом” до себе, а позбавлена “скаженої злоби” проти чужого світа. Ось слова одного большевика: “РСФСР не лише п’ять букв, але й п’ять огненних знаків, що звістують світові нову правду. За ці п’ять знаків я візьму рушницю і піду вбивати”. Якою “гуманністю” можна збороти цей чортівський патос і слуг диявола? Посилаючи на смерть тих, хто не поділяв його науки, Кальвін казав: “Бог так хоче, щоб пішла в непам’ять ціла людськість, коли треба битися за Його славу”11. Ось той патос (лиш зі знаком плюса, не мінуса), який бракує українській ідеї, що знала лише захват до свого, але не заперечення чужого, що до 1917p. не здобулася на протиставлення пато-су займанця – власного патосу; тих, що хочуть знищити займанця. Всяка творча ідея потребує не тільки визволитися (se liberer), але, як казав Лє Бон, накинутися (s’ imposer) оточенню. В нас відкидали “примус” в ім’я “ніжности”, там відкидали “ніжність” в ім’я тріюмфу над нашим. В приявності цього духа не лиш спротиву, але й волі панування, волі не лише до визволення, а й волі до примусу, не лиш до “людяности” – і є сильна сторона “емотивнос-ти” творчих ідей. І поки цей складник не увійде в нашу “ емотивність”, – мертвою і безплідною останеться українська ідея, цькована й опльовувана чужи-ми, що дбають не про “ніжність”, але про самоутвердження. Чужі ідеї, з якими доводилось нам мати діло, все мали те, чого бракувало нам. Духовість російського проводу пересякнута наскрізь тим інстинктом, про який тут говорю. “Чим я не хотів би бути – читаємо в Достоєвського, – чого я не прагнув би довершити, чи я стану доброчинцем, чи павуком, що ссе чужі соки, – що то все мене обходить? Я знаю, що хочу панувати, і цього досить!” А в другім місці: “... великий історичний закон полягає в тім, що ми ніколи не станемо великою нацією, поки не виплекаємо в собі певної зарозумілости (“самомненія”), свідомости власної ваги для світу... Всі великі нації власне через те могли розвинути свої великі сили, що були такі “зарозумілі”; що мали певність, що якраз тим служили людськості, що гордо, незмінно й послідовно лишалися тим, чим були”12. Що це, як не патос приказу, що не лиш боронить себе від заливу оточення, але й накидає йому своє “горде” й “зарозуміле” національне обличчя? Цей патос був і в Пушкіна, в Тютчева, і в Блока, і в Маяковського, в передреволюційній і в дореволюційній Росії. Один з ворогів большевизму пише про них: вони зовсім відрізнялися від “підвладної” людности, “комуністи чомусь всі голені, в скіряних куртках або робітничих блюзах, в високих чобо-тях... Говорять уривчасто, коротко... Рухи різкі. В їх захованні відчувалася, коли не природна енергія, то рішучість, відвага, а часто грубість”13. – Хто говорить “уривчасто”, “коротко”, й “різко”? Той, хто приказує! Отже знову той патос командування, патос тих, яким не вистачає “щиросердне хотіння”, які твердять, що ідея, щоб перемогти опір цього світа, окруження, чужої ідеї й своєї пасивної маси, – потребує “відваги”, “різкости”, “енерґії”, “примусу”, “рішучости”, а часто й “грубости”... Ця воля може бути спершу навіть не усвідомлена: ані Хмельницький, ані Вашінґтон, розпочинаючи повстання, не думали спершу про незалежну дер-жаву, але – в них був той дух “combativite”, абстрактної в службі ідеї свободи, відвага витягати найскрайніші логічні висліди з становища і воля до влади, яких не заступить жадна програма. Цього бракувало чуттєвій стороні прован-сальства. І то як у відношенні до чужої ідеї, до зовнішнього, яке треба перемогти, так і до власного окруження, в якім ідея розвивається, і якого силу тяглости (інерції) теж треба перебороти. В тім випадку “примус” так само конечний, як і в першім, і тому носії нових ідей, помимо їх нераз “демократичної” мови, не визнавали за масою ролі творчого чинника, лише все за провідною групою. Чуттєвий момент тих ідей обходився без солодкавої симпатії до цієї маси, в нім скорше була та, змішана з жагою посідання любов, з якою трактує свій матеріял різьбар. Ідеологи сильних ідей, в Росії, казав один москаль, “з повним спокоєм були переконані, що нарід наш в ту ж мить прийме все, що ми йому вкажемо, себто прикажемо... Наші “общечеловеки” були в відношенні до свого народу цілковитими поміщиками, навіть по селянській реформі”... “Що ліпше – ми чи нарід? – питається Достоєвський, народові за нами, чи нам за народом?... Ми повинні схилитися перед народом... але... під одним лиш услів’ям і це sine qua non: щоб нарід і від нас прийняв багато з того, що ми принесли з собою. Ми не можемо знищитися перед якою б то не було його правдою; наше хай останеться при нас і ми не віддамо його нізащо в світі, навіть у скрайнім разі, за щастя получення з народом”14. Сторонником “примусової” ідеології супроти мас був і творець большевизму. Маса для нього ніколи не є мірником правди, ніяка “воля народа”, ані засада більшости не змусить його зректися своєї правди. Його ідея не повинна була шукати науки в стихії, вона переможе лише “в боротьбі з стихією” маси, яку має “стягнути” з її привичного шляху. Зовсім недемокра-тичне твердив він, що “десяток розумних вище за сотку дурнів”15. “Щоб вийти з стану дитинства”, пише Ленін, всякий рух “повинен власне заразитися нетер-пимістю в відношенні до людей, що затримують його ріст своїм паданням до ніг перед стихійністю”16. Що могли протиставити наші драгоманівці тому – хоч неґативному й ворожому нам – самопевному патосові ідеологів російського червоного націо-налізму? Так само ставився до народу (до “трусливих егоїстів”) – “друг наро-да” Марат. А ось що читаємо в польського націоналіста, Романа Дмовського: зібрати суспільність під прапор однієї ідеї ніколи не можна “через погодження суперечностей вогню з водою, але – через згуртування тих, які стоять при даній ідеї, і змушення до послуху тих, хто по доброму не хоче її визнати”17. Правда, яка вражаюча подібність думок? – А на порівняння, ось відповідь українських “народолюбців” на це саме питання (“ми з народом, чи народ за нами?”) – “Ми поклонились народові, як животворчій стихії, яка мусить залічити всі рани... битія нашого, яка мусить одвіт дати на всі наші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і людське щастя”... “Куди нарід наш сам схоче йти, так і буде”18... В перших двох випадках провід давав свою відповідь на питання “стихії”, в останнім – запитувався у “стихії”, що йому робити? Там – незломна воля перемогти пасивність маси й повести її, тут – страх перед накиненням своєї волі, як перед “ якобінством” і “деспотизмом”; психіка тих, що ведуть за собою, – і тих, що плентаються в хвості стихії і подій. Психіка провідників, і – проваджених: “пастирів”, і “овець”. Та самопевність, якою забарвлений чуттєвий бік всякої великої ідеї її речників, є ніщо інше, як безоглядна віра в себе, хотіння s’imposer пасивній матерії, не в неї шукати ідей. Ідея, яка в своїй емотивній стороні немає цієї зачіпности, ніколи матерії не опанує. Коли отже українська ідея хоче підняти боротьбу з іншими за панування, мусить в першу чергу залишити прокляту спадщину невільничих часів. Мусимо перевести основну переоцінку вартостей. “Фанатизм”, “інстинктовні почуван-ня”, “емоційність” замість “розумовости”, дух національної нетерпимости”, – все, що опльовували в нас, повинно реабілітувати свіже й молоде українство. На місце amor intellectualis повинна стати віра, яка не знає сумнівів, і прист-расть, що не знає жадних “чому”. Прив’язання до свого мусить доповнити воля витиснути свою печать на чужім; замість залежности від стихії – мусить стати воля привести її до послуху. Мусимо нести відважно свою віру, не схиляючи чола ні перед чужим, ні перед власними “маловірами”. Мусимо набрати віри в велику місію своєї ідеї, і аґресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати, повинна мати й панську психіку народу-володаря. “Фанатизм” і “примус”, а не “ніжність”, сповняють основну функцію в суспільнім житті, і їх місце не може лишитися незайнятим. Не займемо ми, займе хто інший. Природа не зносить порожнечі.   РОЗДІЛ II ЗМІСТ УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ – ЯСКРАВІСТЬ, ВИКЛЮЧНІСТЬ, ВСЕОБІЙМАЮЧІСТЬ Тільки безуслівна віра в ідеал хоронить його від розкладу; вона не допускає до жадної дискусії над його приказами, до жадних розумувань над усталеними заповідями. Емоційне, чуттєве забарвлення ідеалу стереже його від найсильніших логічних нападів, найбільш незбитих розумових “доказів”. Аксіоматичний характер ідеалу (який він завдячує цій “емотивності”) згори виключає всяку розумову аналізу, робить ідеал нетикальним, оточує його міцним муром “фанатизму”, якого не розвалити найтяжчим гарматам переконувань, глуму, обману або провокації. Там, де інтелектуаліст гризеться сумнівами, де за їх підшептами, двоїться його ідеал і його душа, – там віруючий, не тратячи часу на безплідні дискусії, як Лютер, кидає в Люципера-спокусника каламарем, і мара щезає. Непереможний в штуці арґументування, диявол сумніву тікає перед такою вірою. В нас якраз боялися цієї віри! Не любили “ примусових думок”, ані “абсолютного ідеалу”, ями логікою розсудили” питання нашої віри. Наше відношення до своєї й чужої ідеї базувалося на славнім “тому, що”, а наше відношення до дійсности переносили ми, за Драгомановим, “з почуття і віри на науку і розрахунок”. Не в гарячім, беззастережнім прив’язанні до своєї ідеї (не в “емотивності”), але в моментах їй чужих, шукали ми санкції і оправдання цієї ідеї. Позбавлена емотивної підтримки, душа українця, навстіж відчинена нашептам часто чужої логіки, хиталася між різними, часом собі суперечними думками, не вміючи відселити в собі Савла від Павла, не віруючи ціло ані в одне, ані в друге. Ось у цім слові “відділити”, в неясності змісту української ідеології, є причина нашого, що так скажу, національного атеїзму. Ось що про це пише Фереро: Людина може увірити в якусь правду лише “коли вміє її відрізнити і протиставити тому, що противне їй . . . (добре – злому, красу – гидоті, правду – похибці). Лиш тоді може вона розрізнити свої вартості й протиставити їх протилежним, – коли відділяє їх ясною чергою, означеною межею. “0значити” (definir) походить від “знак” (finis), який означає границю, межу. Коли ці границі затерті або помішані, тоді добро, зло, правда й помилка, гарне й гидке мішаються. А в такім випадку як може воля бажати їх або ні, коли не вміє розрізнити?” В такім разі все кінчиться “анархією доктрини і ослабленням волі”19. Тут властиво було взаємне діяння. “Анархія доктрини” привела до ослаблення волі”, ослаблення волі” до логічної казуїстики, до повної “анархії доктрина, з яких ні з одною не в’язали в нас ні пристрасної любови, ні сильної відрази. Нам бракувало національного догматизму. Вірити можна лиш в те, що яскраво стоїть перед духовим зором. А що могли ми любити, коли бачили світ мов через льорнетку, накручену на чуже око, де все зливалося в неясну саламаху, де не можна було відрізнити націю від племени, самостійність від федерації, рідної країни від “слав’янства” або “ Сходу Европи”, нарід від племени або кляси, націоналізму від інтернаціоналізму, державництво від провінціялізму, свою ідею від чужої, угоду від боротьби? – Образ того, що треба було любити зливався з образом того, що треба ненавидіти. Яскравого протиставлення Бога і мамони, якому завдячує свою силу кожна релігія, – в нашій національній ідеології не було, не було догми, а значить і “еросу”, а значить і правдивого націоналізму, який притягав би маси. Яскравою ідеєю була мрія – образ російського трьохраменного хреста на Св. Софії в Стамбулі, або Польщі od morza do morza. Можна було вмирати за суверенність нації, але за пропорціональне виборче право? . . За Україну “як земля вширшки, як небо ввишки”, але за “автономію”, “самоопределеніе с присоединеніем”? Можна було гинути за самостійність, але не за федерацію, не за ту саламаху звалених в одну кучу, невідділених яскраво одна від однієї ідейок, з причепленими до них безконечними “але”. Не маючи яскравого ідеалу, що виразно відрізнявся б від інших ворожих, українство не могло мати сильної віри в нього. Тому й старалися підперти його розумовими доказами, від яких ідеал блід і розпливався мов туман. Для того, щоб ідеал був ясний, треба його “відрізнити і протиставити тому, що противне йому”. Цього українство ніколи не робило! Тут воно задовольнялося формулою Гр.Полетики, “патріотическим разсужденіем” на тему “Малої Росії”: “каким образом можно бы оную ныне учредить, чтобы она полезна могла быть россійскому государству без нарушения (її) прав и вольностей”. Це було цілком щось протилежне до формули Хмельницького – “нехай одна стіна о другу удариться, одна впаде, друга зостанеться”. Драгоманів застерігався проти сполучення української ідеї з поняттям “суду Божого”, з образом, що цілком відповідав сорелівському “мітові” або візії Шевченка (“3аповіт”, “козак безверхий”). “Поступове” і “соціялістичне” українство ХІХ-ХХ вв. теж прийняло формулу Г.Полетики. Його засадою, як і Г.Полетики, – стало шукати “приємливого для обох боків виходу з конфлікту”. Монархісти розуміли національне відродження “спільно з національним відродженням всіх трьох Русей”. Зрештою і автор “України ірреденти”, для отримання прощення за “гріхи молодости”, – висловився проти “національної ексклюзивности”, і радить “змагатися за добро нації... без ворожнечі до інших і в злуці з іншими націями”20. Бельгія і Чехія у війні 1914p., що відразу стали по боці Антанти, большеви-ки, що відразу виступили з “інтернаціональними” гаслами – одверто протиставляли свою ідею ворожим їй силам. В нас старались вгадати яка сила пере-може, щоб на ту “орієнтуватись”, і це звалось “реальною політикою”. “0бщес-тво – писав П.Куліш – подпав под иноплеменную власть, неизбежно деморали-зуется, доколе беззаветно не признает в ней охранительного начала благо-устройства, или же не возстанет против нея со всей енергіей отчужденія”. Думаючи передусім не про “власть”, лише про “благоустройство”, – українська ідея не могла бути ані яскравою, ані різко, “со всей енергіей” протиставляти себе іншій, і в наслідок того – “неизбежно” деморалізовалась”. “Was ihr den Geist der Zeiten heisst, das im Grund der Herrn eigner Geist” – це правило второпали інші, сильні народи, які з себе творили “дух часу”. Наш провід – волів до нього пристосуватися, а не надати матерії власну форму... З цим має раз на все зірвати нове українство. Бо всі ці ідейки (слов’яно-фільство, “Схід Европи”, соціялізм), мусять безплідними вмерти, як усе половинчасте, що стає в дорозі цілому. Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченню чужої. А для того ця ідея повинна бути всеобіймаючою. А це значить, що вона повинна перейнятись поняттям політичної влади, над людністю і територією, а по друге – натхнути собою таку суспільну форму господарства, яка б позволила їй піднести “благоустройство” країни під своєю хоругвою, потроїти видатність моральних і фізичних сил країни в порівнянні з її теперішнім станом. Досі наша ідея журилася всім іншим, тільки не цим. Їй було байдуже “як там впорядкується вище державне начальство”; чи будемо мати власні “двір, армію, в’язниці і жандармів”. Їй не потрібні були ці “шумні” й “далекі” програми “непевної вартости”. Ходило лиш про “забезпечення культурного й суспільного самоозначення”, про “волю особи”; радилося не “рватися зало-жити свою державу”, але стреміти до “волі краєвої, громадської”, бо самостійність віджила свій вік”. Метою було лише “соціяльне визволення” і щастя селянської “мирної країни”, не задираючись з ніким, соціялістичне або хліборобське “благоденствіє”. Хто його дасть – все одно, “європейський Схід”, взагалі “вітер зі Сходу”, якась наднаціональна організація. Отже збереження, трохи зреформованого чужодержавного ладу в середині, і – на зовні. А все це, і провінціялізм, і інтернаціоналізм, було зреченням з найважнішої функції зорганізованої нації – урядження влади, передача її чужій ідеї і державі. Це було не повне, але частинне лише, заперечення чужої ідеї; капітуляція перед нею, що обмежувала всеобіймаючість національного ідеалу. Як “примус” в чуттєвій стороні свого ідеалу, так відкидало українство, в своїй змістовій частині, момент влади, властивий усім творчим ідеям. Воно часом бунтувалось проти чужого категоричного імперативу, але – лише в ім’я його обмеження, не протиставляючи йому свого безоглядного наказу. Ми не воювали на те, щоб на місце “фальшивої” ієрархії поставити “правдиву”; не на те, щоби, як протестантство, установити нові права й обов’язки. Лютерові належать слова: “Що є війна, коли не скарання безправства й злого? Нащо воюють, коли не на те, що хочуть мати мир і послух”?21. А ось що каже большевик: “На черзі дня – ряд грандіозних вибухів, щоб потім скувати землю в один залізобетон”... “Скувати”, “змусити до послуху” сили окруження, принести ідею свого, нового порядку, – ось перше завдання всеобіймаючої ідеї. І якраз тих функцій зрікалося українство, уступаючи їх іншим, – у відношенні до зовнішнього світу й до світу власного окруження. Чуттєву сторону українського ідеалу означали в нас словом “ніжність”, яке виключало “насильство” і “зачіпність”. Та “ніж-ність”, яка була примітивним щаблем об’єктивації волі, мала свій відповідник в інтелектуальній, змістовій стороні українства, який полягав у зреченні найвищої функції нації, функції влади. Щоб говорити з Карляйлєм, провансальський націоналізм звертав увагу на “неістотне” національного ідеалу. Великі ідеї все відрізняють істотне від побічного. В істотнім – не знають компромісів. Неістотне – лишають на волю долі, не зачіпаючи його, як царська Росія, що лишила нам шаравари, галушки, горілку, ковбасу, пісні і “малороссійскія драмы”; або як большевицька Росія, що лишила нашій пресі нашу мову (з чужим змістом), а владу – для себе, ли-шила нам землю, а собі – законодавство про неї і про нову панщину... У своїх споминах оповідає Раковський, що коли – під час якихось українсько-большевицьких переговорів – Леніну донесли, що Винниченко готов визнати совєтську владу, щоб лиш забезпечити права української мови, – большевиць-кий папа весело гукнув: “Але ж добре! Дайте йому навіть три мови!” Подібно одному католицькому священикові, що готов був перейти на протестантство, лиш “не хотів проповідувати без ряси”, заявив Лютер: “що ж завадить ряса? Хай має свою рясу при проповіді, хай має три ряси, коли це справляє йому приємність”22... І большевицький, і протестантський папа, відділені від себе трьома сотками літ, – були апостолами нового “невільництва”, нової ієрархії. Загумінковий пастор і провідник українського соціялізму – дбали лиш про позірне, але не про суть, про ту миску сочевиці, за яку продаються права первородства. Відповідником до “ніжности” в емотивній стороні, була якраз, у змістовій стороні українства, та “мова”, та “ряса”. Щоденна праця над “здвигненням простого люду”, протиставлювана “шумним програмам” – була цією “ря-сою”... “Краєві справи”, протиставлювані “Русі Божою милостю” – були тією “рясою”... “Матеріяльні та просвітні справи”, протиставлювані “високо-політичним справам”, – все це були “ряси”, які наші “народолюбці” вбирали на своє тіло для заспокоєння совісти, щоб забути про одяг чужої ідеології, в який вбирали свою душу. Бо що значила католицька сутанна, коли в ній пропові-дувалися антикатолицькі ідеї? Що значила українська мова, коли в ній голосилися протиукраїнські ідеї, принесені чужинцем? Всеобіймаючий ідеал, організація влади є конечною функцією кожного національного організму, для зовнішньої консолідації (боротьби з інтернаціоналізмом) і для внутрішньої (в боротьбі з атомізацією), для боротьби з зовнішнім окруженням, і з пасивним внутрішнім середовищем. Коли якийсь нарід дбає лише про “мову”, лише про “селянську мирну країну”, коли він через глупоту провідників, зрікається сам справування вищих функцій, це завдання перебирають чужі, займанці. Нація, яка не виробила собі ідеї нового “послуху” в світі, і в собі – все кориться варягам. Подібне втягнення нації в орбіту чужої ідеї наступає й тоді, коли вона улягає атомістичним забаганкам власного середовища. Коли на зовнішні потреби нації її недолужна провідна верства дивиться лиш як на спір про те, хто “буде вбирати у фартушки африканських негрів”, чужинці вчать її мудрішого погляду. І тут “ряса” не сховає нації перед життям, і тут нація не поставить себе поза дужки історії, тільки що не для себе бити-меться вона за ті “фартушки”, лише в інтересах чужої ідеї. Якого викривлення дізнає нормальний зріст народу, що зрікається самос-тійности, яким провадить чужа ідея, про це яскраво свідчить історія. Українці, що мусіли битися на мазурських озерах проти Німеччини або в манджурськім гаоляні проти Японії, чи здиратися з останнього для чужих і ворожих їм цілей ІІІ-го московського Інтернаціоналу для скріплення великодержавної сили пасо-жита; Ренщина і Саксонія, що билися проти Австрії і Прусії під орлами Наполеона, скріпляючи своє власне ярмо, – ось приклади гелотства народів, які переказали журбу про вищі мети нації чужинцям, задовольняючись “рясою”. Марними є отже надії, що через те самообмеження нарід зможе увільнитися від тягарів і жертв, зв’язаних з вірністю “всеобіймаючому” ідеалові своєї нації. Ті тягарі будуть потрійні, потрійні й жертви, лиш що підуть вони на зміцнення чужої влади. Подібне втягнення в орбіту чужої ідеї наступає для нації тоді, коли її провід улягає атомістичним, відосереднім забаганкам власного середовища. Так було з вітчизною Сташіца, що писав про свій нарід: “Необачний нарід, основуючи свою внутрішню волю лише на неплаченні податків і на нетриманні війська (дбав лише про “рясу”!) спровадив на себе зовнішню неволю”23. Наша драгоманівщина, яка теж внутрішню волю бачила передусім у свободі від усяких тягарів і в “безначальстві”, спровадила на себе зовнішню неволю, чуже начальство. Атомізована суспільність, що для своєї “ніжности” не хоче сконсолідуватися в самовладну організацію, паде жертвою покликаних або непокликаних варягів. Коли це станеться, наступ ворожої ідеї прямує далі. Тоді оманою показу-ються побожні бажання провансальства врятувати бодай свої льокальні цінності “для хатнього вжитку”, “добробут” чи “благоустройство”, бо ж від того, “як там упорядкується вище державне начальство” залежить і доля “домового вжитку”. Всі зусилля нації, позбавленої самовладства, йдуть намарно, навіть ті, що стремлять до заспокоєння місцевих потреб. Визволені 1648p. українські селяни підпали під панщину, запроваджену 1783p. Росією на Україні. Чужовладство ж довело й до того, що під червоною Росією український мужик – “владеть землей имеет право, но урожаєм никогда”. Надія, що замкнувшись у вузькі границі “ряси”, потреб домового вжитку, нарід може врятувати хоч їх, показується злісною оманою. Навіть в останніх окопах не схорониться своя ідея, і звідси її виб’є чужа, в такім випадку. Ця чужа ідея побиває тоді свою, “рідну”, коли ця не здобудеться на універсальну думку, ані на міцну волю її накинути. Тоді всі ці “ряси” і “мови” мандрують до музеїв або до “рідних” гопакіяд, і сама ж маса зачинає з них глузувати. Тоді навіть ті, з “вищої тисячки” дезертують: Гоголь говорить про “Москву мою родину”, (як пізніше – “рідною мовою” червоні українські лакеї). Квітка пише оди білому, а Валеріян Поліщук червоному, цареві; тоді юрба зачинає захоплюватися “прекрасным русским языком” і “вітром зі сходу”; тоді відживають теорії про “три галузки” московського народу, тоді пережитком стає не лиш суверенність, але й “ряса”. Тоді націю охоплює параліж. Філософія рентора, що стремить не до влади, не до організації, а до вживання і “добробуту”, сковує навіть економічну енер-гію нації. Приспана в політиці, та “жадность захвату чужого, дерзость силы”... та “грубая первобытная правда”, яка на думку нашого історика “управляла... нашим родным плугом в малороссійских пустинях” в XVI віці, яка “вела вперед хозяйство, промисл, торговлю”, – заламується і в економіці. А нація, помимо своїх багатств, стає “серед скарбів землі голота гола”, стає “плохою гречкосійською породою”, верствою, клясою, уступаючи й політичне, і економічне зорганізування краєм – чужинцям. Стає плем’ям чужої нації, з мудрішою елітою, з філософією здобувців, але не уживачів; організаторів і продуцентів, не консументів; войовників, не пацифістів24. Бо лише та дія, що організує життя, – надає йому свій національний характер, а не та “рідна”, якою дихають пасивні маси. Українські пісні співалися віддавна, але світ признав їх нашими лише від хвилі, коли з’явилися українські диригенти світової слави. Українське козацтво перестало існувати для світа відколи дістало чужих генералів. Українські леґенди пізнав світ не тоді, коли їх оспівував по російськи Гоголь, лише від часів Шевченка, О.Сторо-женка і Марка Вовчка. За Куліша наш мужик, вірний свому аристократичному інстинктові, називав Правобережжя Польщею, бо коли там головні експортери збіжжя, цукроварники, аптикарі, інженери, аґрономи були поляки, коли вони були організаторами життя, коли вони лише стреміли до політичної влади в краю в 1863p. – то й край до них належав; не лише в їх власних думках, але почасти і в думках закордону й навіть самої Росії, яка ще за Карамзіна уважала Польщею все, що за Дніпром. Українська маса працювала перед 1917-1921pp. так само, як перед і по тім, але Україну, як реальність, визнав світ лише в ці роки, себто тоді, коли український селянин, покинувши свої ідеали “мирної селянської країни”, взявся за політичну й економічну організацію краю, і за меч, коли його еліта, хоч незугарне, хоч хвилево, намагалася засвоїти собі цілі й прикмети кожної національної еліти. Без всеобіймаючої ідеї ніколи українство не вийде зі стану провінції. Без революційної ідеології соціялізму, самий рух за підвищення зарібної платні був би мертвою ідеєю. Боротьба за соціяльні й політичні здобутки французької революції не дала б жадних наслідків без староримської республіканської містики, якою окружено рух 1789 року. Всі зусилля англійських колоніяльних отаманів-купців не привели б до нічого, коли б не велика ідея, що одушевляла їх, ідея вибраного народу, що має панувати над світом. Без тієї ідеї не могла б повстати і габсбурґська імперія. “Імперіялізм з доби Вільгельма II був засудже-ний на невдачу, бо зовнішнє виявлення могутности є ніщо, коли бракує волі володіти світом”25. Тим браком “керуючої”, владарної ідеї пояснює Барес якраз невдачу буланжизму, “безплідність чудових національних конвульсій”26... У своїй зовнішній політиці кермувалися ми не думкою щось “опанувати”, а задоволити лише соціяльні, примітивні потреби якоїсь кляси; як соціялісти і провансальці зі своєю думкою про “соціяльне визволення”, про “мову” і “рясу”, не журячись, “як там впорядкується вище державне начальство”. (“федерація”!). В таких випадках приходило переважно лише до “безплідних конвульсій”, жакерій, але не свідомих політичних рухів. Коли Україна хоче вийти зі стану провінції, мусить витворити в собі, крім волі до влади, ту велику всеобіймаючу ідею, ідею опанування духового, економічного і політичного нації. Без такої ідеї ми все лишимося нацією уярмленою, провінцією, народом, що житиме роздвоєною душею, не в стані витворити збірної волі; народом “конвульсійних вибухів”, народом без патосу, сателітом сильніших; парією, верствою, навіть у себе вдома невільником не лише політичним, але й духовим і соціяльним, нацією з “анархією доктрин” і з “ослабленням волі”... Так буде доки не виповімо безоглядної війни всім атомістичним та інтернаціональним доктринам, які паношаться в нас, які сковують думку нації та її енергію, які розсаджують усяку збірну національну волю. Такою ідеєю може стати в нас не всесвітянська, ані соціяльна, лише тільки національна ідея, щоб гляділа в майбутнє і мала відвагу скорити собі свій світ. Через те, що нація є вічна, що її воля не ідентична з сумою поодиноких воль, але щось самостійне; що її цілі осягаються цілими поколіннями, перерос-таючи цілі одиниці, родини, даного моменту. Через це, що несамодержавна нація не є нацією, ідея власновладства повинна бути над всіми іншими. Вона не повинна робити угод з жадними доктринами, що обмежують її неподільний вплив, ані в середині, ані на зовні, лише вона має надавати зміст національній волі. Конкретно це значить, що коли в момент, де йдеться про існування нації, хтось застерігає собі право “сецесії” (“катам помагати”), то жадні засади “права” й “справедливости” не повинні вхоронити його перед долею Кочубея. Це значить, що коли ходить о самоутвердження нації, не мають бути респекто-вані “федералістичні” забаганки національних меншостей. Це значить, що коли географічне становище України вимагає сталого поготівля нації, то засада демократизму має відійти на третій плян, що тоді “воля народу” або демократичність форм правління можуть пождати на своє здійснення. Це значить, що ми повинні покінчити з тим, що німці звуть Verfassungkultus, не робити з ідеї незалежности справу “тактичну”, а з форми правління принципіяльну (як наші праві й ліві “державники”); урядити всі внутрішні відносини так, щоб вони служили приказу самоутвердження нації, але не “щастю” її членів, те що Ранке називає “приматом заграничної політики”. Власновладність це значить, що коли одна кляса в ім’я своїх клясово-економічних (“рентарських”) ідеалів підносить руку на власну державу, то це не “боротьба за визволення трудящого люду”, лише національна зрада. Конкретно, власновладність значить, що кожна кляса, яка хоче представляти націю, повинна стреміти не лише до клясово-соціяльних, але насамперед до політичних цілей, до закріплення політичного й економічного панування нації в себе дома, а не до віддання його в руки чужої, хоч би “братньої” кляси за ціну ніколи не додержуваних обіцянок “соціяльного визволення” народних мас. Те саме відношення, як до атомістичних, повинно бути й до всесвітянських доктрин. Національна воля є щось інше від суми одиночних воль, вона вище “волі народу”, його часових потреб, завдань і обставин моменту. В стремлінні нації до розросту грає ролю не її чисельна сила в даний момент, ні географічне положення, лиш той суб’єктивний момент, що зветься волею до розросту. Оттоманська імперія в XIX віці, сильна числом людности й традиціями, не могла використати чудового географічного становища (на чотирьох морях) і впала. Мала Англія в кінці XVIII віку мала заледви половину людности Фран-ції, але це не завадило їй розпочати й довести до побідного кінця смертельну боротьбу з потужною противницею. Польща Ягайлонів мала такі самі невигідні границі з Москвою як і за Катерини II, але в XVII віці Польща була в Москві, а в кінці XVIIIв. Москва у Варшаві. Національна воля повинна стояти понад “природні границі”, як і понад “даний стан національної свідомости”. Вона не повинна числитися з ворожими суґестіями, що “ідея суверенности пережила свій вік”, ні з всесвітянськими доктринами “сходу Европи” і проче. Національна ідея, що хоче жити, має одверто голосити свій остаточний ідеал власновладства супроти зовнішніх, так як і проти внутрішніх сил, що сковують її енергію. Мети нації не обмежуються завданнями дня, ані тим станом, який застала дана ґенерація. Нація глядить в минуле, звідки в традиціях шукає свою відправну точку, і в майбутнє, яке має урядити для будучих поколінь, ретро-спективно і перспективно, не нехтуючи традиціями, ані провідною ідеєю майбутнього в ім’я “завдань дня”. Мусимо змести з дороги всі доктрини, що заваджають консолідації нації довколо одного ідеалу: – демократизм, соціялізм, всесвітянство, пацифізм. Кожна з цих ідей має відповісти на питання, чи вона скріплює націю, чи спричинюється до її могутньости, чи навпаки її ослаблює. Не ідеал самос-тійности маємо оцінювати з точки погляду “свободи” одиниці, “демократич-ности”, форми правління або “визволення пролетаріяту”, чи щастя “плохої гречкосійської породи”, чи “мирного життя” країни, лише на те все треба глядіти з точки погляду власновладства і могутности нації. Всю дотеперішню науку провансальства треба перевернути! Нас учили, що на національний ідеал треба “поглянути без усяких упереджень, вільно від усяких споминів історії”... Якраз навпаки! Мусимо усвідомити собі криваві зусилля минулих поколінь, щоби знати як іти дальше до тієї самої мети. Нас учили, що ідеал нації це “земля”, “кусень чорного хліба” та спокій... Якраз навпаки! Тим ідеалом є експансія, організованість, власновладство. Нас учили “завжди стреміти до згоди” з противною ідеєю, “не углиблю-вати національні антагонізми”, не віддаватися “безглуздій ворожнечі”... Якраз навпаки! Нація передусім мусить плекати в собі ті почування та ідеї, які помагають скорше дійти до мети. Нас учили шукати чогось, “щоб стояло вище над усіми націоналізмами”, “всіх людей всіх вір признати братами”, шукати “інтернаціональної загально-людської правди”, виступати “під більш людським прапором, аніж релігійний та національний фанатизм”, “без зараннього рішення справ дальшої будуч-чини”... Якраз навпаки! Нісенітницею є “інтернаціональна правда”, бо це лише плащик для заборчої чужої ідеї, як російське слов’янофільство або большевизм. Нісенітницею є “загальнолюдська точка погляду” в політиці, бо точок погляду є стільки, скільки націй. Інтернаціоналізм, слушно зауважив провідник фа-шизму, як любов – до цього належать двоє. Коли ж цей інтернаціоналізм “без взаїмности” засвоює собі нація підбита, це політичний онанізм, негідний нації, що хоче стати вільною. Нас учили – “Коли волю народу забезпечує окреміш-ність, треба змагати до окремішности, коли її краще забезпечує спілка (федерація) з другою нацією, треба використати федерацію”... Нісенітниця! Треба сказати: Коли “воля народу” не суперечить підлеглості нації, треба цю волю дати, коли ця “воля” веде до страти “непідлеглости”, треба цю волю обмежити. Нас учили ідей “гуманности”, але нам найліпше пам’ятати слова Макіявеллі: “Коли йде про роздумування над щасттям рідного краю, громадянин не повинен затримуватися жадною розвагою справедливости чи несправедливос-ти, людяности чи жорстокости. Істотна точка, яку треба поставити над усіма, це забезпечити нації свободу й незалежність”. Така повинна бути наша національна ідея: всеобіймаюча, виключна, яскрава, якої гаслом є не спочинок і уживання, лиш акція і воля до влади над відірваними засадами, над чужою ідеєю, над власним окруженням, над обставинами”, над усім часовим і поодиноким. Лише та ідея виведе нас зі стану провінції, лише вона сполучиться з тим патосом, без якого мертва всяка ідея.   РОЗДІЛ III “МІСТИКА” І “РЕАЛЬНЕ ЖИТТЯ” Розуміння української ідеї як ідеї всеобіймаючої означує й ролю її в щоденнім житті. Дві противні ідеї можна погодити в подвійний спосіб: або підпорядкувати їх одній сильній “вищій” ідеї на підставі обопільного порозуміння, або на підставі взаємовідношення сил. Перший спосіб стремить до угоди, дру-гий до повалення ворожої ідеї. Фр. В. Ферстер зве перший спосіб “федераліс-тичною політикою”, назва, яка об’єднує собою і програму, і тактику нашого провансальства. Виходячи з цієї точки погляду, українство все протиставляло одне другому: “містику” і “реальне життя”, програму максимум і мінімум; відхрещувалось від “далеких ідей”, стремлячи до “досить благополучного життя”, застерігалося проти “висовування чисто маніфестаційних гасел”, які відвертали увагу від “реальних щоденних справ”; все пристосовувалось до “сили народу”, до моментального стану національної свідомости, до існуючих політичних границь; протестувало проти “зараннього рішення справ дальшої будуччини”, радило годитися “з людьми інших максим”, “оминати великі програми”, щоб осягнути “малі реальні здобутки”. Розгортати “шумні гасла” могли лише “схолястики” і “теоретики, хоробливо перейняті національним почуванням”. В нас усе висували сучасне, відпихаючи на задній плян майбутнє, з його інтересами ненароджених; “не категоричний імператив національного обов’язку, а фактичні, в умовах даної дійсности, потреби мас”27, “без задної мисли” цілковитого заперечення чужої ідеї, проти “порушування високо-політичних справ”, за “програму на дану годину”, проти “дражнення” сусідів, проти висунення кличів, що не можуть здійснитися “тепер”, або яких “нарід ще не розуміє”, не “романтика”, а “реалізм”. І в цім наставленні була головна причина страшної кволости українства. Не можна протиставляти одне другому загальну ідею й працю над щоденними потребами мас, останні треба підпорядкувати першій, але не робити з них самоцілі. Ось де їх синтеза! Сама боротьба за “реальні наслідки” з нехтуванням “романтичного” ідеалу приводить лише до затертя його в психіці мас, отже практично до моральної демобілізації нації, до погодження з іншою ідеєю. Що давало силу російським і польським займанцям на Україні? Те, що кожний з них, урядовець, священик чи учитель ішов до нас не лише “для лакомства нещасного”, але як носій – у своїй думці – “вищої ідеї”, що одушевляла його дрібну працю, і мала окультивувати “дикі поля”. Наші ж діячі йшли не для будування України, лише для ширення “гуманних ідей”, письменности, просвіти, постачання дешевого краму в кооперативах, без загального ідеалу, який натхнув би й надав би вищий зміст їх роботі. “3амки в повітрі” Шевченка, “фантастичні омани”, без них не обходився на своїм шляху жоден нарід, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими “замками в повітрі”, а тримати їх образ стало перед нацією. Координуючи її зусилля так, щоб вони зближали її до перенесення тих замків на землю. А коли нація не приготована до прийняття тих “замків”, завше нагадувати їй про них, єднаючи з ними “реальні щоденні справи”, накидуючи пасивній масі той містичний ідеал. Як віра втілюється в церкві, так національна містика – в політиці. “Все починається з містики – каже Пеґюі – і все кінчається політикою”, все починається “шумними ідеями” і кінчається щоденною працею. “Справа полягає в тім, щоби в кожній системі містики не з’їла політика, що зродилася з неї”28. Щоб кожний крок “щоденної праці” був натхнений великою “містичною” метою. “Малі реальні здобутки” не ворожі великим, лише коли йдуть в дусі і в лінії останніх. Малі здобутки, що тратять з ока остаточну мету, збивають лиш: націю з її шляху. Коли “реальні здобутки” реклямуються, як противага ідеалу, як остаточний щабель, коли навчають маси задовольнятися малим, відбирають віру в можливість осягнення ідеалу, вбивають волю йти до нього, вони є шкідливі. “Малі реальні здобутки” – це отрута для народу. Коли такі гасла, як “добра пожива й відпочинок після праці”, “малий кусник чорного хліба”, “досить благополучне й щасливе життя” висуваються як самоціль, то такі “здобутки” смертельні для нації. Лише зв’язані з щоденними потребами нації “маніфестаційні кличі”, велика “містична” ідея, яка переймає всі щоденні зусилля нації, (ідеї 1789p., Italia fara da se, Росія в Константинополі, Польща від моря до моря) надає глибший сенс щоденним змаганням народу... Нема небезпеки, що всеобіймаюча “далека” ідея “відверне нас від боротьби за реальні здобутки”; навпаки в тім небезпека, що боротьба за ті “здобутки” відірве нарід від думки про здалеку ідею”, спихаючи його поволі до ролі племени. Я говорив про всеобіймаючу ідею, як про услів’я sine qua non піднесення нації. Але не досить сказати це. Так само, як жадний “ конвульсивний рух”, не натхненний великою ідеєю, безплідний, так і велика ідея безплідна, коли не опирається на своїм національнім патосі. Без ідеалу не може жити нація, в якім, наче в осередку, горів би запал і надія народу, який стояв би понад усе дочасне, не знав би жадних “чому”. Але таким ідеалом може бути тільки ідеал, Що є вірним перекладом підсвідомої волі до власновладства якраз тієї нації, що черпає свій зміст не з гасел відірваної доктрини, лиш з цілости власних потреб народу, з його географічного положення в світі, його минулого, традицій, історії та психіки. Не вільно виводити свого ідеалу “розумом владним без віри основ”, невільно приймати за добре те, що ми “логікою розсудили”, що воно добре. Не вільно створювати собі абстрактно цей ідеал, “придумати логічно ідеальний устрій”, “вільний від споминів історії” та “зрослих на історичнім ґрунті інтересів, звичок та інстинктів”; не можна приймати за ідеал відірвану концепцію “науково обґрунтовану і логічно доведену”. Абсурдом є ставляти замість “національства”, замість власного права, якісь темні ідеї “всесвітньої людськости” або ідеї людяности і до них припасувати ідеал нації. Всім тим абстрактно-розумовим брехливим доктринам треба виголосити безпощадну війну, бо вони лиш калічать націю, відбираючи розмах її стремлінню, паралізуючи її порив. “Добрий закон повинен бути добрий для всіх людей так само як добра геометрична теорема добра для всіх”. Глибоко помилкові слова великого Кондорсе! Кожна нація має свій власний закон, свою власну правду й повинна лише їм коритися. Модерна соціологія, застосовуючи засади біології до суспільного життя, каже, що “треба зректися поширеної звички дивитися на якусь установу, звичай, моральну норму так, ніби вона була сама в собі і через себе добра або зла для всякого суспільного типу”. Для кожного суспільного типу є свій критерій добра й зла, здоров’я й хвороби. Драстично висловлює ту саму тезу прислів’я: “что русскому здорово, то немцу смерть”. Та біологічна і соціологічна правда каже нам відкидати всі ідеали, якими нас годувало українське провансальство, збудовані на відірваних “загально людських ідеалах або на почуванні себе “органічною частиною загального (чужого) цілого”. Нас учили, що наші гасла повинні йти “від інтелекту”, не “з почуття, з настрою”. Якраз навпаки! Національна ідея тоді лиш увірветься як могутній чинник у життя, коли в ній сполучені щасливо обі частини: чуттєва й розумова, коли інтелект міцно сполучений з народним інстинктом і сумлінням. А це можливе тільки тоді, коли зміст ідеї, коли національний ідеал не є чужий, абстрактно виведений та їй накинутий, інакше він не запалить в її серці огню захоплення. Нація, що прийняла чужу ідею, – як м’ягке залізо, як індукційний магнет. Треба, щоб тиснення чужої ідеї ослабло чи перестало, – і нація тратить у собі “магнетичну енергію”. Коли нація хоче, стати як сталь, напоїти себе “сталою” магнетичною енергією, – мусить черпати її у власній ідеї. “Ми й знаємо, а тільки не хочемо” – ось формула відношення до чужого ідеалу члена народу, якому той ідеал насильно, “розумом” накидають. Саме “знаю” без “хочу” безплідне, бо не перше, а останнє е двигуном у громадськім житті. Це “хочу”, що “сидить в печінках” нації, нагальне домагається власного “знаю”, а коли його не знаходить – стає нездібним до руху. Коли розумове сприймання світу й його оцінка не базується на нашім світовідчуванні; коли напрямок, у якім іде нація, який вибрав її розум не є дорогою, про яку мріє її серце; коли розум і почування, логос і ерос у незгоді, найкращі зусилля нації лишаються безплідні. Нація стає або цілком знаряддям чужої ідеї, себто йде за нею механічно, без внутрішнього підйому, або повстає проти аномалії й розриває дике сполучення свого “хочу” з чужим “знаю”. Бо “людина може хотіти лиш те, що любить”, а любити може лиш своє29. Тих “знаю” безліч перемандрувало по нашій території, по душі нації, починаючи від Адама Кисіля, почерез Куліша, через наш інтернаціоналізм, аж до монархічних апологетів “европейського Сходу” і “трьох галузок руського народу”, або галицької “автономії”... Гоголь міг тричі гукати, що Москва то його “родина”, (це було від розуму, від “знаю”), але (як казав Достоєвський) він не міг знайти в тій Москві ні одного ідеалу, з якого б не глузував (це було від “хочу”). “Росія в (його) голові розсипалась і розліталась, (він) ніяк не міг зібрати її в одно ціле”. Як тисячі інших, в чужім “знаю” він не міг дати нічого позитивного, лише неґативну до нього і критику. В нас хотіли знайти синтезу між “знаю” і “хочу” одні (“ніжні”) в рідній “рясі”, відмовляючи в ній чужий “отче наш”, другі (всесвітяни) для вигоди вбирали навіть чужу “рясу” (“я пов-торяю чужі слова, і кажу, що це мої, що це з душі”, в Семенка). Одні лишалися провінціональними патріотами, другі за ціну прийняття “шумної” чужої ідеї, ставали перекінчиками. Але ані патосом “ніжности”, ані ренегатства не можна перемогти провінції. Її переможемо не коли лишимося в думках “органічною частиною чужого цілого”, лише коли свою частину піднесемо до значіння цілости. Коли на своїм підсвідомім “хочу” поставимо своє ж таки яскраве, сильне й зачіпне “знаю”. Щоб великий всеобіймаючий ідеал нації міг сполучитися з могутнім національним інстинктом, він мусить черпати свій зміст не з відірваних засад інтернаціоналізму, космополітизму, соціялізму, гуманізму, ліпше з тайників національної психіки, з потреб нації, з її амотивної, іраціональної волі до життя й панування. Осміяна філістрами філософія брітанського націоналізму (“right or wrong, my country”), або німецького “Deutschland Uber Alles”, повинна стати – mutatis mutandis – і нашим гаслом. Лиш той ідеал добрий, що спирається на національнім інстинкті, який ставить себе понад усе партикулярне й дочасне, дрібне, який лучить минуле з майбутнім і не зупиняється перед жадними зусиллями. В тім відношенні доктрина, що розвивається в цій книзі, як суто націоналістична, протиставиться яскраво і правому і лівому провансальству, яке виразно застерігалося проти “націоналізму”, протиставляючи йому вузький ідеал тієї чи іншої кляси або провінції. На тім націоналізмі, на тім пристосованні національних приказів до вдачі й психіки нації, повинні ми збудувати цілу нашу ідеологію, політичну, суспільну, культурну, релігійну. Те пристосування значить, у першій мірі, безоглядне утвердження, іманентної кожній нації, волі до життя й розросту, а дальше плекання й розвій тих первнів нашої психіки, які повстали з нашої історії, з нашого положення крайнього сходу Окциденту. Ті первні, це західньоевропейської концепції родини, громади, власности, це засади органічности нашої культури, особистої ініціятиви, соціяльної окреслености й виразности, сформованости, ієрархії, не числа, особистої активности, не її уярмлення, моменту продукції, не розподілу, організації, не анархії, ідеалізму, не матеріялізму. “Скрізь, де панує европейський дух – каже Поль Валєрі – спостерігається максимум потреб, максимум праці, максимум капіталу, максимум видатности, максимум амбіції, максимум могутности, максимум змін у зовнішній природі, максимум зносин і виміни... Цікаво, що европейця не означує ні раса, ні мова, ні звичаї, але стремління й розмах волі”30... Перенесений у сферу конкретних відносин, той ідеал був би для нас суверенність, “імперіялізм” у політиці, свобідна від держави церква – в релігії, окциденталізм – в культурі, вільна ініціятива й розріст – в економічнім житті. Але для втілення цього ідеалу потрібний власне той “розмах волі”, а для нього повний розрив з дотеперішньою ідеологією провансальства. Ідеології останнього і того націоналізму, який розвиваю тут, не можна погодити з собою. Уживання і панування, симбіоз і власновладність, гармонія й контрапунктив-ність, оборонність і аґресивність, скептицизм і догматизм, мінімум і максимум, матеріялізм і романтизм, нарід і нація, юрба та ініціятивна меншість, “стихій-ність” і активність, толеранція і виключність, раціоналізм та іраціоналізм, партикулярність і загальність, всеобіймаючість, розум і воля, провінціяльство та всесвітянство і націоналізм – ось у якім протиставленні можна схопити суть обох ідеологій. Засади чинного націоналізму, який скрізь підкреслює момент волі, влади й агресії – є запереченням дотеперішніх засад “розуму”, “стихійности” й “порозуміння”; є цілковитою суперечністю драгоманівщини. Засадою останньої були “раціоналізм у культурі, федералізм у державі, демократизм у громаді”. Чинний націоналізм каже: органічність і віра в культурі, власно-владність у державі, провідництво, ієрархія в громаді. Там “щастя маси” – було змістом життя, клясова боротьба – життєвою формою, безвірність - життєвим духом. В чиннім націоналізмі: змістом життя є активніст і могутність нації, життєвою формою – національна боротьба, а духом життя – “романтика”, віра. Там патріотизм був “важке ярмо”, не “сантимент”, тут – він повинен стати власне “сантиментом”, власновільним поривом, запалом. Уважний читач спостеріг, що чинний націоналізм не заперечує ієрархічної синтези різних засад, лиш приходить до неї зовсім іншим шляхом. Він теж приходить до синтези універсалізму й націоналізму, інстинкту й розуму, традиції й нового, реалізму та ідеалізму, народу та провідної меншости, життя й волі, але підкреслює якраз той момент, який лишало в тіні в своїй синтезі провансальство. Головний момент, який обіймає цілу ідеологію чинного націо-налізму, це момент панування, влади, активности, всупереч до домінуючого моменту провансальства – уживання; пасивність та підпорядкування обстави-нами, відірваними засадами, партикулярному, народові, чужим ідеям там, і активне накинення себе їм тут. Це те, що я назвав би новою ідеологічною підставою тих зусиль нації, які вимагає від неї час. Від тих зусиль наша нація не сміє увільнятися, не сміє замкнутися в своїх тісних межах. “Нація, що замикається в стараннях про свої тісні справи, не грає вже загальної ролі в світі. Нація може панувати лише через універсальні сторо-ни свого генія”. І ті “універсальні сторони” (про які була мова в II частині) чекають на свій буйний розвій, бо ми, бодай в потенції, не є нація-провінція. Той “розмах волі” жив у наших предках, в ідеї колонізації Лівобережжя, в ідеї опанування Чорного моря, в боротьбі з Північчю. Подібні завдання встають на ново перед нами. Це є та “універсальна сторона українського генія, та остра й свіжа ідея, сполучена з безмотивною волею до життя, що повинна нас вивести поза вузькі концепції “автономії” і “сходів Европи” на світову арену, вернути до тих часів, коли до голосу нашої нації прислуховувалися всі ті, які приглядались рішенню світових проблем. Це та синтеза, яка обіймає завдання нації – “перед визволен-ням і – на другий день” по нім. Той голос на ново зуміємо видобути з себе лише коли в одній гармонії, получимо нашу національну ідею й національний ерос. Аж тоді “вогнем залізного ентузіязму” загориться відсвіжена Україна та її ідея. Аж тоді скінчиться наша “анархія доктрин”, “ослаблення волі”, і “роздвоєння душі”. Аж тоді наші “прекрасні конвульсії” переміняться в один великий рух, якому зуміємо надати ціль і бажаний розмах. В нас досі не могли знайти свого “знаю”, і в тім лежить глибша причина сучасного стану України, не лише чужа брутальність і “обставини”. В нас тому не можуть здобутися на відважне й сильне своє “знаю”, бо бояться його, бо не можна погодити непогодиме: ідеали спокою й свободи й могутности, поєднати “революцію” з “музикою”, волю з безжурністю, насолоду й ідилію – з бороть-бою, спокій і гармонію з насильством, ліризм з драматизмом, мир з війною, справедливість з владою, безпеку з авантурничістю, спокій з рухом, щастя з “розмахом волі”, рабство зі свободою... “Ми” приймаємо чуже владарне “знаю” тому, що нам страшно виробити своє, що ми воліємо зістатися з нашою “красою”, лишивши чужинцям їх “силу”. Те хитання волі мусить скінчитися. Нація, що стремить до свободи й до відіграння своєї ролі в світі, мусить раз на завжди позбутися світогляду звироднілих рас і засвоїти драма-тичний, волевий світ сильних народів володарів, який уже зачинає прокидатися на Україні. Бо, всупереч провансальцям, “воля, слава, сила, відмірюються силою бо-ротьби” не “страждань” і “сліз”. Боротьба за існування є законом життя. Все-світньої правди нема. Німецький барон, який в ім’я культури претендував не-давно на панування в Балтиці; лотиш, який в ім’я “більшости” створив там свою державку і москаль, що мав і хоче знова її мати в ім’я доступу до моря, всі вони, для себе мають рацію. Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою моральною й фізичною. Ту силу можемо ми здобути лиш тоді, коли переймемося новим духом, новою ідеологією. Перед кожною нацією є дилема: або перемогти, або згинути. Прекрасно співають англійці “пануй Брітанія над морями, і ніколи, ніколи, ніколи ми не будемо рабами”... Або “панування” або “рабство”! Ту ж думку висловлював і співець “Слова о полку” про князя Ігоря – або “сідло золоте” –або “сідло невольницьке”... Ту мужню нашу, славну ідеологію, ідеологію рас, що радо приймають боротьбу за буття й за щастя перемоги, повинні ми засвоїти наново. Але перед-умовою є повний розрив з духом провансальства, що труїть національну душу... “Лиш плекання зовсім нового духа врятує нас!”