М.Хвильовий Твори в 39т. т4

статтю Близька, чи може для провінціяльних хвильовістів, до яких хвильовізм не дійшов в оригіналі?

Отже, почавши боротьбу проти хвильовізму, «пролетар­ ські мистці» «Нової .генерації» на сьогодні опинилися в ла­ бетах того ж таки націоналістичного ухилу. А коли ми зга­ даємо, що вони вже страждають і на порнографію поліщуківського Гатунку (див. №№ «Нової Генерації» з оповідан­ нями М. Коршуна й Д. Бузька тощо — цитувати з цих парканних, клозетних творів рука не піднімається), коли ми й це згадуємо, то приходимо до того висновку, що, за­ лишившись без відповідної ідеологічної контролі, «проле­ тарські мистці» «Нової генерації» заблукались десь на чу­ жих нам дорогах. Отже, треба прийти їм на допомогу і треба негайно подивитися на нашу літературну ситуацію з тієї сторони, з якої ми ще на неї не дивились. Що рециди­ вів хвильовізму, цебто нового виявлення комплексу тих думок і образів, які становлять український «націонал-біль- шовизм», своєрідний струвізм, — певний час треба було шукати виключно в колах літераторів, так чи інакше зв'яза­ них з хвильовізмом, — це безперечно так. Що рецидивів поліщуківщини, цебто мішанини порнографії з об'єктивно контрреволюційними вибриками проти норм і положень пролетарської державности, треба в першу чергу покищо шукати серед так званих «спіралістів»5 — це теж так. Але було б великою помилкою заплющувати очі на ті вироби, які продукують літератори, ф о р м а л ь н о далекі від вищеназваного «ізму» і від вищезгаданої «івщини». Допома­ гаючи колишнім «ваплітянам» якмога. далі відштовхнути­ ся від щиро і гостро засудженого ними «ваплітянства», не можна залишати без відповідної партійно-громадської ува­ ги й продукцію інших письменників, бо й хвильовізм, і поліщуківщина, і всяка інша ворожа пролітаріятові ідеологія не стільки там будуть шукати собі оддушини, де за ними пильно стежать і де їх негайно ж розпізнають і візьмуть під обстріл, скільки, як показує дійсність і доводить ця моя замітка, там, де на них не звертають уваги й де їх навіть розреклямовують наші видавництва, як справжнісіньке про-

458

летарське мистецтво. Цього ніяк не треба забувати, бо, «кричуще божество» може наробити нам дуже й дуже бага­ то лиха.

Р. 8. Перечитавши ще раз «Авангард пролетарських мистців Нової Генерації», я приходжу до цієї думки, що у вищецитованих писаннях хвильовізм найшов собі місце скоріше без доброї волі і свідомого бажання ідеологів «комункульту». Разюча марксистська малограмотність серед попутників — звичайне явище, і тому не дивно, що і «про­ летарські мистці нової Генерації» змішують ленінську наці­ ональну політику з мазепинством. Отже, цією заміткою я вважаю, поперше, за свій партійний обов'язок сигналізува­ ти небезпеку з зовсім нової сторони, а подруге, коли аспанфути визнають свої помилки, допомогти їм, аспанфутам, стати на правильний шлях. І Поліщук, і Семенко, і Шкурупій, і Близько — всі можуть помилятися, але нещад­ но будемо бити їх тоді, коли вони не захочуть цих поми­ лок виправити.

1. «Кричуще божество»

Стаття вперше друкована в харківській газеті «Комуніст» в січні чи лютому 1930 року. Точну дату друку встановити не вда­ лося. Вдруге опубліковано її в журналі «Пролітфронт», Харків, квітень, ч. 1, 1930, стор. 247-252. Звідси взято статтю до нашої публікації.

2. Олекса Близько (17. II. 1908-16. XII. 1934) — поет, недав­ ній співробітник «Літературного ярмарку» і співробітник «Но­ вої Генерації». Розстріляний у грудні 1934, в групі 28 українсь­ ких письменників і культурних діячів.

3. Ґео Шкурупій (1903-1943?) — поет і прозаїк, один з лі­ дерів українського футуризму, 1926 р. належав до ВАПЛІТЕ, пі­ зніше, відійшовши, повернувся знову до футуристів і «Нової Ге­ нерації». Звідти повів гостру атаку проти колишніх своїх колег з

459

ВАПЛІТЕ і персонально проти Хвильового. Це очевидячки заче­ пило Хвильового за живе і він свою атаку проти «Нової генера­ ції» почав з Гео Шкурупія і О. Близька.

4. Віктор Петров (1894-1969) — прозаїк, есеїст, літературо­ знавець, етнограф і археолог, близький до неоклясиків. Від 1942 до 1949 перебував на еміграції, загадково зник. Лише напри­ кінці 60-их років ім'я його появляється в наукових археологічних виданнях АН СРСР у Москві. Пізніше переїхав до Києва і ніби­ то працював в Інституті археології АН УРСР, де і помер.

5. Спіралісти — невеличка група літераторів і мистців.що купчилася навколо альманаху «Авангард» ч. З, який вславився був на той час (1929!) нечуваною вже моральною і політичною фрівольністю. До групи належали: Валеріян Поліщук — лідер і автор теорії спіралізму, Олександер Левада, тоді ще початкуючий поет і драматург, маляр В. Єрмілов і невідомий ближче Ґеоргі Цапок.

460

ЧИМ ПРИЧАРУВАЛА «НОВА ГЕНЕРАЦІЯ» ТОВ. СУХИНО-ХОМЕНКА?'

«А щоб підкреслити, що лише ми «цяця»... для цього ви­ тягується на світ Божий «хвильовізм» наскрізь нігілістич­ ної статті Шкурупія в «Авангарді» «А». Чому саме яскраво виявленому нігілістові й до того ж «чистого гатунку», чо­ му саме йому пришивається хвильовізм — про це сам Ал­ лах відає.

В. Сухино-Хоменко

«Авангард» «а» (альманах київської групи «пролетар­ ських мистців нової генерації») засуджено. Засуджено від­ повідальними робітниками партії. Засудив його і тов. А. А. Хвиля у своїй статті, що її видруковано в журналі «Крити­ ка» за квітень цього року, засудив його і народній комісар освіти тов. М. О. Скрипник у своїй промові, що її він ви­ голосив на пленумі ВУСППу й що, очевидно, в найближ­ чий час появиться в пресі. Більш того — партійна думка засудила не тільки згаданий альманах, але й всю худож­ ню установку новоґенераційних поетів, що нею вони на протязі багатьох років намагалися підмінити ідеологічні засади пролетарської літератури.

Покаялися панфутуристи? Взялися виправляти свої по­ милки? Нічого подібного. На пленумі ВУСППу ватажок «Нової генерації» М. Семенко виголосив таку промову (та­ ку, я сказав би, «ідеологічно витриману» промову), від якої навіть співбльочанам прийшлося відхрищуватись. В Києві випущено «Авангард» «б» з протипролетарськими уста­ новками, а тепер ми маємо ще один надзвичайно цікавий документ, що береться ілюструвати до кінця ті «семиверстні кроки», якими аспанфут наближається до пролетарсь­ кої літератури.

А втім, щоб не пришивали нам бажання повернути колесо історії, себто бажання розпочати нову «літературну диску­ сію», дозвольте перш за все вияснити сенс опубліковання цієї статті.

461

Сенс опубліковання цієї статті, як і всіх тих статтей, що я їх надрукував після засудження своїх, відомих всім, поми­ лок, не в тому, щоб комусь давати «реванш», як се одверто, я сказав би, навіть цинічно (пробачте на різкому слові, товаришу!), заявляє тов. Сухино-Хоменко, — сенс опублі­ ковання цієї статті в тому, що я, давши своїй партії слово боротися із всіма проявами хвильовізму, себто проявами українського націоналістичного ухилу в літературі (тов. М. О. Скрипник сказав, що «шумськізм» не є «хвильовізм»; користуюсь з нагоди й виправляю свою помилку: «націона­ лістичного ухилу в літературі»), — сенс опубліковання цієї статті в тому, що я хочу показати, куди веде «пролетарсь­ ких мистців нової Генерації» контрреволюційна «теорія» панфутуризму (що вона контрреволюційна — читай ще статтю І. Сенченка в ч. 2. «Пролітфронту» — «У парках зблідлих фантазій»). І хочу я це показати для того, поперше, щоб аспанфути, перемігши своє дрібненьке самолюб­ ство, нарешті рішуче й безговорочно засудили своє близь­ ке й далеке минуле, подруге, для того, щоб тов. СухиноХоменко, скажім, ніколи вже не заявляв, «що Хвильовий пришиває хвильовізм там, де зовсім немає в цьому потре­ би».

Нарешті, я хочу сказати, що, засудивши свої помилки, віддаючи партії свою готовність ще й ще їх засуджувати, коли се буде потрібно, я маю бажання, щоб і тов. СухиноХоменко відмовився від тієї шкідливої думки, яку зформульовано в такому абзаці:

— «Дійсного єднання у федерації», — пише тов. СухиноХоменко, — можна дійти лише через завершення поперед­ нього бльокування ВУСППу... «Нової Генерації».

Бльок ВУСППу з «Новою генерацією» вже висміяний був тов. М. О. Скрипником, бльок ВУСППу з «Новою ге­ нерацією»^ це і передбачав ПРОЛІТФРОНТ, скінчився на­ хабним, коли так сказати контрреволюційним вибриком Семенка. Як же розуміти ці міркування в органі ВУСППу

про відновлення «попереднього бльокування», міркування без жодної редакційної примітки?

Міркування ці є результат невірного розуміння єства творчости новоґенераційних поетів, це — будемо сподіва­ тися, в гіршому разі, в кращому — результат відсутности знайомства з тією продукцією, що її постачають до на­ ших радянських бібліотек т. з. «ліві мистці». З приводу ду­ же невеличкої частини цієї продукції я й хочу поговорити з тов. Сухино-Хоменком, а через нього і з тими товариша­ ми вуспівцями, що примусили простягнуту до них това­ риську руку пролітфронтівців зависнути в повітрі. Я буду говорити про новий роман Ґео Шкурупія «Жанна батальйонерка», раніш, звичайно, давши відповідь Шкурупієві на його статтю надруковану в «Альманах-Аванґарді» «б».

І. ЯК «НІГІЛІСТ ЧИСТОГО ҐАТУНКУ» ВИПРАВДОВУЄТЬСЯ

Розгортайте, тов. Сухино-Хоменко, вищезгадане «б» і, прочитавши його уважно, зупиняйтесь на сторінці 63-й. Я прочитав, зупинився й говорю:

— Бити все таки прийдеться. Не вас, товаришу, а са­ ме тих, що за них ви розпинаєтесь, во ім'я яких ви мені пришиваєте «реванш», во ім'я яких ви цькуєте цілу літера­ турну організацію, саме організацію пролетарських пись­ менників — ПРОЛІТФРОНТ.

Зробивши націоналістичний ухил (про це було надру­ ковано в центальному органі партії, про це говорив і тов. М. О. Скрипник і тов. А. А. Хвиля), новоґенераційні пое­ ти, як це непогано доводить їхній же таки «черговий блеф», продовжують поглиблювати свій «нігілізм чистого гатун­ ку». Вже зарябіли по рядках улюблені хвильовізмом термі­ ни — «русапети», «русотяпи» тощо (до речі: як «чистий ні­ гілізм» перероджується в націоналізм — це мені відомо, але чи не скаже мені тов. Сухино-Хоменко, як це може прирозуміти та ж сама людина і до того ж одночасово «відроджувати та реабілітувати хвильовізм» і бути «ново-

народжним русапетом» та «новоіспеченим русотяпом», як це «прирозумів» Шкурупій, говорячи про мене?). Відроджу­ ється безоглядний лайлет. Хвильовізм, себто націоналі­ стичний ухил в літературі, намацує своїх нових репрезен­ тантів. Отже, прийдеться поспішити на місце зараженої націоналізмом ланки й вдарити саме за уперте небажання визнати свої помилки. Це, висловлюючись европенківським стилем полторацьких, так би мовити, прелімінарний реверанс. А тепер давайте подивимось, як виправдовуєть­ ся «Нова генерація» в особі свого «нігіліста чистого ґатун­ ку».

Зі слів панфутуристів, як правда і зі слів тов. СухиноХоменка (див. його статтю в «Л. г.» за 25 травня ц. р.), Хвильовий заявляє, «що тепер уже не слід шукати націона­ лістичних ухилів у колах колишніх ваплітян», і заявляє це він, Хвильовий, саме в своїй статті — «Кричуще божество». Беремо мою допіру згадану статтю «Кричуще божество» й читаємо:

— Що рецидивів хвильовізму... певний час треба бу­ ло шукати виключно в колах, так чи інакше зв'язаних з хвильовізмом — це безперечно так. Але було б вели­ кою помилкою заплющувати очі на ті вироби, які про­ дукують літератори, формально далекі від вищеназва­ ного «ізму».

Я ніколи не був високої думки про розумові здібності поетів із аспанфуту, але в даному разі і сліпому видно, що справа не в надуманій вищезазначеній «заяві» Хвильового, а справа в нестримному бажанні за всяку ціну нав'язати йому таку фразу, якої він не говорив, і тим самим відвер­ нути громадську увагу від своїх мазепинських концепцій. Що твердить Хвильовий? Хвильовий твердить, що коли певний час увагу пролетарських письмеників і критиків бу­ ло цілком природно скеровано виключно на творчість лі­ тераторів, так чи інакше зв'язаних у минулому з хвильо­ візмом, то тепер настав час, коли (у зв'язку з загострен-

ням клясової боротьби) слід пошукати цих рецидивів і н є в и к л ю ч н о в вищезазначених колах. Партійна це по­ становка? Коли б це була постановка антипартійна, тов. Сухино-Хоменко, то, поперше, її не надрукували б в «Ко­ муністі» і до того ж без примітки, а подруге, доводжу до вашого відома, що зі сторінок центрального органу партії з вами говорив не хвильовіст, який заплутався серед пролітфронтівців і який мріє про контрреволюційний «ре­ ванш», а член комуністичної партії більшовиків України. Я, можливо, не як слід підкреслив, що критики й письмен­ ники ВУСППу дуже поблажливо ставляться до реакційної панфутуристичної теорії і зовсім не говорять про те, що ця теорія на практиці давно вже переросла в націоналістич­ ний ухил (готовий і тут визнати), але це вам зовсім не дає права нацьковувати на мене своїми «реваншами» дуже тем­ неньких людців і через них паплюжити партійця «інараками» (мовляв, Мокій чи не член «інараку»?2 ну, а Хвильо­ вий чи не подібний до Мокія? Отже — «силогізм»). Так що про «реванш» давайте краще мовчати.

Далі «Нова генерація» запитує, «як можна розцінюва­ ти фразу Хвильового, що колишніх ваплітовців треба би­ ти за ідеологічні ухили, коли такі ухили й такі помилки в їхніх творах єсть».

В тій же статті «Кричуще божество»' Хвильовий гово­ рить, що радянська громадськість допомагала й буде до­ помагати колишнім ваплітянам «якомога далі відштовхну­ тися від щиро й гостро засудженого ними ваплітянства», себто говорить, що деякі помилки й деякі ухили не цілком вижиті деякими колишніми ваплітянами. Отже, фразу, що її наводить Шкурупій, можна розцінювати тільки так:

Зробив, припустім, Сенченко помилку. За цю помилку його добре побили. Тоді Сенченко, усвідомивши свою по­ милку, працює над собою кілька місяців, щоб написати, скажім, пролетарську повість «Комуна». Що мусить роби­ ти в цей час хоч би той же аспанфут? Цькувати Сенченка? Заробляти на ньому політичний капітал, щоб легше було приховати свої замасковані від громадськости хвильовіст-

кі симпатії? Ну, пробачте, цього ніколи не трапиться, і аспанфутівщину буде поставлено на їй, аспанфутівщині, на­ лежне місце.

— «Називаючи, — заявляє далі автор «чергового бле­ фу», — «художній репортаж Близька передовою статтею, Хвильовий аж занадто спритно видирає з нього цитати, що зв'язані з іронічним текстом, перекручує їх... Цим він робить перший трюк, бо «Аванґард-Альманах» має пере­ дову статтю, підписану редакцією».

Як «Хвильовий перекручує» — це ми побачимо далі. А зараз дозвольте про «жахливий», «неетичний» вчинок, що так обурив (себто обурив в сенсі фарисейському) не тільки новоґенератів, але й їхніх симпатиків.

Отже, прошу пробачення: я й справді, використовую­ чи гаряче рекомендований панфутуристами «іронічний текст», назвав перший твір після 10-абзацного (буквально

— десятиабзацного!) редакційного твору передовою стат­ тею, як я ж, використовуючи той же «іронічний текст» (це відмічає нарешті і автор «блефу»), назвав оповідання Пе­ трова «третьою програмовою статтею».

Каюсь! І справді «жахливий» злочин. «Авангард», що йде під літерою «а» (як і той, що йде під літерою «б»), уперто чекає участи свого рідного брата, що йшов без вся­ кої літери, а я інформую нащадків, що передову в згада­ ному альманасі написав Близько, а не Шкурупій. Жахли­ вий злочин... н а ч е й с п р а в д і п о л і т и ч н а п л я т - ф о р м а В л и з ь к о в о г о р е п о р т а ж у не така, я к о ю я

р е ш т і , в р е д а к ц і й н і й д е с я т и а б з а ц н і й п р е л ю д і ї д о ц і є ї о с н о в н о ї п л я т ф о р м и н е м а і д е о л о г і ч н и х у х и л і в .

Що панфутуризм є дрібнобуржуазна, реакційна теорія — це блискуче довів І. Сенченко в своїй «Епітафії», цього не за­ перечує й тов. Сухино-Хоменко. Як же тоді розуміти заяву прелюдії, що «Києвська група «Нової генерації» стоїть на засадах панфутуристичної системи»? «Саме по системі тре-

466

ба відкрити вогонь» — цілком справедливо говорить тов. Сухино-Хоменко. Саме на систему я й звернув увагу, зов­ сім не цікавлячись тим, де передова, а де звичайна стаття. «Саме по системі треба відкрити вогонь», бо від своєї ре­ акційної панфутуристичної «теорії» новоґенерати не від­ мовляються і в альманахові «б»:

— «Футуристи, панфутуристи, комункультівці і на­ решті «Нова генерація» — завжди застосовували марксівську методу в своїй роботі, і детальна аналіза кожного кроку за допомогою цієї методи часто викликала нарікання з боку обивателя й критикапсевдомарксиста».

Так пише Шкурупій сьогодні. А що він писав вчора? Читайте:

— «Футуризм став повним виразником анархії ви­ робництва, патріотизму й імпералізму як фактурно, так і ідеологічно».

Що ж це таке? З одного боку «футуризм став повним виразником патріотизму й імпералізму як фактурно, так і ідеологічно», а з другого — на нього «нарікають обиватель і псевдомарксист». Чи не тут і полягають коріння того на­ ціоналістичного ухилу, що в нього й вскочлили панфути? Але припустімо, що Семенко-Шкурупій і справді «чистий нігі­ ліст», себто страждає на «хворобу лівизни». Що ж тоді ма­ ємо? Невже ви не знаєте, тов. Сухино-Хоменко, як «лівий» загиб подає руку правому?

Беру панфутуристичний маніфест, що його вже згаду­ вав І. Сенченко — «Мистецтво як культ» і що його, як це видно хоч би із вищенаведеної цитати «б», досі пропагу­ ється із номера в номер.

— «В наші часи — пише Семенко — пролетаріят на шляху до безклясового суспільства виносить на своїх плечах НОП3 і панування великої техніки. Вже два культи залишаються за його спиною — релігія й ми­ стецтво».4

467

Тепер слухайте, що говорить тов. Сольц5 (див. «Прав­ ду» за 31 січня 1930 року):

— «Троцькому, — говорить тов. Сольц — справа пролетарської літератури уявлялась справою зовсім безнадійною, штучно насадженою, а не справою, що виростає з пануючої робітничої кляси, яка перероблює свою власну природу в процесі кипучого соціялістичного будування».

Отже, Семенко твердить у своїй дрібнобуржуазній «те­ орійці», що мистецтво (а значить і література) віджили свій вік, і зовсім безнадійна справа насаджувати їх, що вони не можуть бути справою пануючої робітничої кляси, а тов. Сольц заявляє, що саме така «система» і єтроцькізм.Семенко говорить, а з ним і вся «Нова генерація», що «велике мистец­ тво закінчило коло завершення. НОП,який міцно вгрузає в наш побут, убиває всяку можливість, яка хоч би віддалено живила мистецтво», а тов. Сольц кваліфікує такі розумуван­ ня, як «капітулянські розумування», що їх «життя геть чисто перекинуло». «Таким чином», — продовжує тов. Сольц — «концепція Троцького послідовно ліквідаторська, ув'яза­ лась із всією системою його поглядів». А хіба, скажімо ми, послідовно-ліквідаторська «теорійка» панфутуристів не ув'я­ залась з їхньою дрібнобуржуазною системою поглядів? Хіба це не Семенко, а з ним і всі його підголоски, — хіба це не він, прийнявши позу знахабнілого міщанина, намага­ ється, так би мовити, «покрикувати» на партію:

— «Немає комуністичної політики в мистецтві», — «покрикує» на партію Семенко. — «Я вважаю, що й досі не вироблено комуністичної політики через те, що в мистецтві оперували лише основними питання­ ми марксизму і ще й досі — оскільки мені відомо — ніхто не приклав ленінізму до мистецтва»4.

За тією ж статтею тов. Сольца, між троцькістською й бухарінською теорією єсть «стик», і виникає цей стик як­ раз на «нерозумінні клясової боротьби». Саме тут вони й подають «один одному руки». На Грунті нерозуміння кля-

468

сової боротьби (це в найкращому разі) подали один одно­ му руки і: з одного боку — 10-абзацна троцькістська пре­ людія, з другого — багатосторінкова націоналістична п'є­ са. Переродження таким чином «чистого нігілізму» в наці­ оналістичний ухил (річ, до речі, цілком природна) сталося. Саме тому я й вважав за свій обов'язок взяти за передову Влизьків репортаж.

А тепер давайте подивимось, як «Хвильовий перекру­ чує». З «перекрученням» віршу Шкурупія, як відомо, «Нова генерація» оскандалилась. Переляканий Шкурупій (якраз же був процес СВУ) надрукував, як відомо, в «Пролетар­ ській правді» листа, що в ньому голословно обвинувачу­ вав мене в шахрайстві. Було утворено комісію (за голову­ ванням Зам. Наркома Освіти тов. Полоцького) для ви­ яснення цієї справи. 1 що ж? На з а с і д а н н я з г а ­ д а н о ї к о м і с і ї н і х т о з н о в о ґ е н е р а т і в не п р и й ш о в . Таким чином, виявилося, що в «Проле­ тарській правді» обвинувачував мене в «перекрученні» не письменник, а — пробачте на різкому слові — а звичайні­ сінький собі брехун.

Давайте ж подивимось, як я Близька «перекрутив».

— «Хвильовий, — заявляє «Нова генерація», — пе­ рестарався і захищає від Близька... Петра Першого. Він ставить йому в провину насичену злобою до Пе­ тра Першого цитату і вважає, що .Близько даремно паплюжить Петра».

Поперше: чого це так закортіло «пролетарським мистцям Нової генерації» паплюжити Петра Першого? Чому це сьогодні, коли партія закликає скерувати всю свою увагу на колективізацію, на боротьбу з глитайнею, на боротьбу з єфремівщиною, — чому це саме сьогодні паплюження Петра Першого, що ним, цим паплюженням, робітничоселянські маси цікавляться так, як торішнім снігом, чому це паплюження робиться надзвичайно актуальним завдан­ ням? В чому річ? Чи це паплюження входить в «систему» панфутуризму? Хвильовий, подруге, ставить в провину Влизькові не «насичену злобою до Петра Першого цита-

469

ту», а те, що він, Близько, можливо непомітно для себе, скотився до націоналістичного ухилу. Не руського імпера­ тора захищає «комуніст Хвильовий», а пролетарську літе­ ратуру від мазепинських рейдів з тилу. Близько, пише, що «ми (очевидно, панфутуристи) Петрові Першому простити не можемо розгрому Івана Степановича Мазепи, бо це був найкращий наш гетьман». Шкурупій (а за ним і тов. Сухи- но-Хоменко) запевняє, що це «іронічний текст». Припустім,

ч а й н о ю м о в о ю , н а з в а в ш и П е т р а « б е з п р о с и п н и м п ' я н и ц е ю», в і д є в р о п е й с ь к о ї к у л ь т у р и к о т р о г о с т і л ь к и к о р и с т и , «як в і д к о з л а м о л о к а»? Цікавий «іронічний текст»: до Мазепи легенька ласкава іронія, а до Петра люта злоба. Саме це я й констатував у своїй статті і заявляв, що це вже апологетика мазепинства. Отже, спра­ ва не в тому, що Хвильовий проти паплюження Петра Першого (хоч — знову повторюю — я не розумію, для чо­ го на це паплюження треба переводити потрібний нам па­ пір), — Хвильовий проти панегіриків, хоч би й замаскова­ них, Іванові Степановичу Мазепі.

Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про «російську архі­ тектуру». Справа не в «тарганах», а саме в «натяках на Кузьку та її маму», в націоналістичній езопівщині. Ціка­ вий «тарган»: крий «російську архітектуру» і... сумуй сво­ єю «русинською душею» за тмутараканською архітектурою українських февдалів. Правда, Шкурупій заявляє, що «цито­ вана Хвильовим фраза Близька була скерована не проти русь­ кої архітектури в цілому», але де про це написано в того ж та­ ки Близька, так наш «чистий нігіліст» і не говорить. І г о ­ л о в н е в і н н е г о в о р и т ь , ч о м у в і н н е хо ­ ч е д о б а ч а т и т и х ж е « т а р г а н і в » в а р х і ­ т е к т у р і у к р а ї н с ь к і й . Чи може вона й справді вже пристосована для соціялістичного міста?

Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про «руських пись­ менників», навіть хоч би й про тих, що їх «в свій час спра-

ведливо було обвинувачено в великодержавному шовініз­ мі». Був «свій ічас» — їх засудили. Навіщо ж їх ще раз за­ суджувати? Чи може Шкурупій спостерігає рецидиви цьо­ го шовінізму? Тоді треба покинути свій «іронічний текст» і говорити конкретно.

Те ж саме, тов. Сухино-Хоменко, і про імператора. «Іронічний текст» тут, що й говорити, єсть, але... саме з того місця, що його наводить Шкурупій («що ні к бісу го­ дилося б»... і т. д.). Те ж, що я цитував, ніякого відношен­

Коли автор і справді не «лише за одного імператора», тоді треба іронізувати грамотніш. Раз люди «не відчува­ ють своєї національности й починають брататися», то во­ ни «щонайменше» в «іронічному тексті» потребують 10-20 і навіть більше того імператорів, в неіронічному — жодно­ го! Так що тут річ іде не «про спритність рук Хвильового», а «щонайменше» про малограмотність ідеологів панфутуризму.

Але не «те ж саме» я хочу сказати про «самогонні тео­ рії нашої пунктуальної планіди». Я звертаю увагу читачів, як і увагу тов. Сухино-Хоменка, на те, що коли досі в осо­ бі Шкурупія «Нова Генерація», будучи положена на обидві лопатки, й робила спроби вивернутись, то в цьому пункті вона, захекавшись, тільки запевняє голословно, що «попут­ ник Близько не може сказати, чого не скаже навіть Пільняк або Замятін». Це — «ідеологічно витримане запев­ нення», а фактичний стан речей такий: «виховання, честь, виразна індивідуальність, освіта, соціяльний стан»... і т. д.

— все це , як заявляє Близько, «на нашій пунктуальній планіді», себто в радянській країні, «не має жодного значіння,

коли ви не маєте посвідки про це з печаткою й з підписом будь-якого секретаря». «Навпаки», говорить далі він же, «коли ви куркулячий син, а голову своєї сільради споїли до білого слона добрим перваком, то ви одержуєте посвідку». Що це таке, запитував я, чи не з донцовського органу? Шкурупій, замітьте собі, тов. Сухино-Хоменко, не відпові­ дає. Та й як він відповість, бідолаха, коли він сам плута­ ється в тих же таки ухилах!..

Ну, а з приводу того, що Петров не неоклясик, то...

краще давайте «замньом». Кого-кого, але мене, колишньо­ го захисника неоклясиків, взяти «на арапа» не вдасться!

Мене питають, чому я не виступив в 1927 році проти порнографії в «Новій Генерації». Тому, що — відповідаю

— я тоді був зайнятий виживанням із себе засудженого мною хвильовізму і не мав часу читати такий нудний орган, як «Н. ґ.». Чому я «соромлюсь сказати», що порно­ графію Коршуна вміщено в 1927 році? І не думаю сороми­ тись, будь ласка: порнографію Коршуна вмістила «Нова Генерація» в 1927 році. Цікавлюсь я тільки, чому це Шкуру­ пій соромиться публічно признатися, що порнографію Бузька, члена «Н. г.» (тепер член ВУСППу), вміщено в 1929 році?

Два слова щодо контролю. Тільки безвихідним міща­ нам здається, що комуністичне керівництво культурною революцією, а зокрема й радянською літературою, можна підмінити «наведенням порядку на літературному фронті» і що це керівництво може вирвати із рук партії якась «груп­ ка». Щождо такої заяви, як — «ми мусимо з задоволенням констатувати, що наша письменницька й громадська робо­ та викликала нарешті з боку Хвильового більш проредаго­ ване відмовлення від його хибного й шкідливого націона­ лістичного ухилу», то я можу от що сказати: свій націона­ лістичний ухил я зрозумів, я засудив і вижив, повернувши на партійні позиції саме під тими ударами, що їх завдала хвильовізмові партія, боронячи чистоту комуністичної іде­ ології. Чи не здається самозакоханим панфутуристичним нарцисам, що спроба поставити «нашу письменницьку й гро-

мадську роботу» на місце ідеологічної боротьби, яку про­ водила зі всілякими ухилами наша партія, — що ця спро­ ба є нечуваною нахабною вихваткою? Як ви гадаєте, тов. Сухино-Хоменко?

Отже, як бачимо, «чистий нігілізм» не виправдався: не ви­ правдався і як «чистий нігілізм» і як — головне — націоналі­ стичний ухил. На цьому можна було б і скінчити, коли б тов. Сухино-Хоменко мужньо відмовився від «першої ролі», без вагань «визнав істину», не називав звичайнісіньких законспі­ рованих націоналістичних ухильників «нігілістами «чистого гатунку», себто, коли б він сприяв (об'єктивно) народжен­ ню нових Старицьких, Ніковських і т. ін.» і... коли б ми не пообіцяли на початку статті зупинитися на «Жанні-баталь- йонерці».

II. ЧИЙ РОМАН: «ЧИСТОГО НІГІЛІСТА», ЧИ ФАШИСТА, СКАЖІМ^ МАЛАНЮКА?

«Теорія» українського футуризму таки й справді не розхо­ диться з практикою новоґенератів. Заява товаришки Варва­ ри Жукової, що АСПАНФУТ «одкриває культурний фронт для буржуазно-мистецької інтервенції» — заява глибоко про­ думана. Переглядаючи «альманах-аванґард» «б», що, як відо­ мо, тільки-но вийшов, я натрапив на таке зізнання:

— «В свій час» — пише Шкурупій — «ми (себто панфутуристи. М. X.) висунули термін «нової прози», «лівого роману, «лівого оповідання»... «Що таке «лі­ ве оповідання»? — кричали вони (себто пролетарські письменники. М.Х.).Та це всім відома річ,це звичай­ не сюжетове оповідання. І справді, ми зовсім не зби­ ралися цим терміном і взагалі нашою роботою від­ кривати якоїсь Америки, це справді було лише зви­ чайне сюжетове оповідання. Але в чому ж був фо­ кус?».

Остання фраза мене дуже заінтригувала. Заінтригував

мене цей таємничий «фокус». Виходить, за вищенаведеним зізнанням, «фокус» зовсім не в тому, щоб мавпувати та­ ких, скажімо, пролетарських письменників, як П. Панч чи то Ол. Досвітній, які багато раніш за «основоположників» сюжетового оповідання писали фабульні речі, — «фокус» лежить десь глибше. Шукаючи цього таємничого «фокуса», ми натрапили (в тому ж таки альманахові «б») на таку го­ лосну рекляму: «ЖАННА-БАТАЛЬЙОНЕРКА ҐЕО ШКУРУШИ». Очевидно тут і треба шукати «фокуса», поду­ мали ми, тим паче, що в тому ж номері «Літературної газети», де надруковано статтю тов. Сухино-Хоменка, київські вусппівцітеж реклямують цей роман і саме оповідання про те, як «проливав світло» Шкурупій і його ад'ютант Мельник на цей роман (як і на роман «Двері в день») і як «король футуропрерій відкрив двері у весняну ніч» літгурткові «харчовиків» і будівельникам. Очевидно, саме тут і треба шукати «фокуса», знову подумали ми. І, подумавши так, пішли до книгарні й ку­ пили вищезазначену зреклямовану книгу. Книга, виявилось, є ніщо інше, як новий роман Ґ. Шкурупія. Вияснилося також, що роман цей друкувався в останніх числах «Життя й револю­ ції» і що на нього покищо дав рецензію, здається, тільки Ф. Якубовський6 (той самий, якого колись крили ті ж таки київські вусппівці). Рецензію Якубовського було надрукова­ но в «Критиці» за лютий ц. р. Якубовський про роман цей написав дуже мало. Найсильніших місць цього роману він не брав. Визнавши, що цей твір «загалом кволий», «слаб­ ший навіть від тих же невдалих «Дверей в день», висловив­ ши незадоволення з «романтичної ідеалізації міст», Яку­ бовський між іншим і таке заявив:

— «Такі мотиви чи не свідчать про те, що до фрон­ ту ідеологічного контрнаступу непмана й куркуля можуть у якійсь площині об'єктивно наближатися че­ рез недостатню увагу до ідеологічної чіткости своєї творчости й деякі навіть з лівіших попутників? З цьо­ го погляду загрозлива — і тим власне привертає до себе увагу — пересічна загалом «Жанна-батальйо- нерка».

474

Ця остання заява Ф. Якубовського нас більше заінтри­ гувала, ніж самий роман Шкурупія: чи не дає, подумали ми, і Ф. Якубовський контрреволюційного «реваншу»? І справді: товариші київські вусппівці реклямують «Жанну-ба- тальйонерку» в своєму органі, а Якубовський заявляє, що Шкурупій мотивами свого роману «наблизився до фронту ідеологічного контрнаступу непмана й куркуля». Тов. Су- хино-Хоменко говорить, що Шкурупій «нігіліст чистого Га­ тунку», а Ф. Якубовський твердить, що у «чистого нігілі­ ста» щось не ладно з Києвом. У всякому разі, подумав я, роман видано в 1930 році, крім останніх номерів «Ж. й р.». він ще ніде не друкувався, отже, прочитавши його, я не тільки узнаю, в чому розходження між Якубовським і «Л. г.», не тільки узнаю, за що так гостро його засудив вище­ згаданий критик, але й дістану можливість довідатись, в «чому ж фокус» «лівого роману».

Т а к в ч о м у ж « ф о к у с » « л і в о г о р о м а н у»? Я гадаю, тов. Сухино-Хоменко, що «фокус», звичайно, не в тому рабському наслідуванні бульварних «письменни­

ків», що їх маніри так ретельно притримується «король футуропрерій», і не в тому, щоб демонструвати своє невігла­ ство в справах старої армії, як і взагалі в справах військо­ вих («поручник Голуб'ятников», скажім, міг мати полк під своєю командою, але тоді його солдати величали б не «ва­ шим благородієм», як це пише Шкурупій, а «вашим високоблагородієм»; «після кожних двох пострілів», скажім, «батальйонерки» «бігти до щитів, щоб побачити, хто куди влучив», не могли, бо до щитів, коли вже й бігають стріль­ ці, то не менше, як після п'яти пострілів; таких кумедних зустрічів кінноти з піхотою, як та зустріч, що її показано в романі, ніколи не було й не буде; котів після атаки не шу­ кають, автор зовсім не уявляє, що таке атака й т . д.), «фо­ кус», я гадаю, і не в тому, щоб раз-у-раз порнографити «жіночими принадами», «симпатичними округлостями спе­ реду й ззаду», жіночими «задницями під ковдрами» тощо, як це з великим задоволенням робить Шкурупій, «фокус» безперечно і не в тому, щоб розсипатись банальностями,

475

вроді тієї, що «жінці приємно, коли її уважно оглядають зацікавлені чоловіки», «фокус» і не в тому, «проникновении» в душу фронтовика-солдата, яким намагається блис­ нути автор («їх, як алькоголіків, тягне до питва, потягну­ ло до фронту, до небезпеки, до оточення, що в ньому від­ чувався терпкий смак убивств» — так заявляє автор «Жанни», говорячи про фронтовиків, що тільки-но повернулись з фронту імперіялістичної війни, заявляє, очевидно, ніколи не бувши на такому фронті й не знаючи, як до нього — «тягне») — я гадаю, тов. Сухино-Хоменко, що «фокус» не в цих шедеврах. Давайте ж пошукаємо його.

Головні герої роману, що його Шкурупій назвав «Жан- на-батальйонерка», це — Стефан Бойко (яке «естетичне» прізвище — правда? Не С т е п а н , а С т е ф а н ) і

н е з а б у д ь т е , т о в а р и ш у , п р и г а д а т и В л и з ь к о в е с т а в л е н н я д о М а з е п и і йо ­ г о ж с т а в л е н н я д о П е т р а П е р ш о г о ) . Від­ повідає автор за слова, промови, думки і вчинки своїх ге­ роїв? На це нам дає відповідь «Нова генерація»:

—«Аналізуючи взагалі всякий літературний твір,

—говорить «Нова генерація» в тому ж альманахові «б», — «ми повинні насамперед визначити основне функціональне спрямовання даної речі: адже залеж­ но від нього (від автора. М. X.) набувають відповід­ ного сенсу слова та промови дієвих осіб, і зауважен­ ня самого автора, і найтонші морфологічні деталі самого твору хочби на зразок лейм, складних рим і інтонацій».

Не вдаючись в «найтонші морфологічні деталі», давай­ те зацікавимось (щоб нам не пришивали «реваншу») тіль­ ки «основним функціональним спрямованням».

Очевидно, коли «основне функціональне спрямовання» авторове полягає в тому, щоб висміяти героїв свого рома-

ну чи то їх так чи інакше заплямувати, тоді автор, звичай­ но, за слова, промови й вчинки цих героїв не відповідає; в даному разі він відповідає тільки за настановлення: а) за настановлення саме цих, а не інших людей взяти під во­ гонь сатири чи то звичайного обурення і б) за настановлення саме так, а не інакше їх висміювати чи то ганьбити. Коли ж автор своїм «функціональним спрямованням» не береть­ ся легко, скажім, висміювати, глузувати чи то просто обу­ рюватися зі своїх героїв, тоді він за слова, вчинки, промо­ ви, думки людей свого твору завжди відповідає. Отже, щоб сказати, чи несе Ґ. Шкурупій відповідальність за діє­ вих осіб «Жанни-батальйонерки», треба вияснити, перш за все, в якому пляні подано Стефана Бойка й Жанну Барк.

За слова, промови, думки і вчинки героїні автор, оче­ видно, не відповідає. Жанну Барк подано в пляні сатири, і тому на цьому персонажі ми довго зупинятися не будемо. «Примхливому витвору» інтелігентського оточення, себто Євгенії Михайлівни Барк, «жриці священного лотосу», що мріє про велику буржуазну Росію і що за цю Росію закли­ кає боротися з німцями до «побєдного конца», автор, зви­ чайно, симпатизувати не може. Жанна Барк — це образ російського великодержавного імперіялізму. Правда, після опису бою з німцями (Євгенія Михайлівна відгукнулась на заклик Керенського й, прихвативши свого кота «Агасфена», пішла з жіночим «батальоном смерти» на позицію), — правда, після опису цього бою автор заявляє, що «кіт Агасфен нагадував худорлявого Росинанта, коня лицаря Дон-Кіхота», тим самим натякаючи, що й володар цього кота «Жанна Барк» — страждає на донкіхотизм, але, озна­ йомившись і з цим місцем, ми все таки не маємо підстав закидати авторові симпатій до героїні. Звичайно, трактува­ ти в такому пляні рух керенщини ніяк не можна, це — без­ пардонно-ідеалістичний підхід до тих соціяльних явищ, що їх породжено було в «февралі» (не донкіхотизм «примхли­ вої інтелігенції» вилупив і підтримував керенщину, а саме «рідна» буржуазія й чужоземний капітал), але така трактовка історичних явищ може говорити тільки за те, що в