М.Хвильовий Твори в 39т. т4

тій при диктатурі пролетаріяту. В цьому ми сходимось 3 паном Донцовим: дрібнобуржуазним дурачкам і егоїстам ми не віддамо країни.

ВАПНІТЕ — це та організація, що взяла на себе місію зробити крутий поворот гарбі пролетарського мистецтва,що загубило дорогу, поставити цю гарбу на широкий тракт і впрягти в неї, замість шкапи масовізму, добрих рисаків.

Коли вона зуміє виконати цю історичну ролю — честь їй і слава, не зуміє — пляма впаде на недоумків, на «хахлів», на «малороссйщину». Ми патріоти не організації, ми патріо­ ти пролетарського мистецтва, ивіт якого (коли воно єсть це мистецтво) зібрався в Вільній Академії. ВАПЛІТЕ не «за­ бороняє писати» (так гадає тільки тов. Пилипенко), — ВА­ ПЛІТЕ вимагає (требуєт — по-російськи) припинити «растлєніє» робітничо-селянського молодняка. Сьогодні про­ летарська література мусить «перешиковуватись» во ім'я «невідомих обріїв загірньої комуни». Вона мусить вийти з «яхидного» масовізму і стати на твердий ґрунт. Вона сьо­ годні піде до колишньої своєї мети, але по новому шляху. її організатор на цьому шляху — Вільна Академія.

Отже, єсть дві пропозиції, два «критерії». Першу про­ диктовано дрібною буржуазією — вона є занепад мистец­ тва. Другу — продиктовано молодою історичною клясою

— пролетаріятом — вона є культурний ренесанс.

Але як же так сталося, що тов. Пилипенко вніс першу пропозицію? Про це ми поговоримо в дальшому розділі.

VII. Р08Т 5СК.ІРТІШ, ЯКИЙ РОЗЧАРОВУЄ

«Не искушай меня без нуждьі».

Таким чином, ми мусимо тепер вияснити «причину всіх причин». Але раніш, ніж зробити це, дозвольте розчарува­ ти читачів. Справа в тому, що «наивеселішии критерій» спровокував нашого «незрівняного маестро» — Дон-Кіхота «невідомих обріїв загірньої комуни». Допіру він, виясняючи питання літературно-ідеологічних центрів, з властивою йо­ му ексцентричністю підкреслив, що єдиною легалізованою ідеологічною організацією може бути тільки ВАПЛІТЕ. Цією категоричною заявою він дав ще один козир у руку нашого партнера. Дозвольте тепер вибити й цей козир.

Отже ВАПЛІТЕ — сіль землі. ВАПЛІТЕ — історичний фактор. ВАПЛІТЕ — те пише. Словом, ВАПЛІТЕ не тільки імпозантний чинник на літературному бездоріжжі, але й якесь пугало, чортик. Так допіру одрекомендував Вільну Академію наш Дон-Кіхот. Отже, мусимо заспокоїти чита­ чів: нічого страшного нема. Нам треба було показати тіль­

ки, до чого може довести вразливу людину цей «наивеселі­ шии критерій». Ми знайшли за потрібне підкреслити, як розпалює «бойові, клясові» страсті така постановка питан­ ня. Звичайно, ВАПЛІТЕ мусить взяти на себе історичну ролю в розвиткові пролетарського мистецтва. Але в якому ви­ падку Вільна Академія буде претендувати на декретовану ідеологічну гегемонію в літературі? В тому випадку, коли, за пропозицією тов. Пилипенка, відповідні органи знай­ дуть потрібним декретувати існуючі літературні групи, як «громадські, масові, клясові, бойові організації, що захи-

щають інтереси свого громадського колективу своєю збро­ єю — мистецтвом». В цьому разі ми не мислимо собі, щоб пролетарська організація (а за таку вважає нас і тов. Пилипенко) не була декретованим ідеологічним гегемоном в літературі. Гегемоном не літературного стилю, а гегемо­ ном над мистецькими ідеологіями різних дрібнобуржуаз­ них угруповань.

Але справа в тому, що ми не Вапп, а «Вап» з «Літе», і ми розуміємо: літературною справою керують не вульгар­ ні марксисти, а витримана ленінська партія, отже і легалі­ зованих бойових організацій ніхто насаджувати не буде, себто ніхто не буде виходити з клясового критерія при ор­ ганізаційному розподілі літературних сил. А оскільки це так, то і єдиним ідеологічним центром (і в політиці, і в ми­ стецтві — і в чому хочете) с ніхто інший, як... компартія і її авангард. Цього ми ніколи не забуваємо, тому й органі­ зацію свою назвали — «Вільна Академія Пролетарської Лі­ тератури». Що це значить? А це значить, що в часи НЕП-у ми, як тактики, вважаємо за шкідливе ділити мистецтво на бойові клясові організації. Ми не назвали — «Пролетарсь­ ка академія», ми назвали — «Академія пролетарської літе­ ратури». Пролетарська, оскільки вона пролетарська, підмі­ нює собою партію, претендуючи на безгрішність — це раз. Подруге: фактом свого існування вона дає привід іншим соціяльним угрупованням вимагати своїх мистецько-ідео­ логічних центрів. Щождо «Академії пролетарської літера­ тури», то тут справа зовсім інша. Це академія не пролетар­ ська, себто не безгрішна, а та, що хоче стати пролетарсь­

кою. Це є місце учоби й заглиблення революційних пись­ менників в добу «передишки». Це є громадський інститут марксистської естетики. В цьому сенсі наша академія і му­ сить відограти історичну ролю. От чому сюди можуть по­ пасти і ті літератори, які вийшли з села.

Чуєте, Сергію Володимировичу? Розумієте, що це та­ ке? Це с стратегія переходового періоду в мистецтві. Отже одмовтесь, будь ласка, від «наивеселішого критерія». Не нервуйте нашого Дон-Кіхота, не розпалюйте «бойові, кля-

і страсті». Повірте нам, що ми таки поставимо вам то­ го «нерукотворного пам'ятника», якого обіцяли . в «Камо грядеши».

281

масовізм приймаємо, бо цей термін не має «просвітитель­ ських» традицій. Але прийнявши його, ми конкретизуємо це гасло так, як вимагає того дана соціяльно-економічна ситуація. Інакше кажучи, ми не забуваємо, що масовізм є політика. Справа навіть не в тому, як ми розцінюємо «письменників і сутрудовників художнього відділу стінга­ зет та рукописних журналів». Справа в тому, яким шля­ хом ми поведемо їх. Ми гадаємо, що цим «сутрудовникам» треба дати вихід у гуртки мистецької самоосвіти. Тов. Пилипенко вимагає для них «автономних» ідеологіч- но-клясових «бойових» центрів. Неможливість і злочин­ ність існування при диктатурі пролетаріяту кількох легалі­ зованих ідеологічно-клясових літературних організацій ми вже доводили. Дозвольте тепер припустити ще існування єдиного масово-ідеологічного центру, симпатизуючого пролетаріятові.

Хоч як вам обридло вислухувати всі ці заяложені істи­ ни, але ми не хочемо залишати жодного сумніву щодо на­ ших тверджень. Повірте: нам, романтикам, ще важче три­ мати себе кілька місяців на такій буденщині.

Отже, беремо масовізм у старій конкретизації, але під керівництвом чи то тов. Пилипенка, чи то тов. Лелевича.

Поперше: що таке мистецтво в культурно-клясифіка- ційному пляні? Це не що інше, як найвищий відсвіт куль­ тури. Таким чином, щоб показати цей найвищий відсвіт, для цього треба мати наперекір Шмітові й Пилипенкові багато «якісних» даних, для цього треба пізнати цей найви­ щий відсвіт чи то вогнем своєї надзвичайної інтуїції, чи то, маючи відповідний хист, — через велику культурність. Словом, ми примушені ще раз сказати: творити те, що на­ зивається мистецтвом, може не кожна людина, навіть не кожна культурна людина. Коли ж це так, то чи є рація збивати з пантелику сотні й тисячі малокультурних робіт­ ників і селян, запевняючи їх, що волею революції вони му­ сять одійти від своїх станків і плугів і утворити нове ми­ стецтво? Володимир Ілліч цього ніколи не думав. Найя­ скравішим доказом тому є його помітки до статті пролет-

культівця Плетньова, «куди й надсилаємо читачів». Мало того: з приводу масовізму він замовив спеціяльну статтю тов. Я. Яковлеву. От що написано в цій, зредагованій тов.

Леніним, статті:

Невже це піде на користь революції, коли з ти­ сячі кращих робітників-революціонерів, що по рівню своєму стоять вище робітника середняка, ми зроби­ мо артистів, клясове становище яких робить їх в ма­ сі чимсь середнім між босяком і дрібним буржуа і що їх тепер все більш захоплює стихія непу?

Такий погляд був на масовізм у мистецтві нашого вчи­ теля. Тов. Ленін не хотів із «кращих робітників» робити поганих артистів, «щось середнє між босяком і дрібним буржуа». Але звичайно, не треба і змішувати, як це робить тов. Пилипенко, мистецькі організації з лікнепами. Зро­ бивши за «теорією» Шміта всіх «сутрудовників стінгазет» мистцями, наш ідеолог ставить таке патетичне запитання:

—Хто зважить, що для розвитку культури важливіше

йкорисніше: праця десятків тисяч ліквідаторів неписьменности, чи праця академії наук?

Це, звичайно, метафізика, і людина, яка поважає себе, не буде робити таких протиставлень. Бо й справді: «що важливіше й корисніше»: чи ЦК партії, чи тисячі комгуртків. Хіба так можна ставити питання? (Ах, ні, «просвітите­ лі»: вічно вони поділяють неподільне! М. X.). А втім, при­ пустім, що «важливіше і корисніше» ліквідатори неписьменности. Але хіба це щонебудь доказує? Треба і справді бути ідіотом, щоб заперечувати існування і «важливість» лік­ непу. Справа ж іде не про лікнеп, а про мистецтво. Справа в

тому, що саме і ми хочемо зробити з Гарту і Плугу звичай­ ний лікнеп, з ухилом у мистецтво, а от ви, Сергію Володи­ мировичу, не хочете. І не хочете ви тому, що ви самі не зна­ єте, чого ви хочете. Як будуть ваші ліквідатори мистець­ кої неписьменности ліквідувати цю неписьменність, коли їхній керівник і вождь сам визнає, що в мистецтві він ні чорта не розуміє (ми цьому од душі віримо! М. X.). Біль­ ше того: ми, визнані вами «академіки», — ми ніколи не

візьмемось за таку відповідальну працю, як ліквідація ми­ стецької неписьменности, бо ми поважаємо себе. Треба

підвищити загальний культурний рівень маси, а ви нам пропо­ нуєте гратись «в бірюлькі». Не практик ви, тов. Пилипенко, і зовсім не розумієте, чого потребує маса. Не здібні ви бути нашим ватажком у культурній революції.

Такий один бік масовізму — і нашого, і московського. Але цей бік, до речі, кращий. Другий — це вже найсправжніша позолочена пілюля. Саме ця пілюля і викликала «найвеселіший критерій».

«Всі дороги ведуть до Риму». Так і тут: знову до ми­ стецтва. Отже, ще раз: мистецтво, як і всяка інша суспіль­ на категорія, є ідеологічна надбудова. Іншими словами: мистецтво є один із тих ідеологічних центрів, які так чи інакше впливають на свідомість суспільства, виховують його і, підвівшись з певної економічної бази, впливають і на останню. Але справа в тому, що цей ідеологічний центр

найменш за всі центри підлягає контролеві. Отже і втягу­ вати сюди широкі неоформлені-ідеологічно маси — зна­ чить ставити бар'єри не тільки цій (втягнутій) масі на путі її до соціялізму , але й тій масі, на яку перша буде вплива­ ти... Це завше може підтвердити здорова логіка. Коли ма­ са виявляє ту чи іншу активність, то завдання вождів цієї маси знайти цій активності вихід. Але вихід цей мусить відповідати культурному рівневі даної маси. У противно­ му разі існування вождів губить всякий соціяльний сенс. Все це особливо треба пам'ятати в часи непу, коли дрібно­ буржуазне оточення зі всією силою визначає свідомість кожного з членів суспільства, коли цьому визначенню під­ даються навіть культурні люди. Здавалось би, це така істи­ на, що про неї й говорити не варт. Але, на великий жаль, гарні істини якось хутко забуваються , тому й маємо на 9- му році революції сюрпризи, подібні до меморандуму тов. Пилипенка.

Коли ми говоримо, що в мистецтво не можна втягува­ ти широкі маси, то ми маємо на увазі перш за все селянсь­ ку, — ту масу, яка виховувалась у власницькій дрібнобуржу-

а з ній атмосфері. Це зовсім не значить, що цій масі не тре­ ба давати виходу в мистецтво, а це значить, що не можна її декретувати як ідеологічний центр. Не можна віддавати дітям (в найкращому випадку) виховувати дітей. Не мож­ на свідомо підставляти самому собі ніжку.

Московський масовізм в особі ВАППу має більш ви­ гідну позицію, ніж український. Там — ця «маса» має все таки деякий відсоток і справжнього індустріяльного пролетаріяту. Але оскільки це є все таки малокультурна маса, то й втягувати її в мистецтво дає ті ж несподівані наслід­ ки, які ми маємо у нас на Україні. Письменник — «масо­ вик», не маючи справжньої ідеології (ідеологія — це є ши­ рокий світогляд і світовідчування), в найкращому випадку ставить у своїх творах вбогу кінцівку, що зветься морал­ лю. В інших випадках він або підпадає впливам дрібно­ буржуазних письменників, або виробляє формалістичні пустячки. Можна собі уявити картину, як цей масовик ви­ ховує масу. Особливо печальна картина постане перед на­ ми, коли ми погодимось, що мораль без ідеології з одно­ го боку деморалізує читача, а здругого боку її використо­ вує дрібна буржуазія, придушуючи цією порожньою мо­ раллю критичний інстинкт живого суспільства. Таким чи­ ном, «масовик» проти своєї волі попадає в обійми еконо­ мічно-сильного куркуля, таким чином він творить волю столипінського отруба.

— Напостівцям (наповцям) інкримінувалась (пи­ ше тов. Пилипенко) недооцінка ролі селянства в революції.

Цілком справедливо. Але в яке парадоксальне станови­ ще попав ідеолог напостівства тов. Вардин, коли йому ін­ кримінувався уже селянський ухил. В яке парадоксальне становище попадає й тов. Пилипенко, який, не страждаю­ чи на «недооцінку ролі селянства», раптом приймає напе­ рекір Гартові (на московській параді пролетписьменників) тези тов. Вардина. Цим ми не хочемо робити «того порів­ няння, що кульгає», і зовсім не збираємося припрягати плужанського ідеолога до «ленінградської організації», як

він робить з нами, — ми цим хочемо сказати тільки, що обидва масовізми в їхній сьогоднішній конкретизації бе­ руть свій початок на одному грунті. Різниця між ними по­ рівнюючи маленька: український масовізм цинічніш, тому він і ясніш викриває природу цього привабливого гасла-

—Ясно й те (пише тов. Пилипенко), що зв'язок

знизовими літгуртками: робітничими, селянськими

ймішаними шкільними й червоноармійськими

я ставлю в неодмінний обов'язок кожної літера­ турно-громадської організації.

Курсив нашого блискучого публіциста. Але курсив страшенно пікантний. Як пам'ятають наші читачі, раніш Сергій Володимирович пропонував виходити з ідеологіч­ ного критерія при розподілі літературних сил, себто про­ понував дати кожній соціяльній групировці свій ідеологіч- но-клясовий бойовий центр. Тепер він цій «кожній літера­ турно-громадській організації ставить в неодмінний обо­

в'язок зв'язатися з робітничою, селянською й червоноармійською масою. Воістину перехитрив себе. Більшого аб­ сурду й придумати важко. Але що робити — масовізм у плужансько-напостовській репрезентації завжди заводить в коло протиріч всякого комуніста — будь то Лелевич чи то Пилипенко.

Що сьогоднішні масовісти мають однакову природу, це стверджує і той дружній союз, яким з'єднано московсь­ ких вапповців з Плугом: По вчорашній заяві тов. Пилипенка вапповці «не доцінюють ролі селянства», сьогодні, себто після поразки союзника, певніше тов. Вардина, плужанський ідеолог готовий уже «вапповців» обвинувачувати в тазаївщині. Але що це доказує? Тільки те, що тов. Пили­ пенко непевний союзник. Фактичний союз все таки існує, оскільки формальний існував... тижні три тому. Тов. Пили­ пенко виправдовує цей пікантний симбіоз (архипролетарська й архиселянська організації) такими твердженнями:

— Позиція Плугу уважалася людьми компетен­ тними за більш витриману й ясну.

Хто ці «компетентні люди» — ми не знаємо, щождо

иманости, ясности й вірности», то ця позиція і справді <<ВИ такою.Але це нічого не виясняє... крім того, що й

бУ Л п овці послідовно мусять прийти до «найвеселішого кри- ВаПія» Тов Пилипенко до нього раніш прийшов тому, що

оаїнська дійсність складніш за російську. Український асовізм взяв свою базу (несвідомо, звичайно) безпосеред- Мьо зі столипінського отруба, російський годується відсіля через деякі пересади. Ерґо - в умовах непу у даній його

конкретизації всякий масовізм є все таки масовізм. Отже, коли визначення мистецтва і «просвітительства»

були ідеологічними передпосилками до «найвеселішого критерія», то все це вкупі має своєю передпосилкою масо­ візм Ідея ваппо-плужанського масовізму в мистецтві і весь мемурандум виникли під натиском дрібнобуржуазної сти­ хії і є результат розгублености й капітулянства певної ча­ стини революційних діячів. Якнайкраще це підтверджу­ ють міркування тов. Пилипенка про славетну кризу.

289

— не значить переживати кризу творчости. Але в якому випадку? В тому випадку, коли це збочення знайшло нову

ідеологічну «точку опертя», інакше кажучи — коли це збо­ чення приведе творця в табір до цього часу чужої йому соціяльної групіровки. Але коли революційний письменник, пе­ реживаючи кризу світогляду, в ідеологічних позиціях, хіба криза ідеології не тягне за собою кризи творчости?

Отже криза ідеології с завжди криза творчости. Цьо­ го не розуміє тільки розгублений тов. Пилипенко. Правда, далі він уже й сам, як побачимо, говорить про кризу твор­ чости. Але це не тільки не рятує становища, навпаки — ще більш компромітує всі його засади.

Таким чином про кризу. Хто ж переживає цю кризу? «Деякі товариші». Але хто ж ці «деякі товариші»? Зі слів тов. Пилипенка, це всі «пролетарські письменники», які шу­ кають «дальших» від селянської кооперації «перспектив». Правда, він констатує, що творчість цих письменників «по­ глиблюється, шириться», але і це, на його погляд, не рятує становища: ноперше — ця «творчість відстає від культур­ ної свідомости й потреб читацьких мас», подруге — вона несе за собою «певні ідеологічні ухили». Здавалось би, та­ кий стан речей вимагає від нас тих чи інших екстраорди­ нарних заходів; здавалось би, наш прямий обов'язок — до­ помогти нашому письменникові так пережити кризу твор­ чости, щоб він все таки залишився на наших ідеологічних позиціях. Але за тов Пилипенком так виходить, що хоч криза ідеології є, та нам не треба звертати на неї уваги, бо письменник і «збочивши ідеологічно, все одно може бага­ то й гарно творити». Іншими словами — хай революційний

письменник шукає нової ідеологічно-клясової точки «опер­ тя», хай він «багато й гарно творить» для чужої нам соціяльної прослойки.

До більшого абсурду договоритись не можна. Ми пе­ реживаємо серйозний момент, — той момент, коли зі слів пана Донцова «заламується психіка Жовтня», коли зі слів його ж — «іде демобілізація революційного духа по ціло­ му фронту». Ми переживаємо неп — той період, коли ма­ ло загартовані елементи суспільства легко можуть загуби­ ти революційні перспективи. Невже ж ми будемо замовчу292

а ти серйозність моменту, невже ми не прийдемо на допо­ могу тому письменникові, що губить ці революційні пер­ спективи? Невже, нарешті, ми не скажемо вам, Сергію Во­ лодимировичу, що не авторові плужанського меморанду­ му говорити про відсутність у нас «комуністичних перспек­ тив». Хто бачить «дальші» горизонти, хто не хоче допусти­ ти молодих письменників до нової ідеологічно-клясової «точки опертя»? Ну? Організаційні пляни є результат ідео­ логічної кризи не якоїсь окремої особи, як це ви хочете ци­ нічно довести, кризи сьогоднішньої літератури, яка, зі слів ваших, робить у кращому разі «ідеологічні ухили». 1 коли ви одмахуєтесь від цього — ви тим самим штовхаєте на­ шу молоду літературу в обійми дрібної буржуазії.

Виходить, наш друг не розуміє серйозности моменту? Нічого подібного!

— Не тому не гаразд із творчістю (от бачите, уже й криза творчости єсть! М. X.), що організа­ ція погана, причини ... криються в загублених пер­ спективах революційного руху.

Більше того: далі тов. Пилипенко виясняє, чому саме загублено ці перспективи: мовляв, неп, соціяльне оточення і т. ін. Словом, намальовано досить таки непроглядну кар­ тину. Такими чіткими рисами малює її й пан Донцов (чи не з Донцова все це виписано?). Але що ж «натомість» да­ но письменникові? Чим же наш друг підтримав його? «Як же уникнути ідеологічних ухилів»? На це останнє запитан­ ня тов. Пилипенко твердо відповідає:

— Вони майже неминучі, бо викривати ці ухили досить

важко.

Словом, на запитання революційного письменника: «що робити»? подано таку відповідь: — як хочеш, «ухили неминучі», отже можеш шукати, значить, і нової ідеологіч­ но-клясової позиції. Більшої розгублености і уявити не можна. Кращого ліквідаторства — пошукати треба. Це вже воістину відсутність всяких революційних перспектив. Це — зразкова ідеологічна паніка. Але, може, тов. Пили­ пенко хоч якийнебудь вихід дає?

293

— Моя особиста думка (пише він) — ми довго ще плутатимемось у цих формулах, аж поки ре­ флексологія не допоможе, і до знайомства з нею й кличу.

Бачите, який вихід: рефлексологія! Яка іронія фортуни: революціонер-марксист, сконстатувавши, що в сучасному письменстві загублено революційні перспективи, пропонує вилікувати цю хворобу... рефлексологією! Коли б це пи­ сав не тов. Пилипенко, а «нєкто в сєром», ми найшли б цій пропозиції відповідне визначення. Але оскільки так рече наш друг, то ми йому порадимо тільки трохи полікува­ тись. Рефлексологія — річ непогана, але, на жаль, вона має таке відношення до революційних перспектив, як тов. Пи­ липенко до духу нашої епохи.

Але хто ж навіяв про «рефлексологію»? А навіяв її ні­ хто інший, як... (та буде вже вам про столипінські отруби! С. П.)... як сатана зі столипінського отруба. Побий мене цариця небесна, — він! Останній акорд плужанського ме­ морандуму, як не можна краще, підтверджує наше припу­ щення.

Колись тов. Пилипенко в час боротьби з «троцькізмом» обвинувачував нас у «троцькізмі». Сьогодні він хоче припряг­ ти до нас «ленінградську організацію». Трохи не по-товарись­ кому — але "що ж поробиш: така вже його вдача. Шкода тільки, що тов. Пилипенкові остаточно не везе. І не везе саме тому, що він ніяк не попаде, як то кажуть, в тон, що він жодної з цих опозицій не розуміє, і тому що... «Бог правду завжди виведе на поверхню».

Отже взято таку аналогію: «Вільна академія пролетар­ ської літератури» і «ленінградська організація» Але що ж таке ця «ленінградська організація»?

— З ленінградської організації, що в силу свого територіяльного становища одірвана від селянсь­ ких районів, не почуває їхнього тиску на себе, не зв'язана з приміським селянством родинними зв'я­ зками... виходила ота засуджена XIV з'їздом ком­ партії позиція, відси загублені перспективи даль­ шого революційного будівництва.

294

Тю-тю! Воістину — попали пальцем у небо! Умріть, Денисе, краще не напишете! Відкіля ви взяли, дорогий Сергію Володимировичу, таке визначення «ленінградської організації»? Чи не Шміт, бува, спровокував вас? Невже ви не читали відчитів останнього партз'їзду? Ну й визначення! Повірте: тов. Сталін за таку формулу не погладить вас по головці. Чи, може, вам «рефлексологія допоможе виплута­ тись»? От бачите: якби робили з нами по-товариськи, якби не намагались припрягти до нас Ленінграду, то й не прийшлось би червоніти перед товаришами плужанами.

А втім, «прошу пробачення у читачів за цей новий по­ лемічний відступ і вертаю до теми». Бо й справді: «широ­ чезна калоша» тут зовсім не при чому*.

Так як же трактував XIV партз'їзд позицію «Ленінград­ ської організації»? Перш за все він трактував цю організа­ цію не як організацію, а як верхушку організації. З чого ж виходила засуджена цим з'їздом позиція цієї верхушки? Се­ редній партієць, який уважно стежив за з'їздом, так гово­ рить: позиція ленінградської організації, себто недооцінка

ролі середняка, виходила не з одірваности від селянських районів, як думає тов. Пилипенко, а з багатьох, зовсім інших причин, також і з великого впливу на цю організа­ цію цих селянських районів. Справа в тому, Сергію Воло­ димировичу, що тут можна зробити таке припущення: Ле­ нінградські заводи й фабрики, розгубивши за час війни й революції кваліфікований пролетаріят, в час непу почали вбирати в себе з «приміських районів» селянство, яке й визначило до певної міри не тільки ідеологічний стан цих заводів, але й саму позицію «Ленінградської організації». От відкіля могла вийти ваша «засудженість». Іншими сло­ вами: коли б ми хотіли спекулювати на цій організації, то мали рацію так сказати: оскільки тов. Пилипенко так ро­ зуміє «позицію «Ленінградської організації», значить він тим самим підтримує цю ж таки «верхушку». До цього ж можна б було додати ще й те, що «Ленінград» страждав на масовізм, подібний плужанському.

*) Між іншим: Хай Савченко й Загул ще діють, на них ще прийде час. М. X.

295

Але — «кожне порівняння кульгає», і справа тут зов­ сім не в цій «позиції».

Тов. Пилипенкові треба було тільки поставити нас у ніякове становище перед партією. І коли це не вдалося йо­ му, то в цьому ми зовсім не повинні. Справа тут у тому,

що таке тлумачення «позиції Ленінграду» відповідає орга­ нізаційним плянам нашого друга. Воно відповідає тому повітрю, що легеньким весняним вітерцем летить зі столипінського отруба. Таке тлумачення потрібне було йому для того, щоб ще раз підкреслити «необхідність існування» ма­ сової автономної спілки селянських письменників. Потріб­ не, нарешті, для того, щоб похвалитись «паїньками» — се­ лянськими письменниками і поглузувати з... революційних, яким «не видно дальших перспектив».

— Сталість, не нервовість, твердість (пише тов. Пилипенко) твердість бува тоді, коли ясна мета, ясні перспективи (а як же! М. X.). Все це звичайно тоді, коли воно збудоване на твердому ґрунті со- ціяльно-економічному (а як же! М. X.), на широкій громадській базі, — ось це в Плузі є (а як же! М. X.), а в пролетарських українських нема.

Так таки й нема? Чого це, дозвольте спитати, нема: от­ руба? Отруба «дєйствітєльно» нема, але за соціяльну базу ми беремо ідеологію пролетаріяту і відповідне комуністич­ не оточення, а за економічну — елементи соціялістичного будівництва. І нервуємось ми не тому, що не маємо відпо­ відної бази, а тому, що тов. Пилипенко, замість підбадьо­ рити революційних письменників, глузує з них: мовляв, не мають соціяльно-економічної бази, і таким чином штов­ хає їх у ворожий табір. Ми нервуємось тому, що тов. Пи­ липенко, хоч і обіцяв допомогти пролетарському мистцеві, «як комнезам індустріяльному пролетаріятові», але замість такої допомоги преподносить комбінацію з трьох пальців. Ми нервуємось нарешті тому, що тов. Пилипенко револю­ ційний плужанський молодняк веде до куркуля, до того «твердого грунту», де «непу мета» і де на цю «ясну мету» надіто дуже сумнівне «кільце». Але яке ж то «кільце»?

— Це — кооперація (пише наш друг) в усіх її найрізнородніших формах. Вона є основою й те­ мою селянської літератури, витісняючи теми збройної горожанської війни. Тому й ідеологічних ухилів у плужан менше: найближчі перспективи ре­ волюційного будівництва ясні. Інша річ, коли б поспитати їх про перспективи дальші (курсив ме­ морандуму).

Таке от «кільце»: кооперація. Звичайно, кооперація — річ непогана, але в тому випадку, говорить тов. Сталін, коли її ув'язано з усією радянською системою, коли з нею зв'яза­ но дальші перспективи, коли вона є нерозривний елемент соціялістичного будівництва. Але коли кооперація не має «дальших перспектив», коли вона «витісняє теми (скажіть, будь ласка, яка ненависть до тем! М. X.) горожанської вій­ ни», то не тільки дозвольте взяти її під сумнів, але й доз­ вольте запитати: з чого ви радієте, шановний Сергію Во^ лодимировичу: чи з того, що куркуль має «твердий соці- яльно-економічний ґрунт», чи з того, що йому «ясні пер­ спективи», чи з того, що він хоче одірвати кооперацію від соціялістичного будівництва? Ну?

Так от яка це «автономія»! Пробачте, в таку «автоно­ мію» ми вам не віддамо ваш же таки «плужанський» мо­ лодняк. Ви пишете: «пролетарському письменникові гір­ ше». Це так. Але коли ви пишете: «поруч кооперації по­ стає величезна проблема соціялістичної державної промисловости», то ми ще раз переконуємось, що ви не розумі­ єте змісту нашої кооперації і не знаєте її місця. Ви говори­ те не про нашу кооперацію, яка не може стояти «поруч» соціялістичного будівництва, а тільки в ньому, — ви має­ те на увазі глитайський «каператив». У противному разі для вашої кооперації «теж не ясні б були «дальші перспек­ тиви».

Такі от пікантні тлумачення кризи ідеології й творчости. Але що вони таке, самі ці тлумачення? Це не що інше, як привід до кризи ідеології й творчости. Тов. Пи­ липенко каже, що «проблему організації» літературних сил