М.Хвильовий Твори в 39т. т4

Европацький і ... раптом змовк. — Словом, — заспокоїв­ шись, промовив він, — ви і тепер не думаєте підтримати

Але тов. Европенко-Европацький не вгомонявся. Він кричав, що я «затикаю рота футуристам», що я «замазую гріхи Остапа Вишні», що я і т. д. і т. п. Нарешті ця розмо­ ва мені обридла, і я примушений був розгорнути ту ж та­ ки «Нову Генерацію» й по пунктах доводити своєму спів­ бесідникові, що «єдина серйозна розвідка», як рекоменду­ ють фурористи свій «труд» про нашого популярного гумо­ риста, в кращому разі є звичайнісінька собі претензійна халтура і що, значить, переводити на неї папір нема рації. Переконати тов. Европенка-Европацького, звичайно, не вдалося. Отже, щоб на мене не було нарікань, що я, мов­ ляв, «затикаю рота футуристам» і замазую «гріхи Остапа Вишні», — отже саме для цього я й виношу на суд читачів свій, коли так можна висловитися, диспут з тов. Европен- ко-Европацьким.

1. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВІЙ СЛОВНИК»

«...тим то, на нашу думку, пролетарські кола українського суспільства повинні засудити ре­ акційну мовну практику Остапа

Вишні».

Ол. Полторацький

— Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький. — Ми почнемо не з словника, а з першого абзацу:

—«З Вишнею сталося так, — пише Полторацький,

—як колись із миром, коли солдатська маса прого­ лосувала за мир своїми ногами, хоч він і не був ще схвалений офіційно. Так само і з Вишнею — читач

проголосував за нього своїм попитом, а критика й досі не встигла констатувати — чи є він корисний для сучасности, — а чи ні».

—Пашквіль! — сказав я. — І на радянську пресу і на

читача.

Мій співбесідник аж рота роззявив.

—Що ви кажете?

—Що я кажу? Та те ж, що чуєте, камраде. Чи не поін­ формуєте мене, з якого року Вишня почав друкувати свої гуморески? З 1921? З 1921! Виходить, що мало не за десять років діяльности «короля українського тиражу» не найшло­ ся жодного більшовика, який би «встиг сконстатувати, чи є

він, Вишня корисний для сучасности чи ні»? В и х о д и т ь т і л ь к и в і д П о л т о р а ц ь к о г о м о ж н а п о ч и н а ­ т и і с т о р і ю с п р а в ж н ь о ї р а д я н с ь к о ї п р е с и ? Це вже, знаєте, ваш «морфолог» дуже далеко плигнув, так би мовити (за Плехановим), «левее здравого смьісла». І ви

Вишню? Робфаківець, студент, селянин, червоноармієць, робітник... автор «монографії» про робітника говорить?

Тов. Европенко-Европацький розгорнув «Нову генера­ цію» й прочитав:

— «Твори Остапа Вишні є одним із перших засобів українізувати, напр... робітника».

— Так от, за вашим новоявленим виходить, що наш читач на протязі тих же десяти років голосував за Вишнею не головою, а... «ногами». Як вам подобається ця хоробрість?

Тов. Европенко-Европацький спантеличено подивився на мене й раптом півником підскочив:

часу, поки вами ніхто не цікавиться. Тепер вами почина­ ють цікавитись — отже скоро щезне й хоробрість. І пиха, звичайно. І балакучість. «Болтун подобен маятнику», гово­ рить той же Кузьма Прутков, «того й другого надо вста­ новить».

— Це пункт не головний, — раптово міняючи тон, ска­ зав мій співбесідник. — Ми цей пункт можемо викреслити. Давайте перейдемо до словника.

— «Цей словник, — пише Полторацький, — як відомо, є словник глибоко-народній (себто словник Остапа Вишні — М. X.). Отже, — продовжує він, — мовна практика Остапа Вишні є мовною практикою реакційною».

Що ви на це скажете?

— Коли ми тут маємо справу, — сказав я, — з ілю­ страцією до обов'язкової детермінації елементарної логіки логікою «лівою», себто коли автор не вважає «глибоко-на­ родній словник» справою реакційною і все таки говорить своє «отже», то це безконсеквентна глупота. Коли ж «мор­ фолог» (Полторацький називає себе «морфологом» — М. X.) серйозно думає, що користуватися з глибоко-народньо- го словника і саме так, як ним користується Вишня (з при­ стосуванням до мас) значить бути «реакційним мовним практиком», то це вже ... так би мовити, «же ву прі» від «культури примітивізму» пана Донцова, себто від крават- ко-фабричного европенківського хатянства.

—Докази?

—Будь ласка! Заперечуючи «глибоко-народній» слов­ ник, який словник протиставляє Вишниному словникові ваш «морфолог»? Словник «стовідсоткового учня Северяніна» М. Семенка? Так? Так! «Морфолог» твердить, що

тільки «Семенків словник, веде читача за собою»? Тіль­ ки «Семенків словник, — твердить морфолог, — «виразно

500

показує нам, що він, словник, є функція загального ідеоло­ гічного спрямовання поета, яке й дозволило Семенкові стати в лави поетів Жовтня»? Так? Так! Який же це Семенків

Чи може ви маєте на увазі северянинські «еротези-поези»? Га?.. І ви хочете, щоб я друкував пропагандиста такої пар-

ник, про европенківську спробу зробити з практиків цього словника «реакціонерів», про спробу зробити реакціоне­ рів з таких практиків глибоко-народнього словника, як, скажімо, Беранже, Д. Бєдний, як, скажімо, нарешті В. І. Ленін.

Чи не скажете мені, коли жив Беранже? Той Беранже, що з такою погордою виголошував, що він «простолю­ дин» ('^е 8ііІ8 уііаіп, еі ІГЄ8 уііаіп")? На початку XIX сторіч­ чя? А чи відомо вам, тов. Европенко-Европацький, що французький робітник і досі в кишені своєї блюзи носить мініятюрні збірнички пісень Беранже? Чи може і там крити­ ка «не встигла сконстатувати чи є він корисний для сучасности чи ні»? Саме за сто років? Чи може й там забули звернутись до Полторацького? Правда, один із знавців єв­ ропейської літератури говорить, що «в критиці й істориколітературних оглядах, в оглядах, що кокетують високомі- р'ям не гірше за псевдоклясичну школу, ми частенько на­ дибуємо на черстві й холодні рецензії про «реакційну» по­ езію Беранже», але хіба ці «монографії» пишуть не ті ж са­ мі паничики, що «простолюдин» їх так висміював? Пам'я­

501

— «Наш паничик Юда вроді —

Простеляється, як кішка, вигинається, як змій...

Та чому ж його, біг мій, ми цураємося трішки?».

Беранже цурався паничів-европенків, паничі-европенки цуралися його. «Але народні маси залишились вірними своєму старому другу, поету-плебею». І через 100 років. От вам і «глибоко-народній» словник.

— Чого ви вчепились за Беранже? — зупинив мене тов. Европенко-Европацький. — Чому ви не скажете про Д. Бєдного?

— Можу сказати і про мовну «практику» Д. Бєдного.

— «Язьік его произведений», — пише про Д. Бєдного Ухмилова, — грубьій, дерзкий, снижающий позтический стиль, унаследованньїй от поззии прошлого, об'являющий поєдинок «тонкому мастерству», — так же по душе позту-массовику, как и язьік самой массьі».

— Почекайте, — скрикнув мій співбесідник. — А ми встигли сконстатувати чи є він корисний для маси, чи ні?

—«Д. Бедний, — пише та ж таки Ухмилова,

—создал школу массового искусства. Его читатели — его ученики. Зто неграмотньїе, малограмотньіе робкорьі, начинающие писатели, безвестньїе автори, коллективного народного творчества. Они не создали себе имени ни в газете, ни в литературе и, может бьіть, и не создадут, но они уже вьшолняют определенное дело — они осуществляють великие планьї нашего строительства».

502

—Розумієте тепер, чим корисна для маси мовна прак­ тика Остапа Вишні?

—Чого ви вчепились за Д. Бєдного? — знову зупинив мене тов. Европенко-Европацький. — Чому ви не скажете про Леніна?

— Можу сказати й про мовну практику Ільїча.

— «Я знаю только то, — говорив Володимир Ільїч, — что когда я вьіступал в качестве оратора, я все время думал о рабочих и крестьянах, как о своїх слушателях. Я хотел, чтобьі они поняли меня. Где бьі ни говорил коммунист, он должен ду­ мать о массах, он должен говорить для них».

—Так то ж комуніст, — ображено заявив співбесідник, —

ами ж художники. Не буде ж користуватись сучасний росій­ ський письменник глибоко-народнім словником, скажімо, Турґенєва.

зав я, — «не только читал, но и перечитьівал не раз Тур­ ґенєва». Очевидно, глибоконародній словник цього русько­ го письменника Ленін не вважав за реакційний.

—Ну, добре, — погодився мій фурорист. — Ми і цей пункт викреслимо. Це просто помилка. Хіба ви не пам'ята­ єте, що писав Полторацькии в своїй другій «монографії», саме в «літературних засобах»? Він писав: «пригадаймо та­ кож Ленінову думку «об очистке русского язьїка». Отже, як бачите, Полторацькии не проти «глибоконароднього слов­ ника», — це він просто помилився. Він проти тієї системи українізації дітей, що її пропонує Вишня. Вишня пише: «матері, говоріть українською мовою і ваших діточок ніко­ ли не прийдеться українізувати» (том І, ст. 170), а Полто­ рацькии твердить, що це спрощенство, некультурність, ре­ акція. На якій підставі? А просто без підстави. Що ви на це скажете? Та?

—Коли «монографію», — сказав я, — саме в такому вашому пляні буде збудовано — я її охоче надрукую окре­ мою брошурою.

503

— Ага, — радісно скрикнув тов. Европенко-Европаць- кий. — Нарешті впіймались... Тільки для чого це ви пере­ смикуєте? Полторацький пише:

— «Мова Остапа Вишні на сьогодні вже в куль­ турному відношенні є нижчою за мову сьогодніш­ нього аграрного робітника колгоспу, що знає «ди­ ференційований пай», «колективізацію» і т. д.»,

а ви тлумачите його протест проти «глибоконароднього

— Поперше, — сказав я, — навіщо тут згадано «колек­ тивізацію»? «Морфолог» хоче підкреслити, що в творах Остапа Вишні нема навіть такого слова, як «колективіза­ ція»? Коли це так (а інакше полторацьку фразу і не можна тлумачити), то це вже, так би мовити, «морфологічне» шарлатанство. Крім мініятюрок, написаних спеціяльно за колектив (як от «У колехтиві», «От задача», тощо), в тво­ рах Вишні, як відомо, слово «колектив» досить таки ча­ стенько зустрічається. Подруге, як розуміти це «і т. д.»? Під «і т. д.» очевидно, треба розуміти «С т є в у к л ю»? Так? Потрете, щодо «диференційованого пая».

От уже воістину запаморочення від «лівих» «неуспіхів». В творах Остапа Вишні (і саме при бажанні) можна найти кілька сотень таких слів, як «диференційований пай»? Мож­ на! В чому ж тоді справа? А справа тут не тільки в стра­ шенному бажанні поговорити «вченими» словами, а і в тих лівих загибах, що їх речником виступає той же таки бала­ кучий фурорист.

— «Через три роки дев'ять місяців, а за кращих умов — місяців через 35, а то й раніше, — пише Полторацький, — село стає центром с.-г. проми­ словосте, що не буде відрізнятися чимсь особливо від міста. Стан продукційних сил — усуспільнені

504

машини, обумовлені ним відносини у виробничому процесі — робітники соціялістичних заводів (зер­ но або металь) — будуть однакові в місті й у кол. селі. Ясно, що такий стан соціяльно-економічної бази призводить до того, що не буде психологіч­ ної різниці між мешканцями кол. села й міста».

Як вам подобається таке твердження, тов. Европен- ко-Европацький? Чи не скажете мені, де тут «лівий» загиб переріс у правий? Не скажете? Так тоді я вам скажу.

Що за три роки й 9 місяців, «а то й раніш» всю Украї­ ну буде колективізовано — в цьому ніхто не сумнівається, але що за ті ж таки 3 роки й 9 місяців, «а то й раніш» село «не буде відрізнятися чимсь особливо від міста», що за ті ж таки роки не буде ніякої «психологічної різниці між меш­ канцями кол. села й міста» — в цьому ми не тільки сумні­ ваємось, але й вважаємо пропаганду таких «ідей» за глибо­ ко шкідливу пропаганду куркулячого підбрехача. Чому са­ ме куркулячого підбрехача? Тому, що Полторацький гово­ рить нісенітниці? Нічого подібного! Тому, що він те, т. зв., «кол. село», що в ньому ще буде точитися клясова бороть­ ба, те «кол. село», що в ньому буде ще чимало куркулячих підголосків, те кол. село, що культурно стоятиме багато нижче за город, — саме це село він хоче зробити (принай­ мні ідеологічно) цілком незалежним (нема ж «психологіч­ ної різниці») від пролетарського міста. Чи не замах це на селянську бідноту й середняцтво, які ваш «морфолог» ду­ має через три роки й 9 місяців залишити без диктатури пролетаріяту (про яку ж тут говорити диктатуру, коли село незалежне від міста)? Чи не визирає із-за цієї тези обличчя знахабнілого, позбавленого прав «культурного» глитая, який мріє, коли не сьогодні, то хоч завтра стати біля державного керма? Що ви на це скажете, тов. ЕвропенкоЕвропацький? Розумієте тепер, відкіля цей «диференційова­ ний пай»?

— Це вже знаєте, політика, — промовив мій збентеже­ ний співбесідник, — а я в політиці, можна сказати, профан.

505

Так що, про це давайте покинемо. Припустім, що Полторацький і справді не довів, що Остап Вишня має «негатив­ ний словник» (я готовий і ці промахи викреслити), але слу­ хайте його далі.

— «На жаль, наш багатотиражний автор (себто Остап Вишня — М. X.) кілька разів висловлює та­ кі думки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки на культурницькі заходи сучасности. Коли не помиляємось, ми зібрали всі філологічні висловлювання О. Вишні, що є в чотирьох томах його «усмішок». На щастя, їх не так багато — всього два. В 3 томі ми маємо усмішку «Вольовий спосіб», а в 2-му — «Про ініціятиву».

Що ви на це скажете?

— Як бачите, з «негативним словником» ваш хуторист провалився. Але, провалившись на словникові, він почи­ нає шукати філологічних «філософувань на високі матерії». Отже подивимось, які це «філософування».

Поперше, чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Евро- пацький, що ваш «лівий друг», поставивши собі за завдан­ ня за всяку ціну «угробити» Остапа Вишню, трошки, коли так можна висловитись, заплутався: з одного боку, він за­ певняє, що Остап Вишня «кілька разів висловлює такі дум­ ки, які ніяк не можна кваліфікувати інакше, як апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки», а з

«всього два» рази? Так? Так! А тепер давайте перейдемо до цих думок. Першу висловлено де? В гуморесці «Вольовий спосіб»? Так? Так!

— «Як треба кваліфікувати згадану гумореску,

— пише Полторацький, — коли в одміну від на­ шого автора зважати, що українізаційні комісії ро-

блять корисну й потрібну справу, українізуючи ру­ сифікованих і вимагаючи від полтавчан, щоб вони стали українцями. Адже ми зобов'язуємо всіх слу­ жбовців, у тому числі й полтавчан, здавати певні іспити».

Що Полторацькому треба давно вже зробити «переключку на голову», як йому це не раз радив Остап Вишня

— в цьому ніхто не сумнівається. Але чи не помічаєте ви, тов. Европенко-Европацький, що за вищенаведеною цита­ тою ховається той же таки політикан із табору захеканої українізації? Що Остап Вишня говорить у своїй гуморесці «Вольовий спосіб»? Він говорить, що українізація річ пре­ красна, але з горе-українізаторами, що тероризують «справ­ ну жінку» Марину, яка розмовляє доброю українською мо­ вою, що з горе-українізаторами, які тероризують робітничоселянські маси «вольовими способами», вольовими спо­ собами, що ведуть до старих гімназіяльних метод, «вольо­ вими способами» саме даній Марині безперечно непотрібни­ ми, — з цими українізаторами треба боротися. Що гово­ рить «морфолог»? А «морфолог» говорить, що така поста­ новка справи є постановка протиукраїнізаційна, що робіт- ничо-сел.янські маси (Марина ж образ) треба віддати на глум отієї ж таки з а х е к а н о ї українізації. Словом, постановочка, можна сказать, на «ять». Далі.

— «Коли наш автор (себто, Остап Вишня — М. X.), — пише Полторацький, — стає на її захист (себто, на захист тієї ж Марини — М. Х.),змонтовуючи мотив полтавчанки з мотивом українізова­ ного росіянина (себто, не робітника росіянина, можливо навіть не чиновника-росіянина, а звичай­ нісінького собі харківського міщанина — М.Х.), якого пропустили на іспиті, хоч він знав усе на­ стільки поверховно, що забув усі правила, повер­ таючись з іспиту — тоді стає зрозумілим, що Остап Вишня стає на захист тих, хто стоїть саме

за — мову «маминої циці» в противагу тій мові, що її культивує хоч би й радянський укрлікнеп».

Давайте, друже, покличемо на допомогу елементарну логіку. Українізованого харківського міщанина, «який усе знав настільки поверховно, що забув усі правила, поверта­ ючись з іспиту» — цього міщанина горе-українізатори «про­ пустили на іспиті». Марину, що цю мову знала н є п о - в е р х о в о і тільки не знала «вольового способу», го­ ре-українізатори не пропустили. Остап Вишня стає на за­ хист Марини, себто на захист не тільки робітничо-селянсь­ ких мас, але й на захист тих радянських метод народньої освіти, що рішуче відкидають всякий непотріб. На захист яких метод стає фурорист? А саме тих, що від них і звіль­ нив нас Жовтень. Але сіль справи і не в цьому. Сіль спра­ ви в тому, що, за Полторацьким, наш «укрлікнеп» ці доре­

в е р х о в и х » з н а в ц і в у к р а ї н с ь к о ї м о в и , т и х « з н а в ц і в » , що з а б у в а ю т ь її, п о в е р т а ю ч и с ь з і с п и т у » , і в и г а н я ю т ь з у с т а н о в « с п р а в н и х ж і н о к М а р и н » , я к и м н е с и л а р о з і б р а т и с я в « в о л ь о в и х с п о с о б а х » . Ну, знаєте, тов. ЕвропенкоЕвропацький, це вже... звичайнісінький собі наклеп.

— Ну, добре, — промовив мій трохи розгніваний спів­ бесідник. — Я і це викреслю. Цю думку і справді не можна кваліфікувати, як «апологію войовничого наступу антикультурної мовної думки». А що ви скажете про другу?

— Себто, про ту думку, що в гуморесці «Про ініціятиву»? Про ту фразу, що за неї з таким задоволенням ухо­ пився ваш хуторист? Так і тут же не обійшлося без того таки літературного шахрайства (давайте називати речі їх власним ім'ям). Гумореска, як ви бачите, висміює наших горе-кооператорів, тих, що їздять аж у Персію за непо­ трібними селянам «килимами чи чалмами» й не бачать, як у них під носом «кооперативні яйця тухнуть». «Місцева іні-

ціятива», — кінчає Остап Вишня, — «штука хороша», — й тут же додає: — «химерне слово, а без його ні в сільраді, ні в кооперативі не можна. Сказати — «почин» — по-про­ стому дуже». Саме на цій останній фразі й вирішив спеку­ льнути «морфолог»: як так, пропаганда «мокроступів» замість «кальош»! Як так... і т. д. і т. п. А пропаганда тут, як бачи­ те, тов. Европенко-Европацький, от яка. Що говорить О. Вишня? О. Вишня говорить: хоч Персія, себто «ініціятива», себто «поняття, якого не можна висловити українською мо­ вою», — «штука дуже хороша», але... але як же він далі продовжує? Але перш за все, далі продовжує він, треба дати раду «почину», себто «поняттю» домашньому, себ­ то тим «кооперативним яйцям», які «тухнуть». Так при чо­ му ж тут кальоші?

Мій співбесідник похилився в зажурі (в невимовній над­ звичайній зажурі) й, похилившись, промовив:

— Що ж, — промовив він, розвівши своїми функціо­ нальними руками, — очевидно, прийдеться викреслити весь цей розділ. Саме про словник. Та я й, по правді, не особли­ во сумую, — додав він. — «Пророблена нами робота», го­ ворить Полторацький, «не є достатня: безперечно словник Остапа Вишні потребує критичної, к у л ь т у р н о ї ана­ лізи з боку лінгвіста». Отже, некультурну аналізу я й не ду­ маю дуже гаряче захищати.

—Але почекайте, — сказав я. — «Наше завдання було

втому», говорить далі ваш «морфолог», «Щоб виявити соціяльний еквівалент вишниного словника». Далі він заявляє, що «замовляла» й «позитивно сприймала мову й мовні тен­ денції Остапа Вишні — це — 1) відстала безкультурна ма­ са селянства, 2) українське, вірніше малоросійське міщан­ ство, що плекає народницькі мовні тенденції, 3) на робітни­ чі кола, що українізуються, мовні тенденції Ост. Вишні мо­ жуть вплинути лише негативно». «Тим то», кінчає свою думку Полторацький, «пролетарські кола українського су­ спільства повинні засудити реакційну мовну практику Оста­ па Вишні».

Яка це «реакційна мовна практика» — ми вже бачи-

ли. Це саме та практика, що ніяк (рішуче ніяк!) не в'яжеть­ ся з «мовною практикою» сучасних сопливих хатян. Тепер дві слові щодо «замовлення».

Коли не забули, тов. Европенко-Европацький, Полторацький заявляв, що «твори Остапа Вишні є єдиним із пер­ ших засобів українізувати, напр... робітника». Тепер він го­ ворить, що «мовні тенденції« (не і д е о л о г і я — М. X.) на робітника можуть вплинути негативно. Отже скажіть, як це одне з одним пов'язується? Коли робітник українізу­ ється саме через твори Вишні, тоді значить, «мовні тенден­ ції» вишниних творів на нього впливають позитивно? Так? Так! Коли ж мовні тенденції вишниних творів на робітни­ ка впливають негативно, тоді очевидно і твори Остапа Вишні не можуть бути «одним із перших засобів українізу­ вати, напр., робітника». Так? Так! Як же назвати таку послі­ довність? Не знаєте? Ну, і я не знаю.

Припустім тепер, що Остапові Вишні давала «за­ мовлення» і «відстала безкультурна селянська маса», але при чому ж тут «малоросійське міщанство, що плекає на­ родницькі мовні тенденції»? Коли це і де це «м а л о р о- с і й с ь к є міщанство, міщанство якоїсь гопаківсько-шарова- ристої петлюрівської «вернигори», яке завжди говорило жар­ гоном, — коли це і де це воно плекало «мовні тенденції» гли-

боко-народнього словника»? «Же ву прі парле ву франсе»?

— Та я ж сказав вам, що ми цей розділ викреслюємо,— мало не скрикнув тов. Европенко-Европацький. — Пере­ ходьте, будь ласка, до другого.

2. «У ОСТАПА ВИШНІ Є СВОЯ ТЕХНІКА КОМІЧНОГО»

«Нас не цікавитиме нижче техніка комічного О. Вишні з погляду ч и с т о ї техніки».

Ол. Полторацький

— Ні, — сказав тов. Европенко-Европацький. — Ми

почнемо не з «техніки комічного», а з такого от обурення:

— «Якась обов'язкова детермінація ідеології шлунком і гонораром», — пише Полторацький. — «Якесь ставлення до письменника як до утриман­ ця держави. Психологія кокотки, від літератури, рантьє в умовах існування зберкас і українбанків».

Що ви на це скажете?

— Поперше, я спитаю вас, яким твердженням Вишні викликано цю гарячу філіпіку?

—Твердженням, що «найголовніше для письменника

—гонорар».

—Ну, так от, — сказав я. — Щоб цілком зрозуміти, чого так обурився ваш фурорист, треба ознайомитися зі змістом тієї гуморески, що з неї вирвано вищезгадане твердження. Гумореска ця зветься «Письменники» і висмі­ ює вона головним чином саме той футуризм, що його нев­ далим апостолом і виступає Полторацький. Більше за це

—гумореска висміює (в гонорарному сенсі) саме того х у-

т о р и с т а Ґ е о Ш к у р у п і я , я к и й н е щ о д а в н о на­ п и с а в н а ц і о н а л і с т и ч н и й т в і р п і д н а з в о ю «Ж а н н а-б а т а л ь й о н є р к а». Це щодо того, чого так обурився Полторацький. Тепер по суті.

Ви, тов. Европенко-Европацький, теж вважаєте, що ра­ дянський письменник не є «утриманець» пролетарської дер­ жави ? Теж? А чиїм же тоді, на вашу думку, «утриман­ цем» має бути пролетарський письменник? Закордонного капіталу? Чи саме таку свідомість радянського письменни­ ка ви вважаєте за «психологію кокотки від літератури»? Ну, знаєте, коли так, то з такою «філософією» ви ще довго бу­ дете наближатись до радянської влади. З такою «філосо­ фією» ви далеко не одійдете від «вільного, незалежного ху­ дожника» Сергія Єфремова, що, використовуючи славетно­ го «держвидавівського коня», в той же час ніяк не хотів визнати себе за «утриманця» пролетарської держави.

— Чого ви чіпляєтесь до мене? — перелякано озир­ нувшись навкруги^ скрикнув тов. Европенко-Европацький.

— Хіба це я говорю?

— Значить, ви й цей абзац викреслюєте?

— Звичайно, викреслюю. 1 викреслюю тому, що це ж...

не головне. Головніше от що:

— «Остап Вишня до тварин ставиться, як до лю­ дей, — пише Полторацький. — І цим засобом теж користується, як дотепом: «І засвітилися у воро­ ної кобили очі і прошепотіли радісно уста її: «только утро любви хорошо, хороши только роб­ кие первьіе встречи». Ми далекі від «ізячної» ліри­ ки Надсона й не хочемо ображатися за таке па­ плюження поета. Але чи не виглядає також дуже проречисто й оце низведення вищих емоцій люди­ ни, викликаних еротичною первоосновою, до фізі­ ологічних потреб тварини»?

Що ви на це скажете?

— Що ж тут говорити? — промовив я. — «Остап Виш­ ня до тварин ставиться, як до людей»? Як до людей. Ви не погоджуєтесь? Не погоджуєтесь. Ну, як же йому ставитись? З ломакою? З голоблею по спині? І вас, тов, Европенко-Ев­ ропацький, карючить те, що кобила (між іншим, ця коби­ ла з прекрасної незабутньої поеми про тварину, що до неї може рівнятись хіба тільки єсенінська «песнь о собаке»),

— і вас карючить, що кобила цитує непоганий надсоновський вірш? Так? Ну, коли так, то значить і ви, камраде, недалеко втекли від вищезгаданої «ізячної» лірики.

Шкода тільки, що біда і не в цьому, не в «ізячній ліри­ ці», — біда в тому, що ваш «морфолог» проповідує звичайнісенький собі ідеалізм, і біда в тому, що ви цього ідеаліз­ му ніяк не бачите. Що це за «вищі емоції»? «Робкие первьіе

цікавить, але, на «лівий» жаль, не так, як Полторацького, в о н а м е н е ц і к а в и т ь с а м е з «погляду ч и с т о ї те- х н і к и», і тому я примушений позбутися спершу «техніки» морфологічної.

— «Безсумнівний успіх наведених дотепів, —пи­ ше Полторацький, — які завжди викликають за­ гальний утробний регіт авдиторії (ми були прису­ тні при читанні цих дотепів на вечорі в київсько­ му інгоспі й могли спостерігати їх вплив на авдиторію) — є успіх, що межує з успіхом триповерхо­ вої лайки, порнографічної листівки, похабної анек­ доти. Лише глибоким внутрішнім цинізмом і карамазовщиною віє від наведених дотепів».

Коли не брати вищезазначених дотепів (припустім, що ми з ними вже ознайомились!) і повірити Полторацькому, що вони дійсно такі, якими він їх нам рекомендує, то що ви, тов. Европенко-Европацький, підмітили за рядками цієї нової філіпіки? Чи не бачите ви за рядками цієї філіпіки нахаб­ ного обличчя того ж барчука-хлестакова, що його ви вже ба­ чили? І справді: яка самоупевненість і який безмежний ци­ нізм! Студенти київського інгоспу сміються, а Полтораць­ кий заявляє, цей їхній «загальний регіт» — регіт з «триповер­ хової лайки, порнографічної листівки, з похабної анекдоти». Саме це твердження ви рекомендуєте передрукувати і розпов­ сюджувати в десятках тисяч екземплярів? С а м е і ви д о ­ д е р ж у є т е с ь т і є ї д у м к и , щ о н а ш е с т у д е н т с т в о с т о ї т ь н а т а к о м у н и з ь к о м у к у л ь т у р н о м у рівні, щ о й о г о м о ж е р о з в а ж и т и т і л ь к и « т р и п о в е р х о ­ ва л а й к а» й «п о х а б н а а н є к д о т а»? Пробачте, але в цьому твердженні я бачу новий пашквіль хутуристичного фалстафа, і це я вам зараз доведу.

Які дотепи кваліфікує «морфолог», як дотепи трипо-

верхової лайки? Які дотепи викликали загальний регіт на вечірці в інгоспі? їх чотири: 1) «писатиме, сказав батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу», 2) вийде, було, батько на вулицю за клуню: — «Гнатко, а йди но сюди! що ти то, шеймин хлопець, понаробив? — то, татку, макети», 3) «коли дитина замислиться й сяде на го­ лому місці, хіба йому дадуть як слід подумати? Зразу ма­ ти пужне: — а де ж ото сів ти, сукин сину? Нема тобі мі­ сця за сажем»? 4) «наука, скажете, така штука, що її дава­ ти кому чи сприймати без штанів навіть краще: більша площа сприймати». От і всі ці 4 дотепи, що на них спеку­ лює «морфолог». Спекулює? Так!

Справа дуже ясна. Справа в тому, фурорист ніяк не хо­ че (можливо й не може) відрізнити порнографії від здоро­ вого гумору. Для нього, скажімо, шкурупієвська патоло­ гічна «жіноча задниця під ковдрою» — це шедевр інтелі­ гентного вислову, але от здорові «мужицькі» дотепи... не Вишні, а славетнього світового гумориста Рабле він розці­ нює, як порнографію.

— «З цих звуків Ґарґантюа веселішав, здригався... сурм­ лячи задом (в руському перекладі — «баритонально попукивая»). Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні? Або це: «Тепер я міг повернутись на правий бік і з вели­ чезним задоволенням випорожнитись. Поливав я так енер­ гійно, що привів в надзвичайне здивовання маленьких лю­ дей, які, догадавшись по моїх рухах, в чому справа, розбі­ глись, тікаючи від потоку, що летів з мене з страшним шу­ мом і силою». Відкіля це, тов. Европенко-Европацький? З Вишні?

Перший приклад я взяв з геніяльного Рабле. Другий — з не менш геніяльного Свіфта. Такі приклади я можу про­ довжувати до безконечности, коли додам до Свіфта й Ра­ бле, скажімо, Сервантеса, Боккаччіо, Франса чи то ще яки­ хось двох славетних світових письменників. Отже скажіть мені, чим дотепи О. Вишні «порнографічніші» за дотепи хоч би того ж Рабле? І отже скажіть мені, яке треба мати на­ хабство, щоб шпурляти в наше студенство вищезгаданим пашквілем?

514

— Але, почекайте, — промовив тов. Европенко-Евро­ пацький. — Чому ви не зупинитесь ще на «інфернальній філософії пуза та геніталій».

— «Парле ву франсе»? Будь ласка!

— «Ми зустрічаємо в нього (себто в Вишні) якесь послідовне зниження людини до становища твари­ ни. Саме отим стиранням різниці між людиною та твариною, підкресленням скотських рис людини якоюсь інфернальною філософією пуза та геніта­ лій віє від тої системи розглядати людей, як тва­ рин».

Так пише Полторацький, і тут же ілюструє свою дум­ ку: «двигуни тут звуться так — оришка, вустя, ванько, пилип; регулятор (людина) з такими ж приблизно назвами». Ілюстрації, що й говорити, вдалі, але нещастя в тому, що «інфернальний філософ геніталій» не розуміє, що Остап Виш­ ня в атмосфері ідіотизму селянського одноосібного індивіду­ ального господарства інакше людей і не може розглядати. Тут «техніка комічного» у Остапа Вишні переростає в «тех­ ніку» глибоко-трагічного, і претензійний «морфолог», коли б він менше «жевупрікав» «інфернальними філософіями ге­ ніталій», — він би побачив, що Остап Вишня прислужився не тільки українізації, але й, головним чином, колективіза­ ції, показуючи «двигунам» і «регуляторам» їхнє безвихідне становище в безперспективному індивідуалізованому селі.

— Та це ж не головне, — сказав тов. Европенко-Евро­ пацький. — В розділі другому за головне можна вважати кінець.

— «Як видно, — пише Полторацький, — із вели­ кої кількости дотепів, можна категорично ствер­ джувати, що з перших хвилин свого літературно­ го стажу Остап Вишня хворіє на майже безперерв­ не запалення надкісниці. Такими дотепами можна розважати хіба нічних вартових. Нас цікавить у

515

техніці комічного, як первооснова її, засіб знижен­ ня, що несе на собі, як відповідне соціяльне наван­ таження — матеріялістичний в гіршому розумінні підхід до життя й до людини. Таке зниження ха­ рактерне саме для людини з низькими смаками й почуттями».

Що ж ви на це скажете?

— На цей кінець другого розділу? Що ж тут говорити? Коли справа дійшла до «надкісниці», то, мабуть, таки до­ бре припікає Вишнин «матеріялістичний підхід до життя й до людини» тендітних естетів із дрібнобуржуазної «київ­ ської естетичної студії». І справді: такий Вишнин дотеп, як дотеп про колишній князівський будуар, себто про сьогод­ нішню хату-читальню («колись княжата плодились, а тепер там свідомість плодиться»), такий дотеп нашим хуторо-ха- тянам, звичайно, не подобається, бо тепер же їм в цих бу­ дуарах плодитись не можна. Такий Вишнин дотеп, як до­ теп про «позолоту» «золотого хреста», що на неї «птиця Господня» кладе «купочки біленькі», себто наводить «анти­ релігійну пропаганду», — і такий дотеп маминькиним син­ кам не до вподоби: вони, звичайно, за «свободу вероісповеданій», але не можна ж так знущатися з церкви! Такий Вишнин дотеп, як дотеп про свиню: «свинею зветься така людина (стій! стій! не туди заїхав. Отак завсігди, як про свиню почнеш, так когось із знайомих і згадаєш»), — і та­ кий дотеп «інфернальний філософ геніталій» схвалити не може, бо він прекрасно знає, про кого мова йде. Проти та­ кого «матеріялістичного підходу до життя й до людини» він завжди буде повставати й буде твердити, що це не є культурна «техніка комічного». З в и ч й н о , в и ш у к авши в 4 - х т о м а х «усмішо к», одну-дві, три у м і ш к и», що в і д н и х п о з б а в л я є т ь с я а в т о р при перевиданнях, — в и ш у к а в ш и т а к і д в і - т р и м і н і я т ю р к и ч и т о д в а - - т р и я к и х с ь п о д і б н и х в и р а з и , щ о б п р и х о ­ в а т и с в о ю с п р а в ж н ю с о ц і я л ь н у і с т о т у , « м о р ­ ф о л о г и » б у д у т ь н а ц и х у с м і ш к а х ч и т о

н а ц и х в и р а з а х е н е р г і й н о с п е к у л ю в а т и , а л е ц е з о в с і м н е з н а ч и т ь , щ о ї м в д а с т ь ­ с я о б ш а х р а ї т и с у ч а с н о г о ч и т а ч а , с а м е т о г о ч и т а ч а , щ о д о н ь о г о в о н и з т а к о ю н е в и м о в н о - п р е т е н з і й н о ю п о г о р д о ю ста­ в л я т ь с я . « Т а к и м и д о т е п а м и » — п и ш е П о л - торацький, — « м о ж н а р о з в а ж а т и х і б а н і ч ­ н и х в а р т о в и х » . Хіба не відчуваєте ви, тов. ЕвропенкоЕвропацький, за цією бойкою фразою, — хіба не відчува­ єте ви тут постаті поміщицького синка, що для нього «нічні вартові» — це не більше, як хлопи, хами, бидло? Справа, отже, не стільки навіть у Вишні, скільки в сучасно­ му читачеві — в студентах київського інгоспу, в нічних вартових, в тих робітниках, які легше всього українізують­ ся на Вишниних «усмішках«. Справа в тих, що їх «морфо­ лог» вважає за бидло, за хамів, за порнографів, за амато­ рів «триповерхової лайки». Велика соціялістична револю­ ція, революція новітнього «чумазого» висунула й своїх «чумазих» письменників. Увійшли ці письменники в життя не з елегантними жестами піжонів з хлистиками, не з лекси­ конами «інтелігентних» слів недоучки якоїсь провінціяльної гімназії, не з хатянськими краватко-фрачними хутуристичними «поезами», і не «зниження» вони принесли з со­ бою, як запевняє вас Полторацький, а саме «матеріялістич­ ний підхід до життя й людини». Погодитись, що смаки й почуття цих читачів і письмеників «низькі», значить не тільки розписатися в своїй малограмотності, але й зроби­ ти необережний крок: саме ця фраза й видає з головою ав­ тора її, саме ця фраза й свідчить, що в особі Полторацького ми маємо не дуже близьку пролетаріятові, коли так мож­ на висловитись, людину.

— Словом, — звернувся я до свого співбесідника, — ви, очевидно, і цей розділ викреслите? Так? Коли так, то да­ вайте перейдемо до 3-го.

Тов. Европенко-Европацький похмуро мовчав.