М.Хвильовий Твори в 39т. т4

Гарт і Плуг, Де запанував вульгарний марксизм, вірний по­ засвідомий слуга нашого ворога.

Що вульгарний марксизм у нашій українській мистецкій дійсності має коріння на столипінських отрубах, це по­ казує хоч би та ж спорідненість його з просвітою, рідною мамою куркуля. Але будемо говорити конкретніш.

Перш за все про тов. С. Пилипенка, як ідеолога масовізму.

У свій час ми, висловлюючись вульгарно, взяли його «на арапа»: не знаючи добре, як він визначає мистецтво (а нам це треба було знати, бо в визначенні лежить мистець­ ка ідеологія), ми, добре продумавши всю мистецько-гро­ мадську ситуацію, голосно заявили, що він розуміє його «як методу будування життя». Таким чином, ми викликали його на відвертість.

І що ж? Ми не помилились. Він хоче «пізнаючи — бу­ дувати». Тут характерна «невеличка» поправочка, цей ма­ ленький дефіс між «пізнаючи й будувати». Не маючи в со­ бі сміливости цілком одкинути «пізнання», він додає до нього красиве «будування», але не в тому сенсі, що його ми тлумачили в своїх попередніх статтях, а з метою, як потім вияснилось в особистих із ним розмовах, зробити таку формулу:

—«Мистецтво є метода пізнання — будування життя». Справа тут, звичайно, не в словах, не в термінах, а от

учому: не треба плутати понять і не треба вносити попра­ вок до ясної марксистської формули. Ми ж добре знаємо, що ховається за цим «будуванням». Про це нам Пилипенко не раз казав:

—Літературою (він має на увазі художню) зветься і вивіска на Держвидаві, і афоризми на паркані, і вірші в «уборній».

Отже ця невинна «поправочка» по суті робить ухил у ліквідацію мистецтва. А оскільки це так, то і продиктова­ но її тим же таки куркулем.

Або візьмім таке твердження:

— «Ніякої кризи революційної літератури немає».

158

В той час, коли мало не всі пролетарські мистці б'ють­ ся над проблемою, як вийти з тупика, куди зайшла ревлітература, коли вони ніяк не найдуть відповідної атмосфе­ ри, ш.о в ній вони б узяли ставку на якість, у цей час Пили-

й тут не без злощасного потенціяльного буржуа: це він диктує такий текст, бо саме в його інтересах це знамените «на щипке все спокойно».

Або ще візьміть таку логіку. З одного боку, тов. Пилипенко кричить, що «попутницько-буржуазний табор» пі­ діймає голову, а з другого — пише:

— «Водночас ми виставляємо гасло єдиного ра­ дянського фронту в формі української федерації ра­ дянських письменників Гарт, Молот, Жовтень, Плуг, Ланка та інші»

Три-чотири роки тому може й доцільна була така ор­ ганізація. Але тепер, коли навіть Петрушевич стоїть за ра­ дянську владу, ця ідея викликає величезний знак запитан­ ня.

товку куркуля.

Але покиньмо товариша Пилипенка й дамо слово йо­ го учням.

Перше за все зупинимось на Кияниці. Хоч він і дуже коректно говорив про нас, але факти й почуття громадсь­ кого обов'язку примушують і його віднести до послідов­

«Життя й революція», — мусить панувати конкурен­ ція. Але яка конкуренція? Не традиційна ж європей­ ська, покищо буржуазна з вільним простором і роз­ витком для всяких ідеологій у літературі».

159

От вам, так би мовити, шедевр підходу до справи. Невже можна щось краще придумати, щоб остаточно скомпромітувати нашу критику. За Кияницею, виходить так:

— Тільки в нашому Союзі нема «вільного простору для розвитку всіляких ідеологій», бо буржуазія на цю спра­ ву дивиться зовсім інакше.

Ми не знаємо, що спровокувало тов. Кияницю на таке твердження, але мусимо таки довести до його відома: «в Европі ніякого «вільного простору нема». Не можна ж брати всерйоз якихнебудь пацифістів-літераторів, типових попутників буржуазії. Щождо таких письменників, як Сінклер з Америки або Бехер з Німеччини, то будьте спокійні:

— їм дають такий «вільний простір», який «обхватом» своїм рівняється приблизно марксистському «обхвату», марксистській підготовці наших почтенних критиків-масо- виків.

Отже, ми зовсім не здивуємось, коли той же Зеров бу­ де глузувати з Кияниці: він на це має повне право. Шкода тільки, що цей виступ будуть трактувати, як виступ проти «робітничо-селянської молоді».

І справді, як усе це дешево, як усе це відстало, як усе це, нарешті, безграмотно! Невже наші літмасовики дума­ ють, що демагогією про «свободну торговлю» вони збуду­ ють нове мистецтво? Невже це секрет, що Зеров, говорячи про конкуренцію, просто передав слова тов. Бухаріна?

Ну навіщо так недалеко й так скандально підходити до серйозної справи!

Але, звичайно, Кияниця нас все таки не зрозуміє, бо вже надто слабенький його марксистський багаж. Бож по­ слухайте цей безпардонний уривок із його творчости:

«Він ((Могилянський) навчає молодь, що для того, щоб стати грамотним марксистом, треба вистудіюва­ ти клясичну англійську політекономію, німецький фі­ лософський ідеалізм, бо й сам Маркс на цьому вихову­ вався.

Ви, може, думаєте, що Кияниця дякує Могилянському за цю пораду? Нічого подібного! Це він говорить з іроні­ єю. Бо, на його погляд:

«І без підготовки, за програмою Могилянського, молодь зможе стати остільки з марксистського боку свідомою, щоб розпізнати клясовий підхід Могилян­ ського».

Що це таке? Де й коли ми живемо? Хто це пише? В той час, коли по всіх галузях нашого будівництва ми беремо ставку на якість, цей безпримірний муж намагається повер­ нути нас до 17 року! Хто це? Учень 3-ої групи радянської школи чи і справді критик? Далебі, ми червоніємо від со­ рому перед тим же Зеровим, бо Кияниця, здається, член тієї партії, до якої належимо й ми.

Отже, очевидно, і, на жаль, не Кияниці судилося ви­ правляти «помилкові тези Хвильового», для цього ми ра­ димо притягти більш марксистськи-грамотних людей.

Але справа не в Хвильовому, справа в вульгарному марксизмі, фундатором якого в умовах української дійсности є тов. Пилипенко. Справа тут у тому, що цей «марк­ сизм» має свої соціяльні коріння, що його продиктовано куркулем.

Але покиньмо Кияницю: ясно з ким ми маємо діло, і як ми мусимо ставитись до його критичних етюдів. Давай­ те ще, хоч на хвилинку, зупинимось на другому учні Пилипенка. Ми говоримо про С. Щупака.

Цей товариш, на радість, менш наївна людина. Але й він демонструє ту ж відсутність знайомства з мистецтвом, як і інші його однодумці. С. Щупак «все .прекрасно знає» (його любима фраза), і він, здається, не претендує на ролю дослідника європейських просторів. Шкода тільки, що й він шкодить молодому мистецтву і саме своїм писарським підходом до справи. Щупак гадає чомусь, що без писарів пролетарська література ніяк не обійдеться, і це його під­ штовхує на утворення своєї власної групи.

Ми, звичайно, нічого не маємо проти того, щоб і цей товариш приймав активну участь у мистецькому рухові, навпаки, раді будемо такому доброму сусідству. Але ми ставимо вимогу:

— Ти хочеш мати справу з мистецтвом — іди, «добро

пожаловать», можеш бути й не художником, але ти мусищ бути знавцем мистецтва. Отже, мандруй до книгозбірні, ді­ ставай відповідну літературу й вивчай цю галузь. Бо для мистецтва писарів не треба.

Щоб не бути голословним і не сумніватись у писарсь­ ких здібностях тов. Щупака, посилаємо читачів до його

дам? Нагадує? А нам от вона нагадала статтю Луначарської з журнала «Октябрь», де описано вражіння від наради пролетписьменників:

«Нет, зти люди положительно неугомонньї, — ска­ зала ярая сторонница Воронского, взглядом ища у меня сочувствия и пожимая плечами».

Чи не намацує ваше вухо деякої співзвучности в цих слівцях: «сторонница» й «симпатики»?

—«Ах, что вьі говорите, София Ивановна, — сказала

.дама приятная во всех отношениях и всплеснула руками».

—Далебі, «Анна Григорьєвна» тов. Щупак, ми цілком серйозно говоримо. «Да поздравляем вас: оборок более не носят: на место их фестончики».

—Що ви кажете! — скрикнула Луначарська, а за нею і

Щупак:

«Вот послушайте, — говорит Демьян Бедньїй своим прекрасним остроумньїм язиком. Так ясно и про­ сто. Никаких споров. О чем тут спорить? Разве для каждого не несомненно, что только поворот человечества к коммунизму в зтом смьісле даст ему настоящую победу над рабством необходимости. И напраженньїй взгляд массьі (цебто пролетарських письмен­ ників) сверкает стальной решимостью».

Чуєте, — «стальной решимостью», бож усе «так просто и

ясно», навіть плакати хочеться від «умилення». Такий же точнісінько підхід до складних проблем мистецтва ми зу­ стрічаємо й у тов. Щупака.

— «Той, хто стає на новий організаційний шлях Хвильового, той мусить підписатися і під «Камо грядеши».

Який це організаційний шлях? Де це Щупак чув про нього? Чи не від дами «приятной во всех отношеннях»? Не плужанин — а прямо тобі кумушка!

Хоч наша лопанська столиця і не дуже до столиці по­

тими ж «симпатиками». Ніхто вже тепер не сумнівається, що Хвильовий у своїх памфлетах має дві сторони: одна безсумнівна — це критика масовізму, і друга, як дехто ка­ же, — «парадоксальна», що за неї покищо може відповіда­ ти сам Хвильовий: це — теза про азіятський ренесанс. Оче­ видно, оскільки в одній книзі зійшлися такі тези, остільки прихильники нового організаційного шляху (а такий єсть, тільки не такий, яким він здається «Пролетарській прав­ ді») не обов'язково мусять «підписуватися й під «Камо грядеши». Ми гадаємо, що й тов. С. Щупак, як і всякий толковий писар, розуміє це, але він не міг інакше сказати, як сказав, бо всі його виступи зводяться до того, що єсть якісь «прихильники», єсть якісь «симпатики», хтось комусь стоїть в опозиції і т. д., і т. п. Словом, він хоче пограти й на себелюбстві дурачків, які не розкумекавши в чому спра­ ва, забунтують проти «загірних комун», і підуть у симпа­ тики до Щупака. Хай на нас не ображається голова київсь­ кого Плугу, але ми йому не довіряємо й у його ідеологіч­ ній клясифікації літературних груп. Бож він так недавно агітував за співробітництво з тими, кого сьогодні він від­ носить до «найправіших кіл». Не думаємо також, щоб він «погнушався» і ненависними йому панфутуристами... коли б вони пішли до нього в «симпатики». А взагалі, скажемо

так:

— Який сенс у тому, що Щупак «довіряє молодим си­ лам», коли від цього довір'я дуже мало користи?

Такий другий учень вульгарного марксизму, але й він по суті в лабетах глитая.

І тому зовсім нема нічого дивного, що поспіх проле­ тарського мистецтва для літературних масовиків полягає в тому «діловому календарі», де під рубрикою «історичні по­ дії» поставлено й день народження Хвильового. Нічого не­ ма дивного, що якийсь Ф. Я. з газети «Пролетарська правда» таку наводить критику:

«О. Копиленко, тепер це вже видно, не просто ви­ падкова, бліда зірка в якомусь другорядному сузір'ї. Це — справжня зоря першої величини, і то зоря з са­ мостійним світлом!»

Може, для задрипанок О. Копиленко і є зоря «першої величини й то з самостійним світлом», але для нас він гар­ ний письменник, який подає надії. І потім: навіщо «бить стулья»? І потім: навіщо робити ведмежу послугу молодо­ му мистецтву? Добре, що Копиленко тільки посміявся з цієї рецензії. Ну, а що якби він «возомпил о себе»?

От до чого доводять гасла вульгарного марксизму. І коли Шмигельський скаржиться в тій же «Пролетарській правді», що не знає, за ким йому йти, ми його розуміємо і співчуваємо йому. З одного боку, він читає газетну заміт­ ку, з якої довідується про асиґновку державою мільйона карбованців на видання усього Л. Толстого, з другого — йому пропонують покинути вивчання англійської політеко­ номії, бо й без неї ми можемо розпізнати клясовий підхід Могилянського. З одного боку, він чує, що Жеромський за свій «більшовицький» роман «Перед весною» одержав від президента Польщі прекрасну віллу, з другого — йому втлумачують, що талант — це вигадка «Олімпу», і цього та­ ланту розумний політик ніколи не буде задобрювати на бік своєї кляси, бо справжня художня література це та, що на паркані.

Наші «критики» не хочуть розуміти такого простого й давно відомого факту:

Лопе-де-Веґа написав у свій час більше в сто раз, ;ж усі взяті вкупі сьогоднішні пролетарські письменники. Отже, було що читати, було й чим задовольнити потребу итача. Але він, Лопе-де-Веґа, був талант, і тому його чита­ ли і тому він зробив для своєї кляси стільки, скільки ми в с і разом, очевидно, не зробимо.

Наше завдання підготовити відповідний ґрунт і відпо­ відну атмосферу, що в ній і виросте наш, хоч би малень­ кий Лопе-де-Веґа. Бо, як показує дійсність, тільки він вико­ нає в мистецтві історичну ролю, тільки він дасть для своєї кляси те, чого ця кляса вимагає.

Отже, резюме:

З кризою пролетарської літературної творчости намі­ тилась уперта боротьба за існування цієї ж таки пролетар­ ської літературної творчости. Найлютішим ворогом проле­ тарського мистецтва є ідеологія зі столипінських отрубів. Робота її невидимих аґентів зробила вже своє діло. Вуль­ гарний марксизм є продукт цієї роботи. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня, як актуальні­ ше питання.

Молода українська інтелігенція сьогодні є прихильник радянської влади. В боротьбі двох сил вона приймає ак­ тивну участь, але не як цілком ізольована організація, а як до певної міри диференційована група «сили покликаної лі­ квідацією старого ладу». Частина з неї, менш витримана, пішла за вульґарним марксизмом.

Розділ «Дві сили» скінчено. Тепер ми перейдімо до деталізації деяких моментів, не зовсім ясних нашим чита­ чам. Ми вважаємо за потрібне з'ясувати, нарешті, що ми розуміємо під психологічною Европою, як ми дивимось на формалізм, яким нас докоряють і т. д. Ці питання не менш цікаві, а тому й дозвольте перейти до дальшого розділу.

цебто воно, не будучи пролетарською клясою, має тенден­ ції зробитись нею.

А чи можна цю формулу прикласти й без усяких засте­ режень до всього селянства й до того ж в умовах нової економічної політики?

Оскільки ми вступили в фазу «непу», оскільки ми не ставимо перед собою завдань великого капіталу — експлу­ атувати й, нарешті, спролетаризувати цю дрібно-буржуаз­ ну прослойку, остільки ми даємо широкий простір для розвитку цієї ж таки дрібної буржуазії. Іншими словами:

— Ми не тільки не розоряємо маленького хазяйчика, навпаки — дбаємо, щоб, він, якомога безболізно пережив період накопління багатств.

Отже, говорити в даних конкретних умовах про селян­ ство, як про потенціяльний пролетаріят, доводиться дуже й дуже обережно. У всякому разі куркуля треба завжди виділя­ ти й відносити до потенціяльного буржуа.

І коли тов. Пилипенко не хоче цього робити, то він тим самим приймає вульгарний марксизм. В цьому й «за­ рито собаку».

Проте ми гадаємо, що й доводи другого прихильника масовізму мають те ж саме коріння. Ми говоримо про одного з видатніших українських громадських діячів.

В 6—7 числі журналу «Життя й революція» вміщено було дискусійну статтю за назвою «Ще слово про Европу». Автор її тов. Ол. Дорошкевич. По суті — це перший ви­ ступ серед наших опонентів, що на нього, коли б ми й хо­ тіли, то не мали права відповідати з жартівливим тоном. Дорошкевич підійшов до поданих нами думок цілком сер­ йозно, як і належить поважній людині.

Але чи погоджуємось ми з його корективами? Звичайно,ні! Більше того, його статтю ми розцінюємо,

як найсильніший удар по наших засадах.

Отже, поспішаймо викрити помилки нашого поважно­ го опонента. Хай пробачить нас тов. Дорошкевич, але ми завжди були тієї думки, що відомий афоризм — «еггаге пи- т а п и т Є5І» можна прикласти до кожної людини, а, зокре­ ма, і до нього.

168

Статтю свого супротивника ми розбиваємо на дві ча­ стини. Перша — це та, де він цілком погоджується з нами, і до речі, зовсім не по заслузі вихваляє Хвильового ( не скажи Хвильовий того, що сказав — сказав би хтось ін- ш ий), це та частина, де він розбирає нас, як «обличителів», просвіти. В другій частині статті наш опонент сам бе­ ре на себе ролю «обличителя»... але вже нашого роман­ тизму, нашої неспроможности накреслити дальші шляхи розвитку української літератури. Так чорним по білому й

написано:

— «Усі його (Хвильового) заклики до психологіч­ но-художнього та інтелектуального прийняття Европи я вважаю лише за ліричний рефрен».

Звичайно, було б великою помилкою гадати, що ми намагаємось одрапортувати за Цезарем: «Прийшов, поба­ чив, переміг!» Коли вже притягувати історію, то ми ско­ ріш уподобляємо себе Катонові Старшому, який усі свої промови кінчав цим знаменитим:

— «Треба обов'язково зруйнувати Картагену».

Але не зайвим буде й з'ясувати в якій мірі наші закли­ ки були «лише ліричним рефреном» і чи то й справді вся наша патетика була свідком нашого ж таки нерозуміння Европи, поданої антитезою до позадництва.

Тепер, коли просвіту на деякий час і до певної міри де­ зорганізовано, — тепер ми не боїмося визнати, що перша фаза боротьби характеризувалась, висловлюючись термі­ ном Семенка, наголосом на деструктивний момент.

Що це значить?

Це значить, що всю нашу увагу було сконцентровано на емоціяльному боці справи. Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить таки дискредитованих, му­ сять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, і пішла наша нестримна й, на перший по­ гляд, наївна лірика.

Але чи значить це, що й від усієї нашої установки «одгонить тим же етичним критерієм»?

169

Не думаємо. Справа тут трохи простіша: тов. Дорошкевич наш тактичний прийом прийняв за «чисту монету», його збентежила патетика, яка, коли її взяти в абстракції, являється по суті плодом недозрілого розуму. «Масовий» критик, вихований на уманських спрощеннях, побачив у нашій установці найсправжнішого чорта з ідеалістичного пекла, а київський ерудит не повірив нашій силі й захви­ лювався, що ми, мовляв, загубили соціяльний критерій. Бо

ісправді:

—Та дівчинка, яка виступала на київському диспуті, одверто рекомендує Хвильового, як агітатора за «Европу в лакових ботиках».

—А Дорошкевич? Хіба він не приховав такої рекомендації між рядків своєї статті?

Отже, дозвольте сказати:

—Переказувати своїми словами елементарний матеріялізм — заняття не завжди й не зовсім цікаве. Хіба не кра­ ще було б коли б одні, як от «масові» критики, взяли й пере­ читали абетку комунізму, а другі, як от Дорошкевич, пові­ рили нам на слово, на їйбогу, що ми сяк-так, а все таки ро­ зуміємось у марксизмі.

Автім, — «нет худа без добра», як говорить російська революційна література, що її радить нам згадувати наш опонент (до речі: це зовсім жарт). Дуже цікавим парадок­ сом прозвучала колись відповідь придуркуватого Кіндермана: «із комуністичної літератури я читав Достоєвського

йТолстого». Не тільки наші супротивники, але й не всі прихильники поданих нами тез як слід уявляють собі, з яким вантажем підуть вони організовувати молоде мистец­ тво на тих ділянках, де переможено просвіту. Отже, з від­ повіддю одному з наших опонентів стикається початок дальшої, так би мовити конструктивної, фази боротьби.

Що ж таке ця психологічна Европа, яка так лякає Дорошкевича?

Мистецтво є не тільки метода пізнання життя, але й — в іншому пляні — ідеологічна надбудова. Таким чином, оскільки ми маємо справу з мистецтвом, остільки й торка­ ємось схеми марксистських надбудов. Іншими словами:

170

— Коли ми, припустім, беремо Ніцше, його «Мог§епгбіЬе» і зустрічаємо такий рядок із ригведи: «єсть багато вранішніх зір, які ще не світили», то, щоб вияснити сенс присутности в цій книзі індійського гімну, нам доведеться увійти в лябіринт факторів, які розташувались за триде­ в'ять земель від свого економічного базису.

Ми нарочито навели такий «плутаний» приклад, що­ би сказати:

—«Олімп» цілком розуміє плужанських писарів, які ніяк не втямлють, де загубила кінці так звана психологіч­ на Европа.

Історичний матеріялізм, як відомо, ніколи не відхиляє психологічного фактору. Навпаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському жит­ ті. Так що саме це слово «психологія» не таке вже страш­ не, особливо тоді, коли боязкі люди будуть частіш розгор­ тати абетку комунізму:

—Відтіля вони узнають, що цей загадковий і непри­ ступний їм фактор є не що інше, як жива людина, з її ми­ слями, з її волею, з її хистами.

Таким чином, залишається ще притягти елементарну

житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, оче­ видно, історію робить не тільки економіка, але й живі лю­ ди.

Ми хочемо сказати те, що говорив Енгельс: «Політичний, правовий, філософський, літера­

турний, художній розвиток і т. д. беруть в основу економічний базис. Але вони впливають один на од­ ного й на економічний базис».

Проте які ж це живі люди? Як ми конкретніш розшифру­ ємо цей термін?

Двигуном історії є, як відомо, так званий «змінний сто­ сунок» — людина-природа. Інакше кажучи, ми маємо спра­ ву з боротьбою громадської людини проти природи. От­ же, те живе творіння, що його ми ототожнюємо з психо­ логічним фактором, і є по суті громадська людина. 171

І коли ми говоримо про психологічну категорію, яка «виштовхує людськість із просвіти», то, очевидно, і маємо

справді: Гамлети, Дон-Жуани чи то Тартюфи були в мину­ лому, але вони є і в сучасному, були вони буржуазні, але вони є і пролетарські, можете їх уважати «вічними», але вони будуть і «мінливі». Таку кокетливу путь держить діялектика, коли блукає в лябіринті надбудов.

Тут ми, нарешті, стикаємось з ідеалом громадської лю­ дини, яка в своїй біологічній, ясніш психо-фізіологічній, основі вдосконалювалась протягом багатьох віків / є влас­ ністю всіх кляс.

В цьому сенсі ми нічого не маємо проти того, щоб Леніна порівняти з Петром Великим: як той, так і другий належали до одного типу громадської людини й саме іде­ ального, що його нам дала Европа. І імператор римської імперії Август, і мислитель буржуазії Вольтер, і пролетар­ ський теоретик Маркс — всі вони в цьому сенсі подібні один до одного.

Це зовсім не значить, що кожний з них, взятий в кон­ кретному оточенні в конкретний час, буде міжклясовим явищем. І той, і другий, і п'ятий служили своїй клясі. Але поскільки їхня служба, піднімаючи культуру їхньої ж кляси, викликала розвиток нових сил, що характеризують по­ няття прогресу, що мусіли прийти їм на зміну й часом бу­ ли їхнім антиподом, остільки між Леніном і Петром Вели­ ким можна поставити знак тотожности. І піп Лютер, і ро­ бітничий ватажок Бебель належать до одного типу євро­ пейської громадської людини. І той, і другий, і п'ятий, і де­ сятий не відривались від своєї соціяльної бази, але всі во-

нИ були двигунами історії у пропорції того ж таки «змінно­ го стосунку». Стан їхнього інтелекту і вдачі дорівнювався даному соціяльно-економічному й політичному ладу. Цей клясичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуаль­

вілізацію і відкрив перед нами безмежні перспективи. Це

— доктор Фавст коли розуміти його, як допитливий людський дух.

І зовсім помиляється Шпенґлер: він везе на катафальку не Фавста, а «третій стан», бо доктор із Вюртембергу безсмертний, поки існують сильні, здорові люди.

— Ага... так от про що ви говорите! А чи нема, тут, у вас, ідеалізму? — Подивимось:

Перша цитата з Мерінґа: «історичний матеріялізм ніколи не відхиляє дії ідейних сил».

— Друга цитата з Плеханова: «велика людина бачить далі інших і хоче сильніш інших. Вона — ге­ рой. Не в тому сенсі, що вона начебто може зупини­ ти чи то змінити хід речей, а в тому, що її діяль­ ність являється свідомим і вільним виразником цієї необхідної і позасвідомої ходи. В цьому її значіння; в цьому її сила. Але — цс колосальне значіння, страшна сила».

Саме ця страшна сила і є згаданий нами тип, і є психо­ логічна Европа, що на неї ми мусимо орієнтуватись. Саме вона й виведе наше молоде мистецтво на великий і раді­ сний тракт до світової мети.

Соціялізм — це, з одного боку, теорія боротьби за царство свободи, з другого — конкретний етап у боротьбі людини з природою. Отже, треба подивитись на справу ширше і глибше, і не думати, що тисячі кащенків, хоч би й комуністичних, роблять епохальну справу, що вони «за­ дадуть» тон гнилій територіяльній Европі, що витягнуть її

з болота, куди затягла її колись могутня і прекрасна, те­ пер стара й безсила буржуазія.

Так стоїть справа з психологічною Европою, що до неї антитезою є просвіта Гаркун-Задунайського:

—«Психологічна категорія є жива людина з мислями,

зволею, з хистами. Жива людина є громадська людина. Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на до­ бробут февдалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріяту. Його соціяльний сенс у його широкій та глибо­ кій активності. Отже, не можна мислити соціяльного кри­

терій без психологічної Европи.

—І все?

—Ні, тепер дозвольте ще зупинитись на «просвіті».

174

КУЛЬТУРНИЙ ЕПІГОНІЗМ

Моио те ж, що й до попе­

реднього розділу.

«Нам передано изумительное литературное наследство, на нас, коммунистах, лежит тягчайшая ответственность за то, какую литературу даст нам но­ вая Россия после Пушкина, Гоголя, Толстого».

Так в ересефесерівські простори сурмить і сурмить «Красная новь». Ми тут, на Україні, кричимо, хоч і на всі легені, але трохи інакше:

— В минулому лежать надзвичайні шедеври мистец­ тва. «Третій стан» — дав епоху відродження, Байрона, Гете, Гюго і т. д. Ми, комунари, несемо на собі велику відпо­ відальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріят у добу своєї диктатури.

Але ця відповідальність ускладняється, коли ми уясняємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно від­ стала нація.

До цього часу ніхто ще не брав на себе труда з'ясува­ ти ту заплутану ситуацію, з якою ми стикаємось в україн­ ській культурі.

Звичайно, не важко якомусь зміновіховцеві професоро­ ві Ключнікову, поділивши етичну сферу на мораль, право та політику, вивести основні світові програми, і тим пере­ могти історичну іраціональність. Бо все це зводиться до того, щоб підкреслити на якійсь 177 сторінці, що «Россия

— первая освободительница мира». Не важко розв'язати цю проблему і якомусь тупоголовому петлюрівцеві. Але

175

для нас, що не розглядають національний момент, як само­ ціль, питання, зв'язані з цим моментом, ще більше усклад­ няються.

стецтво, як служебне (в даному разі воно служить пролетаріятові) і як вічно — підсобне, вічно — резервне, до

Ми гадаємо, що це питання можна розв'язати тільки

так:

— Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як неперемож­ не її бажання, виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення.

Це ж національне офарблення виявляється в культурі й в умовах вільного розвитку, в умовах, подібних до сьогод­ нішньої ситуації, з таким же темпераментом і з такою ж волею навздогнати інші народи, як це ми спостерігали й у римлян, що за порівнюючи менший період значно набли­ зились до грецької культури. Ця ж національна суть му­ сить себе вичерпати й у мистецтві.

Коли наші погляди в цьому випадку зійдуться з «чаяніями» нашої ж таки дрібної буржуазії і навіть фашистів, то це зовсім не значить, що ми помиляємось.

Бо і справді: національне офарблення — це не що ін­ ше, як звичайне офарблення культури того чи іншого наро­ ду. Його використовують усі кляси. Найкраще за всі його використав «третій стан». І коли дрібна буржуазія хапа­ ється за нашу ідею, то, поперше, вона розуміє її, як націо­ налістичну суть, подруге — коли справа йде до певної мі­ ри і про те, що ми говоримо — то й до певної міри тут беззаконного й антирадянського нема.

Словом, коли «націонал-більшовик» Устрялов прий­ має програму компартії, то це зовсім не значить, що ця програма потребує корективів.

176

Наша постановка — це послідовний висновок із полі­ тики нашої партії щодо національного питання. Такою постановкою ми остаточно — по лінії мистецтва — може­ мо розв'язати цю «прокляту проблему», яка затримує клясову диференціяцію на Україні, а відціля й похід людсько-

реальні наслідки, коли нове суспільство стане розглядати наше мистецтво в фокусі світових мистецьких колізій. Ін­ шими словами: ані на мить не спускаючи з ока відповід­ них досягнень інших країн, ми мусимо найти якнайближ­ чі шляхи до повного розквіту, бо в противному разі нема рації робити нашої установки. Щождо того, що ми маємо більше тенденцій на позадництво, за це говорить уся істо­ рія нашої нації.

Це ж клясична країна гаркун-задунайства, просвітян­ ства, культурного епігонізму. Це — клясична країна рабсь­ кої психології. Не дарма саме вона й породила антитезу до психологічної Европи: цю «ідеальну» просвіту. Коли тов. Сталін говорить, що розвиток національної культури залежить від самої нації, яка думає творити цю культуру, то наші епігони розуміють це так:

— «Приїдітє і володєйтє нами».

Від Котляревського, Гулака, Метлинського через «братчиків» до нашого часу включно, українська інтеліген­ ція, за винятком кількох бунтарів, страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторю­ вати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку. Він ніяк не може втямити, бо він боїться — дерзать!

Хіба наші сьогоднішні розмови про масове мистецтво не є ознакою позадництва? Хіба нам і досі не доводиться витягувати ганебну постать Гаркуна і ставити його поруч

177