Учебное пособие(философия)

представниками цієї школи були австрійський соціолог Людвіг Гумплович, який розглядав боротьбу між різними групами людей як природне і вічне явище, та американський соціолог Вільям Самнер, який розглядав соціальну нерівність як природну і необхідну умову існування людського суспільства.

Географічна школа. Питання про роль географічного середовища в житті суспільства цікавило мислителів завжди. У ХІХ ст. в поле зору соціологів потрапляють такі чинники, як клімат, грунт, рельєф, розподіл водних ресурсів і копалин, флора і фауна. Представники цієї школи вважають географічне середовище вирішальним фактором суспільного розвитку. Розгорнуту соціологічну систему в руслі ідей і постулатів географічної школи створив англійський історик Генрі Томас Бокль (1821 – 1862), який обґрунтовував механічний географічний детермінізм і історичний розвиток суспільства пояснював впливом географічних умов на психологію і виробничу діяльність народів.

Водночас слід зазначити, що географічна школа в соціології поставила проблему, яка сьогодні є однією з центральних, а саме проблему органічного зв’язку суспільства і природи.

Марксистська школа соціології стала певним резонансом у розвитку соціологічної думки в ХІХ ст. Одним із основоположником цієї школи був німецький філософ, економіст Карл Маркс (1818 – 1883).

Центральне місце у вченні марксистської школи займає соціальноекономічний аналіз капіталістичного суспільства, його структури, механізмів функціонування і протиріч.

К. Маркс у своєму вченні про суспільство послідовно застосував матеріалістичний принцип для пояснення суспільних процесів. Головним у його вченні було визнання суспільного буття первинним, а суспільної свідомості – вторинною, похідною. Суспільне буття – це сукупність матеріальних суспільних процесів, що не залежать від волі та свідомості індивіда чи навіть суспільства в цілому. Визначальними серед них він вважав економічні (виробничі) відносини, завдяки яким відбувається процес створення матеріальних благ, необхідних для існування і розвитку суспільства. Сукупність виробничих відносин становить економічну структуру суспільства, реальний базис, на якому утворюється юридична і політична надбудова і якому відповідають певні форми суспільної свідомості.

Продуктивні сили, які виражають ступінь оволодіння людьми силами і законами природи в створенні матеріальних благ і виробничі відносини в їх діалектичній єдності становлять спосіб виробництва, який визначає характер

31

даної суспільно-економічної формації. Тому розвиток суспільства К. Маркс розглядав як природно-історичний процес зміни суспільно-економічних формацій. В розвитку суспільства К. Маркс виділив п’ять суспільноекономічних формацій: первісну, рабовласницьку, феодальну, капіталістичну і комуністичну. В основі їх зміни – постійна суперечність між рівнем продуктивних сил і певними виробничими відносинами, яка виявляється у боротьбі антагоністичних класів. Антагонізм між працею і капіталом неможливо усунути еволюційним шляхом, для цього необхідна соціальна революція. Пролетаріат, вважав К. Маркс, саме той клас, який здійснить соціалістичну революцію і приведе до встановлення нового, справжнього суспільства – комуністичної формації.

Отже, різні наукові школи в соціології середини ХІХ – початку ХХ ст. були першими школами на шляху формування соціології як самостійної наукової дисципліни.

Значна роль у визначенні змісту предмета соціології, її подальшому розвитку належить таким класикам соціології, як Е. Дюркгейм і М. Вебер.

Французький соціолог Еміль Дюркгейм (1858 – 1917), за оцінками багатьох істориків соціології, не тільки один з класиків, а й творець сучасної соціологічної науки. У 1896 р. в університеті міста Бордо він очолив першу у Франції кафедру соціології, а також викладав соціологію в Сорбонні (Паризькому університеті). З 1898 р. по 1913 р. редагував журнал «Соціологічний щорічник». Співробітники журналу, прихильники дюркгеймівських ідей, створили наукову школу, яка отримала назву французької соціологічної школи.

Е. Дюркгейм виробив новий соціологічний підхід, який полягав у розумінні суспільства як особливої соціальної реальності. Таку реальність, на його думку, утворюють «соціальні факти», що характеризуються незалежним від індивіда існуванням (вони існують об’єктивно і здатні чинити на індивіда зовнішнє примушення). Вивчення цих фактів і є предметом соціології.

Отже, соціологія, за Е. Дюркгеймом, є наукою про соціальні факти – ідеї, норми, цінності, вироблені колективною свідомістю людей. Їхній вплив на людей організований свідомо і здійснюється через різні соціальні інститути. У зв’язку з цим Е. Дюркгейм писав, що соціальний факт є лише там, де існує певна організація. Індивід сам не створює мови, не винаходить форми господарювання, не вигадує власної релігії, власної грошової системи – він вимушений пристосовуватися до всього цього.

32

Головне в теорії суспільства Е. Дюркгейма – соціологізм, відмітна риса якого в тому, що «соціальне можна пояснити лише соціальним». Соціологізм підкреслював первинність соціальної реальності, її автономність, специфічність та підпорядкованість їй індивідів.

В своїй теорії суспільства особливо велику увагу Е. Дюркгейм приділяв поділу праці у процесі індустріалізації, розглядаючи його як фактор суспільної єдності, суспільної солідарності. Він виділяє два різновиди солідарності – «механічну» та «органічну».

«Механічна» солідарність характерна для примітивних суспільств, де панує примусовий колективізм, однаковість функцій членів суспільства, нівелювання особистості.

«Органічна» солідарність виникає у результаті суспільного поділу праці, який закріплює спеціалізацію індивідів, їх взаємозалежність, потребу і необхідність у співпраці.

З ім’ям Е. Дюркгейма пов’язане також вивчення явища, яке він назвав аномія. Під аномією Е. Дюркгейм розумів стан суспільства, за якого значна частина громадян, знаючи про існування обов’язкових норм, ставиться до них негативно або байдуже. Це явище особливо характерно для «перехідних» суспільств, де внаслідок швидкого оновлення соціального життя руйнується традиційний порядок і моральні устої. Так, загальнонаціональна проблема українського суспільства – дефіцит моральної регуляції поведінки індивідів. У суспільстві стає дедалі більше людей, які живуть без усвідомлення мети, сенсу, відчувають свою непотрібність і незатребуваність.

Велику увагу Е. Дюркгейм приділяв девіантній поведінці індивідів (відхилення в поведінці від загальноприйнятих норм та правил), і, в першу чергу самогубствам. Самогубство він розглядав як дію людини, невдоволеної своїм життям, як соціальний факт, що породжується соціальним середовищем.

Свої теоретичні концепції Е. Дюркгейм виклав у 200 наукових працях, серед яких найвідоміші – «Про поділ суспільної праці» (1893), «Метод соціології» (1895), «Елементарні форми релігійного життя» (1912).

Представником «класичної» соціологічної теорії був німецький соціальний філософ, соціолог, історик Макс Вебер (1864 – 1920). М. Вебера вважають засновником «розуміючої соціології» та теорії соціальної дії, а проблеми, поставлені ним, залишаються актуальними і для сучасних ученихсоціологів.

Заслуга М. Вебера полягає насамперед у розвитку методологічних аспектів соціології. Його ідеалом була «ціннісновільна» соціологія, наукова

33

дисципліна, яка незаангажована ніякими соціальними та ідеологічними силами. Соціологія має бути науково неупередженою, надпартійною, суто об’єктивною і корисною для всіх. Тому одним із основних принципів його методології є принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

М. Вебер розробив чіткий системний підхід до понятійного апарату соціологічного аналізу, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. Головним інструментом пізнання у нього виступають особливі абстрактні конструкції – «ідеальні типи». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності. Концепція «ідеальних типів» – уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство), є також одним із основних моментів методології М. Вебера.

М. Вебер вважав, що соціологія повинна брати за вихідний пункт своїх досліджень поведінку індивіда чи групи індивідів. Людина є істота свідома, тому слід намагатися зрозуміти її дії як осмислені, скеровані на певну мету, та засоби її досягнення. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, що прагне зрозуміти «соціальну дію», яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія – не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших індивідів. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія. М. Вебер виділяє чотири ідеальних типи соціальних дій, а саме:

цілераціональна, ціннісно-раціональна, афективна, традиційна.

Цілераціональна дія – індивід чітко уявляє мету і засоби її досягнення та зворотну реакцію інших індивідів на свої дії. Мета – досягнення успіху.

Ціннісно-раціональна дія – зумовлюється свідомою вірою у певну етичну, естетичну, релігійну та іншу цінність поведінки, незалежно від ії успіху.

Афективна – здійснюється під впливом емоцій та почуттів. Традиційна дія – відбувається на основі звички.

Перші два типи соціальної дії індивідів характерні для сучасного індустріального суспільства, а два останніх були найбільше поширені у традиційних суспільствах минулого. Отже, соціологія має досліджувати не стільки об’єктивну ситуацію, в якій відбувається поведінка індивідів, скільки те, як індивіди суб’єктивно уявляють собі цю ситуацію.

У 1904 – 1905 рр. М. Вебер видав свою відому працю «Протестантська етика і дух капіталізму». Аналізуючи капіталізм як певну форму економічного

34

раціоналізму, він зацікавився питанням, чому саме в протестантських країнах капіталістичні відносини набули найбільшого розвитку. У цій праці М. Вебер досліджує суб’єктивний аспект раціоналізму, як раціональна етика аскетичного протестантизму (працьовитість, бережливість, чесність, обачливість) вплинула на формування «духу» сучасного капіталізму в Європі. Сам М. Вебер вважав, що історичні явища настільки складні, що їх не можна пояснити, виходячи з єдиної основи (К. Маркс розумів капіталізм як систему об’єктивно діючих економічних законів). Полеміка триває до цього дня.

М. Вебер був енциклопедично освіченою людиною, громадським і політичним діячем. Його теоретична спадщина визначається не лише внеском у розвиток загальної соціологічної теорії, а й важливими доробками в галузеві соціологічні знання. Зокрема, його називають фундатором таких спеціальних соціологічних теорій, як соціологія організації, соціологія політики, соціологія релігії тощо. Під час емпіричних досліджень (він прямо чи опосередковано протягом свого життя брав участь у шести великих соціологічних дослідженнях) М. Вебер визначив ряд ключових питань, які набули значення центральних в соціологічних дискусіях.

М. Вебер є також автором таких праць: «Об’єктивність» (1904), «Про категорії розуміючої соціології» (1913), «Господарська етика світових релігій» (1916–1919), «Політика як професія» (1919), «Господарство і суспільство» (1921) та ін.

У ХХ ст. на Заході працювала і працює зараз ціла плеяда видатних соціологів. Найвідоміші з них, передусім фундатори тих чи інших теорій і напрямів у соціології, будуть названі при вивченні наступних розділів соціології. Соціологію як самостійну науку почали вивчати в університетах Європи та США уже з кінця ХІХ ст. Про її сучасний стан може дати приблизне уявлення той факт, що в світі видається більше ніж 650 журналів з соціології та біля 1200 – з проблем її практичного застосування.

2.3 Становлення й розвиток соціології в Україні

Дослідження розвитку соціологічної науки було б неповним без вивчення внеску української соціології. Актуальність цього вивчення доповнюється і тими процесами державотворення та національно-культурного відродження, які відбуваються в Україні і які потребують наукового знання еволюції вітчизняної соціальної думки.

Протосоціологічний період її розвитку охоплює хронологічний проміжок від часів Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.) до середини ХІХ ст. Соціально філософські

35

погляди, антропологічні, культурологічні та історичні дослідження багатьох мислителів минулого торували шлях соціологічній думці в Україні, зайняли помітне місце в загальноєвропейському науковому і культурному русі.

Одним із тих, хто закладав основи української соціології, був Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895). Він першим використав поняття «соціологія» у своєму курсі лекцій для студентів Київського університету. Будучи прихильником теорій класиків західноєвропейської соціології О. Конта та Г. Спенсера, він розглядав соціологію як науку про суспільство і в поглядах на суспільство дотримувався в цілому еволюційної теорії.

Соціологічний метод М. Драгоманова включав різноманітні способи дослідження й наукової критики. Аналізуючи фактологічний матеріал, різні наукові теорії, він розглядає все це в історико-соціальному контексті з урахуванням особливостей світогляду епохи, її соціальних, політичних, національних і філософських тенденцій.

М. Драгоманов важливу роль відводив компаративному (порівняльному) методу досліджень, порівнюючи не тільки представників різних етнічних чи соціальних груп, а й самі ці групи в різні історичні періоди.

Соціологічному методу М. Драгоманова притаманне визнання об’єктивних закономірностей історичного процесу. Відстоюючи ідею еволюційного прогресу, він дотримувався погляду, що такі сфери суспільного життя, як економіка і соціальні відносини підлягають органічній еволюції, а зміни в державній і політичній сферах еволюціонують залежно від двох перших.

Досліджуючи перспективи історичного поступу України, можливості її самостійного існування на європейському терені, М. Драгоманов особливу увагу приділяє соціології політичних відносин. Він вивчає проблеми влади, взаємовідносини держави і суспільства, загальногромадських пріоритетів і особистих прав, індивідуальної свободи тощо. Його цікавить не стільки формальне визначення сутності ключових понять політики, скільки конкретні історичні форми політичних режимів у різних народів у різні епохи. Даючи соціологічний аналіз усім цим питанням, М. Драгоманов вважає, що не існує таких інститутів влади, політичних чи правових установ, які б претендували на позаісторичну незмінність. Політичне життя за своїм змістом є процесуальним, тут усе знаходиться у русі, зміні, і ці процеси є цілком закономірними.

Твори М. Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу» (1916), «Що таке українофільство?» (1916).

36

Одним з найвідоміших українських дослідників у галузі соціології був

Максим Максимович Ковалевський (1851 – 1916). М. Ковалевський народився в Харкові, закінчив у 1872 р. Харківський університет, продовжив свою освіту в Парижі, Відні, Берліні. Особисто був знайомий зі Г. Спенсером, Е. Дюркгеймом, К. Марксом, Ф. Енгельсом і його наукові погляди формувалися під впливом ідей О. Конта і Г. Спенсера.

Соціологію М. Ковалевський розглядав як загальну теорію соціального розвитку, в якій центральне місце посідає вчення про соціальний прогрес. Закон прогресу Ковалевський вважав основним соціологічним законом, сутність якого він бачив у розвитку солідарності між соціальними групами, класами, народами. Соціальний прогрес, на думку вченого, відбувається під впливом різних чинників, але жодний з цих чинників не може бути визнаний за вирішальний. Розглядав революцію як патологічне явище, але неминуче в тому разі, якщо правителі не проводять реформ, що назріли.

Значний внесок М. Ковалевського у розвиток історико-порівняльного методу в соціології, який він характеризував як «паралельне вивчення» фактів і явищ суспільної еволюції різних народів. Саме на основі цього методу можна виявити «загальну формулу поступального руху суспільного життя».

Основні праці М. Ковалевського «Сучасні соціології» (1905), «Соціологія» (1910) та ін.

Найпослідовніше соціологічний підхід до аналізу суспільства, історичних подій використав видатний історик, політичний діяч Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934). М. Грушевський вперше в українській науці застосував історико-порівняльний метод. У 1903 р. його було запрошено до Парижа прочитати курс лекцій з питання обґрунтування історії України як самостійного процесу розвитку українського народу. Перебування М. Грушевського у Парижі мало переломне значення для його творчості: з історика соціально-економічних та суспільних явищ він перетворився на історика-соціолога. На формування соціологічних поглядів вченого великий вплив мали теорії О. Конта, М. Вебера і, особливо, Е. Дюркгейма, з яким він підтримував особисті контакти. «Правила соціологічного методу «Дюркгейма, як свідчить сам М. Грушевський, визначили напрямок його наукових досліджень». Саме «Правила соціологічного методу» М. Грушевський вважав новою теорією пізнання, яка пропонує шукати причини соціальних явищ у них самих, а не в індивідуальній свідомості.

Основи соціологічних інтересів М. Грушевського – людське суспільство, закони суспільного розвитку, суть соціології тощо. На його думку, здійснивши

37

історико-соціологічний аналіз минулого, ми знайдемо шлях до розуміння сучасних процесів, а також майбутнього. Звідси стає зрозумілою і назва його головної праці «Початки громадянства. Генетична соціологія» (1921), яку присвячено центральній проблемі тогочасної соціології – висвітленню причин і чинників утворення соціальності, дослідженню соціальної еволюції від самого її початку. В своїй соціологічній теорії М. Грушевський доводить некоректність застосування законів у природничонауковому їх розумінні до пізнання складної соціальної реальності. Намагаючись визначити, що робить суспільство суспільством, він наголошував на можливості боротьби індивідуалістичних і колективістських тенденцій, які періодично по черзі домінують у суспільному розвитку. Саме ця боротьба стає домінантою соціальної еволюції, що і є об’єктом дослідження соціології. Отже, М. Грушевський, по суті, відстоював розуміння «коливальної динаміки» суспільної еволюції на відміну від позитивістського уявлення про суспільний прогрес як висхідний рух по прямій лінії. У 1919 р. М. Грушевський організував у Відні Український соціологічний інститут, де прочитав і видав курс лекцій з генетичної соціології.

Особлива роль у формуванні української соціологічної науки належить Микиті Юхимовичу Шаповалу (1882 – 1932), який першим серед українців став доктором соціології й професором. В 1924 р. він заснував у Празі Український соціологічний інститут і став його першим директором. М. Шаповала вважають засновником вітчизняної соціологічної науки. В 1929 р. він видав перший український підручник з цього предмету під назвою «Загальна соціологія». М. Шаповал проводив активну наукову діяльність у галузі соціології і свого часу дістав визнання у колах найвизначніших учених Європи і Америки.

Отже, у другій половині ХІХ – у першій треті ХХ ст. соціологічні проблеми стали об’єктом наукової і педагогічної діяльності багатьох провідних українських вчених, які опинились не за своєю волею в еміграції. Розвиток української соціологічної думки за кордоном мав вагомі результати – з’явилися соціологічні праці, які стали невід’ємною складовою української соціології.

Після революції та громадянської війни в Радянському Союзі становлення та розвиток соціологічної думки безпосередньо в Україні мали досить активний процес. Створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, провадилися дослідження як теоретичного, так і прикладного характеру, розроблялися методика і техніка емпіричних досліджень.

Перший в історії України спеціалізований соціологічний заклад – Міжнародний інститут соціології і права – було організовано в 1919 р. на базі

38

київського юридичного інституту, але він проіснував лише рік. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об’єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.

Однак у 1930-х рр. ситуація в країні в зв’язку з сильним поширенням більшовицької ідеології в науці й практиці стала несумісною з існуванням соціології, яка прагнула дати об’єктивну картину суспільного життя. Соціологія була оголошена «буржуазною псевдонаукою». Головною причиною цього стало те, що реальне життя не збігалося з ідеологічними абстрактними моделями, які проголошувалися радянськими урядовцями. В результаті комуністична влада побачила у цій науці загрозу своїм ідеологічним та політичним засадам. Домінуюче місце посіли теоретичні розробки марксистського напряму.

Лише з 1960-х рр. розпочалося відродження соціології, спочатку у вигляді конкретно-соціологічних досліджень, а пізніше як самостійної науки і навчальної дисципліни. У 1990 р. було створено Інститут соціології НАН України, а також Українську соціологічну асоціацію. У 1997 р. Інститут соціології НАН України розпочав видання першого у вітчизняній історії соціологічного науково-теоретичного часопису «Соціологія: теорія, методи, маркетинг».

У 1990-ті рр. відбуваються й інші, важливі для становлення української соціології, події. Зокрема у травні 1993 р. Міністерство освіти України прийняло постанову про надання соціології статусу базової дисципліни в державних навчальних закладах. Нині соціологію викладають у всіх навчальних закладах ІІІ та ІV рівнів акредитації. У державних університетах Києва, Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Луцька створено соціологічні факультети та відділення на інших факультетах. Державні і недержавні навчальні заклади ІІ та ІІІ рівнів акредитації відкрили спеціальність «соціологія» і готують бакалаврів та спеціалістів.

Основними напрямками сучасного розвитку української соціологічної думки є:

–відновлення перерваної традиції розвитку соціології у контексті з історією і національно-культурними особливостями;

–створення теоретичної бази, визначення предмету і методів досліджень, активна інтеграція у світову соціологічну науку;

–використання досягнень світової соціології для вирішення проблем і задоволення потреб українського суспільства з подальшою розробкою теоретичних концепцій, що враховували б його трансформаційні процеси;

39

–дослідження трансформації старої та становлення нової системи соціальних цінностей, норм та інститутів у її зв’язку з національним менталітетом;

–дослідження факторів виникнення і механізмів подолання соціальних конфліктів у процесі трансформації суспільства.

Вирішенню цих проблем сприяє активне використання прикладних досліджень щодо різних сфер соціально-економічного, політичного і духовного життя українського соціуму.

Однак, щоб соціологія посіла належне місце у науковому та практичному житті, потрібні час і подолання соціально-економічних труднощів, які переживає сучасне українське суспільство.

2.4 Головні теоретико-методологічні напрями сучасної західної соціології

До головних теоретико-методологічні напрямів сучасної західної соціології зазвичай відносять структурний функціоналізм, теорія конфлікту, символічний інтеракціонізм, феноменологію, теорію соціального обміну, етнометодологію.

Структурний функціоналізм (структурно-функціональний аналіз) – один з головних напрямів сучасної теоретичної соціології. Головне завдання соціології, на думку провідних представників цього напряму, полягає у вивченні механізмів і структур, які забезпечують цілісність та інтеграцію соціальної системи.

Видатними соціологами структурно-функціонального аналізу є перш за все американські соціологи Толкотт Парсонс (1902 – 1979) і Роберт Мертон (1910 – 2003), які займали в різні роки пост президента Американської соціологічної асоціації і розробили основні принципи цього напряму. Саме Т. Парсонс в працях «Структура соціальної дії» (1937), «Соціальна система» (1951), «Соціальна система і еволюція теорії дії» (1977) та Р. Мертон в дослідженнях «Соціальна теорія і соціальна структура» (1975), «Соціальна структура і автономія» (1966), «Соціологія науки» (1973) дійшли висновку, що в основі пояснення всіх соціальних явищ і процесів лежить принцип функціоналізму, тобто залежності від тих функцій, які виконуються при деяких явищах у межах соціальної структури.

Структурний функціоналізм як головна форма теоретичного розуміння суспільства розглядає його як систему взаємопов’язаних структур, елементи

40