Контрольні питання:

1. Основні джерела вивчення культури стародавніх слов'ян.

2. Основні етапи розвитку старослов’янської культури.

3. Трипільська культура та її особливості.

4. Особливості культури епохи раннього залізного віку.

5. Виникнення писемності на території майбутньої України.

Приклади тестів 1:

1. Період існування Трипільської культури:

а) IV—III тис. до н. е.; б) V—II ст. до н. е.; в) Х— V тис. до н.е.

2. В якій з культур за твердженням М. Суслопарова існував перший літеро-звуковий алфавіт:

а) трипільська; б) кіммерійська; в) скіфська.

3. У якому році вийшла монографія В. Седова «Древнерусская народность»:

а) 1975 р. б) 1999 р. в) 2003 р.

Приклади тестів 2:

1. У якому періоді кам’яного віку відбувся перехід від збиральництва та полювання до землеробства і скотарства: а) палеоліт; б) мезоліт; в) неоліт.

2. Як звали слов’янського бога неба, заплідника і захисника:

а) Перун; б) Волос; в) Арей.

3. В якому році вийшла стаття «Нова наукова концепція про окремі шляхи походження українського та російського народів та їх мов»:

а) 1973 р. б) 1989 р. в) 1998 р.

Приклади тестів 3:

1. Яка із перелічених культур стала основою кіммерійської культури:

а) Білозерська; б) Трипільська; в) Скіфська.

2. Хто із перелічених слов’янських богів був богом підземелля: а) Перун; б) Зевс; в) Волос.

3. Хто із перелічених істориків дотримувався офіційної анти норманської теорії:

а) Е. Петровечі; б) Б. Рибаков; в) О. Стрижок.

Приклади тестів 4:

1. Як звали слов’янського бога сонця:

а) Сварог; б) Дажбог; в) Хорс.

2. Хто з істориків дотримувався анти норманської теорії: а) М. Грушевський; б) В. Хвойко; в) В. Довженко.

3. В якому році у Санкт-Петербург привозили музейні експонати з Нікосії:

а)1987р. б) 1993р. в) 1970р.

Список використаної літератури

1. Історія світової культури. Культурні регіони: навч. посібник / за ред. Л. Т. Левчук. – К.: Либідь, 1997. – 448 с.

2. Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К.: Либідь, 1994. – 656 с.

3. Бурдо Н.Б. Населення раннього етапу Трипільської культури межиріччя Дністра та Південного Бугу. – К., 1993.

4. Смолій В.А. Історія України. – К., 1997.

5. Крижанівський О. П. Історія Стародавнього Сходу: курс лекцій. – К.: Либідь, 1996. – 480 с.

6. Попович М. Нарис історії культури України: навчальний посібник. – К., 2001.

Тема 2: «Культура Київської Русі»

1. Матеріальна і духовна культура східних слов'ян.

1.1 Релігійні вірування.

2. Прийняття християнства.

3. Писемність і літературна традиція.

4. Освіта і наукові знання.

5. Мистецтво Київської Русі.

5.1 Архітектура.

5.2 Образотворче мистецтво.

5.3 Декоративно-ужиткове мистецтво.

5.4 Музика.

Матеріальна і духовна культура східних слов'ян

Основною культурою Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До того часу у лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром.

Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Досить високого рівня досягло до Х ст. і ремесло. Виготовленням виробів із заліза і кольорових металів займалися переважно майстри-професіонали. Ковальська справа вважалася заняттям почесним і навіть чаклунським. На Русі склався переказ про братів-ковалів, які перемогли в битві жахливого дракона. Вони запрягли чудовисько у величезний плуг і проорали ним борозну «змійових валів» — оборонних споруд навколо Києва (довжина їх в Україні — понад 2 000 км, датуються І тисячоліттям до н. е. — І тисячоліттям н. е.). У Х столітті майстерність київських ковалів і ливарників отримала визнання далеко за межами Русі. Персидський географ за сторіччя до Нестора писав: «Там виготовляють дуже цінні клинки і мечі, які можна зігнути навпіл, і вони знов розправляються самі».

Розвивалися гончарна справа, ткацтво, вичинка й обробка шкіри, різьблення по каменю і дереву. З льону, конопель і вовни слов'янки ткали чудові сукна і полотна, їм було знайоме складне малюнкове ткання і вишивка. Високим умінням відрізнялися майстри обробки шкір. Недаремно в усній народній творчості склалися оповіді про кожум'як — людей умілих, сильних і відважних. Усього ж дослідники нараховують у названий час у давньоруських містах від шістдесяти до ста різних ремісничих спеціальностей. Спеціалізація при цьому йшла не за матеріалом, а за готовим виробом:мечники, щитники, сідельники, ювеліри займали в містах цілі вулиці. Щоб виготовити свій виріб від початку до кінця, кожний із майстрів повинен був володіти принаймні декількома спеціальностями.

Торгівля продуктами сільського господарства і ремесла, що зароджувалася, спочатку мала характер обміну як всередині общини, так і між племенами та землями. Згодом зародилися товарно-грошові відносини. Про це свідчать скарби срібних римських, візантійських і арабських монет. До речі, монети візантійських імператорів Анастасія I (491—518 рр.) і Юстиніана I (527—565 рр.), знайдені археологами на Замковій горі, послужили одним з доказів дати виникнення Києва принаймні в кінці V ст. н. е. Деякі сучасні вчені, спираючись на археологічні та писемні свідчення (у давніх культурних шарах Києва віднайдені корінфські та римські монети V—II ст. до н. е., грецький світильник IV століття до н. е., 6 тисяч римських монет II—IV ст. н. е.), а також неоднозначну ідентифікованість згадуваних у давніх джерелах назв міста: Гелон,Куенугард, Кіенуборг, Гунагард тощо, вважають Київ ще древнішим містом.

Торгівля Русі здійснювалася не тільки з Візантією і країнами Сходу, але і з Північною і Західною Європою, куди руські купці (рузарії, як їх називали латинські хроніки) везли свої і східні товари.

Відбувалося швидке зростання міст. Якщо ще в VI столітті готський історик Йордан писав, що у слов'ян «замість міст ліс і болота», то в IX столітті скандинави називали Русь Гардарикою — «країною міст». До початку Х століття в літописах згадуються понад двадцять міст, до XII століття — біля двохсот, а перед татаро-монгольським нашестям — уже більше трьохсот міст і фортець. Велич столиці давньоруської держави настільки вражала сучасників, що Київ часто називали «суперником Константинополя». Так, європейський хроніст Тітмар Мерзебурзький у своїй хроніці 1018 року пише про Київ як «столицю королівства, велике місто, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців».

Поступовий і неухильний розвиток східних слов'ян обумовив розкладання первісних відносин. Хоч економічною основою суспільства була родова власність общини на землю, все ж мала сім'я найближчих родичів починає відігравати дедалі значнішу роль. Літопис «Повість временних літ» свідчить, що у східних слов'ян переважала парна патріархальна сім'я, багатожонство зустрічалося рідко.

Родова община називалася «мир» або «вервь» (мотузкою відмірювали наділи землі общинникам). За спостереженнями середньовічних західних письменників крадіжка і обман у слов'ян зустрічалися настільки рідко, що вони не замикали своїх скринь із добром. Члени общини були пов'язані круговою порукою, діяв закон кровної помсти. Пізніше традиційне (звичаєве) право було нелегко замінити державним. Процес впровадження першого писаного закону «Руської правди» (ХІ—ХІІ століття) супроводжується численними конфліктами, описаними літописом.

Як і в інших народів, князівська влада у слов'ян на стадії розкладання суспільного ладу і військової демократії підкорялася раді старійшин і загальним племінним зборам. Як правило, князя обирали або призначали для відсічі зовнішнього ворога, але у міру формування князівських дружин із молодців, готових за командою вдалого ватажка «пошукати собі честі, а князеві слави» в набігах на сусідні території і племена, його фактично стала обирати дружина. Навіть у Х столітті великий князь київський Святослав відмовив у проханні матері, княгині Ользі, прийняти християнство, посилаючись на свою дружину.

Більшість воїнів ішла в похід піхотою, маючи лук і стріли, невеликі щити і списи. Важкого обладунку, на відміну від середньовічних рицарів, у слов'янських воїнів не було. У бою, як відмічає Прокопій Кесарійський, слов'яни були мужні і безстрашні. У IX—X столітті широко використовуються такі види зброї і спорядження, як важкі мечі, метальні машини (мортири, катапульти), кистені на ланцюгу або ремені, бойові сокири, булави, дротики. Пізніше з'явилася кіннота, використовуються кольчуга, шолом. Давньоруські воїни уміло влаштовували засідки, могли довго переховуватися під водою, дихаючи через тростинку. Іноді вони навмисне кидали здобич, щоб переслідувачі зайнялися її розподілом: тоді слов'янські воїни раптово нападали на ворога. У Х столітті Костянтин Порфірородний наставляв своїх спадкоємців уникати великих зіткнень із Руссю і особливо — не допускати її союзу із кочовиками. Вже у VI столітті руські князі мали вітрильно-весельні кораблі, які досягали берегів Візантії. З перетворенням князівської влади у спадкову і її зміцненням дружина поступово стає частиною державного апарату.