8. Придворний турнір у франції в XVI ст.

(За розповіддю очевидця)

30 червня 1559 р.

Турнір, про який тут іде мова, був організований серед інших свят Генріхом II 30 червня 1559 р. з нагоди двох весіль: його дочки Єлизавети 8 королем Філіппом П Іспанським і сестри Генріха II Маргарити з герцо­гом Савойським. Цей блискучий турнір, який закінчився смертю короля Генріха II, був одним з останніх турнірів у Франції. Подана далі розпо­відь належить очевидцеві і учасникові турніру, одному з близьких придвор­них Генріха II, маршалові де-Вьевілю (помер в 1571 р.). Франсуа Вьєвіль написав великі мемуари, опубліковані ще за життя автора в 1767 р. в п’я­тьох томах і потім наведені в деяких великих збірках мемуарів.

Його величність не мав часу зробити виклик, бо герцог Са­войський¹ раптом спинився перед ним при повному озброєнні; король сміючись сказав йому, щоб він міцно стиснув коліна, бо він має намір добре струснути його, незважаючи на союз і бра­терство. Потім вони виходять із залу, щоб сісти на коней, і виїж­джають на місце поєдинку, де король дуже красиво зробив напад і дуже вміло переклав свій спис; герцог Савойський також пе­реклав свій, але він ухопився за сідло, викинув кусок його і трохи похитнувся, що зменшило похвалу його нападові. Проте дехто приписав цю невдачу упертості його коня.

Потім виїхав де-Гіз, який провів поєдинок дуже добре. Але в третьому турі, останньому, в якому король повинен був брати участь (бо ті, хто викликають, витримують три поєдинки, а ті, хто нападав, – один), зайняв місце граф де-Монгомері, молодий чоловік, великий на зріст і незграбний; він був лейтенантом сеньйора де-Лоржа, свого батька, одного з капітанів гвардії. Обидва вони зійшлися в поєдинку і дуже майстерно перело­мили свої списи. Де-Вьєвіль, який, будучи одним з тих, хто викликав, мав після короля також виступити в трьох поєдинках, відрекомендувався і хотів вийти на арену, але король просив його дати йому можливість ще виступити в поєдинку проти моло­дого де-Лоржа, бо він хотів узяти реванш і говорив, що змусив його похитнутися і нібито випустив ноги із стремен. Де-Вьєвіль відповів королю, що він виступав достатньо і з великою честю: якщо ж він почуває себе незадоволеним, то доручить зробити виклик йому, і коли Монгомері поводиться нехороше, то він обійдеться з ним не м’якше, ніж з племінником дон Рігома. Його величність, незважаючи на це, захотів ще виступити проти цього де-Лоржа і викликав його. На це де-Вьєвіль сказав королю: «Клянусь богом живим, ваша величність, що ось уже більш як три ночі мені сниться, що з вами сьогодні має статися якесь не­щастя і що останнє число червня для вас є фатальним: отже ро­біть, як хочете».

Де-Лорж також хотів ухилитися, кажучи, що він уже виконав свою чергу і що інші учасники не допустять, щоб він скористу­вався їх правом. Але його величність дозволив йому це, наказав­ши виступити на арену поєдинку, і той, на превелике нещастя, скорився і взяв спис.

Чи треба відзначити, перш ніж перейти до викладу цієї сумної події, що протягом усього турніру, як годиться, безперервно били в усі барабани і сурмили в усі сурми з усієї сили, так що нічого не було чутно, але як тільки обидва противники виїхали на арену і почався поєдинок, все стихло, і запанувала цілковита тиша, в якій всі ми фатально відчули прийдешнє нещастя. Після того як обидва вони хоробро напали один на одного і з великою майстерністю і вправністю переламали свої списи, цей незграб­ний де-Лорж не кинув, як звичай велить, уламок, який лиша­ється в руці після того, як зламано спис, але все ще тримав його опущеним і на всьому скаку наткнувся на голову короля, попав йому прямо в забрало, яке від удару піднялося, і проколов око. Це змусило його величність ухопитися за шию свого коня, який з опущеними поводами перестав бігти там, де стояли головний і перший конюші, щоб спинити його; в усіх поєдинках, в яких брав участь король, обидва ці чини робили це за ареною: вони опустили його з коня і зняли з нього головний убор, щоб про­вести його в його кімнати. Король тихим голосом говорив їм, що вмирає, що де-Вьєвіль, споряджаючи його, добре передбачав це нещастя, що він настійно хотів не допустити відновлення по­єдинку, і зробив все, що міг, щоб не дати йому зробити це фа­тальне коло, але що не можна уникнути своєї долі.

П’ять чи шість найдосвідченіших хірургів Франції доклали всіх сил, щоб поглибити рану і подивитись мозок, де могли бути кусочки дерева. Проте зробити це вони не змогли, хоч протягом чотирьох днів вони анатомірували чотири голови злочинців, "страчених в Консьєржері і тюрмах Гран-Шатле; ці голови що­сили пробивали уламком списа з того самого боку, з якого він встромився в голову короля, але все було марно.

На четвертий день він прийшов до пам’яті... наказав позвати королеву, і коли вона прийшла вся заплакана, велів їй, коли можна, прискорити весілля своєї сестри... Весілля справили че­рез п’ять днів після наказу короля і воно швидше скидалося на похорон, ніж на щось інше. Замість музики і веселощів, плач, ридання, сум... На другий день після весілля, справленого 10 лип­ня 1559 p., король помер.

¹ Молодий чоловік сестри короля Маргарити.

9. ВАРФОЛОМІЇВСЬКА НІЧ (24 серпня 1572 р.)

Нижче наводиться опис Варфоломіївської ночі сучасником-гугенотом Агріппою д’Обіньї (Theodore Agrippa de Aubigne, 1550 – 1630). Він е одним з видатних письменників XVI ст.; серед інших творів написав мемуари під заголовком «Histoire universelle», звідки і наводиться ця розповідь. Д’Обіньї був одним із соратників Генріха Наваррського, згодом короля Генріха IV, Треба пам’ятати, що д’Обіньї був гугенотом і його розповідь відбиває на­строї цієї партії.

З вечора герцог де-Гіз¹, головний керівник справи, покликав до себе кількох французьких і швейцарських каштанів і сказав їм: «Ось настала година, коли волею короля слід помститися над родом, противним богу; звір в тенетах, і не можна допустити, щоб він врятувався; ось честь, дешевий прибуток і засіб зробити безпечно більше, ніж це могла зробити така велика кількість крові, пролитої нашими». Сказавши це, він ставить своїх капі­танів по обидва боки Лувра², наказавши їм не випускати звідти нікого з прихильників принців Бурбонів; Кассену збільшують і оновлюють число його людей з тим самим дорученням відносно будинку, який він охороняв; звідси він посилає розшукати пре­зидента Шаррона, який уже кілька днів був міським головою. Останній повідомляє всіх капітанів міста, що вони повинні бути готові опівночі біля міської ратуші. Там вони дістали з уст Мар­селя [бо він користувався великим впливом на короля] бажаний, хоч і дивний наказ; особливо дивним здавався наказ не щадити нікого і що всі міста Франції робитимуть, як вони; було нака­зано, щоб усі вони як відмітний знак мали білу пов’язку на лі­вій руці і хрест на шляпі, щоб вони дізналися про годину екзе­куції, коли дзвонитимуть у великий дзвін в палаці, і засвітили світло у вікнах. Опівночі королева³, яка боялась якоїсь зміни в коропі, входить у кімнату, де були, герцоги де-Гіз і де-Невер, Біраг Таванв і граф де-Ретц, приведені сюди стар­шим братом короля. Помітивши в королі деяке вагання, короле­ва, серед інших розмов, щоб підбадьорити його, сказала: «Чи не краще розтерзати ці гнилі члени, ніж лоно церкви, супруги господа нашого?».

Король зважився, і вона прискорила сполош­ний дзвін у палаці, наказавши на півтори години раніше бити в дзвони Сен-Жермен-Оксерруа⁴.

На вулицях уже було повно озброєних людей, на шум яких хотіли зібратися протестанти, яких король розпорядився розмі­стити біля Дувра, але, після того як на їх розпити їм відповіли, що це підготування до турніру, хтось, бажаючи пройти далі, був поранений гасконцем з гвардії; оскільки в цей час почувся перший сполошний дзвін і треба було почати переслідування, то герцог де-Гіз і шевальє д’Ангулем, які цілу ніч давали накази, беруть з собою герцога д’Омаль і приходять на квартиру „адмі­рала, який, почувши шум, вирішив, що стався бунт проти самого короля; проте він змінив свою думку, коли Кассен, якому від­чинив двері той, у кого були ключі, проколов його кинджалом на очах швейцарців з яких один був убитий в той час, як хотів загородити двері. “Ось герцог де-Гіз у дворі, і Кассен з капіта­нами Атеном, Кардільяком, італійцем Сарлабосом і німцем на ім’я Бем добралися до ґанку”. Адмірал⁵ стояв із своїм пастором Марленом, хірургами і не багатьма слугами, яким він без замішання говорив: «Це моя смерть, якої я ніколи не боявся, бо це від бога; не потрібна мені більше людська допомога. Ради бога, друзі мої, рятуйтесь». Поки вони випробовують зламані двері, Бем входить у кімнату; він бачить адмірала в нічному вбранні і питає його: «Ти адмірал?» Відповіддю було (як рапортував д’Атен): «Моло­дий чоловіче, поважай мою старість: нехай принаймні я умру від руки дворянина, а не цього денщика». Але на ці слова він проколов його шпагою і, витягти її, розсік йому обличчя надвоє палашем. Герцог де-Гіз спитав, чи виконано наказ, і коли Бем відповів, що виконано, йому сказали викинути тіло за вікно, що він і зробив]

Кажуть, що йому на обличчя накинули платок, щоб стерти кров і пізнати його; також кажуть, що герцог перед тим, як ви­рушити на вулиці і скрізь підбадьорювати добре закінчити те, що так щасливо почали, ударив його ногою в живіт. Народ, роз­буджений дзвоном двірцевого годинника, збігається до квартири убитого, відтинає всі частини, які можна було відтяти, особливо голову, яка дійшла до Рима; вони волочуть його по вулицях (як він сам провіщав, не допускаючи цього), кидають його у воду, витягають назад, щоб повісити за ноги на Монфоконі⁶, і внизу запалюють вогонь, щоб у своїй помсті використати всі стихії. Через кілька днів він був знятий з цієї шибениці прихильниками Монморансі і похований в каплиці Шантільї. Його квартиру, крім паперів, які королева поспішила конфіскувати, віддали на пограбування всім, хто хотів

¹Герцог де-Гіз (1555 – 1588) – один з ватажків католицької партії і організаторів Варфоломіївської ночі.

² Королівський палац.

³ Катерина Медічі – мати короля Карпа IX.

⁴ Знамените абатство в Парижі.

⁵ Коліньї, який разом з князем Конде був вождем протестантської партії у Франції.

⁶ Місце страт, де стояла величезна шибениця, на якій вішали злочинців.

10. ДЕНЬ БАРИКАД 12–13 травня 1588 р.

Розповідь очевидця, історика XVI ст. де-Ту. День барикад – одна з важливих подій так званої «війни трьох Генріхів». У короля Генріха III, який весь час хитався між лігістами, очолюваними Генріхом Гізом, і гу­генотами, проводирем яких був Генріх Наваррський, викликала занепокоєння поява Гіза в Парижі. Король боявся, що популярний в Парижі Гіз буде тримати його, короля, в полоні і фактично захопить владу. Він наказав впустити в Париж наймані війська і мав намір арештувати Гіза, але в ос­танній момент не зважився. Тим часом парижани, стурбовані появою в сті­нах Парижа королівських найманців і чутками про підготовку різні ка­толиків, які поширювались прихильниками Гіза, підняли повстання. Текст де-Ту, наведений нижче, дається з деякими скороченнями і спрощеннями.

Розміщення найманих військ по всіх кварталах Парижа так занепокоїло парижан, що буржуа стали скрізь закривати свої крамниці. Губернатор Парижа, щоб розвіяти страх буржуа перед королівськими військами і підняти дух серед населення, пора­див королю дати йому дозвіл проїхати по вулицях і уговорити буржуа від імені його величності, що боятися, мовляв, нічого і що треба знову відкрити свої крамниці, а з другого боку, дати наказ військам не виходити за межі своїх постів і спокійно че­кати наказів його величності, не вдаючись до насильств. Коро-лева-мати з свого боку підтримала цю пораду, і король погодився. Таким чином ці війська, які в перший момент їх появи в Парижі і внаслідок страху, який вони нагнали на буржуа, могли б дати королю можливість стати повністю господарем становища, якби король захотів ними скористуватися, протягом довгого часу не провадячи ніяких дій замість того, щоб нагнати страху, викли­кали презирство народу. Народ почав ставитись до них як до чавунних нерухомих тумб.

Тим часом заколотницький дух, який проявився вперте на Плас-Мобер, поширився скоро на всі інші квартали Парижа. Відразу ж усі цепи, які замикали вулиці, були натягнуті, виходи з площ були завалені барикадами. Кожен старався принести біль­ше каміння, і ним були негайно забиті всі вікна, які виходили на площі. Були зроблені, нарешті, всі приготування для того, щоб напасти і знищити королівські війська.

Оскільки на Новому ринку і біля мосту св. Михайла почали посилюватися безпорядки, королівський двір послав туди спо­чатку одного, потім другого королівського воєначальника, яким, проте, королева-мати не переставала наказувати, щоб вони стри­мували війська, не допускали їх нападати на заколотників і до­держуватися оборонної позиції. Такі накази, які здавалися оз­накою слабості і боягузливості, зламали дух королівських військ піднесли дух заколотників, які, маючи на чолі своїх загонів найбільш знаменитих в Парижі забіяк і офіцерів із загонів гер­цога Гіза, почали наступати із зброєю в руках, погрожуючи королівським військам. Просуваючи вперед барикади, вони бло­кували найманців, які, стоячи нерухомо на своїх постах, не могли вирватися з блокади. Даремно командири посилали одного по одному в Лувр, щоб сповістити короля про те, що діється, і ді­стати нові накази. Ці накази лишалися незмінними. Королева-мати раз у раз наказувала їм – не допускати, щоб королівські війська почали напад; вони повинні були тільки оборонятися.

З другого боку, королева-мати та інші безперервно подоро­жували між королівським палацом і палацом Гіза, стараючись переконати герцога від імені короля покинути Париж. Вони обіцяли, що ні йому, ні тим паризьким буржуа, які належали до його партії, не буде заподіяно ніякої шкоди і що пізніше ніхто з них за це не потерпить. Герцог, який спочатку трохи боявся наслідків повстання, здавалося, погоджувався на угоду, вимагаючи лише, щоб йому дали відповідні гарантії, але в дій­сності він тільки хотів виграти час, вирішивши використати події. Коли ж він помітив, що королівські війська втратили мужність, а його прихильники, навпаки, ставали все сміливішими, він почав висувати все більші вимоги. Він скаржився на те, що король нібито його образив і вимагав сатисфакції...

Щодо мене, то я пригадую, що трохи раніше полудня, коли вулиці ще не були до кінця забарикадовані, бажаючи визначити своє місце в цій великій події і довідатись про становище обох партій, я вийшов з свого дому і, не боячись небезпек, на які я наражався, пішов пішки до Лувра [королівського палацу]. Він був порожній і мовчазний – ознака того, що там панував цілко­витий розпач. Вийшовши з нього з тремтячим серцем, я пішов до палацу Гіза. Зустрівши його в той час, коли він вийшов на прогулянку, я підійшов до одного з моїх друзів, і сказав йому на вухо, що в цей день, якщо я не помиляюсь, буде завдано остан­нього удару королю і королівському авторитетові... Події під­твердили мої пророкування...

[На другий день] до палацу дійшли нові звістки, що зако­лотники радилися цілу ніч, що у них цілий склад зброї в мона­стирі Кордельєрів, що студентська молодь, яка збиралась у Париж з усіх провінцій, теж під впливом заколотників; студен­там роздано зброю, і вони приєднуються до повстанців, нарешті, що члени католицької ліги остаточно вирішили захопити короля що б то не стало. Для цього вони нібито договорились послати загін в 9000 чоловік, щоб захопити виходи з Лувра і не дати ко­ролю вийти з нього, коли вони почнуть атаку на Лувр з фрон­тону. Страх заставив короля повірити цим чуткам, і він вирішив покинути Париж... Сповістивши про свій намір королеву-матір і деяких своїх міністрів, він удав, що хоче піти на свою звичайну полуденну прогулянку в парк Тюїльрі. Він виїхав з Парижа...

Ескортований швейцарцями, полком гвардії і в супроводі частини свого двору. Було дійсно гідним жалю бачити государя, який всього кілька днів тому панував над одним з найбільших і найлюдніших міст світу, громадян якого він збагатив своїм трива­лим пануванням і своєю надзвичайною щедрістю; бачити го­сударя, який був змушений тікати і ховатися, але який все ж час від часу звертав свої погляди до нього, до цього невдячного і покинутого ним міста; бачити государя, який втік в супроводі своїх не багатьох слуг, які йшли, одні пішки, інші на поганень­ких найманих шкапах без одежі і навіть іноді без чобіт.