Роль м. Вороного у становленні українського модернізму

Уже з перших віршів М. Вороного постає уярмлений край, духовно і фізично окутий український народ:

Люду мій бідний, окрадений люду!

Що у твоїх я побачив очах,

То вже й довіку свого не забуду,

Де б я не був, всюди бачити буду –

Голод і жах! («Краю мій рідний»)

Протест проти національного й соціального гноблення звучить у бага-тьох поезіях М. Вороного, зокрема у вірші «Серце музики», присвяченому пам'яті великого композитора М. В. Лисенка. Тут поет славить співця, який «вічно буде жити» в серцях народу, бо творив для рідного краю; в постійних умовах цькувань і переслідування «серце любило до нестерпнучого болю», «тяжко боліло за Україну, за волю…». Він прийняв смерть за любий, рідний край, щоб 2жити в пам'яті юрби як лицар, як кобзар!».

Вороний уславлював самовідданих борців за свободу, мужніх, відваж-нихлюдей, таких як українська революціонерка, Маруся Вітрова, що спалила себе в тюрмі, як Левко Мацієвич, перший український пілот, що трагічно за-гинув у 1971 р. під час повітряної катастрофи. Поет засуджує і таврує за дво-рушництво удаваних патріотів («Молодий патріот», «Старим патріотам»). З дошкульною іронією, що переходить у сарказм, висміює тих, що вміють, ко-ли треба, «шпарко вчистить гопака», хвацько вихилити чарку, заспівати українську пісню, прочитати «весь Шевченків «Заповіт», навіть другу поло-вину»: Рідну мову любіть – страх!

І, поводячись по-свинськи,

Просторікує в шинках

Виключно по-українськи. («Молодим патріотам»)

Не менш гостро висміює поет і старих, заскорузлих патріотів, хто кли-че до боротьби, а сам сидить, склавши руки, хто розпинається на словах про любов до України, а насправді є байдужим чужинцем у рідному краю, гульві-сою й демагогом. Сатира набувана у вигляді діалогу, запитання і відповіді:

Хто демократ, сам готовий в петлю,

Тільки б поліпшити долю голоти,

Вчинками ж вам нагадає свиню?

Ви, землячки мої і патріоти,

Вам я присвячую пісню свою. («Старим патріотам»)

Сатиричних і гумористичних віршів у М.Вороного небагато. Але його глибокополітичну сатиру можна сміливо ставити поряд з мистецькими ви-творами І. Франка, Л. Українки, В. Самійленка. творчість М.Вороного слід розглядати загалом на тлі тогочасної дійсності, в контексті літературного процесу. Тільки тоді відчуємо, що вона була взірцем і громадянськості, й людяності, і мистецької довершеності.

Через усю творчість поета проходить образ рідної землі, страдницький образ підневільної України. І його єдине прагнення – бачити народ вільним і щасливим. Це й рятуіало його від абсолютного песимізму та нігілізму, хоч ін-коли він відчував себе безсилим перед невблаганною реальністю життя.

Розкішний край мій у ярмі,

Мій люд - невільники німі,

На їх устах печать.

Що бачу я, що чую я,

Те пісня й відає моя:

Умію я… ридать. («Соловейко»)

Але жорстка дійсність виривала з його грудей не лише «одні ридання голоси», самі страждання і скорботу, душевний морок і зневіру. Вороний був сином свого часу, і європейський подих поезії йому був не чужий. Саме туди поривалася його зболена душа, але не для того, щоб за вишуканою формою тріолетів, октав, мадригалів сховатися від дійсності, «зосередитися на есте-тичному спогляданні». Навпаки, новітьною формою він хоче привернути ува-гу, торкнутися душі українського інтелігента:

Зраджений, зраджений,

Підний край зневажливий,

У ярмі…

Помстою люто

Серце кипить…

Дух не закуто –

Хочеться жить! («Горами, горами…»)

Дух непокори, свободи живе в серці тільки тієї людини, яка усвідомила себе сином рідної землі, рідного краю, не приспаним рабом, а вільним орлом! І таке найсвятіше почування «живить надію, певну віру в ідеали». Про це і йде мова в одному з найпатріотичніших творів – поемі М. Вороного «Євнаш-зілля» (1899).

Ця поетична розповідь викликала цілу зливу несправедливих нарікань. Один із вірнопідданих «патріотів» так і написав: «У великому вірші «Євнаш-зілля» Вороний проповідує зраду в ім'я націоналістичних ідей, тобто вже приблизно в 1917 – 1918 рр. він проповідував ту зброю, якою зараз користу-ються українські націонал-фашисти…» (Літ. Україна. 1991. 14 берез.).

Високим патріотичним акордом – зверненням до сучасної України, її синів звучать останні рядки поеми:

Україно! Мамо люба!

Чи не те ж тобою сталось?

Чи синів твоїх багато

На степах твоїх зосталось?

Чи не всі вони відцурались свого роду, своєї матері-Вітчизни, і бракує їм «тієї сили, духу, що зрива на ноги», що веде до боротьби проти рабства. Немає в нас тієї сили, що пробудить почуття національної гідності, немає і кобзарів, що колись «співали – віщували заповіти благородні, будили приспа-ну гордість. Ось чому тепер «манівцями ми блукаємо без дороги!». І поет справедливо ставить запитання:

Де ж того євшану взяти,

Того зілля-привороту, -

Що на певний шлях направить, -

Шлях у край свій повороту?!

Більшість творів М. Вороного і є тим пошуком євшан-зілля, того при-вороту, тих ліків, які зможуть навернути синів до рідного лона.

Поезія М. Вороного – була вона інтимна чи громадсько-політична – ні-коли не залишала читача байдужим, обов'язково торкалася найпотаємніших струн душі. І, звичайно, не можна оминути його цикли віршів «За брамою раю» і «,Разок намиста». Вони поєднанні однією ьемою – темою великого, але трагічного кохання. Обидва цикли мають автобіографічну основу, напи-сані протягом шести років (1903 – 1909) після розриву з коханою дружиною.