Òåìà 12

РЕЛІГІЯ ТА МОРАЛЬ

1.Місце моралі та релігії в системі духовних вимірів людства.

2.Кореляція опозицій релігійність — духовність, моральність — мораль.

3.Природа, внутрішня структура та функції моралі й релігії.

1. Місце моралі та релігії в системі духовних вимірів людства

Мораль і релігія — особливі форми духовності людини. Вони довгий час розвивалися синкретично, моральні ідеї і заповіді були тісно переплетені з релігійно-ритуальними формами організації та поводження людей. Розвиток релігійних систем йшов у напрямку кодифікації й ієрархізації відкритих у змінених станах свідомості істин, ускладнення культових практик і їх філософських обґрунтувань. Моральні заповіді в якості універсальних та абсолютних вимог одержують санкцію в рамках релігії і завдяки релігійно-культовим інститутам. Еталонні норми моралі були прописані у священних книгах. Прийнято вважати, що розвинута релігійна система включає такі структурні компоненти: праксис (культ), теорію (філософію, світогляд) і нормативну (імперативну, що поєднує культову практику і світогляд) базу. Саме з останнього компонента релігії і виокремилася мораль.

Разом з тим, історично мораль розвивалася не просто паралельно і опосередковано з релігією. Мораль близька до релігії за своєю природою: вона опозиційна дійсності, претендує на те, щоб привнести в дійсність, соціальні відносини і дії людей деякий інший зміст. Поза релігією це стає можливо лише на тій стадії розвитку цивілізації, коли індивідуальне відокремлення до-

176

сягає рівня, достатнього для самостійної продуктивної соціальної активності людини як індивідуального суб’єкта. Мораль секуляризується й автономізується, знаходить свою специфічність відносно пізно, а саме з розвитком капіталістичних відносин. Про це побічно свідчить той факт, що мораль як особливий предмет дослідження, як поняття моралі з’являється лише у філософії Нового часу й осмислюється як мораль автономного суб’єкта, вільної особистості. Однак ідеї, комплекс цінностей та імперативів, які були охоплені поняттям моралі, виникають саме на зорі цивілізації, у процесі розкладання родового ладу, і первісними соціальними формами їхнього втілення були ті, котрі виробила релігія. Згуртованість первісного колективу багато в чому гарантувалася самою його організацією як виробничої одиниці, в якій практично виключалися внутрішньоколективні, міжгрупові протиріччя і не існувало розбіжностей між «приватним» і «публічним» життям. Однак мали місце міжпоколінні й індивідуальні розходження. Згуртованість колективу могла ослаблятися і при зміні навколишнього оточення. Вирішувати виникаючі протиріччя була покликана релігія в тій специфічній її формі, яка відома первісному суспільству — тотемізмі.

Якщо норми моралі жорстко пов’язані з релігійним вченням, вони володіють такою унікальною властивістю, яка втрачається в атеїстичних соціумах. Якщо носієм моральних норм є положення релігійного вчення, то відповідні норми є обов’язковими до виконання для всього соціуму. Релігійна мораль єдина для дітей і дорослих, багатих і бідних. У релігії зберігався винятковий потенціал духовного впливу на індивіда який активно використовувався й у піздньородовому, і в ранньоцивілізованому суспільстві саме як механізм компенсації зростаючого відчуження людей і забезпечення єдності спільноти.

Релігія була важливим політичним фактором. Період становлення державності був і часом етатизації родових культів (трансформації у державні). Таким чином, релігія надавала соціальні і духовні регулятивні механізми, які дозволяли підтримувати соціальну єдність, не визначену господарськими або іншими прагматичними сферами. І сама ідея єднання, що корінилася у родових інститутах, довго залишалася сакральною за своїм змістом. Правда, зміст моралі був відомим способом виражений у філософії. До єдності з Логосом і в Логосі закликав Геракліт. Ідею онтологічно заданої єдності буття несло вчення Платона про царство ідей. Нарешті, варто згадати концепцію космополітизму, що виникла наприкінці V — на початку IV ст. у Греції. Космополітизм

177

як світогляд не випадково складається паралельно й опосередковано з індивідуалізмом. Декларуючи приналежність людини Космосу, він як би звільняв її з-під влади дрібних зв’язків у людських відносинах. Принцип загальності, що істотно характеризує мораль, за своєю суттю близький принципу космополітизму. Тільки на основі космополітичного світогляду, незалежно, але не поза конфесіональними і філософськими основами, цей принцип

іміг бути виділений. Закономірний зв’язок між космополітизмом

ізагальністю моральних постулатів проявився в християнстві, особливо в паулінізмі (вченні апостола Павла), де вони вперше одержують єдине обґрунтування.

Релігійна мораль виникає з усвідомлення відособленості і відчуженості людського існування, у прагненні до подолання розірваності людського буття — внутрішньої, у стосунках з людьми, у стосун-

ках з природою і суспільством, у ставленні до вищого (духовного ідеалу). У цьому прагненні, як би воно не виявлялося, криється потреба людини в єднанні, зрозумілій як цілісність розумного життя, як єдність людей, як долучення до істини, до безумовного й абсолютного ідеалу. Формування безрелігійної моралі, що стало характерним для другої половини XX ст., призвело до втрати релігійної консолідуючої основи моралі, наслідком чого стала поява різних рівнів моральнихнорм— класової, соціальної, вікової.

2. Кореляція опозицій релігійність — духовність, моральність — мораль

Слова «моральність», «мораль», «етика» близькі за змістом. Але виникли вони в трьох різних мовах. Термін «етика» походить від грецьк. ethos — вдача, характер, звичай. Його використав Арістотель, назвавши «етичними» чесноти або достоїнства людини, які виявляються в її поведінці — такі якості, як мужність, розсудливість, чесність, а «етикою» — науку про ці якості. Слово «мораль» — латинського походження. Воно утворене від лат. mos (множ. число mores), що означало вдачу, звичай. Цицерон, за прикладом Арістотеля, утворив від нього слова moralis — моральний і moralitas — мораль, що стали латинським еквівалентом грецьких слів етичний і етика. А слово «моральність» (від «вдача») потрапило в словник російської мови у XVIII ст. і стало вживатися поряд зі словами «етика» і «мораль» як синонім. У практиці слововживання ці слова майже взаємозамінні.

178

Отже, мораль та релігія — це основні способи нормативної регуляції дій людини в суспільстві, особливі форми суспільної свідомості і вид суспільних відносин, в основі яких лежить ідеал єдності людства як абсолютного добра. Релігія як духовність виникла раніше релігійності, вона характеризує глибинний аспект релігійності. Ці терміни часто вживають як синоніми, але існує певна різниця у їх значенні.

Існує також диференціація моралі і моральності, або в іншому варіанті моральності і вдач (в англомовній версії moral і morals). По-перше, якщо моральність і релігійність традиційні, безпосередні в тому змісті, що вони не завжди свідомі своїх основ і передумов, то мораль і духовність рефлексивні, тому що конституюються ідеєю добра, його осмисленою дефініцією, знанням про те, що таке «добро в собі», незалежно від ступеня його емпіричної і практичної реалізації. Моральність та релігійність організовані релятивізацією добра, його відносним груповим характером. Моральність та релігійність класу, етносу, релігійного співтовариства і т. ін. побудована за критерієм своїчужі. Те, що у відношенні до своїх є злом і злочином, стосовно чужого може виявитися заслугою. Моральність же й духовність універсальні і загальні. Добро моральності й духовності абсолютне, безумовне і субстанціальне, а злочин проти моралі й духу не може бути визнаний як чеснота ніякими прагматичними аргументами.

Отже, моральність давніша за моральність (проте духовність передує релігійності). Релігійність виникає як результат конституювання духовності. Без якихось моральних звичаїв, підвалин, традицій, норм і ритуалів практично неможлива жодна, навіть найархаїчніша соціальність. Мораль виникає пізніше моральності як продукт тонкої філософської рефлексії і витонченої релігійної духовності. Вона є складовою далеко не всякої культури. Але виникнувши пізніше моральності, мораль не витісняє і не замінює її. Обидві опозиційні ланки продовжують співіснувати, не збігаючись, а навпаки, суперечачи часом так, що можна говорити про аморальну моральність та бездуховну релігійність. Мораль не завжди є підставою моральності, вона може бути і її антиподом. Так само, як і духовність, не завжди є основою певної релігійності (деструктивні напрями). Адже моральність відображає історію людських уявлень про те, що таке добро, й історію його соціального інституювання. Добро моральності і релігійності множинне і мінливе, залежить від суб’єкта, а добро моралі і духовності єдине і незмінне як будь-який абсолют.

179

Наука про моральність та релігійність індуктивна й описова, вона схильна оформлятися як історико-етнографічне знання. Вчення про мораль та духовність будується як релігійно-філо- софська нормативність. Оскільки моральність і релігійність та мораль і духовність (релігію) можна тематизувати як соціологію й онтологію добра, то вони розрізняються ще й тим, що мораль і духовність конституюються вільним внутрішнім самовизначенням особистості, а моральність та релігійність — зовнішнім соціальним впливом на неї.

Мораль та духовність елітарні за визначенням, вони притаманні обраним і вимагають особливого дару й особистісної самостійності. Зате релігійність та моральність демократичні і загальнодоступні, не завжди йдуть від щирого серця, а виникають із соціальної обумовленості, іноді навіть дресури.

Мораль, духовність — це особистий, глибокий, інтимний вимір, недоторканне для суспільства, контроль якого не може бути тотальним. І всі програми виховання нової духовної людини з новою мораллю, сформованої за замовленням суспільства, мають тоталітарний характер. Мораль та духовність не можна цілком формалізувати, соціалізувати, вони мають не зовнішнє, а внутрішнє джерело — голос серця. Соціальними ж інститутами є моральність та релігійність.

3. Природа, внутрішня структура та функції моралі й релігії

Потреба в єднанні з іншими людьми лежить в основі як релігії (religio — возз’єднання), так і моралі. Образ реалізації цієї потреби визначає зміст морального і релігійного ідеалу, базових моральних цінностей. Мораль, таким чином, є різновидом саме імперативно-ціннісної свідомості. Характер імперативності обумовлений змістом її цінностей. Ідеал (релігійний або нерелігійний) є вищою й абсолютною моральною цінністю.

Мораль входить до релігії як складова її структури, але може розглядатися і поза нею. В сучасному релігієзнавстві як основні складові релігії виділяють релігійну свідомість (релігійні погляди), релігійну віру (почуття), релігійну діяльність (культові дії), релігійні відносини та релігійні організації [8, с. 183].

Існуючі основні типи моральної свідомості засновані на специфічних цінностях: насолоди (гедонізм), користі й успіху (ути-

180

літаризм), особистого удосконалення (перфекціонізм), співчуття і милосердної любові (альтруїзм). Ідеал, визначений у заповіді любові, за своїм екзистенціальним змістом відповідає тим потребам, що складаються у людини на основі її первісного досвіду — як досвіду безпосереднього єднання з іншим (дитини з матір’ю), досвіду злитого із самим собою і з середовищем існування.

Європейська цивілізація починається саме з ідеалу єдності, спочатку тільки натурфілософськи вираженого у вченні про нескінченний єдиний початок Космосу, з якого виходить усе суще й у гармонії з яким полягає справжнє існування. У віддаленні від Логосу вбачав Геракліт причину пороку і духовної смерті. Античне уявлення про всезагальність, що втілилося в державній політиці, спрямованій на установлення всесвітньої влади, було розвинуто в стоїчній думці саме як ідеал духовного єднання всього людства. Цей ідеал був сприйнятий християнством. Власне кажучи, стоїки і ранньохристиянські мислителі були першими, хто показав, що в умовах індивідуалізованого, роздвоєного буття людини здійснення ідеалу можливе лише як індивідуальне самовдосконалення, опосередковане духовним оволодінням внутрішніми і зовнішніми сторонами життя та їх перетворенням.

Моральний ідеал і вищі моральні цінності та імперативи сприймаються й осмислюються людьми, групами, класами (в особі їхніх ідеологів), що представляють різні соціальні інтереси, котрі стоять на різних соціально-економічних, політичних, культурних позиціях. Вони фіксуються, трактуються, улаштовуються з позицій відповідного соціального суб’єкта. В історії й у будь-якій суспільній системі ми знаходимо стільки релігій та ідеологій (соціальних інтерпретацій) моралі, скільки є соціальних суб’єктів.

З цього погляду у моралі простежується дві цікаві тенденції. По-перше, кожний соціальний суб’єкт пропонує своє розуміння ідеалу єдності і шляхів його досягнення. Це й втілюється в загальній формі вираження моральних заповідей, тобто в їх адресованості кожному розумному суб’єкту. Причому на рівні соціально визначеної моралі всезагальність її вимог виявляється формою вираження історично конкретного і локального інтересу. Звідси випливає, що існують моральний ідеал і партикулярні системи моралі. Останні являють собою програми досягнення морального ідеалу в контексті певних соціально-групових, економічних і со- ціально-політичних орієнтацій.

Визнання різних рівнів у моралі — універсального і партикулярного дозволяє (на відміну від релятивістських теорій моралі) ввести критерій, на основі якого можна було б оцінювати і відрізняти

181

ті моральні програми, які, втілюючи певний соціальний інтерес, перспективно орієнтуються на моральний ідеал людської єдності, і ті, котрі прагнуть до тотального ствердження обмеженого соціального інтересу як виняткового.

Мораль трансцендентна повсякденному досвіду людини як соціального суб’єкта і дана їй абсолютно. Цим пояснюється «прихильність» усіх традиційних типів моралі до певних релігійних систем.

Мораль можна розглядати як механізм опосередкування духовного досвіду і досвіду емпіричного. Завдяки моралі людина одержує можливість перекласти сакральні заповіді на мову практичних відносин, не підкоряючись їм. Моральна свідомість створювала «перспективу історичного світорозуміння» не просто завдяки «абсолютним цінностям», а завдяки позапоставленості соціальній дійсності. Моральні цінності виступали критерієм оцінки дійсності, її програмування. Іншою стороною цього явища є те, що «позапоставленість» часто обертається відірваністю, «відривом» від дійсності.

Отже, ще одне визначення моралі: те, що відмінне від видимої реальності, безпосередньо даної дійсності, більше того, осмислює цю дійсність, задає їй певний ідеальний стандарт (у цінніснопозитивному або негативному контексті). Таке визначення наближає її до релігії.

Мораль та релігія як форми соціальної культури виконують певні функції. Важливі функції релігії — світоглядна, компенсаторна, культурологічна, легітимуюча. До найважливіших функцій моралі належать мотиваційна, ціннісно-орієнтаційна та регулятивна функції. Моральні принципи, на відміну від інших норм і правил мислення та поведінки, входять у саму структуру особистості як її власні, внутрішні мотиваційні фактори. Не менш важлива конститутивна функція (від лат. constitutus — той, хто утвердився, встановлений) — мораль виступає як центральна, фундаментальна форма соціальної культури, що лежить в основі всіх інших її форм. Пріоритетність моральних принципів перед всіма іншими поширюється на будь-які людські взаємини і дії. Крім того, мораль у суспільстві виконує координуючу функцію — у силу пріоритетності своїх принципів вона забезпечує єдність і узгодженість взаємодії людей у найрізноманітніших обставинах. Вона виконує цю функцію тільки в тому випадку, якщо її принципи однакові для всіх людей, що вступають у взаємодію. Тому будь-яке суспільство зацікавлене в загальній значущості моральних принципів.

182

Образ релігійної моралі як заборони, рестрикції є одним з найбільш розповсюджених в історії думки. У рестриктивному розумінні моралі та релігії існує кілька підходів. Перший — нігілізм, гедоністичний протест проти моралі та релігії, які нав’я- зують «принцип реальності», накладають заборону (обмеження) на будь-які задоволення. Для гедоністично орієнтованої особистості головне — можливість необмеженого саморозвитку; релігійна мораль, як правило, сприймається тільки як опіка.

Другий підхід: у протесті проти заборонності норми міститься вимога критичного ставлення до існуючих, стихійно утворених загальноприйнятих норм поводження. Мораль розуміється як протест проти буденності, як можливість творчої самореалізації особистості.

Третій підхід: у рестриктивному розумінні релігійної моралі міститься констатація необхідності доцільної взаємодії в суспільстві як відносно єдиному організмі. Розуміння моралі як сукупності «правил поведінки» (Г. Спенсер, Дж. С. Мілль, Е. Дюркгейм) відносить релігійну мораль до більш загальної системи (природи, суспільства) і критерієм моральності дій є їх адекватність потребам і цілям системи.

Четвертий підхід: регулятивність релігійної моралі інтерпретується не як сила надіндивідуального контролю за поведінкою громадян, а як створюваний самими людьми порядок, який закріплюється у «суспільному договорі» як механізм інтеріндивідуальної взаємодії, що підтримує «паритет волінь».

П’ятий підхід: визначальною ознакою релігійно-моральної регуляції більше є стимулювання, ніж заборонність, тому що моральна вимога не припускає погрози, її санкція, як і релігійна, має ідеальний характер, вона звернена до людини як до свідомого і вільного суб’єкта (Кант, Гегель). В області соціальної етики індивідуальна свобода особи виражається у повазі до чужої волі, і ця повага полягає втому, щоособистістьнакладаєпевніобмеженнянавласнідії.

Шостий підхід — взаємо- й самообмеження, які пропонуються релігійною мораллю, вказують на ту її особливість, що вимоги і норми моральності задають форму бажання. Від людини залежить, виконає вона вимогу чи ні. Виконуючи певну вимогу релігії, моралі, вона ніби сама проголошує її.

Таким чином, рестриктивна концепція релігійної моралі в різних своїх варіантах містить ідеї упорядкування, взаємодії, договору, волі і протистоїть сваволі та безладу.

Відповідно до іншої етико-філософської традиції мораль та релігія уявляються як дихотомія добра і зла, як така сторона

183

діяльності, у якій виявляються прагнення людини до добра і відраза до зла. Людина двоїста за природою (ця ідея може висловлюватися в концептуально різних формах), і простір релігії та моралі відкривається по той бік цієї подвійності, у боротьбі іманентного і трансцендентного начал (повсякденного і духовного, емпіричного й ідеального, диявольського і божественного, суєтного і вічного). Августин, Кант чи Бердяєв — кожний по-своєму міркуючи над цією проблемою, намагалися вирішити її як ключову етичну проблему і вбачали, таким чином, основне питання релігійної моралі, по-перше, у самому факті цього внутрішнього протиріччя людського існування; по-друге, у тому, як людина в конкретних діяннях за певних обставин може реалізувати загальний, ідеальний принцип релігії й моралі — так вона долучається до абсолюту.

Поняття моралі в прийнятому сьогодні або близькому йому вигляді виробляється відносно пізно. У Платона, Августина або Монтеня не було уявлення про мораль, яка на концептуальному рівні може бути співвіднесене з кантовським або міллевським. Взаємопереплетіння і взаємовідштовхування належного і сущого розгортається саме в практичній активності людини. Не випадково найбільші релігійні системи — буддизм, християнство, іслам є послідовно орієнтованими на людину вченнями. Хоча в кожній з них це виявляється по-своєму: в ісламі домінують соціальноутилітарні мотиви, у буддизмі — аскетично-перфекціоністські, у християнстві — альтруїстичні уявлення і кінцеві підстави при прийнятті кардинальних рішень.

Питання для самоконтролю

1.Як співвідносяться мораль та релігія? Назвіть подібні та відмінні риси.

2.Які основні функції релігії та моралі ви знаєте?

3.Назвіть основні відомі вам типи моральної свідомості.

4.У чому полягає різниця між мораллю та моральністю, релігійністю та духовністю?

5.Які ідеї містить рестриктивна концепція моралі? Чи відомі вам рестриктивні концепції релігії?

184

Тематика рефератів

1.Релігія та мораль як виміри духовності людини.

2.Мораль в історичних етико-філософських традиціях.

3.Основні типи моральної свідомості (гедонізм, утилітаризм, перфекціонізм, альтруїзм). Ідеал любові та єдності.

4.Сучасні концепції безрелігійної моралі.

5.Соціальні функції релігії та моралі.

Література

1.Артемова О. Ю. Личность и социальные нормы в ранне-первобытной общине: по австралийским этнографическим данным. — М., 1987.

2.Бердяев Н. А. О назначении человека (Опыт парадоксальной этики). — Париж, 1931.

3.Гараджа В. И. Соціологія релігії: Навчальний посіб-

ник. — М.: Наука, 1996.

4.Джеймс В. Многообразие религиозного опыта. —

Спб., 1993.

5.Кант И. Наблюдения над чувством прекрасного и возвышенного // Кант И. Соч. В 6 т. Т. 2. — М., 1964.

6.Релігієзнавство / За ред. С. Бублика. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

7.Релігієзнавство / Під ред. М. Законовича. — К., 2000.

8.Релігієзнавство. — К.: Академія, 2000.

9.Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного, Б. Лобовика. — К.: Четверта хвиля, 1996.

10.Релігія і суспільство. Хрестоматія. — М., 1996.

11.Спенсер Г. Основания этики. Т. 2, ч. 4. — СПб., 1899.

185