1.5 Разом з правом власності вдосконалювався інститут прав на чужі речі. Права на чужі речі за римським приватним правом з деякими застереженнями можна поділити на 2 групи:

Права користування чужими речами. Це, головним чином, сервітути, які могли бути персональними або преміальними, а також емфітевзис та суперфіцій, що являли собою обмежені речові права на землю.

Права розпорядження чужими речами, до яких відносили іпотеку, сутність якої в тому, що кредитор мав право реалізації заставленого майна для задоволення своїх майнових інтересів у випадку неповернення боргу⁷.

На початку Республіки допускалося набуття сільських сервітутів за давністю. Для цього вимагалася лише одна умова – здійснення цього сервітуту протягом двох років. Закон Скрібонія відмінив цей спосіб встановлення сервітутів. У класичний період термін набувальної давності становив 10 років між присутніми та 20 років між відсутніми суб’єктами. Наприклад, особа ходить через сусідську ділянку за водою і господар не заперечує впродовж десяти років (або ж господар 20 років відсутній). Після проходження цього набувального терміну господар ділянки, через яку здійснюється прохід, уже не може в односторонньому порядку припинити сервітут.

Припинення сервітуту наставало у певних випадках серед яких вділяли відмову сервітуріарія від права на чужу річ, в т. ч. і шляхом тривалого не користування своїм правом (спершу один рік стосовно рухомого та два роки – нерухомого майна, пізніше відповідно, три і десять років).

У разі відчуження емфітевзису юридичний власник землі мав протягом 2 місяців переважне право на його викуп у користувача.

1.6 Давньоримська держава з часів виникнення і до занепаду була рабовласницькою. Спочатку рабство було патріархальним – становище рабів не дуже відрізнялось від вільних. З розвитком продуктивних сил становила диференціація поглиблюється, стає жорстокішою експлуатація рабів.

Звичайно, раб міг отримати свободу через спеціальну процедуру. Також не заборонялося, всупереч поширеній у літературі думці, відпускати на свободу рабів, будь-коли закованих паном, тобто неблагонадійних. Але раб, який будь-коли заковувався, таврувався чи був підданий катуванню, отримавши свободу ставав т. зв. Дедітіцієм і не міг проживати у Римі чи там, де перебував імператор. Август заборонив відпускати на свободу рабів, які перебували у рабстві менш ніж 20 років.

Починаючи з часів Принципату з’являється і ряд випадків звільнення з рабства в силу закону: так, звільняється з рабства раб, який викрив убивцю свого пана, раб, який протягом 20 років жив як вільна людина – своєрідне звільнення за давністю тощо.

1.7 Конкретний вид і спосіб застосування покарання встановлювалися або визначеним законом, що стосуються того чи іншого конкретного виду злочину, або правовою традицією, або суддівським розсудом, виходячи з якості злочину, особистості злочинця і загальних допускається за тих чи інших обставинах видів покарань римської правової практики.

В класичний час винесення вироку про смертну кару спричиняло її негайне прийняття. В період монархії традицією стала відстрочка вироку: від 30 днів до 1 року. Змінювалось і місце здійснення смертної кари: спочатку обов’язковим було її здійснення під відкритим небом, пізніше більш розповсюдженим стало закрите прийняття, у в’язницях або інших місцях заключення.