89. Суспільно – політичне життя України в іі пол. 50-х середині 60-х рр.

Зміни у суспільно-політичному житті 5 березня 1953 р. помер Й. Сталін. У його оточенні почалася боротьба за владу. У липні 1953 р. група партійних керівників на чолі з Хрущовим, що тривалий час очолював партійно-державний апарат в Україні, усунула керівника сталінського репресивного апарату Л. Берію і стала до влади. В республіці було вжито низку заходів щодо реорганізації управління господарством, створено союзно-республіканські міністерства, скорочено штати адміністративно-управлінського апарату. Посилився контроль за діяльністю суду, прокуратури, органів внутрішніх справ і державної безпеки. 1954 р. в республіці відзначалось 300-річчя возз'єднання України з Росією. З огляду на давні історичні і культурні зв'язки, етнічну і територіальну спорідненість України і Криму Верховна Рада СРСР своїм указом у лютому 1954 р. включила Кримську область до складу Української РСР. При цьому враховувалося, що Крим був більше економічно пов'язаний з Україною, ніж з Росією. Одразу ж по смерті Сталіна було припинено репресії і розпочався зворотний процес — реабілітація репресованих у 30-ті рр., який спочатку торкнувся партійних, радянських, комсомольських і військових діячів. Вагомою подією у суспільно-політичному житті став XX з'їзд КПРС (14—25 лютого 1956 р.), де М. Хрущов виступив із промовою, у якій засуджувався культ особи Сталіна і водночас усі злочини більшовицького режиму перекладалися на одну особу. Після XX з'їзду КПРС процес реабілітації прискорився. До початку 1960-х рр. в Україні було переглянуто справи майже 55 тис. осіб, з таборів випущено сотні тисяч в'язнів. Але в Українській РСР процес десталінізації просувався дуже важко. Багато представників партійної номенклатури виступали проти критики сталінізму. Якщо в Росії реабілітували талановитого письменника І. Буніна — затятого ворога більшовиків, то в Україні навіть не йшлося про таку ж акцію щодо В. Винниченка – носія ідей «українського буржуазного націоналізму». Отже, десталінізація мала незавершений характер. Заходи з реформування суспільства спричиняли роздратування значної частини партійної номенклатури, яка за роки сталінщини звикла до свого панівного становища і не бажала цього втрачати. Тому почалася підготовка до усунення М. Хрущова. Воно сталося у жовтні 1964 р. на пленумі ЦК КПРС. Першим секретарем ЦК був обраний вихідець з української номенклатури Л. Брежнєв. Активну роль в усуненні Хрущова відіграли й інші представники керівництва КПУ — М. Підгорний, П. Шелест, що були висуванцями Хрущова. Усунення Хрущова від влади було відчутним ударом по реформаторській політиці і означало реставрацію багатьох явищ періоду сталінізму.

90. Економічне та суспільно – політичне становище України в іі пол. 60-х – середині 80-х рр. Дисидентський рух.

Із усуненням 1964 р. від влади М. Хрущова настала «ера» Л. Брежнєва. Хрущовські реформи було згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Загальносоюзним міністерствам знову була підпорядкована переважна більшість підприємств. Таким чином, корінних змін не планувалося. У промисловості планувалося посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення кількості диктованих згори показників.

Спочатку такі заходи дали певні наслідки. Результати восьмої п'ятирічки (1965— 1970) підбадьорювали. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції було одержано завдяки підвищенню продуктивності праці. Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні миттєвого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Економіка України не мала замкнутого технологічного циклу, тобто паливо і комплектуючі завозилися з інших регіонів СРСР. ВПК поглинав більшу частину капіталів, людських ресурсів, тому економіка мінімально турбувалась про людей та задоволення їх потреб. Освіта, наука, культура, медицина фінансувались за залишковим принципом. Таким чином, соціально-економічне життя переживало період застою. Ситуація у суспільно-політичному житті. Зростання кризових явищ в економічній сфері доповнювалось політично-ідеологічною кризою радянського ладу, яка невпинно зростала у 1970—1980-ті рр. Ідеологічним орієнтиром партійно-державного керівництва СРСР та УРСР була програма КПРС, ухвалена 1961 р. Основним положенням програми була побудова в СРСР до 1980 р. комунізму, що передбачав повне забезпечення матеріальних і духовних потреб радянських людей. У 1970-ті рр. стало ясно, що комунізм побудувати найближчим часом неможливо. Тоді партійне керівництво висунуло тезу про те, що в країні побудований так званий «розвинутий соціалізм», який на теперішній момент є найбільш досконалою формою суспільно-політичного ладу і передує комуністичному устроєві. Але при цьому наголошувалось, що «розвинутий соціалізм» є історично тривалим етапом суспільно-політичного устрою. У суспільстві формувалася ідея про те, що питання задоволення потреб людини майже вирішено, успішно розвиваються економіка, наука, освіта, культура, і повністю відсутні соціальні проблеми. Після ухвалення нової Конституції СРСР 1977 р. та нової Конституції УРСР : 1978 р. в конституційну практику були внесені статті, за якими компартія проголошувалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи». Таким чином, була закріплена компартійна монополія на владу в країні. Ліквідація раднаргоспів і перехід до централізовано-галузевого управління звузили повноваження республіки та її керівництва. Проти цього був перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, хоча на словах він погоджувався з централізаторською політикою Москви. Однак він неодноразово виявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки в конкретних сферах — в економічній, мовній і культурній. Невдоволення П. Шелестом у центрі зростало. 1972 р. на травневому пленумі ЦК КПУ Шелест був усунений зі своєї посади з формальним переведенням його заступником голови Ради міністрів СРСР. Новим керівником КПУ став Володимир Щербицький, що був висуванцем Л. Брежнєва. Він, як і Брежнєв, належав до так званого дніпропетровського клану партійно-державної еліти, що домінувала в СРСР у 1970—1980-ті рр. Підбираючи кадри, Щербицький виходив з найнадійнішого у партійних колах критерію — особистої відданості і старанно копіював те, що відбувалось у Москві. Внаслідок цього на керівних посадах у Києві швидко з'явилося 20 дніпропетровців, безмежно відданих своєму «благодійникові». Поступово в Києві склалося дніпропетровське земляцтво, члени якого висували на високі посади одне одного та своїх наближених осіб. Опозиційний рух (дисиденти). Національно-визвольний рух активізувався у другій половині 1960-х рр., коли у відповідь на утиски офіційних властей почали прилюдно звучати протести проти порушення прав громадян. Усім інакомислячим інкримінувалась антирадянська націоналістична агітація. 1965 р. за вільнодумство було заарештовано 20 осіб, серед яких були брати М. і Б. Горині, О. Заливаха та ін. Проти цього необґрунтованого акту виступили І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, І. Драч, М. Стельмах та інші представники свідомої української інтелігенції. Багато з них також підпали під репресії та звільнення з роботи. На початку 1970-х рр. в Україні відбувається новий підйом дисидентства. У 1970—1972 рр. почав видаватися журнал «Український вісник», заснований В. Чорноволом. У ньому друкувалася інформація про порушення свободи слова, прав особи та нації, гарантованих Конституцією, про судові та позасудові репресії в Україні, про різні акції протесту. 1976 р. М. Руденко створив у Києві групу сприяння виконанню Гельсінських угод 1975 р. — Українську Гельсінську спілку (УГС), першу організовану структуру в українському національно-визвольному русі. До цієї групи входили Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Матусевич — всього 36 осіб. УГС займалася збиранням матеріалів про виконання Гельсінських угод, виступала на захист політичних в'язнів, підтримувала зв'язок із відомим російським правозахисником А. Сахаровим, допомагала колишнім репресованим та сім'ям політв'язнів. Особливістю цієї групи було те, що її члени намагалися діяти легально. Однак до початку 1980-х рр. більшість їх були заарештовані і засуджені. О. Тихий, Ю. Литвин, В. Марченко і В. Стус загинули в радянських таборах. В Україні існувало також релігійне дисидентство, пов'язане із захистом прав віруючих. Особливо активно за відновлення своїх прав виступали греко-католики, формально ліквідована греко-католицька церква діяла в західноукраїнських областях підпільно. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, що прибув до Ватикану 1963 р. після багаторічного сибірського заслання.