2_Monografy ТЗН

270

сприйняття школярів мовленням учителя, занадто насиченим незрозумілими словами, науковими термінами, естетичний, що характеризується несприйняттям зовнішнього вигляду співрозмовника, емоційний (невідповідність настрою, негативних емоцій), психологічний, що виявляється як негативна установка, сформована на підставі попереднього досвіду, неспівпадіння інтересів, партнерів, комунікації тощо.

З допомогою творів художньої літератури можна глибше усвідомити різноманітні ситуації шкільного життя, прослідкувати генезу особистості вчителя впровдож століть, поміркувати, чи справджується і сьогодні крилатий вислів І.Франка "вчителем школа стоїть". У своїх художньо-педагогічних оповіданнях письменник змалював типові образи вчителів ХІХ століття.

Справжнім педагогом-майстром, глибоко ерудованою людиною, що виховував в учнів уміння самостійно мислити, поєднував повагу, чуйне, тактовне ставлення до вихованців з вимогливістю до них, показано вчителя математики, логіки та психології Міхонського в оповіданні ―Борис Граб‖. Учитель математики, логіки і психології був емігрантом зі Східної України, носієм передових педагогічних ідей. Ця ―вельми оригінальна й симпатична постать" – "рідка поява між гімназіальними вчителями‖. Він - людина живого темпераменту, ―м'якого серця і доброї душі‖, ―великий приятель учеників‖. Глибоке знання предмету, захопленість літературою і мистецтвом, чуйність і тактовність вигідно вирізняли його серед колег-педагогів.

Діти завжди відчували гостинність затишної оселі колишнього сільського священика з поеми “Панські жарти”, ―де все ясніє, де чисто, тихо і приютно, де слова прикрого не чутно‖. Вчитель Білинський з оповідання “Отець гуморист”, зіпсувавши зір і в зв'язку з тим втративши посаду, відкрив у Дрогобичі своєрідний пансіон для незалежних учнів (10—15 осіб) нормальної школи, де виконував роль чуйного і уважного репетитора. На уроках о.катехита Красицького панували влучний дотеп, розумний жарт, тож зустрічали вчителя у класі усміхнені дитячі обличчя. Таким чином, письменник торкається проблеми, актуальної і на сьогодні, – без доброзичливої атмосфери на уроках, без культури педагогічного спілкування повноцінного навчання досягти неможливо. Серед основних якостей, потрібних справжньому вчителю, І.Франко виділяє насамперед любов до дітей, уміння поважати їхню гідність,

271

гуманізм. Справжній учитель, вважає І.Франко, – це людина, яка вийшла з народного середовища, є носієм кращих якостей рідного народу, живе його інтересами, бере активну участь у громадськокультурному житті.

Водночас невігласами зарекомендовують себе вчитель каліграфії, колишній економ Валько (оповідання ―Schonschreiben‖), учитель у чернячій рясі Телесницький (―Отець гуморист‖), які примушували учнів страждати і фізично, і духовно, викликали в них почуття н е п р и я з н і , н е д о в і р и , в о р о ж о с т і . Не маючи елементарної педагогічної підготовки, ці ―наставники‖ перетворили своє вчителювання на авторитарний стиль спілкування, демонстрацію негативної моделі спілкування – ―китайської стіни‖ (спілкування, за якого вчитель постійно наголошує на своїй перевазі над учнями, виявляє до них зневажливе ставлення). Надзвичайно жорстокою, антиморальною людиною зображено учителя в оповіданні І.Франка “Оловець”.

Школу дореволюційних часів, діяльність учителів і учнів у суворих умовах реакції, психологічні деталі шкільного життя, світ дитячих почуттів, прояви різних стилів педагогічного спілкування представлено у творах Б.Грінченка. Закоханими у свою справу, спрямованими на активне спілкування з учнями постають учителі з його оповідань. Дітям подобалася їхня мова рухів, вияв манери спілкуватися, одягатися, внутрішня зібраність. Демократичний стиль педагогічного спілкування вчителя представлено в оповіданні ―Украла‖. Його спокійний, врівноважений тон розмови зі школярами допомагає дітям глибше усвідомити поняття чесності, гідності, позитивно вирішити складну ситуацію, що трапилася з Олександрою.

Водночас митцем виведено й інші образи шкільних учителів. Аналізуючи поведінку члена земської управи і шкільної ради з оповідання ―Екзамен‖, доцільно звернути увагу на його малооосвіченість, суржиковане мовлення, авторитарний стиль поведінки, що перетворює учнів - учасників комунікативної взаємодії на пасивних виконавців, пригнічує їх ініціативу і відповідальність, розвиває у дітей невпевненість.

Гуманною людиною постає учитель з оповідання А.Тесленка ―Школяр‖. Саме завдяки вчителеві, людині з щирою і люблячою душею, Миколка повертається на навчання до школи.

272

Виразником національно-демократичної педагогіки початку ХХ ст. був Степан Васильченко. Працюючи у школах, письменник зібрав багатий матеріал про життя сільської інтелігенції. У педагогічних працях ―Народна школа і рідна мова на Україні‖, ―Записки учителя‖, ―Записки із життя сільських учителів‖, а також у своїх художніх творах ―Над Россю‖, ―З самого початку‖, ―Гріх‖, ―Вечеря‖, в автобіографічному нарисі ―Мій шлях‖ та багатьох інших С.Васильченко правдиво змалював учителів, їх поневіряння, рабську покору, пристосуванство.

Один із типових представників постає з оповідання “Вова”. Шлях героя пролягає від наївних сподівань до немічного борсання в міщанському болоті. Безвольна, нерішуча, мрійлива людина, вихована у глухому селі, в семінарії, де вчителі і ―близько не пускали до себе‖ семінаристів, він не знаходить однодумців ні в середовищі місцевої інтелігенції, ні в компанії урядника, канцеляриста й адвоката, з якими він вимушено проводить час. Не таким повинен бути справжній народний учитель, він і в найгірших обставинах має "сіяти розумне, добре, вічне" – ніби промовляє крізь рядки оповідання сам автор твору. Інакше складається доля молодого, енергійного і працьовитого вчителя Якова Малинки з оповідання ―З самого початку‖, котрий своєю зовнішністю та невмінням поводитися з панами не сподобався попечительці школи сільській багатійці Олександрі Андріївні, за що ―підстаркуватий, сухий інспектор з гостреньким носом і з обличчям старого лиса‖ перевів його в інше село, подалі від вишнівської школи‖.

В оповіданні “Циганка” яскраво простежується вміння педагога спілкуватися з учнями, виявляється його демократичний стиль спілкування: ―У другому класі дожидали вчителя з нетерплячкою. Радо і привітно зустріли свого вчителя. Той теж привітний, веселий; жартує з ними, сміється. Розмова між учителем та школярами тиха, лагідна, відносини щирі‖. Спілкування на основі захоплення спільною діяльністю, коли учні разом з учителем майструють моноплан, простежується в оповіданні “Авіаційний гурток”.

Людиною високої моралі, з демократичним стилем спілкування, яка словами і справами показує шлях до самовдосконалення, – таким постає учитель у творах української літератури XX ст. До славної когорти письменників ХХ століття належить Олесь Донченко. Його завжди цікавили проблеми школи,

273

вдосконалення навчально-виховного процесу. У повісті ―Школа над морем‖ і романі ―Золота медаль” письменник розкрив педагогічну майстерність учителів, здібності учнів, дитячу кмітливість, винахідливість, індивідуальний нахил.

Широкої популярності набули романи О.Копиленка ―Дуже добре‖ і ―Десятикласники‖, Ю.Збанацького ―Малиновий дзвін‖. Становлення моралі у радянських дітей старшого шкільного віку: виховання поважного ставлення до праці, навчання, до своїх товаришів, дорослих, до самих себе, до свого сучасного і майбутнього – в цьому головний ідейний зміст художніх творів.

Вірші про педагогів представлені в поетичній скарбниці українського поета А.Малишка. Поет з любов‘ю розкриває їхні характери, красу їхніх помислів і прагнень, мудрість. У вірші ―Учитель” тепло змальовав образ Трохима Івановича: ―в брилі широкім, сплетенім улітку‖, з ―древніми окулярами‖, ―лагідною усмішкою на чесному старечому обличчі‖. Трохим Іванович, мов батько, піклувався про школярів, навчав їх людяності і доброти. У творі яскраво виявляються функції педагогічного спілкування: акцент на самоутвердження особистості. Майстерність поета – в умінні підкреслити риси людини, яка всю душу вкладала в цю благородну працю.

Видатному українському педагогу В.О.Сухомлинському присвячена “Дума про Вчителя” Івана Драча. У творі на повний голос прозвучала турбота Майстра педагогіки про виховання молоді, адже ―все на світі починається з дитини‖. На його думку, у вихованні дітей має переважати доброта, демократичний стиль спілкування, ―адже без доброти – справжньої теплоти серця, яку одна людина віддає іншій, неможлива душевна краса‖.

Опрацювання текстів художніх творів урізноманітнюється методами і формами роботи: проблемно-діалогічним спілкуванням, складанням морально-психологічного портрета вчителя, опорних таблиць, вправами творчого характеру, методом ігрової дискусії („Розкриття співрозмовника‖, „Спілкування в різних позиціях‖, „Мозкова атака‖, „Карусель‖), які дозволяють активізувати пізнавальну діяльність, розвивати читацьку культуру, уникати сліпого наслідування чужих суджень; виховувати толерантність до іншого бачення ситуації.

Розгляд шляхів інтеграції у фаховій підготовці майбутніх учителів української мови і літератури важливо продовжити

274

характеристикою інтегрованих спецкурсів, побудованих з урахуванням повної інтеграції.

5.2. Інтегровані спецкурси у професійній підготовці майбутніх учителів української мови і літератури

Нова концепція освіти, сучасні вимоги до викладання української мови і літератури в загальноосвітніх навчальних закладах і виховання духовно багатої, культуромовної особистості підсилюють потребу у спецкурсах, які виконують функцію інтеграційної ланки між філологічним, психолого-педагогічним, методичним блоками професійної підготовки. Їх центральним, системостворюючим компонентом виступає поняття "людина як культоромовна особистість". На різних освітньо-кваліфікаційних рівнях таку функцію покликані виконувати спецкурси "Виховний потенціал лінгвокультури рідного краю", "Етнолінгводидактична культура вчителя-словесника", "Практика в системі професійної підготовки вчителя-словесника", "Професійна компетенція вчителя української мови і літератури", "Методика викладання української літератури у вищих навчальних закладах".

Розглянемо окремі із спецкурсів.

У сучасному загальноосвітньому закладі дедалі важливішим стає опанування українською мовою як матеріальною і духовною цінністю народу. На потребі формування етно-, соціокультурної компетенції учнів наголошується у проекті державного стандарту базової і повної середньої освіти, шкільних програмах з української мови та літератури. Зокрема культурологічна змістова лінія шкільної програми мовної освіти передбачає вивчення широкого кола питань етнолінгвістичного, лінгвокультурознавчого спрямування. Отже, кожен з майбутніх учителів-словесників за час навчання в педагогічному університеті повинен навчитися заглиблюватися над психологією, філософією, естетикою, дидактичною та філософською мудрістю рідного слова, щоб потім успішно реалізовувати ці вміння в педагогічній діяльності. Існує необхідність у наповненні лінгвокультурологічним змістом соціально-гуманітарних, філологічних, психологопедагогічних дисциплін, упровадженні інтегрованих курсів словесності, лінгвокраєзнавства, етнолінгвістики, лінгвокультурології.

275

Спецкурс "Виховний потенціал лінгвокультури рідного краю"

побудований на засадах повної інтеграції народознавства, сучасної української мови, етнолінгвістики, етнопедагогіки.

Мета інтегрованого спецкурсу, який може читатися також як факультатив на допрофесійному етапі у класах із поглибленим вивченням української мови і літератури, - ознайомлення з елементами лінгвокультурології, опанування виховного потенціалу лінгвокультури рідного слова, формування лінгвокультурознавчої компетенції. Зазначимо, що лінгвокультурологія - це комплексна наукова дисципліна, яка вивчає взаємозв‘язок і взаємовплив культури і мови. В існуючій соціокультурній ситуації набуває особливої актуальності, "сприяючи формуванню взаємоповаги у процесі міжкультурного спілкування і здійснення рівноправного діалогу сучасних культур" [36, с.47; 63].

Фундаментальні основи лінгвокультурологічного підходу в Європі були закладені видатним німецьким науковцем В. фон Гумбольдтом, котрий визначав світогляд народів через їх мови. "Мова, - наголошував науковець, - це об‘єднана духовна енергія народу, що дивовижним чином закріплена у відповідних звуках і в цьому вияві та через взаємозв‘язок своїх звуків і зрозуміла всім мовцям" [106, с.349]. Специфічні характеристики мови націй учений пов'язував з різними умовами, в яких кожна із мовних спільностей здійснює засвоєння зовнішнього світу й виробляє на основі цього свою систему понятійних категорій. Пізніше наукова гіпотеза Гумбольдта про існування в мові особливої картини світу була продовжена Й.Вейсгербером, котрий розробив нову етнокультурну парадигму в сучасному мовознавстві. На формування нового напряму в антропологічній лінгвістиці вплинули праці Ф.Боаса, Ф.Соссюра, О.Потебні, Е.Сепіра, Б.Уорфа, Ф.Буслаєва, О.Шахматова. У 90-і роки ХХ ст. з‘явилися школи лінгвокультурології, очолювані В.Воробйовим, Є.Верещагіним, В.Костомаровим, В.Красних, В.Телією.

На основі аналізу численних літературних джерел лінгвокультурознавчу компетенцію як складову лінгвокультурології визначаємо як сукупність знань і вмінь, які набуваються у процесі опанування мови і культури в їхньому взаємозв‘язку і взаємодії з метою формування національно-культурної мовної особистості. Майбутній учитель-словесник повинен набути вмінь характеризувати феномен української культури, історію її розвитку,

276

місце в системі світової культури, оцінювати досягнення культури на основі знання історичного контексту їх створення, бути здатним до діалогу культур, вміти висловлювати й обґрунтовувати власну позицію до питань, що стосуються ціннісного ставлення до історичного минулого.

Принципами формування лінгвокультурознавчої компетенції є науковість, інтегрованість, комунікативність, особистісноорієнтований принцип. Зокрема особистісно-орієнтований принцип означає визнання мовної особистості головною діючою особою навчального процесу. Така особистість має достатній словниковий запас, володіє стилістичними засобами мови, вміннями витлумачити спектр значень слова, користуватися різними видами словників, здатна відчувати мову як національну і загальнолюдську цінність, формує національну ціннісно-мовну картину світу на основі вивчення ключових компонентів української культури, вивчення мови і літератури в контексті національної культури. Цими ключовими компонентами мають стати т.зв. лінгвокультуреми (А.Вежбицька), тобто слова з національно-культурним компонентом, які відображають ментальне у свідомості людини певної національності.

Лінгвокультура рідного краю базується на вивченні феномену слова, його виховного потенціалу, що відображає національну специфіку світобачення і світосприйняття українців. Контекст підсилює аксіологічну характеристику, додає їй експресивного забарвлення і цим самим репрезентує національно-культурне середовище.

Стрімкість і широта інформаційного простору, яскравість візуальних ефектів телешоу, віртуальна реальність відсувають рідне слово в тінь, що, безумовно, негативно позначається на інтелектуальному, емоційному розвиткові особистості. Таким чином, розгляд етнопедагогічних функцій лінгвокультурем (назв спорідненості, свояцтва, подружжя, громадських стосунків, весільної і поховальної обрядовості, вiтань, побажань, вибачень, ойконіміки тощо має зайняти важливе місце в підготовці фахівцясловесника. Під час розгляду етнокультурного матеріалу перевага надається активно-пізнавальному, діяльнісно-творчому підходам.

Вивчення звичаїв, звичаєвої лексики є важливим з лінгводидактичною метою - для виховання україномовної особистості, національна свідомість якої формується і виховується

277

середовищем, освітою, тривалими зв‘язками з довкіллям, з етнопсихологічними основами мовного спілкування. А зіставний опис реалій культури, мовної поведінки, лексики з національнокультурним компонентом дозволяє "зануритися" в мовну картину певного лінгвокультурного товариства, засвоїти національнокультурну специфіку мовних засобів, які обслуговують спілкування і культурні потреби людини, допомагає створити когнітивну базу – необхідний для спілкування фонд знань про культуру. Усвідомлення мови як скарбниці культури, вміння виділяти в мовних одиницях національно-культурний компонент сприяє формуванню мовної свідомості, підвищуватиме рівень загальнокультурної освіти.

Критеріями культурологічно орієнтованих текстів обираємо наступні: 1) насиченість культурологічно цінною в пізнавальновиховному відношенні інформацією; 2) історизм; 3) науковість; 4) типовість фактів, що деталізують життя українців.

Навчальний матеріал представляють тексти фольклору, художньої літератури, записи, виконані студентами під час фольклорно-діалектологічних практик. Історико-культурознавчі спостереження лінгвокультурем здійснювалися з допомогою численних словників та наукових досліджень. Лінгвокультурознавчі знання, набуті у процесі опанування модулями, є основою формування пошукових (дослідницьких) і творчих лінгвокультурознавчих умінь: здійснювати семантикоетимологічний аналіз лексем і фразем, моделювати історикокультурний портрет лексеми, лінгвокультурознавчі етюди, роботу з електронним посібником тощо [367].

Одне з важливих завдань освіти в Україні – залучення молоді до вивчення національної культури. На етнізації навчального процесу наголошується в Державній національній програмі "Освіта", у концепціях мовної, літературної освіти. З огляду на це потребує вдосконалення фахова підготовка вчителя української мови і літератури, що при оптимальному співвідношенні філологічних, психолого-педагогічних дисциплін має сприяти формуванню етнолінгвопедагогічної культури. З цією метою розроблено курс,

присвячений теоретичним і практичним питанням етнолінгвопедагогіки, етнолінгвістики, етнолінгводидактичної культури, поглибленню лінгвокультурознавчої, методичної компетенції вчителя-словесника, "Етнолінгводидактична культура вчителя-словесника".

278

Пропонований спецкурс ураховує міжпредметні зв'язки з дисциплінами загальногуманітарного, психолого-педагогічного, методичного, лінгвістичного, літературознавчих циклів.

Мета курсу - розширити уявлення студентів про національну специфіку мовної картини світу, функції мови, взаємозв‘язок мови і культури, народну культуру як об'єкт етнолінгвістики, про розвиток етнолінгвістики в Україні і за кордоном, формування етнолінгводидактичної культури майбутніх учителів-словесників, розвиток у них умінь етнолінгвістичного аналізу текстів при викладанні фахових предметів у загальноосвітньому закладі. Лекційно-практичні заняття спрямовані на розгляд теоретичних і практичних питань етнолінгвопедагогіки, на дослідження світогляду українського народу, його історії, культури, характеру, україномовної мовної картини світу в зіставленні з національномовною картиною світу інших народів, виховання фахівця з широким філологічно-педагогічним кругозором.

Розробляючи важливі аспекти етнолінгводидактичної підготовки україніста, спрямованої на національно-мовне виховання особистості школяра, ми спиралися на праці науковців з мовознавства, лінгводидактики, педагогіки (О.Потебні, М.Сумцова, О.Біляєва, В.Жайворонка, В.Кононенка, Л.Мацько, В.Мельничайка, М.Пентилюк, О.Потапенка, М.Стельмаховича, Л.Смолінської та ін.) Ключовими поняттями курсу були обрані такі поняття: "етнолінгвістика" на позначення науки, що знаходиться на перетині етнографії та лінгвістики і вивчає взаємодію мовних, етнокультурних, етнопсихологічних факторів; "етнолінгвопедагогіка" як система знань, принципів, засобів, виховного досвіду народу, виражена в лексичному, фразеологічному та інших мовних рівнях; "етнолінгводидактика" (за В.Кононенком), що ґрунтується на джерельній базі етнолінгвістики і визначає принципи та прийоми вивчення рідної мови на основі етнокультурних, етнопсихологічних, етносоціальних даних.

Формування етнолінгводидактичної культури передбачає опрацювання широкого кола питань загальнофілологічного, загальнокультурного спрямування, тому предметом спецкурсу виступають тематичні групи лексики, що відображають особливості життя, світобачення і світосприйняття українців, діалектно забарвлена лексика, екзотизми, етнографізми, етноніми, лінгвоніми, фраземи, демінутиви. Джерелом етнолінгвістичних пошуків є тексти

279

усної народної творчості, художньої літератури, записи, виконані студентами під час фольклорної, діалектологічної, етнографічної практик, різноманітні мовознавчі словники, наукові праці.

Досвід показує, що процес вивчення такого курсу важливо будувати з акцентом на самостійну роботу студентів, тому що саме такий вид роботи виробляє вміння і навички усного і писемного мовлення, розвиває логічне й образне мислення, уяву, пам'ять. Курс спрямований на формування у студентів-філологів умінь виконувати історико-культурологічні коментарі слів-історизмів, етнографізмів, діалектизмів, народних фразем; порiвнювати, узагальнювати етномовнi явища; характеризувати етнокультурний оцінний зміст засобів словотвору, граматики, синтаксичних конструкцій, аналiзувати фольклорний або художній текст у поєднанні з наочністю (виробами народної творчості, творами живопису, аудіо-, відеозаписами, фотографіями, мультимедійними засобами); здійснювати етнолiнгвiстичнi розвiдки у словниках української мови; виконувати самостійну пошукову роботу з етнолінгвокультури рідного краю; добирати систему завдань, дидактичний матеріал, навчальну, навчально-методичну, наукову, довідникову літературу з метою використання її у практичній діяльності.

Програма спецкурсу ґрунтується на сучасних підходах до творчої самореалізації особистості, враховує принципи системності, наступності, міжпредметних зв'язків, культуровідповідності, особистісно зорієнтованого навчання в підготовці майбутнього вчителя української мови і літератури.

Заняття побудовані за модульним принципом. Опрацьовуючи, наприклад, модуль "Роль курсу в системі професійної підготовки вчителя української мови і літератури", окреслюємо культурознавчу концепцію філологічної освіти, основні засади етнолінгводидактики, поняття культуромовної особистості, лінгводидактичні основи національно-мовного виховання. На семінарських заняттях аналізуємо чинні програми з рідної мови про роль і значення етнокультурознавчого компонента як важливого засобу виховання національно-свідомих громадян, особливості відображення національно-мовного виховання у працях Я.Коменського, І.Песталоцці, українознавчі дослідження М.Максимовича, П.Куліша, В.Хвойки, педагогічну спадщину Г.Сковороди, О.Духновича, К.Ушинського, І.Огієнка, Г.Ващенка, М.Грушевського, проблеми