NPK_do_KK_Ukrayini_T_1_Tatsiy

Стаття 149

Ступінь небезпечності психічно хворого для себе та інших осіб – це ступінь ре-

альної загрози спричинення шкоди, яку являє психічно хвора особа для себе чи оточення внаслідок певного психічного захворювання.

3. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку (п. 1

ч. 1 ст. 94 КК) може бути застосоване судом щодо особи, яка:

а) вчинила суспільно небезпечне діяння (юридичний критерій); б) страждає на психічні розлади та за станом свого психічного здоров’я не потре-

бує госпіталізації до психіатричного закладу.

Амбулаторна психіатрична допомога в примусовому порядку включає в себе обстеження стану психічного здоров’я осіб на підставах та в порядку, передбачених законодавством, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медично-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах (ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

Амбулаторнапсихіатричнадопомогаможенадаватисябезусвідомленоїзгодиособи або без згоди її законного представника у разі встановлення у неї тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шкоди своєму здоров’ю у зв’язку з погіршенням психічного стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги. Така допомога особі без її усвідомленої згоди або без згоди її законного представника надається лікарем-психіатром у примусовому порядку за рішенням суду. Питання про наданняособіамбулаторноїпсихіатричноїдопомогивпримусовомупорядкувирішується судом за місцем проживання особи. Заява про надання особі амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку направляється до суду лікарем-психіа- тром. До заяви, у якій повинні бути викладені підстави для надання особі амбулаторної психіатричної допомоги без її усвідомленої згоди та без згоди її законного представника додається висновок лікаря-психіатра, який містить обґрунтування про необхідність надання особі такої допомоги (частини 2, 3 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

4.Психіатричний заклад – це психоневрологічний, наркологічний та інший спеціалізований заклад, центр, відділення тощо всіх форм власності, діяльність яких пов’язаназнаданнямпсихіатричноїдопомоги(ст. 1 ЗаконуУкраїни«Пропсихіатричну допомогу»).

5.Підставою для госпіталізації особи до психіатричного закладу у примусовому порядку є те, що її обстеження або лікування можливе лише в стаціонарних умовах

іособа страждає на тяжкий психіатричний розлад, внаслідок чого вона: вчиняє чи виявляє наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для неї чи оточуючих, або неспроможна самостійно задовольняти свої основні життєві потреби нарівні, якийзабезпечуєїїжиттєдіяльність(ст. 15 ЗаконуУкраїни«Пропсихіатричну допомогу»).

Госпіталізаціядопсихіатричногозакладуіззвичайнимнаглядом(п. 2 ч. 1 ст. 94 КК)

може бути застосована судом щодо психічно хворого, який: а) за своїм психічним станом (медичний критерій) і б) характером вчиненого суспільно небезпечного діяння (юридичний критерій) потребує тримання у психіатричному закладі і лікування у примусовому порядку.

351

Розділ XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Утримання психічно хворих у психіатричних закладах із звичайним наглядом здійснюється вумовахвільногорежимубезспеціальнихзаходівбезпеки, інтенсивного і постійного нагляду.

Госпіталізаціядопсихіатричногозакладуізпосиленимнаглядом(п. 3 ч. 1 ст. 94 КК)

може бути застосована судом щодо психічно хворого, який: а) вчинив суспільно небезпечнедіяння, непов’язанезпосяганнямнажиттяіншихосіб(юридичнийкритерій), і б) за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства (медичний критерій), але потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах посиленого нагляду.

Уцихзакладах проходять курслікування упримусовому порядку психічно хворі, які потребують постійного (безперервного) нагляду з більшим обсягом лікувальнореабілітаційних заходів, психотерапії, трудотерапії тощо.

Госпіталізаціядопсихіатричногозакладуізсуворимнаглядом(п. 4 ч. 1 ст. 94 КК)

може бути застосована судом щодо психічно хворого, який:

1)вчинивсуспільнонебезпечнедіяння, пов’язанезпосяганнямнажиттяіншихосіб;

2)за своїм психічним станом (медичний критерій) і характером вчиненого суспільно небезпечного діяння становить особливу небезпеку для суспільства (юридичний критерій) і потребує тримання у психіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Направлення в такі психіатричні заклади отримують психічно хворі, які потребують постійного й інтенсивного нагляду через постійні напади агресії, злоби (ненависті), систематичне вчинення суспільно небезпечних діянь. Психіатричні заклади із суворим наглядом оснащені посиленою системою контролю, охорони і сигналізації.

6. При визначенні виду примусових заходів медичного характеру суд повинен

вухвалівстановититиппсихіатричногозакладу, уякомубуденадаватисьпсихіатрична допомога хворій особі, що вчинила суспільно небезпечне діяння. Але суд не має права вказувати конкретний такий заклад та строк перебування там хворого і його лікування (п. 15 ППВСУ від 3 червня 2005 р.).

7. Крім застосування примусових заходів медичного характеру суд може на підставі ч. 5 ст. 94 КК передати психічно хворого на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом у випадку:

а) коли не буде визнане за необхідне застосування примусових заходів медичного характеру;

б) припинення застосування таких заходів.

Контроль за особами, які передані судом на лікування родичам або опікунам, здійснюється органами охорони здоров’я.

Стаття 95. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру

1. Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюється судом за заявою представника психіатричного закладу(лікаря-психіатра), якийнадаєособітакупсихіатричнудопомогу, доякої

352

Стаття 9514

додається висновок комісії лікарів-психіатрів, який обґрунтовує необхідність продовження, зміни або припинення застосування таких примусових заходів.

2.Особи, до яких застосовані примусові заходи медичного характеру, підлягають огляду комісією лікарів-психіатрів не рідше одного разу на 6 місяців для вирішення питання про наявність підстав для звернення до суду із заявою про припинення абопрозміну застосування такогозаходу. Уразі відсутності підстав дляприпиненняабозмінизастосуванняпримусовогозаходумедичного характеру представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, направляє до суду заяву, до якої додається висновок комісіїлікарів-психіатрів, якийміститьобґрунтуванняпронеобхідністьпродовження застосування примусового заходу медичного характеру. У разі необхідностіпродовженнязастосуванняпримусовогозаходумедичногохарактерупонад 6 місяців представник психіатричного закладу (лікар-психіатр), який надає особі таку психіатричну допомогу, повинен направити до суду за місцем знаходження психіатричного закладу заяву про продовження застосування примусовогозаходу. Дозаявидодаєтьсявисновоккомісіїлікарів-психіатрів, якиймістить обґрунтуванняпронеобхідність продовженнянаданняособітакоїпсихіатричної допомоги. В подальшому продовження застосовування примусового заходу медичного характеру проводиться кожного разу на строк, який не може перевищувати 6 місяців.

3.У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через змінення психічного стану особи на краще, суд може передати її на піклування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом.

4.У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, які вчинили злочини у стані осудності, але захворіли на психічнухворобудопостановленнявироку, підлягаютьпокараннюназагальних засадах, аособи, якізахворілинапсихічнухворобупідчасвідбуванняпокарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання.

1.При застосуванні заходів медичного характеру суд не має права вказувати на строк їх застосування. Це пов’язано з тим, що тривалість таких заходів залежить від багатьох факторів (наприклад, характеру і тяжкості захворювання, динаміки його перебігу, від методів лікувальних заходів, фізіотерапевтичних методів таїхвпливуна станпсихічногоздоров’яхвороготощо). Лікуваннявпримусовомупорядкуможебути

ібезстроковим у випадку, коли психічна хвороба є невиліковною. Загалом строки примусових заходів медичного характеру, а також зміни в застосуванні залежать від досягнення їх мети: одужання психічно хворої особи і запобігання вчиненню нею суспільно небезпечних діянь.

2.Передумовою для перегляду судового рішення про надання психіатричної допомоги є нейтралізація суспільної небезпеки від психічно хворого в результаті застосування до нього примусових заходів медичного характеру. Відповідно до динаміки психічного стану хворого (на краще або на гірше) суд може вирішити питання про зміну або припинення лікування у примусовому порядку. За відсутності якісних змін уклініцізахворюваннясудможеприйнятиухвалупропродовженнякурсулікування.

353

Розділ XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Лікування у примусовому порядку продовжується доти, доки психічний стан хворого не зміниться настільки, що буде виключена небезпека як для нього, так і для іншихосіб. Зміназастосуванняпримусовихзаходівмедичногохарактеруздійснюєтьсясудомувипадкунеобхідностіпризначенняіншихвидівцихзаходів, якіпом’якшують або погіршують становище психічно хворого. Наприклад, у разі погіршення стану психічногоздоров’яособи, якійнадаєтьсяамбулаторнапсихіатричнадопомогаупримусовому порядку, та ухилення від виконання цією особою рішення суду про надання їй такої допомоги, вона може надаватись шляхом госпіталізації до психіатричного закладу (ч. 6 ст. 12 Закону України «Про психіатричну допомогу»).

У разі покращення стану психічного здоров’я особи зміна примусового заходу медичного характеру може полягати, наприклад, у переведенні її з психіатричного закладу з посиленим наглядом до закладу зі звичайним наглядом чи у скороченні строку перебування у психіатричному закладі.

Примусові заходи медичного характеру припиняються у зв’язку з одужанням або зміною психічного стану особи настільки, що це виключає очевидну небезпечність для нього та для інших осіб (п. 20 ППВСУ від 3 червня 2005 р.).

3.Продовження, зміна або припинення застосування примусових заходів медичного характеру здійснюються тільки судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), до якої додається висновок комісії лікарів-психіатрів.

Уцьомувисновкуобґрунтовується необхідність продовження, зміниабоприпинення застосування примусових заходів медичного характеру (ч. 1 ст. 95 КК). Розгляд цих питань здійснюється за правилами ст. 514 КПК.

Адміністрація психіатричного закладу не має права без відповідного судового рішення втручатися в перегляд надання психіатричної допомоги. У цьому полягає судовий контроль щодо застосування примусових заходів медичного характеру як гарант дотримання прав і свобод хворого.

4.Комісіялікарів-психіатрівіздвохчибільшелікарів-психіатрівколегіальноприймає рішення про надання психіатричної допомоги (ст. 1 Закону України «Про психіатричну допомогу»). Порядок і процедура пред’явлення заяви представника психіатричного закладутамотивованоговисновкукомісії лікарів-психіатрівпередбачені ч. 2 ст. 95 КК.

5.Уразіприпиненнязастосуванняпримусовихзаходівмедичногохарактеручерез зміну психічного стану особи на краще, суд може передати її на лікування родичам або опікунам з обов’язковим лікарським наглядом (ч. 3 ст. 95 КК). Надання такої психіатричної допомоги не є примусовим.

6.Уразіприпиненнязастосуванняпримусовихзаходівмедичногохарактеручерезвидужанняособи, яківчинилизлочинустаніосудності, алезахворілинапсихічнухворобудо ухваленнявироку, підлягаютьпокараннюназагальнихпідставах(ч. 4 ст. 95 КК).

Про осудність див. коментар до ч. 1 ст. 19 КК.

Про особу, яка вчинила злочин у стані осудності, але захворіла на психічну хворобу до постановлення вироку, див. коментар до ч. 2 ст. 19 КК.

Одночасно із скасуванням примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка захворіла на душевну хворобу після вчиненого злочину, після її видужання суд має вирішити питання про відновлення кримінальної справи. При цьому у випадку закінчення строкудавностіпритягненнядокримінальної відповідальності, скасуван-

354

Стаття 1496

някримінальногозакону, наявностіактапроамністіютаіншихпідстав, передбачених законом, за згодою особи, щодо якої розглядається справа, коли така згода необхідна, кримінальне провадження необхідно закрити (п. 22 ППВСУ від 3 червня 2005 р.).

У разі припинення застосування примусових заходів медичного характеру через видужання особи, які захворіли на психічну хворобу під час відбування покарання, можуть підлягати подальшому відбуванню покарання (ч. 4 ст. 95 КК).

Одночасно із скасуванням примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка захворіла на душевну хворобу під час відбування покарання, після її видужання суд має вирішити питання про подальше відбування нею покарання. Якщо минули строки давності виконання обвинувального вироку, то особа звільняється від відбування покарання (ст. 80 КК). Строк застосування примусових заходів медичного характеру зараховується за правилами, передбаченими ч. 4 ст. 84 КК: один день позбавлення волі дорівнює одному дню застосування примусових заходів медичного характеру.

Стаття 96. Примусове лікування

1.Примусове лікування може бути застосоване судом, незалежно від призначеногопокарання, доосіб, яківчинилизлочинитамаютьхворобу, щостановить небезпеку для здоров’я інших осіб.

2.Уразіпризначення покаранняувидіпозбавленняволіабообмеженняволі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. У разі призначенняіншихвидівпокараньпримусовелікуванняздійснюєтьсяуспеціальних лікувальних закладах.

1.Передумовою застосування примусового лікування є наявність в особи, яка засуджена до покарання за вчинений злочин, хвороби, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

2.Підставою застосування примусового лікування, передбаченого ст. 96 КК,

єсукупність юридичного і медичного критеріїв:

а) його застосування можливе стосовно осіб, які вчинили злочин. Ступінь тяжкості злочину значення не має;

б) особа, яка вчинила злочин, повинна бути осудною. Щодо особи, що не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними через наявність у неї психічного розладу і яка визнана судом як обмежено осудна, примусове лікування за ст. 96 КК застосовуватися може;

в) примусове лікування визначається судом незалежно (поряд) із призначеним покаранням. Воно не враховується як додаткове покарання, бо не передбачене ст. 52 КК. У разі звільнення особи від покарання на підставі положень розд. XII Загальної частиниККпідчасухваленнясудомвирокупримусовелікуванняукримінально-пра- вовому порядку не призначається;

г) засуджена до покарання особа страждає на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб (див. п. 24 ППВСУ від 3 червня 2005 р.).

355

Розділ XIV. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування

Хвороби, щостановлятьнебезпекудляздоров’яіншихосіб, визначаютьсяврізних нормативнихактах. Наприклад: «ОсновизаконодавстваУкраїнипроохоронуздоров’я» від 19 листопада 1992 р. (Законодавство України про охорону здоров’я : збірник за-

конів. – К., 2002. – С. 19); закони України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 6 квітня 2000 р. (Законодавство України про охорону здоров’я : збірник законів. – С. 57); «Про запобігання захворювання на СНІД та соціальний захист населення» в редакції від 23 грудня 2010 р. (ОВУ. – 2011. – № 3. – Ст. 167); «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз» в редакції від 22 березня 2012 р. (ОВУ. – 2012. – № 30. – Ст. 1094); «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» у редакції від 7 лютого 2002 р. (Законодавство України про охорону здоров’я : збірник законів. – С. 40); «Перелік особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носіїв збудників цих хвороб», затвердженийнаказомМОЗУкраїнивід19 липня1995 р. №133 (Бюл. зак-ва. – 2000. –

№ 7. – С. 175–178) та ін.

Соціально небезпечними захворюваннями є: туберкульоз, психічні, венеричні за-

хворювання, СНІД тощо, а також карантинні захворювання.

Особливонебезпечніінфекційніхвороби– інфекційніхвороби(утомучислікаран-

тинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’яузначної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширеннямциххворобсереднаселення. Алкоголізмтанаркоманіядоциххворобне належать, оскільки вони є суспільно небезпечними хворобами.

3.Для застосування примусового лікування є висновок судово-медичної експертизи про наявність у суб’єкта злочину такої хвороби, що становить небезпеку для інших осіб, і необхідність його лікування та засудження такої особи до покарання будь-якого виду (п. 24 ППВСУ від 3 червня 2005 р.).

Медичнийвисновок, якііншіматеріали, маєзначенняодногоздоказівпровадження, який підлягає перевірці й оцінці суду. Рекомендації, які містяться в медичному висновкупронеобхідністьзастосуванняпримусовоголікування, длясудунеобов’язкові. Призначенняпримусовоголікування, передбаченогост. 96 КК, єправом, анеобов’язком суду. Свою незгоду з рекомендацією лікарів він повинен мотивувати у вироку.

4.За статтею 96 КК не визначається строк примусового лікування, його продовження і припинення.

5.Залежно від виду покарання встановлюється примусове лікування.

У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання. Час перебування засудженого в лікувальній установі під час відбування покарання у виді позбавлення волі зараховується у строк позбавлення волі (ст. 540 КПК).

При призначенні інших видів покарань примусове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах (ч. 2 ст. 96 КК).

356

РОЗДІЛ XV

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ТА ПОКАРАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ

1.Суб’єкт злочину – це особа, яка досягла до вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (загальний вік) або чотирнадцяти років (знижений вік). Вік суб’єкта злочину виконує не тільки роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, але є обставиною, що визначає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх, тобто осіб,

що не досягли вісімнадцяти років до вчинення злочину (див. коментар до статей

18, 22 КК).

2.Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, кримінальний закон передбачає певні особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх.

Встановлюючи ці особливості, законодавець виходить із психологічної характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвогодосвіду, знань, навичоксоціальноїповедінки. Такапсихофізичнанезавершеність процесу формування особи призводить до нездатності повною мірою (на рівні психофізичного розвитку дорослої особи) усвідомлювати фактичні ознаки і суспільну небезпечність такого складного соціального явища, як злочин, давати адекватну оцінку своїм вчинкам.

3.Виходячи із цього, кримінальний закон передбачає, що вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом’якшує покарання (див. коментар до п. 3 ч. 1 ст. 66 КК). Ця норма відбиває стійку тенденцію до пом’якшення відповідальності неповнолітніх, яка визначена передусім у законах України «Про охорону дитинства»

вредакції від 7 березня 2002 р.; «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21 червня 2001 р., у яких викладено основні засади охорони дитинства та основи державної політики у цій сфері.

Ця ж тенденція послідовно відображена в розд. XV КК України.

Стаття 97. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру

1.Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, якщойоговиправленняможливебеззастосуванняпокарання.

Уцих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові заходи виховного характеру, передбачені частиною другою статті 105 цього Кодексу.

2.Примусовізаходивиховногохарактеру, передбаченічастиноюдругоюстатті 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може

357

Розділ XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, щопідпадаєпідознакидіяння, передбаченогоОсобливоючастиноюцьогоКодексу.

3.У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від застосування до ньогопримусовихзаходіввиховногохарактеруцізаходискасовуються івінпритягується до кримінальної відповідальності.

(Стаття 97 зі змінами, внесеними згідно із Законом України № 270-VI від

15 квітня 2008 р.)

1.Щодо поняття «звільнення від кримінальної відповідальності» див. коментар до ст. 44 КК.

2.Під примусовими заходами виховного характеру розуміються передбачені кримінальним законом особливі заходи впливу, що не є кримінальними покараннями. За своєю юридичною природою ці заходи є заходами виховання, переконання і спрямовані на забезпечення правильного формування особи неповнолітнього, виключення антисоціальнихвластивостейінавичок, попередженнявчиненнянимиправопорушень. Примусові заходи виховного характеру застосовуються незалежно від бажання винного і є мірою державного примусу. Обов’язковими ознаками цих заходів є: 1) відсутність у них ознак кримінального покарання; 2) передбачення їх кримінальним законом – ч. 2 ст. 105 КК; 3) застосування тільки судом; 4) тільки до неповнолітніх, які не досягли вісімнадцятирічного віку до моменту розгляду справи.

Підставою звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру є можливість виправлення неповнолітнього без застосування покарання.

При визначенні можливості виправлення неповнолітнього без застосування покарання необхідно встановити й оцінити дані, які характеризують особу до і після вчинення нею злочину. Такими даними, зокрема, можуть бути: поведінка, ставлення до праці, розкаяння у вчиненому, відшкодування заподіяної шкоди та ін. Перелік обставин, які повинні встановлюватись у справах про злочини неповнолітніх, дається

уКПК. ПВСУ в постанові «Про практику розгляду судами справ про застосування примусовихзаходіввиховногохарактеру» від15 травня2006 р. №2 даєтакийперелік обставин, які підлягають з’ясуванню: а) вік неповнолітнього – число, місяць і рік народження; б) стан здоров’я та рівень загального розвитку неповнолітнього; в) умови життя, виховання і поведінка неповнолітнього, дані про його сім’ю; г) обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього, можливий вплив дорослих, які втягнули його у злочинну діяльність; д) ставлення неповнолітнього до вчиненого діяння, а також навчання чи праці (ЗП. – С. 346–355).

3.Необхідними умовами застосування таких заходів є:

а) неповноліття особи не тільки на час вчинення злочину, а й на час розгляду справи;

б) вчинення злочину вперше (див. коментар до ст. 45 КК); в) злочин належить до категорії злочинів невеликої тяжкості або необережний

злочин середньої тяжкості (див. коментар до ч. 2 ст. 12 КК); г) передбаченість цих заходів у КК (див. ч. 2 ст. 105 КК).

358

Стаття 9814

4.Частина 3 ст. 97 КК встановлює, що у разі ухилення неповнолітнього, який вчинив суспільно небезпечне діяння, від застосування до нього примусових заходів виховного характеру ці заходи скасовуються судом і він притягується до кримінальної відповідальності. Під ухиленням слід розуміти дію або бездіяльність особи, спрямовані на невиконання обов’язків, що містяться у заходах виховного характеру. Така протидія може бути виражена у втечі неповнолітнього з дому чи зі спеціальної навчально-виховної установи, у порушенні правил поведінки, встановлених у такій установі, невиконанні покладеного судом обов’язку відшкодувати спричинені майнові збитки, невиконанні вимог батьків, педагогічного або трудового колективу.

5.Відповідно до ч. 2 ст. 97 КК примусові заходи виховного характеру можуть застосовуватись і до осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, за умови, що неповнолітньому виповнилося одинадцять років і ним вчинене діяння, яке підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК. Утакихвипадкахзастосуванняпримусовихзаходіввиховногохарактеруєєдиним заходом, який не може бути скасований або замінений на більш суворий у зв’язку

зненалежною поведінкою особи.

Стаття 98. Види покарань

1.До неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:

1) штраф;

2) громадські роботи;

3) виправні роботи;

4) арешт;

5) позбавлення волі на певний строк.

2.До неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

1. Закон передбачає вичерпнийперелік видівпокарань, які можутьбутизастосовані до неповнолітнього. Відповідно до ч. 1 ст. 98 КК це такі основні покарання: 1) штраф; 2) громадські роботи; 3) виправні роботи; 4) арешт; 5) позбавлення волі на певний строк.

На підставі ч. 2 ст. 98 КК до неповнолітнього можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу і позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю.

Відповідно до абз. 2 п. 11 ППВСУ «Про практику застосування судами України законодавства у справах про злочини неповнолітніх» від 16 квітня 2004 р. «…інші основні та додаткові покарання до неповнолітніх не застосовуються, навіть якщо на час розгляду справи судом вони досягли повноліття» (ЗП. – С. 248–255).

359

Розділ XV. Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх

Таким чином, відповідно до змісту ст. 98 КК до неповнолітніх не можуть застосовуватися такі види покарань, як конфіскація майна, обмеження волі, довічне позбавлення волі, незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Такі специфічні види покарань, як позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, службові обмеження для військовослужбовців, тримання в дисциплінарному батальйоні теж не можуть застосовуватися до неповнолітніх, оскільки такі покарання розраховані на спеціальних суб’єктів, якими неповнолітні не можуть бути (див. коментар до ч. 2 ст. 401 КК).

2. Передусім слід зазначити, що в самому змісті, умовах застосування цих видів покараньєпевніособливостіпорівнянозаналогічними покараннями вїхзастосуванні до повнолітнього. Ці особливості в цілому відображають загальну тенденцію пом’якшення кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх.

Стаття 99. Штраф

1.Штрафзастосовуєтьсялишедонеповнолітніх, щомаютьсамостійнийдоход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.

2.Розмір штрафу, в тому числі за вчинення злочину, за який передбачено основне покарання лише у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, встановлюється судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану неповнолітнього в межах до п’ятисот встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

3.До неповнолітнього, що не має самостійного доходу, власних коштів або майна, на яке може бути звернене стягнення, засудженого за вчинення злочину, за який передбачено основне покарання лише у виді штрафу понад три тисячі неоподатковуванихмінімумівдоходівгромадян, можебутизастосованопокарання у виді громадських робіт або виправних робіт згідно з положеннями статей 100, 103 цього Кодексу.

(Стаття 99 із змінами, внесеними згідно із Законом України № 4025-VI від 15 листопада 2011 р.)

1.Особливості штрафу при призначенні його неповнолітньому, на відміну від загального поняття штрафу, як виду покарання (див. коментар до ст. 53 КК), полягає в тому, що: 1) він може бути призначений тільки до неповнолітнього, що має самостійний дохід, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення;

2)його максимальний розмір обмежений сумою у п’ятсот встановлених законом н. м. д. г.

2.Відповідно до ч. 2 ст. 53 КК мінімальний розмір штрафу, який призначається неповнолітнім, становить тридцять н. м. д. г., а максимальний визначається санкцією статті Особливої частини КК, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин, але не може перевищувати п’ятисот н. м. д. г.

360