Семчик Зем право

______ Розділ 14. Правовий режим земель сільськогосподарського...

пропозиції не вирішували проблеми1. Для усунення колізії пропонується внести доповнення до ст. 31 ЗК України такого замісту:

б) земельної ділянки, що передана засновником і членами

Згідно з ч. 2 ст. 31 ЗК України громадяни — члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

З метою створення належних умов використання фермерськими господарствами земель для виробництва валової сільськогосподарської продукції ЗК України (ст. 32) і Законом України «Про фермерське господарство» (ст. 13) передбачена приватизація земельних ділянок членами фермерських господарств. Так, членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність із раніше наданих їм у користування земельні ділянки у розмірі земельної частки (паю) члена сільськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Земельні ділянки, на яких розташовані житлові будинки, господарські будівлі та споруди фермерського господарства, передаються безоплатно у приватну власність у рахунок земельної частки (паю). Дія перелічених норм не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай). Передбачено, що громадяни, які до 1 січня 2002 р. отримали в постійне користування або в оренду земельні ділянки для ведення фермерського господарства, мають переважне право на придбання (викуп) на підставі цивільно-правових договорів земельних ділянок розміром до 100 гектарів сільськогосподарських угідь, зокрема до 50 гектарів ріллі, у власність з розстрочкою платежу до 20 років.

Правове забезпечення використання фермерськими господарствами та їх членами належних їм сільськогосподарських угідь здійснюється шляхом законодавчого встановлення відповідних обов'язків. Відповідно до ст. 15

корисні властивості та обов'язки, передбачені цим Законом.

Оскільки основним цільовим призначенням використання фермерськими господарствами сільськогосподарських угідь є виробництво товарної

301

Особлива частина

сільськогосподарської продукції, то Закон України «Про фермерське господарство» встановлює їх обов'язок дотримуватися відповідних екологічних, ветеринарно-санітарних правил і норм щодо якості продукції (ст. 25). Вимоги щодо якості сільськогосподарської продукції встановлені Законом України «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» від 23 грудня 1997 р.1 Фермерські господарства відповідно до цього Закону зобов'язані реалізовувати та використовувати харчові продукти, продовольчу сировину лише за наявності документального підтвердження їхньої якості та безпеки. Питання стандартизації та сертифікації сільськогосподарської продукції, що виробляється фермерськими господарствами, врегульовані Декретом Кабінету Міністрів України «Про стандартизацію і сертифікацію» від 10 травня 1993 р.2 та Законом України «Про стандартизацію» від 17 травня 2001 р.3

Важливим елементом правового режиму земель сільськогосподарського призначення, що належать фермерським господарствам і використовуються для виробництва товарної сільськогосподарської продукції, є створення належних умов для господарської діяльності і реалізації виробленої товарної сільськогосподарської продукції.

Одним із визначальних принципів господарювання, закріплених у ст. З

1ВБР. — 1998, —№19. —Ст. 98.

2ВВР. — 1993. — №27. — Ст. 289.

3ВВР. — 2001. — № 31. — Ст. 145.

ЦК України, є принцип свободи підприємницької діяльності, яка не заборонена законом, неприпустимість позбавлення права власності, свобода договору і судовий захист цивільних прав та інтересів.

Відповідно до цих принципів фермерське господарство використовує належні йому земельні ділянки і.земельні ділянки їхніх членів на умовах самоокупності. Воно самостійно визначає напрями своєї діяльності, спеціалізацію, організує виробництво сільськогосподарської продукції, її переробку та реалізацію, на власний розсуд та ризик підбирає партнерів з економічних зв'язків у всіх сферах діяльності, зокрема іноземних.

Правове регулювання реалізації фермерськими господарствами виробленої товарної сільськогосподарської продукції здійснюється щодо її реалізації як на внутрішньому ринку, так і за межами України. Здебільшого фермерські господарства проводять реалізацію своєї продукції шляхом укладення відповідних договорів із конрагентами. У законодавчих актах визначаються різні форми реалізації товарної сільськогосподарської продукції, зокрема фермерськими господарствами. ЦК України врегульовані такі види договорів: купівлі-продажу, поставки, контрактації, сільськогосподарської продукції, міни, комісії. В юридичній літературі розмежовується кілька видів договору купівлі-продажу, а саме: договори купівлі-продажу в оптовій та роздрібній торгівлі; договори, що укладаються на внутрішньому та зовнішньоекономічному риНках; договори купівліпродажу на умовах комісії, консигнації та поставки; форвардні та ф'ючерсні договори купівлі-продажу1.

302

______ Розділ 14. Правовий режим земель сільськогосподарського...

У Законі України «Про державну підтримку сільського господарства» від 24 червня 2004 р. визначені основи державної політики у регуляторній та інших сферах державного управління щодо стимулювання виробництва товарної сільськогосподарської продукції та розвитку аграрного ринку,

ДзераО. В. Договірні зобов'язання. Купівля-продаж // Цивільне право України: Підручник: У 2 кн.; За ред. О. В. Дзери, Н. С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 2. — С. 4-11; Луць В. В. Договори про реалізацію сільськогосподарської продукції // Там само. — С. 139-147; Стативка А. Н. Договоры в промышленном комплексе Украины в условиях рынка. — X.: Право, 1997. — С. 45-47.

зокрема щодо створення Аграрного фонду, структурними підрозділами якого є агроторгові доми та аграрні біржі1. Організаційні питання діяльності біржової торгівлі врегульовані також Типовими правилами біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією, затвердженими спільним наказом Міністерства сільського господарства і продовольства України, Міністерства економіки України та Міністерства фінансів України від 3 квітня 1996 р. № 103/44/622, які були розроблені відповідно до Закону України «Про товарну біржу» від 10 грудня 1991 р.3

Одним із перспективних суб'єктів виробництва товарної сільськогосподарської продукції є виробничі сільськогосподарські кооперативи, створені відповідно до Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» від 17 липня 1997 р.4 Сільськогосподарський виробничий кооператив — це підприємство, створене громадянами для спільного виробництва продукції сільського, рибного і лісового господарства з обов'язковою трудовою участю членів кооперативу в його діяльності. Вони здійснюють господарську діяльність на засадах підприємництва з метою отримання доходу (ч. 2 ст. 2). З дня державної реєстрації сільськогосподарський кооператив набуває прав юридичної особи. Кооператив формує майно за рахунок вступних і пайових внесків, а також доходів, отриманих від господарської діяльності. Відповідно до ч. З ст. 20 Закону члени кооперативу передають право користування належною їм земельною ділянкою кооперативу як пайовий внесок до статутного фонду у порядку, визначеному ЗК України. За земельну ділянку, передану в користування, справляється відповідна плата згідно з договором у розмірах, визначених загальними зборами. У статті 22 Закону зазначено, що земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих кооперативу в користування або придбання ним у власність. За претензіями кредиторів звернення стягнення не допускається. Встановлено, що земельні відносини в

Поліводський О. А. Правове регулювання ринку сільськогосподарської продукції // Організаційно-правові засади розвитку аграрного і земельного ринків в Україні / За ред. В. І. Семчика. — К: Юридична думка, 2006. —С.

126-127.

2ВВР. — 2004. — №49. — Ст. 527.

3ВВР. — 1992. — №10. — Ст. 139.

Голос України. — 1997. — 13 серп.

кооперативі регулюються ЗК України та законами України

303

Особлива частина

Цей закон не вирішує всіх питань права на земельні ділянки, наданих кооперативу у користування або придбаних ним у власність. Спеціально права виробничого сільськогосподарського кооперативу ЗК України не регулюються. Оскільки Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» виробничий сільськогосподарський кооператив визнаний підприємством для спільного виробництва продукції сільського господарства, то цілком логічним буде застосовувати до земельних відносин у таких кооперативах ст. 28 ЗК України «Земельні ділянки сільськогосподарських підприємств», норми ЗК України, що стосуються права власності на землю юридичних осіб, а також права довгострокового користування, зокрема оренди. Конкретні земельні відносини у сільськогосподарському виробничому кооперативі можуть бути вирішені у Статуті кооперативу.

Діяльність сільськогосподарських виробничих кооперативів в Україні не отримує належної підтримки з боку законодавчої (бюджет) і виконавчої (створення належних умов) влади та органів місцевого самоврядування. Це пояснюється тим, що виробничі сільськогосподарські кооперативи ототожнюються з «колгоспами», які одержали негативну оцінку в радянський період. Між тим, в умовах перехідного періоду сільськогосподарська кооперація у разі дотримання міжнародних кооперативних принципів є чи не єдиним способом розвитку сільського господарства в Україні і соціального розвитку села, подолання аграрної кризи і нарощування виробництва товарної сільськогосподарської продукції і на цих засадах — підвищення економіки України і життєвого рівня сільського населення.

4. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення особистого селянського господарства та підсобного господарства несільськогосподарських підприємств

Право селянського (фермерського) господарства на земельну ділянку, її цільове призначення було обумовлено правовим статусом селянського (фермерського) господарства, визначеним ст. 2 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р.-1 Згідно із цим законом селянське (фермерське) господарство вважалося формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією.

В радянський період існували сільські двори, які в період колективізації були перетворені в колгоспні двори. Оскільки колгоспи не платили колгоспникам за колгоспну працю, то колгоспним дворам надавалися у користування невеличкі земельні ділянки (городи) для ведення підсобного господарства з метою надання можливості їм виробляти власну сільськогосподарську продукцію для підтримки сім'ї продуктами харчування. Оплата праці колгоспників вважалася основним джерелом доходів, а сільськогосподарська продукція, вироблена на земельних ділянках (садибах) колгоспного двору, вважалася допоміжним доходом з підсобного

304

______ Розділ 14. Правовий режим земель сільськогосподарського...

господарства. Насправді ж, все було навпаки. Підсобне господарство було основним джерелом забезпечення селян продуктами харчування. Більше того, лишки продукції з городів колгоспники мали право продавати на колгоспних ринках з тим, щоб набути хоч якихось коштів для сплати сільськогосподарського податку.

Примірним статутом колгоспу, прийнятим Третім Всесоюзним з'їздом колгоспників 27 листопада 1969 р. і затвердженим Постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 28 листопада 1969 р., закріплені за колгоспом у користування землі державної власності поділялися на землі громадського користування і присадибні землі. Присадибні землі відмежовувалися в натурі

1 ВВР. — 1992. — №14. — Ст. 186.

від земель громадського користування1. Згідно із п. 42 Примірного статуту сім'ї колгоспника (колгоспному двору) надавалася в користування присадибна ділянка землі під город, сад та інші потреби у розмірі до 0,50 гектара, включаючи землю, зайняту будівлями, а на поливних землях — до 0,20 гектара. Розмір присадибних ділянок у межах встановлених норм визначався статутом колгоспу. При цьому розміри присадибних ділянок, встановлені відповідно до статуту колгоспу, який діяв до цього, могли зберігатися.

ЗК УРСР від 8 липня 1970 р. (ст. 50) передбачалося, що землі сільськогосподарського призначення надавалися у безстрокове користування колгоспам, іншим' сільськогосподарським підприємствам для ведення сільського господарства і громадянам — для ведення особистого підсобного господарства без застосування найманої праці. Відповідно до ст. 63 ЗК України кожний колгоспний двір мав право на присадибну земельну ділянку, яка надавалася в порядку і в межах норм, встановлених статутом колгоспу2. Оскільки у селах УРСР до прийняття Примірного статуту колгоспу (1969 р.) ділянки надавалися у розмірі до 0,60 гектара, то для колгоспних дворів, яким земельна ділянка уже була надана у такому розмірі, цей розмір у них зберігався й надалі.

Пункт 42 Примірного статуту колгоспу, яким було визначено право колгоспного двору на одержання в користування присадибної ділянки, вміщено у розділі X «Підсобне господарство сім'ї колгоспника (колгоспного двору)». Це дає підстави вважати, що присадибна земельна ділянка колгоспного двору використовувалася для підсобного господарства.

У Законі СРСР «Про кооперацію в СРСР» від 26 травня 1988 р. (ст. 37) була застосована правова норма, яка дещо відрізняється від норми ЗК УРСР про присадибну ділянку колгоспного двору3. Вона викладена так: «Колгосп чи інший сільськогосподарський кооператив створює умови для розвитку особистого підсобного господарства членів кооперативу та інших громадян, надаючи їм в користування ділянки землі, надає допомогу в їх обробітку, а

1СП СССР. — 1969, — №26. — Ст. 150.

2ВВРУРСР.— 1970. —№29, —Ст. 205.

3ВВР СССР. — 1988. — №22. — Ст. 355.

також в реалізації виробленої продукції та її переробки». І далі: «Особисті підсобні господарства громадян, опираючись на допомогу колгоспу чи

305

Особлива частина

іншого сільськогосподарського кооперативу, покликані виробляти сільськогосподарську продукцію перш за все для власного споживання. Громадяни, які мають підсобні господарства, можуть реалізувати вироблену продукцію по договору з господарствами, організаціями споживчої кооперації, іншими підприємствами і на ринку».

Дещо інакше врегульовано питання права громадян на земельні ділянки із земель сільськогосподарського призначення ЗК УРСР від 18 грудня 1990 р.1, який набув чинності з 15 березня 1991 р. і діяв до дня набуття чинності ЗК України в редакції від 13 березня 1992 р.2

Цим кодексом (1990 р.) було встановлено, що у довічно успадковуване володіння земля надається громадянам України:

—для ведення селянського (фермерського) господарства;

—для ведення особистого підсобного господарства;

—для будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель;

—для садівництва;

—для дачного і гаражного будівництва;

—для традиційних народних промислів;

—у разі одержання у спадщину жилого будинку або його придбання.

Відповідно до ст. 50 ЗК УРСР 1990 р. громадянам УРСР, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, що ґрунтується переважно на особистій праці членів їх сімей, надавалися за їх бажанням у довічно успадковуване володіння або в оренду земельні ділянки, включаючи присадибний наділ. Для ведення селянського (фермерського) господарства надавалися земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищувати 50 гектарів сільськогосподарських угідь і 100 гектарів усіх земель.

Статтею 56 ЗК 1990 р. було встановлено, що для ведення особистого підсобного господарства громадянам УРСР за рішенням сільської, селищної,

1ВВР УРСР. — 1991. — № 10. — Ст. 98.

2ВВР. — 1992. — № 25. — Ст. 354.

міської ради із земель сільськогосподарського призначення надавалися у довічно успадковуване володіння земельні ділянки, розмір яких не повинен був перевищувати 2 гектарів.

Після проголошення незалежності України концепція використання земель сільськогосподарського призначення розроблялася, виходячи із концепції економічної реформи, руйнації адміністративно-командного управління, впровадження приватної форми власності і господарювання, впровадження колективних форм господарювання, відродження селянських (фермерських) господарств і збереження особистих підсобних господарств. Відповідні реформи відбулися і в земельних відносинах в Україні1.

Законом України від ЗО січня 1992 р.2 і ЗК України від 13 березня 1992 р. були визнані приватна, колективна і державна форми власності на землю. Всі форми власності були визнані рівноправними.

Суб'єктами права приватної власності на землю були визначені громадяни України, яким із земель сільськогосподарського призначення безоплатно

306

Особлива частина

Функціонування особистого селянського господарства як суб'єкта земельних відносин і господарювання пов'язано з існуванням і функціонуванням сільського двору як суб'єкта земельних відносин і місця проживання селянської сім'ї — соціального осередку сільської територіальної громади в системі сільської поселенської мережі.

У статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство» особисте селянське господарство розглядається як господарська діяльність, здійснювана без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально (або тими особами, які перебувають у сімейних або родинних стосунках і спільно проживають), з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, перероблювання та споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг із використанням майна особистого селянського господарства1.

Таке визначення Законом особистого селянського господарства є невдалим. Але порівняльний аналіз норм права свідчить, що особисті селянські господарства є суб'єктами сільськогосподарської діяльності, оскільки земельні ділянки надаються громадянам для ведення особистого селянського господарства (п. За ст. 22). З другого боку, особисте селянське господарство розглядається як суб'єкт права. Так, у ст. 27 ЗК України зазначено, що сільськогосподарські підприємства, установи та організації, особисті селянські і фермерські господарства, які об'єднаються в асоціації та інші організаційно-правові форми, зберігають право на свої земельні ділянки, якщо інше не передбачено договором.

Зміст правової норми цієї статті ЗК України свідчить, що селянське господарство поряд із фермерським господарством і сільськогосподарським підприємством зберігає право на свою земельну ділянку. Це означає, що цією нормою права особисте селянське господарство застосовується поряд із

1 ВВР. — 2003. — №29. — Ст. 232. 416

іншими суб'єктами права і наділяється правом як суб'єкт права.

Серед інших організаційно-правових форм сільськогосподарського землекористування, з допомогою яких громадяни реалізують своє право приватної власності на землі та права користування землями сільськогосподарського призначення, Н. І. Титова називає особисті селянські господарства. Вона характеризує особисте селянське господарство як самостійну організаційно-правову форму сільськогосподарського виробництва1.

О. О. Погрібний визнає особисте селянське господарство суб'єктом права у своєрідній формі. Він пише, що «особистому селянському господарству належать земельні ділянки не більше двох гектарів, передані у власність фізичним особам». Розмір земельної ділянки особистого селянського господарства може бути збільшений у разі виділення в натурі (на місцевості)

308

______ Розділ 14. Правовий режим земель сільськогосподарського...

земельної частки (паю) та її спадкування членами такого господарства. Автор вважає, що обов'язками особистого селянського господарства щодо належних йому земель є забезпечення використання їх за цільовим призначенням2.

Сумнів може викликати положення Закону про те, що оскільки особисте селянське господарство не реєструється юридичною особою, то згідно з ЦК України воно не може бути суб'єктом права.

До майна і земельної ділянки особистого селянського господарства застосовується право спільної власності громадян. Уразі якщо особисте селянське господарство засноване однією особою, то очевидно, що він є суб'єктом права власності на земельну ділянку і на майно, яке на ній побудоване (садибу). Згідно зі ст. 381 ЦК України садиба є земельна ділянка разом із розташованими на ній житловим будинком, господарськопобутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями. На практиці садиба, як правило, належить сільській сім'ї

1Титова Н. І. Правове регулювання використання земель сільськогосподарського призначення // Земельне право України: Підручник / За ред. М. В. Шульги — К: Юрінком Інтер, 2004. — С. 272.

Погрібний О. О. Правове регулювання ведення особистих селянських господарств // Аграрне право України: Підручник / За ред. О. О. Погрібного.

— К: Істина, 2004. — С. 310, 312.

на праві спільної сумісної власності, якщо угодою між членами сім'ї не встановлено інше. Садиба може належати на праві власності й одній фізичній особі.

ЦК України виділяє спільну часткову (ст. 356) і спільну сумісну (ст. 368) власність. Розглянемо це питання з огляду на право спільної сумісної власності. Суб'єктами спільної сумісної власності на майно, зокрема і на земельну ділянку, можуть бути фізичні особи, якщо інше не встановлено законом. Ними можуть бути подружжя або особисте селянське господарство (члени якого пов'язані між собою родинними стосунками). Спільне майно особистого селянського господарства, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі. Характерним для особистого селянського господарства є те, що земельна ділянка належить на праві власності як громадянину — засновнику господарства, так і іншим членам господарства, які особисто одержали земельну ділянку у власність, наприклад, у разі приватизації земель колективного сільськогосподарського підприємства. Незалежно від того, кому належить земельна ділянка особистого селянського господарства (його голові чи членам господарства), у процесі виробництва вона завжди використовується спільно. Якщо немає спільності, то немає і єдиного особистого господарства. Це свідчить про те, що на одній садибі може бути два й більше особистих селянських господарств. Цим підтверджується цивільно-правова рівноправність громадян у відносинах, пов'язаних зі створенням і діяльністю особистих селянських господарств. Відповідно до ЦК України (ч. 2 ст. 369) розпорядження майном, а отже і земельною ділянкою, що є у спільній сумісній власності (а можливо, і в частковій), здійснюється за згодою всіх співвласників. Співвласники мають право

309

Особлива частина

уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном, а отже щодо використання спільної земельної ділянки.

Наведене свідчить, що ведення особистого селянського господарства на засадах спільної власності відповідає нормам ЗК, ЦК і Закону України «Про особисте селянське господарство».

Особливості правового режиму земель — ділянок сільськогосподарського призначення, наданих громадянам для ведення особистого селянського господарства, проявляються в такому:

1)ведення особистого селянського господарства громадянами, яким земельні ділянки належать на праві приватної власності чи на праві оренди, за умови їх використання для спільного виробництва сільськогосподарської продукції для потреб селянської сім'ї (родини) і можливої реалізації лишків виробленої продукції. З цих позицій особисте селянське господарство розглядається як об'єкт земельних правовідносин, як спосіб спільного використання об'єднаних власниками земельних ділянок чи землекористувачами в одну спільну сумісну чи спільну часткову ділянку;

2)особисте селянське господарство виступає як суб'єкт специфічної організаційно-правової форми спільного виробництва громадянами (членами сім'ї, родини) сільськогосподарської продукції без створення юридичної особи, на добровільних договірних засадах, об'єднаних у спільний трудовий колектив, від імені яких відповідно до правил цивільного права у відносинах

зіншими громадянами, юридичними особами і державою діє особа, уповноважена на це членами господарства.

Для здійснення спільної господарської діяльності і додержання вимог земельного законодавства щодо спільного цільового використання спільної земельної ділянки особисте селянське господарство наділяться відповідними правами та обов'язками (статті 27, 86-91, 133 ЗК України, глава 26, статті 1130, 1131 ЦК України, статті Закону України «Про особисте селянське господарство»), які стосуються кожного члена особистого селянського господарства як фізичної особи.

Оскільки іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть бути суб'єктами права власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, вони можуть брати участь у діяльності особистого селянського господарства за умови об'єднання з іншими членами селянського господарства — громадян України для спільної діяльності і земельної ділянки, що належить іноземному громадянинові чи особі без громадянства на праві довгострокової оренди.

Крім перелічених, правовий режим земель сільськогосподарського призначення має й інші особливості.

У разі ліквідації державного чи комунального підприємства землі, які перебувають у їхньому постійному користуванні, за рішенням відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, переводяться до земель запасу або надаються іншим громадянам і юридичним особам для використання їх за цільовим призначенням, а договори оренди земельних ділянок припиняються.

310