3. Історія вивчення рекреаційно-туристичних ресурсів

З точки зору історіографії розглядаються наукові підходи щодо вивчення рекреаційно-туристичних ресурсів як об’єкта наукових досліджень. На основі архівних, літературних та інших джерел визначено етапи вивчення проблем туризму в незалежній Україні.

Самостійний розвиток туризму як окремої галузі народного господарства та об’єкта наукового дослідження розпочався в Україні зі здобуттям незалежності в 1991 році. За 20 років до вивчення туризму, зважаючи на його полідисциплінарність, зверталися історики, філософи, соціологи, економісти і фахівці інших галузей. Сформувався великий масив наукової інформації, який потребує історіографічного дослідження.

Історіографічні дослідження туризму актуалізуються у зв’язку з посиленням ролі туризму в суспільстві та розширенням безпосереднього спілкування вчених різних наукових напрямів за тематикою туризму і перспективою реалізації спільних проектів у межах єдиного дослідницького поля.

За змістом і спрямованістю вітчизняну історіографію з теми дослідження можна умовно поділити на два етапи, перший з яких охоплює 1990-ті — 2000 рр. (розширюються межі наукового вивчення проблем туризму, розробляються його методологічні, економічні, географічні, валеологічні аспекти); другий — 2001 — 2013 рр. (методологічне осмислення цілісної структури туризму, його онтологічної, гносеологічної, аксіологічної та праксеологічної складових). У межах періодів історіографію систематизовано за проблемно-типологічним принципом. Ця розвідка присвячена першому періоду. Незважаючи на те, що перший період української історіографії з туризму розпочинається з 1991 р., звернемо увагу на працю Н. П. Крачила «Основи туризмознавства» [18], яка вийшла друком у Києві в 1980 р. і є фактично першим дослідженням з туризмознавства. У ній подано масштабну характеристику туризму як активної й невимушеної форми спілкування людей, що сприяє зміцненню миру і взаєморозуміння між народами; ознайомленню з культурою 156 інших народів; глибокому пізнанню навколишнього світу, поєднанню відпочинку й оздоровлення. У праці детально розглянуто питання класифікації туризму, його територіальної структури, проблеми підготовки кадрів та охорони рекреаційних ресурсів. 90-ті рр. ХХ ст. стали переломними для України. Відбулися кардинальні зміни в житті суспільства. Розпочалося систематичне дослідження туристичної діяльності. Туризм, дозвілля, подорожі, рекреаційна діяльність стали предметом теоретичного осмислення вітчизняних управлінців, соціологів, економістів, філософів, істориків та географів. У цей період важливого значення набувають питання краєзнавства. Виходять друком праці, в яких розглядаються загальні теоретичні питання туристичного краєзнавства: взаємозв’язку краєзнавства з туристичною діяльністю, впливу останньої на стан збереження історико-культурної спадщини, формування на її основі якісного туристичного продукту з метою всесторннього ознайомлення вітчизняних та іноземних туристів з багатою історико-культурною спадщиною України. Насамперед, це статті та монографії П. Тронька [42], В. Горбика [5], С. Поповича [37], І. Карташевської [13], О. Тімця [41], які дозволили чітко визначити предмет та об’єкт туристичного краєзнавства, виділити основні завдання цієї наукової дисципліни на сучасному етапі, окреслити загальні схеми пристосування складових історико-культурної спадщини до використання в туристичній сфері, сформувати поняття пам’ятки історії та культури як екскурсійного об’єкта пізнавального туризму, визначити його загальні характеристики. Водночас набувають актуальності питання використання пам’яток культури в туристичній галузі. Виходять друком праці, в яких розглядаються теоретичні та методологічні питання пристосування пам’яток археології до функціонування в туристичній галузі — М. Оленковського, М. Сагайдака, О. Тітової та Д. Кепіна. У дослідженнях останніх авторів було сформульовано загальну концепцію організації музеїв-заповідників на базі конкретної археологічної пам’ятки, що є найбільш прийнятнішою формою її долучення до туристичної сфери [14; 40]. Окремі праці цього періоду присвячено питанням музеєфікації пам’яток історії — Г. Вербіленко, Л. Набок, С. Панькової, В. Удін- Некрасової. Е. Піскова та Л. Федорова створили загальну концепцію організації меморіальних музеїв-садиб та «монографічних» музеїв як найоптимальнішої форми долучення пам’яток історії до туристичної сфери [35]. В інших дослідженнях розглянуто проблеми пристосування до використання в туризмі пам’яток архітектури та містобудування [16]. Проблема музеєфікації замкових ансамблів доволі детально висвітлена в статтях та монографіях О. Пламеницької [36], О. Мацюка [27], О. Лесика [23; 24]. Чільна увага в Україні приділялася проблемі вивчення курортної рекреації, зокрема аналізові процесів курортно-рекреаційного освоєння й еколого-економічних аспектів курортного використання курортно-рекреаційних систем тощо [26; 30]. Усі ці питання роз- глядалися в межах наукової дисципліни «рекреаційна географія», яка активно почала розвиватися із середини 70-х рр. ХХ ст. Значна роль географії у вирішенні питань, пов’язаних з рекреацією, пояснюється тим, що рекреаційна діяльність територіально диференційована й тісно пов’язана з використанням природних факторів. Рекреаційна географія вивчає території, на яких відбувається рекреаційна діяльність, оцінює природні умови і ресурси для рекреаційних цілей, розробляє заходи зі збереження й поліпшення природного середовища. Долучаючи до сфери рекреаційної діяльності природні об’єкти, культурні комплекси, технічні системи, людина формує особливі системи, які задовольняють її рекреаційні потреби і називаються рекреаційними системами (РС). Серед українських науковців значний внесок у розвиток цієї науки зробили М. В. Багров, Л. О. Багрова, О. О. Бейдик, В. Г. Боков, С. А. Генсирук, М. П. Крачило, В. Б. Ку- дрявцев, Л. Г. Лукьянова, П. О. Масляк, В. І. Мацола, М. С. Нудель- ман, В. І. Павлов, Л. М. Черчик, В. І. Стафійчук, Н. В. Фоменко, О. І. Шаблій, В. М. Шумський, І. М. Яковенко та ін. [17]. Одним із ключових питань на той час було рекреаційне районування України, яке, починаючи із 70-х рр. ХХ ст., розробляли науковці Київського науково-дослідного і проектного інституту місто- будування, Інституту географії НАН України, а також Київського, Львівського, Чернігівського, Сімферопольського, Донецького університетів. Детально проаналізував основні схеми районування О. Бейдик [2, с. 289–300]. Схема туристичних районів України розроблена М. Крачилом [19] і ґрунтується на таких критеріях: 1) територіальна структура сучасного стану організації туризму; 2) питома вага працівників туристичного господарства порівняно з їх загальною кількістю; 3) зв’язки туристичного обслуговування з іншими галузями економіки; 4) рівень розвитку туристичної індустрії; 5) наявність туристичних ресурсів; 6) економіко-географічне положення; 7) сучасні та перспективні потреби населення в туристичних послугах. За цими критеріями науковець виокремив у межах двох зон на території України п’ять туристичних районів. О. Бейдик запропонував визначити рекреаційно-туристичні райони України на основі таких критеріїв: 1) питома вага рекреаційних територій у структурі земель (у відсотках від загальної площі території); 2) кількість місць в установах організованої рекреації (тис. одиниць); 3) наявність центрів (ядер) районів; 4) рекреаційно-туристична спеціалізація території в загальнодержавному поділі й інтеграції праці; 5) спільність та напрям використання рекреаційно-туристичних ресурсів тощо. Учений виокремив у межах України 1997 р. шість рекреаційних, а у 2004 р. — п’ять ресурсно-рекреаційних районів. Таким чином, можна стверджувати, що схеми рекреаційного (рекреаційно-туристичного) районування постійно доповнюються, а запропоновані схеми засвідчують неоднозначність критеріїв районування, тенденцію до їх поглибленої деталізації, суб’єктивність підходу до проблеми. Після 1991 р. змінилася географія рекреаційної діяльності. Виникли нові стандарти й уявлення про те, де і як потрібно відпочивати, сформувалися і формуються нові рекреаційні потоки. З кінця 90-х рр. предметом дослідження рекреаційної географії стало вивчення просторових закономірностей і особливостей поведінки людей у процесі рекреаційної діяльності (переважно квартального і річного циклів) і розміщення рекреаційних об’єктів [12]. На думку О. О. Любіцевої, сама сутність туризму як мобільної форми споживання і рекреаційної діяльності, що основана на доланні простору, пов’язана з територією, середовищем (не тільки природним, а й соціально-культурним та економічним) і є географічною. Тому саме географам належить значний доробок у дослідженнях туризму. В Україні першу працю з географії туризму підготував М. П. Крачило [19]. Значні зміни в розвитку географії туризму в Україні спостерігаються із середини 90-х рр. ХХ ст. та початку ХХІ ст., що пов’язано, передусім, з дисертаційними дослідженнями М. П. Кра- чила, О. О. Бейдика, О. О. Любіцевої, а також публікацією фундаментальних [2; 25], та регіональних [33] монографічних видань. Означені монографії характеризуються комплексністю наукового аналізу соціально-економічних і геопросторових аспектів рекреаційно-туристичного комплексу України. У них надано розгорнутий аналіз методологічних і методичних підходів щодо вивчення загальнонаціонального туристичного ринку. У монографії О. О. Бейдик систематизовано методологічні основи й удосконалено методику дослідження рекреаційно-туристичних ресурсів, розширено уявлення про їх структуру; поглиблено поняттєво-термінологічний апарат рекреаційної географії та географії туризму, здійснено ресурсно-рекреаційне оцінювання й паспортизацію адміністративно-територіальних суб’єктів України, обґрунтовано її рейтингове рекреаційне районування. У монографії О. О. Любіцевої розглядаються теорія, методологія і методика дослідження геопросторових аспектів розвитку ринку туристичних послуг, механізм та закономірності його функціонування й територіальної організації на різних ієрархічних рівнях. Головну увагу приділено структурно-типологічним ознакам туристичного ринку, принципам його сегментації, умовам та чинникам формування і територіальної організації індустрії туризму як основи розви- тку та територіальної організації національного ринку туристичних послуг України, що висвітлюються в контексті світогосподарських процесів на етапі глобалізації. До виходу друком означеної монографії О. О. Любіцева з 1986 р. по 2000 рр. публікує праці, які висвітлюють широкий спектр її наукових інтересів. Можна стверджувати, що наукові праці та монографії цих авторів започаткували нові дослідження в Україні в галузі туризму, в яких переосмислено здобутки передніх епох, по-новому розглянуто ключові питання цієї проблематики. Вони, безумовно, стали вагомим внеском у формування міждисциплінарного напряму — туризмології. За порівняно невеликий термін досліджень в означеному напрямі намічається певна періодизація зміни парадигм цих досліджень: від ресурсної (вивчення й оцінювання рекреаційно-туристичних ресурсів) до геосистемної (об’єкт дослідження — територіально-рекреаційні системи), далі — геопросторової (вивчення територіальної організа- ції туристичної індустрії) й інформаційної (геопросторова організація туристичної індустрії, її поведінка і роль в інформаційному суспільстві). Крім географів, до проблем рекреації в туризмі зверталися фахівці й інших напрямів. Зокрема, за останні десятиріччя проблематиці рекреаційно-геоурбаністичних досліджень присвячено деякі праці з архітектури й містобудування, передусім М. С. Нудельмана [31], який чи не вперше в Україні порушив питання про недоцільність екстенсивної курортної урбанізації Причорномор’я, та Н. Я. Крижановської [21], котра на конкретних прикладах причорноморських міст розробила чіткі еколого-містобудівні принципи проектування й розбудови рекреаційних территорий і курортних центрів. Економічні аспекти курортної урбанізації частково розглядалися в працях В. М. Вакуленка, Ю. Ф. Дехтяренка, О. І. Драпіковського [3]. Науковці Інституту регіональних досліджень НАН України (м. Львів), Львівського, Прикарпатського та Чернівецького університетів досліджували проблематику вивчення курортно-рекреаційного потенціалу Карпатського регіону. Серед праць на цю тему виокремемо докторське дослідження В. Євдокименка [9] і праці В. Кравціва. Наукову проблематику розбудови курортно-рекреаційної інфраструктури Карпатського регіону доволі плідно вивчав В. Гетьман [4]. Окремий напрям — дослідження зі створення науково-обґрунтованої концепції й організаційної системи оздоровлення і санаторно-курортної реабілітації в Україні [17; 28; 29]. У дослідницькому полі курортології й рекреаційної географії перебували проблеми вивчення організаційних форм курортної рекреації. При цьому акцентувалося на аналізові форм курортно-рекреаційного освоєння й медичних аспектів курортного використання лікувальних ресурсів і територіальних рекреаційних систем (ТРС) з оздоровчими властивостями, класифікації та типології курортів, вивченні природно-ресурсних особливостей геопросторової організації курортно-рекреаційних систем тощо [32]. У середині 1990-х рр. почали досліджувати конкуренцію в секторі санаторно-курортного туризму, окремі аспекти конкурентоспроможності санаторно-курортних закладів, рекреаційно-туристських комплексів і туристської сфери загалом [7; 10; 11; 22]. Стали приділяти увагу проблемам управління туристичною галуззю в Україні [6; 9; 26]. Характеризуючи публікації та дослідження періоду 1991–2000 рр., слід зазначити, що вони значно збагатили і розширили дані з проблем розвитку туризму. Безперечними є досягнення вчених у розробленні нових підходів, збагаченні й систематизації конкретних фактів, розробленні різних тем і напрямків у сфері туризму. Новим підходом до вивчення цієї теми позначені дослідження другого періоду (2000–2013 рр.), у яких акцентується на поняттєвому апаратові, критиці сформованих стереотипів, економічному аспекті досліджуваної теми. Виходять друком перші дослідження, присвячені соціокультурним аспектам туризму.

РЕКРЕАЦІЙНО-ТУРИСТИЧНА ОЦІНКА СЕРЕДНЬОГО ПРИДНІСТЕР’Я