2. Історичний аналіз поняття “дитинство”.
Сьогодні будь-яка досвідчена людина на питання про те, що таке дитинство, відповість, що дитинство – це період посиленого розвитку, змін та навчання. Тобто, дитинство – це життя людини, коли в неї проходить найактивніший розвиток.
Весь період дитинства можна умовно назвати сенситивним періодом, який поділяється на конкретні сенситивні періоди. Разом з цим потрібно розуміти, що дитинство – не лише період посиленого розвитку, змін і навчання, а й що це є період парадоксів і суперечностей, без яких неможливо уявити собі процес розвитку. Як зарубіжні, так і вітчизняні психологи наголошували на парадоксах дитячого розвитку (В.Штерн, Ж.Піаже, І.А.Соколянський та ін.)
Відомий радянський дитячий психолог Д.Б.Ельконін визначає 2 основні парадокси дитячого розвитку:
За фізичною будовою, організацією нервової системи, за типами діяльності та способами її регуляції людина є найбільш досконалою істотою в природі. Але дитя людське народжується лише з найелементарнішими механізмами для виживання. У дитини не видно цієї досконалості: у неї відсутні будь-які готові форми поведінки. Н-д, ягня, теля, лоша, черепашка, народившись, відразу стають на ніжки, рухаються за мамою, самі шукають джерело харчування. Дитя ж людини немічне, нерухоме, повністю залежить від дорослих.
Як правило, чим вище стоїть жива істота в ряду тварин, тим довше продовжується її дитинство, тим безпомічніше маля при народженні.
Історія людства свідчить про те, що весь час розвивається наука, техніка, мистецтво, відбувається збагачення матеріальної і духовної культури. За тисячоліття досвід людства зріс у тисячі разів. Але за цей час новонароджена дитина практично не змінилась. Антропологи, вивчаючи структуру та будову організму людини, минулих періодів, порівнюючи анатомо-морфологічні особливості новонародженого кроманьйонця і сучасного європейця, не бачать ніякої різниці. Вони підкреслюють, що новонароджена дитина практично не змінилась. Новонароджений сучасної людини нічим суттєво не відрізняється від новонародженого, який жив десятки тисяч років тому.
Ще один парадокс: при однакових природних передумовах рівень психічного розвитку, якого досягає дитинство на кожному історичному етапі розвитку суспільства різний.
Дитинство – період, що продовжується від народження до повної психологічної і соціальної зрілості. Це період становлення дитини повноцінним членом суспільства. А тому тривалість дитинства в різні історичні епохи різна.
Етапи дитинства людини – це продукт історії. Від рівня розвитку суспільства залежить і розвиток дитини, її психічні досягнення. А тому не можна вивчати дитинство і закони його становлення поза вивченням суспільства, яке вивчає цей розвиток. Тривалість дитинства знаходиться в прямій залежності від рівня матеріальної і духовної культури суспільства.
Проблема історії дитинства одна з надзвичайно складних, оскільки потрібно вивчати минуле дитинства. Якщо дорослих ми вивчаємо за результатами їх діяльності, то дитинство таких продуктів діяльності не залишає.
Етнографам відомо, що пам’ятники культури, по відношенню до дітей мізерні. Навіть в тих випадках, коли в археологічних розкопках знаходять іграшки, то це в основному предмети культу, які в давнину клали в могили, щоб вони допомагали хазяїну на тому світі. Мініатюрні зображення людей та тварин використовувались також в магічних цілях.
Теоретично питання історії походження періодів дитинства розроблялися відомими радянськими психологами П.П.Блонським, Л.С.Виготським, Д.Б.Ельконіним.
Хід психічного розвитку дитини, згідно з Л.С.Виготським, не підкоряється вічним законам природи, законам дозрівання організму. Хід дитячого розвитку в класовому суспільстві, вважає він, „має певний класовий зміст”. Так, досліджуючи робітничий клас в Англії у 1833 році Ф.Енгельс виявив, що діти інколи починали працювати вже з 5-6, найчастіше – з 7р., і як правило – з 8р. Це були діти бідних батьків. Робочий день у них продовжувався 14 –16 годин.
Вважається, що статус дитинства пролетарської дитини формується в ХІХ-ХХст., коли за допомогою законодавства почала заборонятися дитяча праця.
Але це не означає, що прийняті юридичні закони здатні забезпечити дитинство для працівників нижчих верств населення. Діти в цьому середовищі і, перш за все, дівчата і сьогодні виконують певну роботу (догляд за меншими, домашні справи, деякі сільськогосподарські роботи).
Таким чином, хоча в наш час і існує заборона на дитячу працю, не можна говорити про статус дитинства, не враховуючи положення батьків в соціальній структурі суспільства. „Конвенція про права дитини”, яка прийнята ЮНЕСКО у 1989 році, спрямована на забезпечення повноцінного розвитку особистості дитин в кожному куточку землі.
Історично поняття дитинства пов’язується не з біологічною незрілістю організму, а з певним соціальним статусом, з колом прав і обов’язків, властивих цьому періоду життя, а також з набором доступних для цього періоду видів і форм діяльності.
Особливо великий внесок у розвиток інтересу до історії дитинства в зарубіжній психології зробив французький демограф і історик Філіп Арієс.
Вивчаючи дитинство та його історію, Арієс виявляє, що Середньовічне мистецтво майже до ХІІІст. не знало дитинства і не намагалося його зображати. Дитячі образи в живопису ХІІІст. зустрічаються лише у релігійно-алегоричних сюжетах (Зображення дітей В Євангелії: на сюжет, Ісус розмовляє з дітьми, але на малюнку зображені дорослі люди, тільки в меншому масштабі). Тоді не було знань про особливості та природу дитинства.
Слово „дитина” довго не мало того значення, яке надається йому зараз. Так, н-д, в середньовічній Германії слово „дитина” було синонімом для поняття „дурень”. Дитинство вважалось періодом малоцінним і, яке швидко проходить.
Байдужість по відношенню до дитинства, на думку Ф.Арієса, була прямим наслідком демографічної ситуації того часу (висока народжуваність і велика дитяча смертність).
Як долання байдужого ставлення до дитинства є поява лише в 16ст. портретів померлих дітей.
«Их смерть, пишет Ф.Ариес, теперь переживалась как действительно невосполнимая утрата, а не как вполне естественное событие».
Тільки в 17ст. з’являються портрети реальних, живих дітей Як правило, це були портрети дітей впливових осіб або царських осіб в дитинстві.
Таким чином, на думку Ф.Арієса, відкриття дитинства почалось у 13ст., його розвиток можна прослідкувати в історії живопису 14 -16ст., але найбільш повно його відкриття проявляється в кінці 16 і на протязі усього 17ст.
Важливим символом зміни ставлення до дитинства є дитячий одяг.
Лише в 16-17ст. з’являється дитячий одяг. Для новонародженої дитини – пелюшки; для хлопчиків, і для дівчаток 2 - 4 років – платтячко; для дітей 10 років – костюм дорослого. Такий одяг існував майже до кінця 19ст.
Хлопчик відрізняється від чоловіка саме тим, що хлопчики одягались в дівчачий одяг.
Аналізуючи зображення дітей на старовинних картинах та опис дитячого костюму в літературі, Ф.Арієс виділяє 3 тенденції в еволюції одягу дітей:
Фемінізація – костюми для хлопчиків дуже повторюють деталі жіночої одежі.
Архаїзація – одяг дітей запізнюється, відстає від моди дорослих того часу і повторює моделі дорослого костюму минулого століття (так у хлопчиків з’явилися короткі штани).
Використання для дітей вищих прошарків звичайного дорослого костюма нижчих прошарків (селянського одягу).
Отже, формування дитячого одягу, на думку Ф.Арієса, стало проявом інтересу і зміни ставлення до дітей в суспільстві – тепер вони починають займати важливе місце в житті дорослих.
Відкриття дитинства дало можливість описати повний цикл людського життя. Для характеристики вікових періодів в наукових творах 16-17ст. використовувалась термінологія, яка до цих пір використовується в науковій і розмовній мові: дитинство, отроцтво, юність, молодість, зрілість, старість, сенільність (глибока старість). Але ці поняття не відповідали нинішньому змісту. В давнину ці періоди співвідносилися з 4 порами року, з 7 планетами, з 12 знаками зодіаку.
В галузі мистецтва уявлення про періоди людського життя знайшли відображення в розпису колон Дворця Дожей у Венеції, у багатьох гравюрах 16-19ст. На багатьох з цих творів вік людини відповідав не стільки біологічним стадіям, скільки соціальним функціям людей. Н-д, вибір іграшок символізує вік дітей, які граються з дерев’яним коником, лялькою, пташкою; шкільний вік – хлопчики вчаться читати, тримають книгу в руках, а дівчата вчаться в’язати; вік кохання та спорту – юнаки та дівчата разом гуляються на святах; вік війни та рицарства - людина, яка стріляє з рушниці; зрілість – зображені судді та вчені.
Диференціація вікових періодів людини в тому числі і дитинства, на думку Ф.Арієса, формується під впливом соціальних інститутів.
Так, раннє дитинство вперше з’являється в сім’ї, де воно пов’язане зі специфічним спілкуванням. Спочатку дитина для батьків – це забавний малюк, з яким можна гратися, забавлятися і водночас виховувати, навчати. Така перша „сімейна” концепція дитинства.
Друга має своє джерело поза сім’єю. Яка трактує дітей не як „чудові іграшки”, а як „слабые творения божие”, які необхідно одночасно оберігати й перебудовувати.
Для педагогів 17ст. любов до дітей – це не розважання їх, а психологічне зацікавлення до виховання та навчання. В цей час багато творів відображають пед. ідеї, поради й рекомендації. Отже, це концепція раціонального виховання, яка заснована на суворій дисципліні. Дана концепція у 18 ст. проникає в сімейне життя. Батьків починають цікавити всі сторони життя дітей (розваги, навчання, гігієна). Але функцію організованої підготовки дітей до дорослого життя приймає на себе не сімя, а спеціальний суспільний заклад – школа.
А школа в свою чергу сприяла подальшій диференціації періоду дитячого життя, шкільного періоду як “дитинства”. Універсальною міркою, яка дає новий поділ дитинства, стає „клас”. Дитина вступає у новий вік кожний рік, коли тільки змінює клас. В минулому дитинство не поділялося на такі тонкі шари. Клас стає визначним фактором в процесі диференціації віків всередині самого дитинства та отроцтва.
Отже, Арієс вважає, що поняття “дитинство” і “отроцтво” пов’язане зі школою та класною організацією школи як з тими спеціальними структурами, які були створені суспільством для того, щоб дати дітям необхідну підготовку для соціального життя і професійної діяльності.
Наступний віковий період, на його думку, також пов’язаний з новою формою соціального життя - інститутом військової служби. Це підлітковий, або юнацький вік.
Дослідження Ф.Арієса починаються з Середньовіччя. Але клопотання про дітей, ідеї виховання, з’явилися ще до середніх століть. Вже у Аристотеля зустрічаються думки, що присвячені дітям. Праці І.Арієса обмежені дослідженням дитинства тільки європейських дітей з вищих прошарків суспільства.
Але мандрівник Дуглас Локвуд описує життя аборигенів племені пінтубі. До 1957року більшість людей цього племені не бачили білої людини, їх контакти з сусідніми племенами були незначні, і тому їх культура і образ життя такий як у людей камінного віку. Д.Локвуд дав аборигенам дзеркальце і гребінець, і жінки намагались розчесати волосся іншою стороною гребінця, а дзеркала вони лякалися. Спали аборигени, лежачи на піску, без одіяла, притискаючись для тепла до двох собак дінго.
Д.Локвуд пише, що дівчинка 2 – 3 років їла ту їжу, яку приготувала собі сама (спекла в гарячому піску). Ще одне спостереження Д.Локвуда: „ Досвіта аборигени розпалили багаття, щоб захиститися від холодного вітру. При світлі багаття я побачив, як маленька дівчинка, яка ще невміла як слід ходити, влаштувала для себе окреме маленьке вогнище. Нахиливши голову, вона роздувала вуглики, щоб вогонь перекинувся на гілки і зігрів її. Вона була без одягу і мабуть їй було холодно, але не плакала. В таборі було троє маленьких дітей, але ми жодного разу не чули їх плачу”.
Аналізуючи етнографічні матеріали, Д.Б.Ельконін робить висновок, що діти в тяжких умовах виживання рано включалися в працю дорослих, практично засвоювали способи здобування їжі і використання знаряддя праці.
Отже, питання про історичне походження періодів дитинства, про зв’язок історії дитинства з історією суспільства, про історію дитинства в цілому було поставлене в дитячій психології в кінці 20-х років ХХст. і продовжує розроблятися до цих пір. Вивчення дитинства продовжується і до цього часу.
Дитинство як предмет науки
Наука про психічний розвиток дитини – дитяча психологія - зародилася як галузь порівняльної психології в кінці ХІХст. Питання дитинства та його розвитку привернули увагу всіх психологів, які займалися будь-якими проблемами ЗП як у зарубіжній, так і в радянській психології. Всіх цікавила специфіка дитячого розвитку – фізичного, психічного і соціального.
Особливий внесок у дослідження дитячої психології зробили Рубінштейн, Леонтьєв, Ельконін, Виготський, Булонський, Б.Ф.Баєв, Г.С.Костюк в укр. рад. психології.
На їх думку, дитяча психологія відрізняється від усіх інших психологій тим, що вона має справу з особливими одиницями аналізу – це вік або період розвитку.
Вік – це якісно своєрідний етап психічного розвитку, що характеризується рядом особливостей, сукупність яких вивчає неповторність структури особистості людини на певному етапі її розвитку.
Наприклад, Л.С.Виготський розумів під віком цілу епоху, відносно відокремлений період, значення якого зумовлюється місцем у загальному циклі розвитку, де загальні закони розвитку щоразу набувають якісно своєрідного вираження. Перехід від однієї вікової стадії до іншої супроводжується появою раніше неіснуючих психічних утворень, зміною самого ходу розвитку особистості.
Г.С.Костюк трактував вік у психології як конкретний відносно обмежений в часі ступінь психічного розвитку, що характеризується сукупністю закономірних фізіологічних і психологічних змін, не пов’язаних з індивідуальними особливостями, однаковими для всіх людей.
Специфіка віку визначається сукупністю багатьох умов, до яких можна віднести:
Особливості фізичного розвитку (наприклад, формування тих чи інших морфологічних утворень у ранньому віці, перебудова організму в підлітків тощо),
Систему вимог до людини на певному етапі розвитку і її взаємостосунки з іншими людьми,
Тип діяльності, до якої вона включена,
Характер знань, якими вона оволодіває, і специфіку способів опанування цими знаннями тощо.
Вплив зовнішніх умов на вікові особливості особистості залежить також від того, якими вже сформованими психологічними властивостями (внутрішніми умовами)він опосередкований, тобто специфіку віку детермінує сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, а зміна співвідношень між ними зумовлює необхідність та особливості переходу до наступного вікового етапу розвитку.
Іншими словами, вікові (типологічні) психологічні особливості зумовлені конкретно-історичними умовами розвитку, спадковістю, до певної міри характером виховання, особливостями спілкування і діяльності людини, причому ці останні впливають передусім на терміни переходу від однієї вікової стадії до іншої.
Специфіка психічного розвитку дитини
Характерні риси розвитку психіки:
У психології користуються двома поняттями “філогенез” і “онтогенез”. Філогенез психіки – це процес зміни психіки як продукту еволюції. Основні стадії розвитку психіки в процесі еволюції – сенсорна психіка, перцептивна, інтелект, свідомість.
Онтогенез – це розвиток особистості від народження до кінця життя.
Онтогенез людини – це цілісний процес, що знаходить своє вираження в різних і пов’язаних між собою формах.
Основні форми цього розвитку – це 1)морфологічна, 2)фізіологічна, 3)психічна і 4)соціальна.
Кожна з цих форм специфічна і разом з цим між ними є багато спільного. Це:
Розвиток людського організму;
Становлення свідомості істоти, тобто розвиток свідомості;
Формування особистості
Для розкриття сутності цього процесу використовують передусім поняття “розвиток” і “формування”, часто як синоніми, хоч кожне з них має свою, досить чітко визначену сферу, у межах якої його й доцільно застосовувати.
Найбільш загальним є поняття “розвиток”. Це зміни живої людської системи, зміни не випадкові, а необхідні, послідовні, пов’язані з певними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, тобто такі, що характеризують її рух знизу догори, від нижчих (простих) до вищих (складних) рівнів життєдіяльності; це постійне вдосконалення. Під розвитком розуміють безперервний процес, що виявляється у кількісних та якісних змінах людської істоти. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе.
Л.С.Виготський виділяє два типи розвитку:
Преформований – це такий тип, коли є чітко визначені, закріплені і зафіксовані стадії та кінцевий результат розвитку. прикладом такого типу є ембріональний розвиток.
Непреформований – це такий тип розвитку, який не визначений наперед. Н-д, це розвиток Галактики, Землі, біологічна еволюція, розвиток суспільства, а також процес психічного розвитку дитини. Особливістю психічного розвитку є те, що його кінцеві форми не визначені, а лише задані тими зразками, які існують в суспільстві. Психічні функції дитини розвиваються в процесі оволодіння нею суспільно-історичним досвідом.
Поняття “формування” застосовують насамперед для характеристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів.
У формуванні можна виділити:
стихійнукомпоненту (тобто зміни під впливом некерованих, випадкових факторів, наприклад, неформальних компаній, реклами, моди, музики тощо) і
цілеспрямований процесзмін особистості або ж її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів (виховання).
Окрім “розвитку” і “формування” часто використовують також поняття “дозрівання” та “становлення”. Під дозріванням розуміють насамперед зміни індивіда чи окремих його функцій і процесів внаслідок дії внутрішніх вроджених факторів.
Поняття “становлення” вказує на набуття нових ознак та форм у процесі розвитку. Н-д, становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто цей процес доцільно використовувати тоді, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості особистості.