Умови психічного розвитку
Психічний розвиток людського індивіда – обумовлений процес, детермінований певними факторами. Визнання його обумовленості, або детермінованості (від лат. визначати) і правильне її розуміння - основа практичного керування ним. Правильно ж розуміти його можна, розглядаючи цей процес в єдності з історією людського життя. “...Історія окремого індивіда аж ніяк не може бути відірвана від історії попередніх або сучасних йому індивідів, а визначається нею”.
Історія попереднього розвитку людського життя впливає на його онтогенез двома шляхами: біологічним та соціальним. Людина розвивається як біологічна істота і водночас як член суспільства. У зв’язку з цим і виникла проблема ролі біологічного, природного і соціального у становленні індивіда як особистості.
В її розв’язанні здавна виявилися дві протилежні точки зору. Представники першої з них (біологізаторської теорії, представники - Холл, Бюллер, Клапаред) вважали, що онтогенез людини, її психіки визначається філогенезом, надбання якого закріплюються в організмі й спадково передаються індивідові, що психічні властивості індивіда зумовлюються його природою.
Згідно з другою точкою зору (соціологізаторською теорією, представники – Дюркгейм, Жане, Блондель, Тард), психічний розвиток індивіда визначається не природою, а суспільними умовами його життя.
Обидва підходи антидіалектичні, вони признають один фактор, не бачачи їх взаємодії і взаємовпливу. Сучасна психологія вирішує проблему діалектично, вважаючи людину істотою біосоціальною, розглядаючи дію двох факторів в єдності. Діалектично-матералістичний підхід до вирішення проблеми вимагає врахування залежності психічного розвитку від природних даних людини, її біологічних, анатомо-фізіологічних особливостей і від зовнішніх впливів, оточуючих людей, обставин життя, конкретно-історичної епохи, які визначають зміст психічного життя формування людської особистості.
У розв’язанні цієї проблеми не можна протиставляти біологічне й соціальне, що в онтогенезі психіки людини має місце єдність біологічних і соціальних умов, в якій провідна роль належить соціальному.
Біологічний фактор психічного розвитку:
спадковість в основі якої лежить генотип, який визначає:
анатомо-фізіологічну структуру людського організму, морфологічні та фізіологічні ознаки, стать, будову нервової системи,
деякі індивідуальні морфологічні і функціональні особливості (групу крові, особливості обміну речовин, динамічні властивості нервових процесів),
вроджені безумовно-рефлекторні мозкові структури,
потреби та спадкову обумовленість утворення нових потреб,
задатки (природжені психофізіологічні і анатомічні особливості нервової системи, органів чуття, головного мозку прийнято називати задатками, на основі яких формуються, розвиваються людські властивості і здібності). Зв’язок задатків з майбутніми психічними властивостями індивіда складний і багатозначний. На основі однакових задатків можуть розвиватися і розвиваються залежно від суспільних умов життя різні психічні властивості. На основі однакових типів нервової системи часто формуються різні характерологічні риси людей і, навпаки, люди з різними типами нервової системи бувають подібні за своїми характерами. Звідси слідує, що не можна прямолінійно співвідносити відмінності в здібностях і характерологічних рисах людей з їх природними задатками. Ці відмінності – результат індивідуальної історії розвитку, зумовлюваної не лише природними даними, але й суспільними обставинами й діяльністю самої дитини. Залежно від останніх природні данні знаходять різні напрямки й ступені своєї реалізації.
Носіями спадкової інформації є гени, тобто стійкі, але не незмінні структури. Вони можуть зазнавати мутації, зміни під впливом внутрішніх причин і зовнішніх впливів (інтоксикація, опромінення).
вродженість, тобто все, що пов’язане з внутріутробним розвитком дитини (здоров’я матері, алкоголізм та наркоманія батьків, ставлення до дитини). Піклуватися про розвиток здорових нормальних дітей повинно починатися не після їх народження, а ще до їх зачаття.
Соціальний фактор:
фізичне середовище:
природні умови ( необхідні організму речовини, шкідливі фактори, як радіація, опромінення, що впливає на розвиток організму, його окремих систем);
об’єкти пізнавальної діяльності (матеріальні і духовні цінності);
життя в суспільстві:
спочатку сім’я, близькі люди, які доглядають її;
пізніше вихователі й діти з дитячого садка;
згодом школа, колектив педагогів і товаришів;
шкільні і позашкільні малі групи;
суспільне оточення (радіо, телебачення, кіно, газети, книги та інші джерела інформації);
активність самої дитини (прагнення до спільної трудової діяльності, інтереси, бажання);
навчання і виховання;
види діяльності (провідна діяльність та її зміни, а саме:
безпосередньо-емоційне спілкування з дорослими для немовлят,
предметно-маніпулятивна д-сть у ранньому віці,
рольова гра у дош.віці,
учбова д-сть у молодш.шк.,
інтимно-особистісне спілкування для підлітків,
учбово-професійна д-сть для періоду ран. юності за Б.Ельконіним).
З розвитком дитини змінюються конкретні умови її життя, стає доступним те, що раніше не було таким. Середовище дитини розширюється не лише територіально, а й збагачується своїм змістом.
Суспільне середовище змінюється для індивіда в зв’язку з його дозріванням, зростанням фізичних і розумових сил, виникнення нових видів діяльності. Те, що привабливе в навколишньому світі дитину-дошкільника, втрачає значення для молодшого школяра. Особистість не є пасивним продуктом спадковості й середовища, як вважав В.Штерн. Взаємодія цих двох факторів реалізується через активність дитини.
Рушійні сили психічного розвитку
Стосовно рушійних сил психічного розвитку існують дві діаметрально протилежні концепції розвитку: діалектико-матеріалістична і метафізична. Представники метафізичної концепції вважають, що у розвитку нічого нового не виникає, а відбувається лише виявлення, збільшення чи зменшення того, що одвічно закладене (Богом чи еволюцією) у природі людини. Зникає сам становлення нових якостей. Дана теорія весь розвиток розглядає як кількісні зміни, як збільшення чи зменшення первинно даної властивості. Психічний розвиток дитини, наприклад, до збільшення його словникового запасу, зменшення помилок при розвитку мови і т.п. Метафізична концепція розвитку не виявляє його джерела, вважає розвиток самодовільним процесом, причини якого не можливі для пізнання. По цій концепції дитина – це маленька доросла людина. Психічний розвиток – це лише розгортання первинно даних особливостей.
Цим поглядам протистоїть діалектико-матеріалістична теорія розвитку, яка розглядає “розвиток як єдність і боротьбу протилежностей” Вона звертає увагу саме на пізнаннях джерел саморуху, тоді як у метафізичних концепціях саморух залишається в тіні, його рухова сила, його джерело, його мотив. Діалектико-матеріалістична концепція позиція під розвитком розуміє не тільки кількісні зміни, а особливо виникнення якісно нових форм та властивостей. Суть розвитку психіки дитини вона вбачає в поступових кількісних накопиченнях, які шляхом скачка призводять до якісних змін. Діалектико-матеріалістична концепція розглядає розвиток як боротьбу протилежностей, боротьбу старих, відмираючих форм з новими, прогресивними. В цьому процесі виникають протиріччя, в ньому вони ж долаються.
Отже, в процесі розвитку психіки відбувається боротьба протилежностей, суперечностей: старого, звичного з новим, необхідним у нових умовах. Н-д, дитина 3 років – “Я сам”, відмирання звички, що все роблять інші і якісна зміна того, що зароджується.
Однією з основних суперечностей , що закономірно виявляється на всіх вікових етапах, є розходження між новими потребами, цілями, прагненнями особистості, яка розвивається і досягненим нею рівнем оволодіння засобами, необхідними для її задоволення. Мотиваційна сторона розвитку особистості випереджає її операційну й змістову сторону. Так, дітям-дошкільнятам властиве розходження між прагненням брати активну участь у навколишньому суспільному житті (працювати як дорослі) і дійсним розвитком їх психічних та фізичних сил. Ця суперечність знаходить своє розв’язання в сюжетно-рольовій грі, за допомогою якої дитина активно включається в життя дорослих, засвоює їх досвід, завдяки чому розвивається і сама ігрова діяльність.
Перспективні життєві цілі, плани, що виникають у підростаючої особистості породжують розходження між очікуваним, бажаним майбутнім і теперішнім, між тим, до чого прагне особистість і тим, що у неї є. Вони спонукають її до дії, завдяки яким відбуваються до того, що має бути, наближення.
Розвиток емоцій характеризується теж своїми специфічними суперечностями. Як відомо, емоції мають “полярні” якості, що переживаються як протилежності. Єдність і боротьба цих протилежностей є важливою умовою в розвитку емоцій, в переході від ситуативних емоційних станів до стійких почуттів.
В онтогенезі особистості суперечності набувають на кожному його етапі свого змісту, форми виявлення і способів подолання, тобто вони розвиваються з розвитком її життєвих взаємовідносин з навколишнім середовищем. Навчання та виховання сприяють не лише переборенню суперечностей, що виникають у житті особистості, а й їх виникненню. Якщо суперечності не переборюються, виникають затримки в розвитку, які іноді набувають кризового характеру. Якщо внутрішні суперечності, які важко подолати, дуже загострюються, то вони призводять у деяких дітей і підлітків до хворобливого порушення нервово-психічної діяльності. Джерелом їх стають і гострі конфлікти з навколишніми людьми, так і неподоланні внутрішні суперечності. Все це свідчить про те, що при керівництві процесом психічного розвитку дитини в організованому навчанні і вихованні необхідно знати і враховувати основні протиріччя кожного вікового періоду.
Проблема співвідношення навчання й розвитку
Вирішення питання про відношення розвитку і навчання можна звести до трьох груп: 1) незалежність процесів розвитку від процесів навчання (навчання – чисто зовнішній процес, який повинен бути узгодженим з процесом дитячого розвитку, але сам по собі не приймає активну участь у дитячому розвитку. Цикли розвитку йдуть попереду циклів навчання; представник цього напрямку – Ж.Піаже); 2) навчання і розвиток йдуть паралельно, крок в навчанні відповідає крокові в розвитку. Розвиток йде за навчанням як тінь. Розвиток і навчання співпадають у всіх своїх точках як дві рівні фігури при накладанні одна на одну. Представники цього напрямку – Торндайк, У.Джемс.; 3) поєднання двох попередніх точок зору: з однієї сторони, розвиток незалежний від навчання, з другої, саме навчання мислиться як тотожне розвитку – дуалістична теорія розвитку.
Великий вклад в розвиток питання про взаємозв’язок навчання і розвиток вніс Л.С.Виготський, який підкреслив провідну роль навчання і виховання в розвитку особистості, які є, на його думку, вирішальним фактором розвитку. Цікавою і значимою для практики управління розвитком виявилася ідея Л.С.Виготського про два рівня розвитку дітей: рівень актуального розвитку, що характеризує наявність особливості психічних функцій і зону найближчого розвитку. Вчений писав: “Те, що дитина здатна зробити з допомогою дорослого, вказує на зону її найближчого розвитку… Таким чином, зона найближчого розвитку допоможе нам визначити завтрашній день дитини, динамічний стан її розвитку”.
Цей факт вносить зміни у встановлення відношень між розвитком і навчанням. Дане відкриття дозволяє висунуту нову формулу: тільки те навчання є хорошим, яке запобігає вперед розвитку. Навчання з цієї точки розвитку не є розвитком, але правильно організоване веде за собою дитячий розвиток, є внутрішньо необхідним і всезагальним моментом в процесі розвитку дитини. Навчання створює зони найближчого розвитку. Хоча навчання і пов’язане з розвитком, вони ніколи не йдуть паралельно і рівномірно один одному.
Висунувши це положення, Л.С.Виготський підкреслив, що при навчанні і вихованні, з однієї сторони, не може пред’являти дитині непосильних вимог, що не відповідають рівню його активного розвитку і найближчим можливостям. Але в той же час, знаючи те, що сьогодні дитина може виконати з допомогою дорослих, а завтра – самостійно, вчитель може цілеспрямовано удосконалювати розвиток дітей у відповідності з вимогами суспільства.
Це положення найшло широке відображення в психологічній науці (А.С.Макаренко – перспективні лінії).
Роль навчання в розумовому розвитку розкрита в багатьох дослідженнях вчених (Давидов, Гальперін, Ельконін, Люблінська). Увага спрямоване на те, що зміст і методи були розвиваючими. Робота вчених в цьому напрямку ведеться і стосовно дошкільного і шкільного дитинства.
Єдність природного й суспільного в онтогенезі людської психіки виявляється у взаємозв’язку дозрівання, навчання і виховання.
Основою розвитку психіки дитини являється:
Процес навчання, в ході якого відбувається дозрівання організму (моторика, нервова система, яка потрібна для наслідування звуків мовлення дорослих, практичних дій);
Засоби навчання, що стимулюють психічний розвиток. Н-д, швейцарський психолог Піаже вважав, що абстрактне мислення недоступне мол. школярам, що логічні операції мислення розвиваються лише в 11 –12 років, Давидов В.В. в СШ №90 на Арбаті показав на 3 експериментальних предметах можливість розвитку абстрактного мислення з усіма логічними операціями. Все залежить від програми, методів, засобів навчання.
Необхідні мірки, зразки-еталони і моделі в навчанні як засоби засвоєння знань. Це кардинально змінює психічний розвиток дитини. Необхідно, щоб діти засвоювали нові операції в їх специфічних функціях, тобто у зв’язку з діяльністю.
А також вчити дітей узагальненим способам розв’язання проблем, розвивати операції класифікації.
Зміст навчання визначає загальний тип і структуру розумового розвитку, що надзвичайно важливо в процесі навчання:
розвивати психологічні механізми застосування способів і знань:
виробляти механізми узагальненого характеру: аналіз, синтез, порівняння, абстрагування;
вміння пов’язувати і співвідносити конкретні і абстрактні знання;
розвиток загальних властивостей особистості:
формування особистісної спрямованості. Можна виділити провідну спрямованість особистості, яка визначає основні особливості її поведінки:
учбова спрямованість (добре вчитись, виконувати завдання вчителя);
пізнавальна спрямованість (розв’язувати задачі, читати, пізнавати щось нове);
стосунки з однолітками.
Від провідної спрямованості особистості залежать інші важливі напрямки психічного розвитку.
Отже, врахування особистісної спрямованості є першою і необхідною умовою для здійснення ефективного навчання і виховання учнів.
розвиток психологічної структури діяльності, будь-яка діяльність включає низку елементів:
мотив, що спонукає до діяльності;
ціль, мета (завдання) – уявлення про результат;
операції і способи виконання;
об’єкт – той матеріал, з яким буде працювати дитина, перетворення якого приводить до потрібного результату;
результат – прогресивні психічні зміни в учнів як суб’єктів цієї діяльності.
Мета і мотивація – є визначальними в діяльності. Перелічені елементи не лише виявляються в навчальній діяльності і регулюють її, а й формуються в ній, що спричинює розвиток загальної поведінки особистості (її цілеспрямованості, організованості).
розвиток механізмів свідомості.
Свідомість розвивається в різні вікові етапи по-різному.
Спочатку відображення навколишньої дійсності, в процесі якого розвивається мислительна діяльність дітей (будова предмета).
Потім формування поняття та системи понять, в процесі якого виробляється вміння аналізувати як абстрактні, теоретичні, так і конкретні ознаки, синтезувати їх у певний загальний зміст. Усвідомлення дитиною дій з предметами, предметів у їх різних властивостях (виділення функцій предметів).
Нарешті, усвідомлення самого себе, власного “Я” (відображення цілісних ситуацій).
Порівнюючи предмети, знаходячи подібні і відмінні ознаки, діти виявляють різні ознаки і сторони змісту. Змінюється зміст свідомості.
Розвиток свідомості і мислення проявляється в здатності дитини пов’язувати, синтезувати різні ознаки в єдиному цілісному предметі. Формування творчого мислення.
Педагогічні умови і закономірності розвитку дітей у процесі навчання:
1. Однією з умов психічного розвитку є активність самої дитини. В процесі засвоєння знань дитина проявляється як особистість, з її спрямованістю, свідомістю й діяльністю.
Методи навчання сприяють розвитку різних ознак особистості, її якостей. Д-сть суб'єкта – основа розвитку.
Отже,основна внутрішня умова психічного розвитку є розвиток мотиваційної сфери, розвиток свідомості, мислення і діяльності;.
2.Пед. умови розвитку знань, механізмів їх застосування і розвитку загальних властивостей особистості:
методи викладання;
способи і засоби навчання;
психологічний мікроклімат;
особистість вчителя.