- •Давня українська література
- •Пояснювальна записка
- •Нариси з історії давньої української літератури Михайло Драгоманов і проблеми вивчення давньої української літератури
- •«Треба відчувати перспективу далекого часу»: Богдан Лепкий про Києворуську літературу
- •Образ вітчизни у «Слові о полку Ігоревім»
- •Зле і тілу без голови,”-
- •«Музи, співайте про русів»: Україна та українці у поемі Севастяна Кленовича «Роксоланія»
- •З подивом дивиться Русь наша на Альпи свої. […]
- •До історії укладання житійних збірників в Україні(XVII століття)
- •Вирви коханця мого, хоч як би преміцно тримали
- •Оповідання про чудеса у «Четьях-Мінеях» Димитрія Ростовського (Туптала)
- •Плани лекцій
- •Тема 1. Вступ. Поняття про давню літературу План:
- •Література:
- •Тема 2: Література Київської Русі. Перекладна література План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 3. Оригінальна література Київської Русі. Літописання План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 4:Оригінальна література Київської Русі: розвиток інших жанрів План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 5:«Слово про Ігорів похід» як пам’ятка оригінальної літератури хіі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 6:Література другої половини XIII – першої половини хvі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 7: Іншомовне українське віршування кінця хv-початку хvіі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 8: Полемічна література кінця хvі – початку хvіі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 9: Життя і творчість Івана Вишенського (бл. 1550 — після 1621) План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 10: Українське літературне Бароко План:
- •Література:
- •Тема 11: Україномовне віршування хvіі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •В.Перетц
- •Тема 12: Українська проза хvіі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 13: Розвиток української шкільної драми хvіі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 16. Вертепна драма План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 17: Розвиток української драматургії хvііі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 18: Літературна творчість «мандрівних дяків» Сатира хvііі ст. План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тема 19: Життя і творчість Григорія Сковороди (1722-1794) План:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 1. Перекладна література Київської Русі Біблійні книги План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 2. «Повість врем’яних літ» План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 3. ОраторськапрозаКиївської Русі План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 4. «Слово про Ігорів похід» як пам’ятка оригінальної літератури хіі ст. План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 5. Жанрова природа та стильові особливості «Слова про Ігорів похід» План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 6. Українське іншомовне віршування
- •Кінця хv-хvі ст.
- •Поема с.Кленовича “Роксоланія"
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 7. Полемічна література кінця хvі – початку хvіі ст. План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 8. “Послання до єпископів” Івана Вишенського План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 9. Українське віршування хvіі ст. План:
- •Заняття 10. Розвиток української шкільної драми хvіі ст. План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 11. Козацькі літописи План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 12. Українські інтермедії хvіі–хvііі ст. План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 13. Драма«Володимир»ф.Прокоповича План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 14. Поетична збіркаГригорія Сковороди «Сад божественних пісень» План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Заняття 15. Байкарська творчість Григорія Сковороди План:
- •Завдання:
- •Тексти:
- •Література:
- •Література до курсу "Давня українська література"
- •Тема №1:Біблійні книги. Переклади біблійних текстів в Україні
- •Тема №2: Перекладна та оригінальна література Київської Русі
- •Тема №3: Українська література пізнього Бароко
- •Контрольні роботи
- •Контрольна робота № 2 Українська полемічна література кінця XVI – початку XVII ст.
- •Теми рефератів
- •Міністерство освіти і науки України
- •«Повість врем'яних літ»;
- •Екзамен
- •Екзаменаційна програма
- •Савченко Ірина Віталіївна Давня українська література
З подивом дивиться Русь наша на Альпи свої. […]
Саме отут, під горою, богині, ви можете жити… [116].
На думку, О.Савчук «традицію запрошувати до рідного краю Аполлона і муз започаткували … німецькі новолатинські поети, орієнтуючись на римських творців, які усвідомлювали себе спадкоємцями греків»45.
Фактично, С.Кленович чи не перший в українській літературі цього періоду висловлює тезу про надзвичайно високий культурний і мистецький потенціал Русі, яка, на його думку, у нові часи має беззастережно стати новим осередком європейської культури, новим Парнасом. Ця тенденція пізніше особливо виявиться в україномовній поезії, зокрема у панегіриках кінця ХVІ-початку ХVІІ століття. Вже у першому друкованому панегірикові «Просфонима» (1591), складеному та виголошеному учнями і вчителями Львівської братської школи на честь приїзду до міста митрополита Михайла Рогози, Львів прославляється за його здобутки в культурі та науці, подається інформація про науки та спосіб їх викладання у Львівській братській школі.
Образ Парнасу, який є свідченням високого наукового і культурного розвитку України, зустрічаємо і у панегірику «Євхаристиріон, або Вдячність» (1632) Софронія Почаського. У посвятній передмові, зверненій до Петра Могили, говориться: «Умислили, отож, вельможний наш добродію, гори тобі виставити. Гори, мовлю, Парнасу й Гелікону, щоб на них увесь світ малий міг твоєї слави і тілесним і душевним оком дочитатися … Годиться такій шляхетній славі на горі вдячності, од нас поставленій, бути»46. Друга ж частина панегірика має назву«Парнас, або Сад умілості … під час весни особливої до народу … десять літорослей наук визволених вже з себе випускає», де парнаські музи та Аполлон розповідають про різні види діяльності, запроваджені у Київській лаврській школі, і тим самим декларують Київ новим Парнасом.
У цьому контексті «Роксоланію» С.Кленовича можна розглядати як своєрідну поетичну тезу про «Парнаське» майбутнє усієї України. Відповідно, митець прагне залучити у якості доказів на її користь якомога більше об’єктивної інформації про Роксоланію. Як наслідок — його поема перетворюється у своєрідний довідник, що розповідає абсолютно про всі сфери життя та діяльності мешканців цієї землі, не оминаючи жодної, вдаючись до деталізації та натуралізму. Відтак Україна постає у всій своїй природній величі і красі, майже не поступаючись монументальному образові Київської Русі у «Повісті врем’яних літ» чи образові Руської землі у «Слові про Ігорів похід».
Починається поема із загальної характеристики Русі, у якій Кленович говорить про все, що, на його думку, могло б привабити сюди парнаських мешканок. Він визначає географічні межі країни: це литовські угіддя, пущі, які тягнуться до «московських суворих просторів»,«скований снігом і льодом міцним океан», який відділяє Русь від царства Борея, Альпи та Евксінський Понт –«кордон східний, від гетів лихих».
На особливу увагу парнаських муз, на думку Кленовича, заслуговують руські ліси. Саме з їх опису починається знайомство з Роксоланією. Перераховуючи численні породи дерев, які зустрічаються в роксоланських лісах, а це і «гіллясті дуби», і«багаті живицею сосни», явір, модрина, ясен, тис, осика, вільха,«верби плакучі»тощо — поет називає і клена, пов’язуючи назву цього дерева із власним прізвищем. Можна дійти висновку, що подібна заувага потрібна Кленовичу і для того, щоб підкреслити своє руське походження, наголосити на тісному зв’язкові, якій існує між ним і землею предків.
Мандрівка лісом не лише демонструє музам різноманіття ботанічного світу Русі, але й дає можливість авторові вказати на практичне застосування дерев. У русичів не залишається без вжитку жодна деревина: вони займаються столяруванням і здатні зробити будь-який виріб, придатний для вжитку: чепігу, соху, мажі, возик, кілочки замість цвяхів тощо. Відверто проступає тут теза ренесансових митців про панування людини над світом природи. Кленович, розповідаючи про процес виробництва сільськогосподарських знарядь, зауважує:
Там, де природа без сил, вміння поможе йому (русинові. – І.С.) [121].
… розум і вміла рука селянина простого
Вигне і зробить усе, що необхідне йому [122].
Розкішні ліси дарують русинам ще одну перевагу перед іншими народами: численна пушнина – «горностаєві хутра, шкури … вовків з сірим відтінком, тхорів, соболів цінних, м’якеньких куничок і заячі, білі…»– дозволяє їм підтримувати тісні торговельні зв’язки з багатьма країнами світу і забезпечує економічний добробут країни. Якість і вартість цих хутер«вища, ніж рун золотих!»
Народ, який населяє Роксоланію, займається численними ремеслами, але найважливіше значення для економіки країни, на думку автора, має хліборобство, скотарство, бортнярство. Акцентування на цьому теж зовсім не випадкове. Музи мають знати, що, прийшовши в руські землі, знайдуть тут мир і спокій, адже той народ, який активно господарює на своїй землі, який облаштовує її на краще, не здатний до насилля, він не загарбник, а відтак – може забезпечити музам мирне і спокійне проживання. Окрім того, саме такі види діяльності гарантують їм добробут. Так молоко – ця страва античних героїв – на Русі становить основний продукт харчування. Про це говорить пастух Поліфем, звертаючись до прекрасної Галатеї:
З річки не п’ю я води і холодної також не хочу:
Біле як сніг молоко – це мій щоденний напій,
Спрагу та голод я лиш молоком заспокоюю завжди,
Сир теж ніколи моїх не покидає корзин [128].
У цьому контексті слід зазначити, що, вводячи у свою поему образ циклопа Поліфема, Кленович зігнорувавши Гомерівський сюжет із «Одіссеї», де Поліфем – страшний і кровожерний велетень, скористався еллінським ідилічним сюжетом про миролюбного пастуха, який надаремне упадає за німфою Галатеєю, цим самим підкресливши мир і спокій, що панують у Роксоланії.
Перед зором мандрівниць проходить все життя руських пастухів, «багатих пастухів»– наголошує Кленович. Він описує надзвичайно докладно, , процеси доїння, виробництва сиру, численні пастуші звичаї, що дало підстави І.Франкові назвати його «першим українським етнографом». До всього пастухи – красені, вродливці,«саме кохати таких мати-природа велить». Тож і не дивно, що прекрасна Галатея прийшла на Русь і оселилася тут, допомагаючи скотарям.
Цікавими є й інші авторські зауваги про прийнятні умови існування для муз. Окрім молока і сиру, вони можуть також поласувати медовухою, секретом приготування якої володіють тільки руси. Цей напій як нектар, він виграє навіть у порівнянні з італійськими винами:
Хай, італійче, поступляться нашим медам твої вина,
В тебе вино, а у нас справжній небесний нектар.
Вина усякі дає вам земля, урожайна й волога,
Мед же зсилає в росі нам сам Юпітер з небес […]
Вина всі родить земля, а ось мед – він небесного роду [144].
Тож що краще нагадає, на думку Кленовича, парнаським мешканкам їхнє колишнє спокійне і устатковане, але, на жаль, втрачене життя, як не їжа богів, яку так просто знайти на безмежних просторах Роксоланії? Автор відверто говорить про «щасливу землю»,де амброзія, ця«розкіш всевладних богів», «капає з неба».
Автор зупиняється і на описах міст, яких так багато в Роксоланії. Для розповіді це важливо, адже урбанізована земля куди привабливіша землі пустельної і дикої. Зрозуміло, що на першому місці – Львів, тодішня столиця Русі, «руського роду краса», до якої Кленович звертається з відвертим синівським пієтетом, сповненим ніжності і відданості:
Місто спокою мого, я тобі присвятив свою працю!
Давньої віри красо, здрастуй, вітаю тебе![149].
Разом із Кленовичем славу Львову співають і музи-мандрівниці, які помічають усе: і вигідне географічне розташування міста, яке убезпечує його від руйнування під час нападів ворогів, і численні вежі, храми та будівлі, і ченців ордену бернардинців, що славляться своєю скромністю і терпінням, це і розмаїття львівських мешканців: вірмени, руси, євреї, які живуть тут, дотримуючись кожен своїх звичаїв.
Після оповіді про Львів Кленович вважає за потрібне сказати і про Київ, «могутню столицю князів давньоруських». Згадка про нього спонукає автора до розмови про найбільшу біду України ХVІ століття –«дике плем’я татарське, що звикло розбоєм живитись», при цьому він виявляє надзвичайно велику спостережливість, описуючи зовнішність, побутові звичаї, військові походи татар.
Не може оминути автор і найважливішу для православного світу святиню – святі печери Києва. Як людина доби Ренесансу, Кленович відмовляється сприймати розповіді про них як про чудо. Він висловлює власне припущення про абсолютно природне походження підземних утворень, що постали як наслідок руху підземних річок, однак визнає, що руським печерам «шану глибоку тепер на Русі віддають».
Характеризуючи Київ як визначне для руської історії місто, Кленович висловлює думку про його велич, яка буде відновлена, і одночасно нагадує своїм супутницям музам про подібність руської землі і античного світу:
Знайте, що Київ на Чорній Русі важить стільки,
Скільки для всіх християн Рим стародавній колись[153].
Подібна теза про Київ як центр і славу православної України стане однією з провідних в українській літературі ХVІІ століття, сформувавшись під тиском польсько-католицької експансії.
Продовжуючи урбаністичну характеристику Роксоланії, Кленович згадує, коротко схарактеризувавши визначальні ознаки кожного з міст, Замостя, де він працював вчителем, Кам’янець – міцну фортецю, Луцьк – резиденцію єпископа, Бузьк, оточений двома річками, Белз, де мешкає воєвода, Сокаль, славний храмом Богородиці Діви Марії, Перемишль – «Прометеєве місто», Дрогобич, де добувають сіль, Холм, що«здалека брилами крейди біліє». Він припиняє цей опис тільки тому,«щоб не набридло», зауваживши при цьому, що на Русі ще багато міст, про які варто було б згадати.
Тож Роксоланія Кленовича – це не лише багатющий на звуки і кольори, птахів та звірів ліс, але й велика країна, у якій розвинена промисловість, яка готова до протистояння нападникам, яка зберігає свої історичні пам’ятки і піклується про культуру. А найголовніше – це країна, населена талановитим народом, який уміє творити красу навколо себе навіть у буденщині. Саме це має остаточно переконати муз у правильності вибору землі для проживання.
Кленович особливо докладно зупиняється на розповіді про духовне життя роксоланів, «про талант і про звичаї русів», стверджуючи, що вони ні в чому не поступаються давнім еллінами – творцям краси. Для цього автор не обмежується окремими заувагами, а послідовно описує все життя русина – від народження до смерті. А воно цікаве тим, що постійно пов’язане з процесом творення краси. Пастух майструє собі сопілку із будь-якої деревини і виграє на ній«солодкі пісні», звеселяючи тужливу душу, у його співі«радісне чути й сумне». Як у цьому контексті не згадати сопілкаря Лукаша з «Лісової пісні» Лесі Українки?
У своїй розповіді автор зупиняється на трьох найважливіших етапах у житті усякої людини: це народження, зрілість та смерть. Кожен з них у роксоланів пов’язаний з цілим рядом обрядів та звичаїв. Так, немовля, тільки народившись, відразу чує пісню баби-повитухи, у якій йому заповідається добра доля і якою відганяється зло. Зростаючи, хлопчик-русин виховується у «спартанському режимі», його фантазії буйні і красиві. Так, звичайна палиця перетворюється в уяві малого русина на величного огиря, що несе його«то навпростець, то довкіл». Пізніше, вже у парубоцькому віці, руські «спартанці» уподібнюються Ікарові, який на штучних крилах піднявся до Сонця:
В руській землі є більше Ікарів таких, що літають,
Простір лісів – це їх шлях, руки у них замість крил [133].
І хоча вони при цьому займаються досить тривіальною справою – збирають омелу для виробництва клею, але все ж автор захоплений їх сміливістю і трактує перестрибування з дерева на дерево як уміння літати.
Кленовича захоплює один із звичаїв, що панують в Руській землі, — це побратимство, яке грунтується на взаємній вірності у дружбі і єднає людей аж до смерті. Воно сильніше навіть кровних зв’язків і може встановлюватися не тільки між чоловіками, але й між жінками.
Близькість до еллінів, що славилися своїм прагненням всіляко прикрасити життя, виявляється у роксоланів і у їх словесній творчості. Прийшовши у світ під поетичні примовляння повитухи, русин і покидає його, наслухаючи плачів-голосінь з вуст спеціально прикликаних жінок-голосільниць, що славляться умінням красиво причитати над покійним.
Приділивши у своїй поемі достатньо місця описові суто християнського способу життя русинів, Кленович все ж не оминає у своїй розповіді і власне поганські звичаї, які зберігаються у Роксоланії. Це, зокрема, звичай носити обіди душам небіжчиків, віра у силу зілля та чарів.
Здатність до фантазування, прикрашування навколишнього виявляється у численних легендах та переказах, що живуть серед русів і які з таким натхненням переповідає музам Кленович. Це історія про вужа-молокососа, який присмоктується до вимені корів і так харчується, про селянина, який загруз у дуплі з медом і випадково був визволений звідти ведмедем. Але найпоетичнішою є розповідь про зворушливу тугу за милим дівчини Федори, яка для приваблювання коханця вживає чарів.
Власне, цю частину «Роксоланії» можна вважати першою літературною обробкою народного легендарного сюжету про чарування, який стане таким популярним у національній літературі ХІХ-ХХ століття. Кленович включає цю історію до своєї поеми не лише як розповідь про один із фольклорних переказів. У нього вона набуває і певного тенденційного тлумачення. Його слухачки музи мають остаточно впевнитися у справедливості твердження автора щодо Русі як найоптимальнішого місця для їх проживання. І розповідь про Федора і Федору стає у нього останнім аргументом. Добре знаючи античну міфологію і еллінський світогляд, які, поряд з платонічним, за рівноправне визнавали і тілесне кохання, Кленович показує русів здатними на бурхливі інтимні почуття і бажання, заради задоволення яких вони готові вдатися навіть до спілкування із світом потойбічним, прикликавши на допомогу диявольські сили. Автор не приховує еротичного підтексту всієї історії, спростовуючи думку про начебто властиву русинам надзвичайну цнотливість. Він відверто говорить про бажання тілесних любощів, притаманних українкам:
… в ту пору (вночі. – І.С.) тужливо зітхають забуті коханки:
Тяжко в постелі самим без чоловіків лежать [163].
Федору він характеризує як «руської крові дівча: меж у коханні нема», вона, прийшовши до ворожки, звертається до неї із словами:
«Мила бабусю, володарко Орка й Аверни сумного,
Хай же від чарів твоїх темний здригне Ахеронт![…]
