Словничок

Княжа — назва гори

брижитися — тут: укриватися дрібними хвильками (в переносному значенні)

шелюга — верба гостролистар

_______________________ [1] ,

[2] немає розділових знаків

[3] догори

Диктант №15

Усе ближче порт. Десь там ждуть моряків на причалі дружини, діти, матері. Курсантів наречені ждуть. З букетами квітів стоятимуть годинами, виглядаючи, коли вже він з'явиться із-за обрію, цей їхній білосніжний красень барк![1] Найкраще прийти при повному сонці, в сліпучий день, коли напнуті вітрила аж сяють, —[2] щоб було людям на що подивитись, щоб фотографи та кінохроніка мали роботу. Проте після шторму, видно, не могли дати вузлів, скільки сподівались, і прийшли цього разу пізньої ночі, коли на просвітлілому небі вже й вранішня зоря зайнялась.

При згадці про матір Порфирові всю душу залило теплом, вже й ці люди, що з ним розмовляють, що з такою повагою про маму йому відгукуються, чимось мовби стають йому ближчі. На мить виникло навіть бажання більше перед ними відкритись, про мамину працю їм більше розповісти, може б, заодно і його вони пожаліли чи, може б, і приголубили. Бо відчув, що цікавість до його долі не випадкова, вона глибша й делікатніша, ніж у тих, що, буває, лізуть до тебе в душу десь на пристані або в плавнях на риболовлі,[3]розкажи їм, чий та звідки ти, розваж їх собою, мов іграшкою. І хоч зараз хлопець був, здавалось, відкритий для ласки, для доброго слова, та тільки Ганна Остапівна мимовільним зітханням виявила щось схоже на жалощі, тільки прохопилося слово «напівсирітство», як хлопець одразу ж настороживсь, дитяча гордість так і випустила свої пазурі, не приймаючи можливого співчуття, яким зараз його могли тільки принизити.

(Олесь Гончар)

233 слова

Словничок

барк — вітрильне судно з кількома щоглами

напнути — натягнути

Порфир — чоловіче ім'ян

_______________________ [1] .

[2] ,

[3] :

Диктант №16

Лівий берег Дніпра, рівний, плаский, скрізь зарослий густими лозами та верболозом, зеленів, неначе засіяний житом;[1] а далі синіли густі бори, неначе море, закутане в синю та сизу імлу. На південь синіли гори, а на горах було видно Київ, що неначе потопав в легкій прозорій імлі. Забудування неясно мріли в сизій далечі, а над ними були розкидані ніби золоті букети: то лисніли позолочені бані та хрести на монастирях та церквах. Та далека картина здавалась якимсь квітником із золотими маківками та золотими квітками, про які розказують тільки в казках. І високе та глибоке синє червневе небо, і ті далекі сизі шпилі й гори з Андріївським собором, і золоті букети з бань та хрестів — усе це було схоже на ті краєвиди, що часом сняться уві сні, що про них розказують у казках. Вік проживеш — і не забудеш цю пишну картину, як часом ніколи не забувається гарний сон.

Сонце вдарило з-за лісу червоним промінням на київські гори. Широка зелена Оболонь і Поділ вкрились тінню й потемнішали. Виразніше виступили високі смужки київських гір під ясним чистим небом, обсипані збоку червонястим промінням. Тисячі вікон в домах, позолочені хрести та бані на церквах ніби зайнялись і запалали.

Від них посипались наче пучки золотих стрілок. На дзвіницях неначе горіли червоним золотом хрести та маківки, наче плавали високо-високо понад горами в синьому небі, ніби линули якісь казкові золоті птиці. Вигляд на Київ став якийсь фантастичний. Здавалось, ніби на горах з'явився пишний міраж, сплетений з чудових тонів, з блиску, з золота, з рожевої імли та сонячного проміння.

(За Іваном Нечуєм-Левицьким)

248 слів