zbirnyk-osvita-i-nauka-2015-full

Для проведення дослідження було обрано 10-й клас (26 учнів), який лише в минулому році почав навчання з цими викладачами. При індивідуальному опитуванні учнів про їх ставлення до предметів (українська та німецька мови), були показані дуже гарні результати, не зважаючи на те, що у класі навчалися діти, які взагалі ніколи не вивчали німецької мови, оскільки перевелися до цієї школи лише на початку року.

Більшість дітей цього класу, переважно дівчата, описали ставлення вчителя української мови досить позитивно, звертаючи увагу на індивідуальне ставлення вчителя до кожної дитини, використання вчителем наочно-образної інформації, намагання проникнути у внутрішній світ дитини, поділитися власним досвідом та навчити. Проте інша половина класу висловилася з цього приводу досить інакше, акцентуючи увагу на тому, що викладач української мови досить часто відволікається на історії зі свого життя, не встигаючи закінчити тему уроку та використовує частину перерви.

Щодо вчителя з Німеччини, діти майже одноголосно стверджували, що цілком задоволені його методами викладання, оскільки за один урок, клас встигає ознайомитися з дуже великою кількістю інформації. Найбільше діти цінять те, що викладач не намагається перейти на міжособистісний рівень спілкування з учнем, на відміну від викладача української мови, поводить себе більш стримано, цікавиться особистою думкою кожної дитини з будь-якого питання. Діти зауважили, що таке ставлення до них, виказує повагу вчителя до учня, оскільки не переходить особистих меж і не зачіпає індивідуального простору учня.

Перш ніж перейти до опису результатів дослідження, необхідно виділити той факт, що проведене дослідження не можна використовувати для розгляду статистичних даних. Проведені опитування та аналіз є прикладом підтвердження або спростування теорії поведінки (в нашому дослідженні – професійної поведінки) людини залежно від її ментальної приналежності. Цей аспект є ключовим в ході нашого дослідження.

Завдяки проведеному дослідженню можна стверджувати, що головна мета з виділенню причин відмінностей процесів формування та розвитку педагогічної науки в рамках викладання на базі середньої освіти була досягнута.

Виходячи з вищесказаного, можна сказати про те, що ці вчителі є прикладом того, як особливості ментальної свідомості впливають на особливості їх викладання. На нашу думку, цього не можна стверджувати однозначно, оскільки викладання кожного вчителя залежить від величезної кількості різноманітних факторів, зокрема соціальної активності, культурологічної інтегрованості, фрустраційної толерантності тощо. Але все ж таки з огляду на результати психологічного аналізу уроку, анкетування викладачів та проведення опитування самих учнів, відмінність між методами їх викладання присутня: більш вільна, поважна, дуже насичена - в українського викладача та структурована, спокійна, лаконічно побудована – у німецького викладача. Такі відмінності можуть бути обумовлені, на нашу думку, впливом спадкових рис національного характеру та основ ментальної свідомості на поведінку індивіда, специфічним тиском соціального середовища, професійним досвідом, набутим в різних умовах тощо, що вимагає більш детального дослідження достатньої вибірки досліджуваних та доведення.

Література

1.Jung C.G. Die Archetypen und das kollektive Unbewusste: Gesammelte Werke / Jung C.G.

– Broschiert, 2011. – 280 S.

2.Кримський С.Б. Архетипи української ментальності / С.Б.Кримський. – Львів: Світ, 2001. – 315с.

3.Додонов Р.А. Этническая ментальность: опыт социально-философского исследования / Р.А.Додонов. – Запорожье : Тандем-У, 2001. — 192 с.

191

4.M.Halbwachs. The Collective Memory // trans. F Ditter, V.Ditter / M.Halbwachsю – NY: Harper&Row, 1980. – 270 р.

Кириленко Юлія

студентка ІІІ курсу Інституту української філології та літературної творчості імені А. Малишка Науковий керівник:

кандидат психологічних наук, професор Т. М. Лисянська

ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ ЯК СПОСІБ ВИТІСНЕННЯ ПСИХОЛОГІЧНИХ КОМПЛЕКСІВ (НА ПРИКЛАДІ РОМАНІВ СТІВЕНА КІНГА)

Метою дослідження є виявлення психологічних комплексів і рушіїв письменника та способів витіснення цих комплексів за допомогою літературної творчості.

Дослідженню різноманітних психологічних комплексів та їхніх проявів присвячували свої праці такі відомі психологи: Зігмунд Фрейд («Введення у психоаналіз»), Карл Густав Юнг та Еріх Нойманн («Психоаналіз та мистецтво»), Альфред Адлер («Наука жити») та ін.; філософи: Артур Шопенгауер («Мир как воля и представление»), Едуард фон Гартман («Философия бессознательного»); літературознавці: Ніла Зборовська («Психоаналіз та літературознавство»), Петро Білоус («Вступ до літературознавства: Теорія літератури та Психологія літературної творчості») та ін.

Проте досі маловивченими є взаємозв’язки психологічних комплексів письменника із його творами. У цій роботі літературна творчість постає як спосіб з’ясування та витіснення психологічних комплексів.

Психологічний комплекс – це емоційно зафарбована сукупність установок, мотивів та уявлень людини про саму себе, що здійснює суттєвий вплив на її поведінку, на розвиток та функціонування психіки; підсвідома установка на певну заздалегідь визначену модель поведінки. За словами Альфреда Адлера, «слово «комплекс», яке ми вживаємо щодо неповноцінності й переваги, відображає перш за все перебільшені почуття неповноцінності і прагнення до переваги. Якщо ми подивимося на речі таким чином, це забере парадокс про дві протилежні тенденції, що існують в одному індивіді, оскільки очевидно, що у нормі прагнення до переваги і почуття неповноцінності доповнюють один одного».

Одним з найпоширеніших комплексів є комплекс неповноцінності (комплекс Адлера).

Людина щиро вважає себе гіршою, ніж інші. Особливо це проявляється щодо власної зовнішності. Порівнюючи себе з прекрасними людьми на екрані (вплив мас-медіа), людина починає порівнювати себе з ними не на свою користь. Той же принцип діє і в тому, що стосується фінансового стану. У цю ж групу комплексів відноситься боязнь виглядати безглуздо або смішно. Люди постійно хвилюються, що про них скажуть сусіди, колеги, друзі, і всі свої дії вчиняють з огляду на це. У результаті доводиться відмовлятися від багатьох своїх переконань і шкодувати про втрачені можливості.

Комплекси взаємин з іншою статтю. Наприклад, юна людина побоюється опинитися кинутим дівчиною, і тому не зустрічається ні з ким. Або зустрічається постійно, але без важливих намірів. Такий комплекс формується значно частіше від того, що в дитинстві у людини не було батька протилежної статі, або він був з ним в нехороших відносинах. Іноді навпаки, занадто хороші відносини з батьками робить людину залежною від них. Наприклад, порівнювати дівчину

192

зі своєю мамою, і в більшості випадків, на користь матері. У підсумку відносини гинуть. Такий комплекс в психології отримав найменування «Едипів комплекс». Також неприємності у відносинах можуть бути продиктовані комплексом неповноцінності.

Жах відповідальності. Це боязнь взяти на себе відповідальність за події свого життя. У більшості випадків, людина з таким комплексом постійно критикує всіх, вважаючи, що завжди має рацію. Комплекс тримає людину в режимі захисту. Бездіяльність для такого режиму вельми комфортна, а у всіх невдачах легко обвинуватити навколишніх.

Комплекс провини. Людина постійно відчуває себе в чомусь винною, тому фактично ніколи не може сказати ні. Оточуючі цим активно користуються, часто із користолюбними цілями.

Комплекс невисловленості власної думки. Коріння цього комплексу міститься у ранньому дитинстві. Всім хлопчикам кажуть, що плакати - не по-хлопчачому. Або дітям заборонялося голосно сміятися, тому що це непристойно. Завдяки всім цим виховним заборонам у дитини може вироблятися комплекс, внаслідок якого людина побоюється висловити свою думку або ж проявити емоції.

Для практичного втілення теоретичних праць про психічні комплекси було проведено експериментальне дослідження серед студентів 3 курсу Інституту української філології та літературної творчості імені А. Малишка із застосуванням методики на виявлення рівня самооцінки шляхом проведення тестування («Знаходження кількісного вираження рівня самооцінки" (за С. А. Будассі)).

Випробуваний уважно переглядає список слів, що характеризують окремі якості особистості. На основі запропонованого списку респондент виписує в другу колонку таблиці 20 значущих властивостей особистості, з яких 10 описують ідеального з точки зору випробуваного людини, а інші 10 - негативні, тобто ті, які не в якому разі не повинні бути у ідеалу. Після того , як заповнена друга колонка таблиці, досліджуваний починає заповнювати колонку X1, працюючи із словами з другої колонки. Він повинен описати себе таким чином, щоб на першому місці колонки № 1 стояло то якість, яке йому властиве найбільше, на другому місці - притаманне, але менш, ніж те якість, яка записана під № 1 і т. д. Під номером 20 має стояти та якість, яка випробуваному властиво найменше. Черговість позитивних і негативних якостей в даному випадку не враховується . Головне - максимально достовірно описати себе.

Після того, як виконаний цей етап роботи, випробуваний заповнює колонку Х2. У ній він повинен описати свій ідеал людини, поставивши на перше місце в колонці ту якість, яка, на його погляд, має бути виражене у ідеальної людини найбільше, на другому - виражено, але менш, ніж перше і т. д. Під № 20 має стояти та якість, якого в ідеалі практично не повинно бути. Для заповнення даної колонки таблиці випробовуваний повинен працювати тільки із словами з колонки № 2. (Колонку № 1 з описом себе досліджуваний повинен закрити аркушем паперу на час заповнення колонки X1).

Результати обробки кількісного вираження самооцінки серед студентів 3 курсу: R=0,1; 0,2; 0,3 – самооцінка занижена – 26,5%

R=0,4; 0 , 5; 0,6 – самооцінка адекватна – 57%

R=0,7; 0,8; 0,9 – самооцінка завищена за невротичним типом – 4,5% R=1 – самооцінка завищена – 12%

Отже, більше половини студентів мають адекватну самооцінку, що свідчить про відсутність психічних комплексів. Ті студенти, котрі отримали ненормовані показники щодо рівня самооцінки (надто висока або надто низька) мають пройти низку заходів для виявлення виду психічних комплексів та їхнього витіснення, корекції та нормалізації рівня самооцінки. Саме це і стане метою нашого наступного дослідження.

193

Щодо літературної творчості як способу витіснення психологічних комплексів, то у вченні Зігмунда Фрейда фантазія та міфотворчість наділені функцією сублімування несвідомих прагнень та потягів людини. Фрейд розглядає мистецтво як своєрідний спосіб примирення опозиційних принципів «реальності» та «задоволення» шляхом витіснення зі свідомості людини соціально неприйнятних імпульсів. Це сприяє вилученню реальних конфліктів із життя людини і підтримує психічну рівновагу, тобто відіграє роль своєрідної терапії, що призводить до зникнення симптомів хвороби. У психіці людини мистецтва це досягається шляхом її творчого самоочищення та розчинення несвідомих і підсвідомих потягів у соціально прийнятній художній діяльності. За своїм змістом така терапія подібна до арістотелівського «катарсису». Але якщо у Арістотеля засобом духовного очищення є лише трагедія, то психоаналітик Фрейд бачить у цьому специфіку мистецтва в цілому. Основною функцією мистецтва він вважає компенсацію незадоволення митця реальним порядком речей.

На нашу думку, одним із найдоцільніших та найяскравіших прикладів, що розкриває літературну творчість як спосіб витіснення психологічних комплексів, є творчість Стівена Кінга, котрий має заслужене звання «Король жаху».

Аби розшукати першопричини мотивів його специфічної літературної творчості, варто розглянути автобіографічну книгу Стівена Кінга «Як писати книги», перша частина котрої повністю складається із автобіографії. З цієї книги психолог одразу може зрозуміти основний факт: фабули творів письменника побудовані на його дитячих фобіях та нереалізованих потягах до чогось таємничого та жорстокого. Найперший життєвий спогад – як у два з половиною роки від час того, як він уявляв себе досвідченим циркачем, його вжалила оса, а тоді важкий предмет впав на ногу і ледь не розчавив всі п’ять пальців. Подальші спогади майже постійно наповнені неприємностями та болем, який став постійним життєвим супутником Стівена Кінга. У романі «Лють» фабула має у своїй основі підліткові психологічні комплекси. Головний герой – чотирнадцятилітній підліток раптом бере із собою до школи зброю і починає вбивати. А роман «Мізері» є яскравим приклад прояву комплексу неповноцінності головної героїні. Багато з його романів пов’язані з дитячими психотравмами головних героїв та комплексами провини (наприклад, «Воно», «Кладовище домашніх тварин», «Бібліотечна поліція», «Мертва зона»). У романі «Воно» зав’язка твору – це зовнішній поштовх, котрий ніби вмикає дитячу психотравму, що відроджує забуті фобії. У героїв після того, як вони по телефону дізнаються про повернення страшного клоуна-вбивці, – їхнього найбільшого дитячого жаху, вмикаються фобії, від котрих вони вже давно позбавились. Один починає запинатися, коли говорить, іншого турбують напади астми, третій закінчує життя самогубством…

Навіть найперший фільм, який Стівен побачив у свої одинадцять років, був «Роботмонстр», – фільм жахів, у якому одягнений у костюм мавпи чоловік із акваріумом на голові, намагався вбити останніх людей, що вижили під час ядерної війни. Здавалося б, зовсім абсурдна та жорстока картина… Проте у своїй автобіографії автор пише: «Для мене це було мистецтво найвищої проби».

Найперший надрукований твір Стівена Кінга мав назву «У півсвіті жахів», проте назва, яку автор сам придумав для цієї історії, – «Я – малолітній грабіжник могил» завжди подобалася йому найбільше.

І дитячі травми та фобії, і різноманітні катастрофи, і напрочуд нелегке життя, і певні нереалізовані бажання та потреби – все це може стати рушієм літературної творчості, яка згодом перетворюється у дуже зручний спосіб витіснення психологічних комплексів.

Отже, літературна творчість є одним із найефективніших способів витіснення психологічних комплексів. Та не всі люди, котрі страждають від психологічних комплексів можуть

194

позбутися їх за допомогою творчості. Інші шляхи їх витіснення та корекції стануть підґрунтям для подальшої наукової діяльності в обраній темі.

Література

1.Альфред Адлер Наука жить. – К.: Port-Royal, 1997. – С. 57–62.

2.Зигмунд Фрейд Введение в психоанализ: Лекции. – М.: Питер, 2007. – С. 137–145.

Корженівська Світлана Василівна

студентка ІV курсу Інституту філософської освіти та науки Науковий керівник:

кандидат психологічних наук, доцент О. В. Темрук

ПРОБЛЕМА ТОЛЕРАНТНОСТІ У ФІЛОСОФСЬКО-ПСИХОЛОГІЧНОМУ ВИМІРІ

Постановка проблеми. Вступивши в ХХІ ст. людство продовжує застосовувати різні форми нетерпимості, насильства, тому толерантність як практична й теоретична проблема залишається темою філософської, гуманітарної рефлексії. Теорія толерантності потребує міждисциплінарного підходу до її дослідження, спільних зусиль філософів, культурологів, соціологів, політологів, релігієзнавців, психологів, філологів, правовиків, педагогів і тд. Толерантність є невід'ємним компонентом сучасного суспільства й миру в цілому. Розуміння й уміле використання інструмента толерантності в системі сучасного суспільства являє собою цінність для гуманітарних наук й практики. Сьогодні в Україні, що перебуває на стадії кардинальних трансформацій, неминуча боротьба між прагненням до змін і протидією їм, тому для суспільства корисно засвоїти розуміння толерантності, та знати перспективи розвитку філософсько-психологічного феномена толерантності у ХХІ столітті. Повага прав іншої людини (зокрема права бути іншим), усвідомлення важливості збереження різноманітності й можливості жити разом, не завдаючи одна одній шкоди, — усе це пов'язані з поняттям «толерантність».

Толерантність - це здатність без агресії сприймати думки, поведінку, форми самовираження та спосіб життя іншої людини, які відрізняються від власних. Межі феномена толерантності визначені не чітко, відсутня певна конкретизація інформації, тому ця тема останніми роками набула великої популярності серед представників психології, соціології, філософії та суміжних наук.

Таким чином, зважаючи на соціокультурну значущість та недостатню вивченість зазначеного питання у філософсько-психологічній літературі, дослідження проблеми толерантності є актуальним.

Стан дослідження проблеми. Як ми відмітили існує досить не велика кількість наукових робіт присвячених проблемі толерантності. Проблема толерантності впродовж всієї історії розвитку філософської думки цікавила багатьох мислителів: Арістотеля, Аврелія, Геракліта, Конфуція, Сенеки, Сократа, Платона, Г. Гоббса, І. Канта, Г. Гегеля, Дж. Локка та ін.; серед психологічних робіт йому присвячені дослідження У.Солдатовой, А. Асмолова, Л. Шайгерова, К. Роджерс, А. Маслоу, В. Франкл та ін. Разом з тим слід відмітити, що всі дослідники різняться в підходах до визначення даного феномену, його значення для життя людини та проявів його у суспільстві.

195

Виклад основних положень. Перш, ніж розпочинати аналіз цієї проблеми, потрібно визначити поняття толерантності. Термін “толерантність” походить від латинського tolerantia і в самому широкому смислі перекладається як терпимість. Однак толерантність й терпимість не зовсім одне й теж.

Щодо толерантності, то єдиного загальноприйнятого визначення даного феномену немає. Дослідники різняться у розумінні його сутності, проте більшість із них сходяться у тому, що толерантність це терпимість до ідей, вірувань, переконань, традицій, звичаїв, способу життя інших людей, спільнот. Філософський енциклопедичний словник дає наступне визначення толерантності: «Толерантність – від лат. tolerantia –терпимість – термін , що ним позначають доброзичливе або принаймні стримане ставлення до індивідуальних та групових відмінностей (релігійних, етнічних, культурних, цивілізаційних)» [4, с. 642]. Таке розуміння даного поняття має бути притаманне кожній людині.

Чому у суспільстві, житті людей повинно існувати й використовуватись таке поняття, як толерантність? Більшість науковців пов'язує це з тим, що людина повинна у собі містити толерантність. Адже, вона виступає як норма, потреба, позиція, ставлення чи переконання; налаштовує людину на певні дії, завдання. Так, наприклад, мотиви толерантності прослідковувалися у висловлюваннях Конфуцій . Він говорив: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі»; «Учитель категорично утримувався від чотирьох речей: він не вдавався в пусті роздуми, не був категоричний у своїх судженнях, не виявляв впертості й не думав про себе особисто» [2]. З слів даного філософа розуміємо, що толерантність це норма, яка допомагає людям дотримуватись певних принципів, категорій моралі. Ще філософи середньовіччя вважали, що в суспільстві повинна бути рівновага, а основою її виступає толерантність. Саме толерантність має бути притаманна людині як обов’язок. Також, толерантність може виступати як захист свободи совісті, як етичний принцип, як внутрішній регулятор свого відношення до «Іншого», як раціональний засіб врегулювання соціальних відносин.

У сучaснiй філософії, психології тoлeрaнтнiсть рoзглядaється з рiзних тoчoк зору. Наприклад, В.Лeктoрський видiлив чoтири мoжливих рoзумiння цього фeнoмeну, такі як: – бaйдужiсть дo iснувaння рiзних пoглядiв i прaктик, oскiльки oстaннi рoзглядaються як нeвaжливі пeрeд oбличчям oснoвних прoблeм, з якими мaє спрaву суспiльствo; – нeмoжливiсть взаєморозуміння(повага до Іншого, якого я разом з тим не можу розуміти і з яким не можу взаємодіяти) ; – поблажливість (до слабкості Інших, що поєднуються з деякою часткою презирства до них); – рoзширeння влaснoгo дoсвiду i критичнoгo дiaлoгу. В. В. Шалін розглядає толерантність з позиції її функціонування. Важливим він вважає подолання суперечностей між мотивами, настановами шляхом ведення конструктивного діалогу, співпраці, пояснення. Така поведінка особистості слугує регулятором людської діяльності і широко використовується як у власне особистісних, так і соціальних практиках. За визначенням даних вчених можна зрозуміти, що толерантність – це терпимість до чужих думок, вірувань, поведінки. Це повага або визнання рівності інших, відмова від домінування чи насильства. Отже, важливим виступає те що, толерантність має бути присутня у нашому житті, стосунках, спілкуванні. Адже , вона забезпечує визнання інших, повагу до інших, рівність у суспільстві, у спілкуванні, у діях.

Вбудь якому разі питання про корисність поняття толерантності залишається відкритим.

Ами лише можемо констатувати, що розуміння толерантності забезпечує справедливий розвиток суспільства, рівність станів суспільства, щирість стосунків, а також розвиток морально – етичних категорій, що формуються суспільством.

196

Література

1.Лeктoрский В. O тoлeрaнтнoсти, плюрaлизмe и критицизмe // Вoпрoсы филoсoфии.

– 1997. – № 11. –С. 45–54.

2.Переломов Л. С. Конфуций: «Луньюй» / Л. С. Переломов. Исслед., пер. с кит., коммент. – М.: Восточная литература, 1998

3.Філософський енциклопедичний словник / В.І. Шинкарук –К.: Абріс, – 2002. – 742 с.

4.Шалин В. В. Образование и формирование культуры толерантности / В. В.Шалин // История. – 2002. – № 11. – С. 8 – 10.

Козачук Ольга Дмитрівна

студентка ІІІ курсу вечірнього факультету Науковий керівник:

кандидат психологічних наук, доцент С. А. Богданова

КРОС-КУЛЬТУРНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ АРХЕТИПІВ КОЛЬОРУ

Новітні інформаційні технології, спрощення перетину кордонів між країнами дозволяють інтенсифікувати міжкультурне спілкування та взаємодію представників різних народів. Водночас плідна співпраця з представниками інших країн неможлива без розуміння глибинних ментальних особливостей різних народів, підґрунтяv яких є архетипи.

Думку про існування архетипів як вічних прообразів, що містяться у первісному світі ідей, чи не вперше висловив давньогрецький мислитель Платон. Різні варіації уявлень про архетип можна зустріти у розробленій стоїками концепції пролепсісу, містичній філософії гностиків, роздумах отців та вчителів церкви (Августина, Григорія Богослова, Максима Сповідника, Філона Олександрійського та ін..), міркуваннях європейських мислителів (Дж. Локка, Кондільяка, Гете та ін.). Втім усвідомленням архетипів як глибинної основи психіки сучасної людини, що являють собою структурні передумови образів, які концентровано містять у собі психічну енергію, існують у сфері колективного несвідомого і здатні передаватися спадково, сучасна наука завдячує психіатру, засновнику аналітичної психології, видатному швейцарському мислителю К.- Г. Юнгу [1], [2].

В результаті багаторічних клінічних спостережень за пацієнтами, ґрунтовного вивчення філософських та релігійних вчень та аналізу стародавніх міфологічних сюжетів, К.-Г. Юнг доходить висновку, що найістотнішими ознаками зустрічі з архетипом є висока інтенсивність переживання (архетипи залишають незабутні враження, здійснюють потужний вплив, чарують і заворожують) та культурно-незалежна повторюваність (наприклад, світову літературу визначають ті міфи та казки, які містять у собі мотиви, що знову і знову повторюються повсюдно). Водночас архетип – це лише чиста форма, він може виявитися в різних усвідомлених варіантах, проте ніколи не вичерпується ними. Хоча існує безліч архетипів, аналітичною психологією здійснено спробу визначення і характеристики базових архетипів колективного несвідомого, до яких належать: «мати», «дитя», «герой», «мудрий старець», «аніма/анімус», «тінь», «персона», «самість» тощо [3]. Незважаючи на тривалість та багатогранність досліджень проблеми архетипів, донині недостатньо використаним залишається потенціал ідеї про такий архетип як колір. Хоча думка про колір як архетип була висловлена ще К.-Г.Юнгом на основі здійсненого ним ґрунтовного аналізу міфів, легенд, релігійних текстів та оригінальних трактатів гностиків і алхіміків

[4].

197

Ідея кольору як такого, що вповні передає семантичний зміст архетипів і таким чином може «забезпечувати розуміння світу, внутрішню єдність, взаємозв’язок людської культури і взаєморозуміння людей» [5, с. 50] стала основою розробленої сучасним російським вченим М.В.Сєровим теорії хроматизму, що прагне до об’єднання психології, культурології та фізіології на основі універсальності семантики кольору. Психологічні та психолінгвістичні дослідження особливостей сприймання та відображення кольору розпочинаються ще в середині ХІХ ст. після виходу друком статті британського політичного діяча У. Гладстона, який із здивуванням виявив те, що в поемах Гомера відсутні слова на позначення коричневого і синього кольору і значно переважають «найбільш грубі та елементарні форми кольору, такі як чорний і білий» [6, c.458], що автор статті пояснював обмеженим розрізненням кольорів стародавніми греками. Дещо пізніше Л. Гейгер [7] розширив це уявлення про відмінну чутливість представників різних культур до кольору, починаючи із стародавньої історії до сучасності. Спираючись на стародавні літературні джерела, зокрема твори Гомера та германські епічні поеми, дослідник доводить, що спочатку люди починають розрізняти лише чорний та червоний кольори, згодом додаються жовтий і зелений, і зрештою – синій колір. Подальші дослідження кольору в психології отримують переважно психолінгвістичне спрямування і здійснюються в контексті розробленої на початку ХХ ст. теорії лінгвістичної відносності Е. Сепіра – Б.Л.Уорфа, що проголошує наявність нерозривного зв’язку між структурою мови різних народів, з одного боку, і особливостями їх мислення та способами пізнання світу – з іншого.

Відтак, сприйняття кольору різними народами та відображення його в мові, фольклорі, культурі може відрізнятися. З метою перевірки означеного припущення, нами було проведене дослідження, що полягало в аналізі оригінальних текстів 40 пісень з британського, українського, російського та німецького фольклору, які містили слова на позначення кольору. В результаті дослідження виявлено: найбільш поширеним є використання різноманітних кольорів у британському фольклорі (49 слів на позначення кольору) з переважанням зеленого, червоного, сірого. Як Дослідженням з’ясовано, що українці також прихильні до різнобарв’я (41 слово), в якому домінують чорний, зелений та червоний. Натомість для російського та особливо німецького фольклору характерна більша стриманість у використанні слів на позначення кольору (29 та 23 слів відповідно). Крім того, в текстах російських та німецьких народних пісень відображена дещо інша кольорова гама. Так, для росіян більш притаманні білий та русявий, а німці надають перевагу червоному, зеленому та блакитному кольорам.

Теоретичний аналіз проблеми та проведене емпіричне дослідження дозволяють зробити наступні висновки. Архетипи є глибинним підґрунтям психіки сучасної людини, що являють собою структурні передумови образів, які концентровано містять у собі психічну енергію, існують у сфері колективного несвідомого і здатні передаватися спадково. Колір поряд з іншими архетипами забезпечує внутрішню єдність та взаємозв’язок культури і взаєморозуміння її представників. Авторське емпіричне дослідження засвідчує як кількісні, так і якісні відмінності архетипів кольору в різних ментальностях (британській, українській, російській, німецькій), що відкриває нові перспективи у подальших психологічних дослідженнях ментальних феноменів.

Література

1.Юнг К.Г. Психология бессознательного / Карл Густав Юнг, пер. с нем. М.: „Канон +”,

2003. 400 с.

2.Юнг, К.-Г. Сознание и бессознательное / К.-Г.Юнг; пер. с нем. В.Бакусев. М.: Академический Проект, 2007. 188с. (Психологические технологии).

3.Юнг К.Г. Душа и миф. Шесть архетипов / Карл Густав Юнг; пер. А.А.Спектор. – Мн.:

Харвест, 2004. – 400с.

198

4.Юнг, К.Г. Психология и алхимия: / Карл Густав Юнг, пер. с англ. С. Удовика. – М.: АСТ:

АСТ МОСКВА, 2008. – 603, [5] с. – (Philosophy).

5.Серов Н.В. Цвет культуры: психология, культурология, физиология / Николай Викторович Серов. – СПб.: Речь, 2004. – 672 с.

6.Gladstone, William Ewart. Studies on Homer and the Homeric Age / William Ewart Gladstone. - [In three volumes] – Vol. III. - Oxford, United Kingdom: Oxford University Press. – 1858. – 616 p.

7.Geiger, L. (1880). Contributions to the history of the development of the human race / L. Geiger // Special issue on cross-cultural industrial and organizational psychology. Applied Psychology: An International Review – 49 – London: Triibner&Co. Gelfand, M.J. (Ed.). – 2000 – P. 29 – 226.

Книшенко Анна Павлівна

студентки IV курсу Інституту філософської освіти та науки Науковий керівник:

кандидат психологічних наук, доцент С. А. Богданова

ФІЛОСОФСЬКО-КУЛЬТУРОЛОГІЧНИЙ ПІДХІД ДО ПРОБЛЕМИ СВОБОДИ ЯК КУЛЬТУРНОЇ УНІВЕРСАЛІЇ

У культурній ситуації сьогодення ідею свободи не можна обмежити онтологічногносеологічними вимірами та політичними закликами. Нині актуалізується інший вимір свободи. Процеси демократизації супроводжуються свободою думки, вивільненням раціональних і емоційних начал людини, вільним розвитком духовно-творчого, інтелектуального і морального потенціалу. Збереження традиційних цінностей, прагнення до єднання відстежуються в новітніх концепціях свободи. За суперечливих умов глобалізації культурного життя народів, з якою пов’язане формування нових явищ, зокрема, мозаїчності, гетерогенізації та гомогенізації культури, дослідження різних аспектів свободи значно активізується. Структура сучасних міжкультурних відносин передбачає визнання за кожною культурою права на самостійність, створення умов для вільного, рівноправного співіснування різних культур і безлічі субкультур, які віддзеркалюють розмаїття сучасного співжиття. Насамперед, привертає увагу філософськокультурологічне осмислення феномена свободи в динамічній системі соціальної комунікативності, зокрема, питань збагачення внутрішнього світу людини, вибору соціокультурних цінностей і орієнтацій у багатовимірному інформаційному просторі, впорядкування повсякденності та гармонізації особистісних контактів. Тісний зв’язок ідей свободи з усіма аспектами людського життя – соціальними і особистими – актуалізує її дослідження як універсалії сучасної культури в контексті загальних уявлень про основні компоненти й аспекти людської життєдіяльності, соціальні відносини, цінності людського світу. Теоретична і практична потреба розкриття сутності свободи, необхідність цілісного осмислення її функцій, динаміки, змісту, форм виявлення, ролі й місця у формуванні нової соціокультурної реальності вимагає відповідних наукових уточнень. Адже, вступаючи в нову фазу свого соціокультурного розвитку, людство потребує переосмислення традиційних понять та зміни світоглядно-філософської парадигми. Тому філософсько-культурологічний підхід до розуміння феномена свободи як універсалії у сфері культури сприяє перегляду змісту багатьох традиційних категорій, пошуку цілісних підходів до аналізу сучасного етапу культуротворення, всебічної репрезентації ролі

199

свободи в організації людського досвіду, виробленню методологічних засад сучасного дослідження свободи у контексті нової світоглядної та соціокультурної парадигми.

Свобода лежить в основі людського буття, свобода є не лише метою життя, свобода - це основа і початок цього життя. У творчості елементи свободи наявні найбільш повно, оскільки творення, активність, новизна, поряд із необхідністю (головні складові творчості) - і є елементами свободи. Людина безпосередньо стикається з багатоманітністю конкретних форм буття, через світогляд яких вона може одержати уявлення про світ. Так особистість долає відчуження світу і насолоджується результатами власної творчості, "реальністю самої себе".. Культурно розвинений індивід є носієм загальнолюдського через усвідомлення власної свободи і самоцінності, особистого зв’язку з іншими людьми, народами, світом. Необхідною умовою спілкування різних культурних груп або їхніх представників стає толерантність, яка виражається в прагненні досягти взаємної поваги, розуміння без застосування тиску. Важливого значення досягнення культурної толерантності набуває у зв’язку з необхідністю рівноправного вільного міжкультурного діалогу, який випливає з факту культурної диференціації суспільства. Багатоманітність та плюралізм дають можливість вільного вибору та розширюють можливості власного впливу на соціокультурну ситуацію. На такій основі формується повага до Іншого, прийняття етнічних і національних особливостей та розбіжностей у соціокультурних поглядах, які породжуються особливостями умов життя, культурних традицій, що, у кінцевому підсумку, призводить до сповідування загальнолюдських цінностей, до яких відноситься, зокрема, цінність свободи.

Будь-яка локальна культурна система - це арена боротьби суб'єктів. Мета культури проста - зробити індивідуума інструментом якихось своїх «спеціалізованих органів» - підсистем. Культура ж прагне заблокувати розвиток у індивідуумів системне і абстрактне мислення понад необхідного для соціалізації мінімуму. При цьому контраст між навичками професійної спеціалізації і загальною картиною світу як основою інтелектуальної свободи може бути просто приголомшливим для цінителів свободи, в культурі, на відміну від природи і тим більше, абіотичних систем, діють не абсолютні, а статистичні закони. Це означає, що прес культурної спеціалізації тисне жорстко, але не фатально, і чим вище системна складність суспільства, тим ширше діапазон диссистемных флуктуацій. Інтрига в тому, що, надаючи людині можливість займатися смислотворенням, що, власне, зумовлює саму можливість існування культури, остання не має можливості повністю контролювати його результати. Спроба відстояти свободу дії за допомогою будь-якого обмеження або ослаблення причинної необхідності була б повністю недієздатна. Навпаки, чим більш міцна, абсолютна та природна необхідність, яку вдалося відкрити й установити людині, тим більше забезпечена для неї сфера доцільної дії, сфера вільної творчості. Лише творчість містить у собі елементи свободи, якими людина може володіти: розвиток, нові можливості, динамічність, активність. Свобода сприяє самовираженню особистості, розкриттю можливостей людини, її творчих здібностей, формуванню художньої картини світу, інтегруванню чуттєво образних, метафоричних елементів розвитку мислення в єдину систему поглядів та уявлень про навколишню дійсність. Творчість, будова свого життя і своєї долі, а значить і свободи, завжди здійснюється в конкретній культурі. Культура як кінцевий результат діяльності людини залежить від неї як автономного (вільного) суб’єкта, який володіє власною цілісністю, власною метою та концепцією життя, відповідно до яких він творить життєвий шлях. Останній залежить від характеристики людини, її внутрішнього світу, почуттів і стійкості в людських переконаннях, врешті-решт - від її ставлення до будь-якого насилля над собою. І тут виникає закономірне питання: "Як бути?" Жити "як усі" чи мати власне обличчя? Не так легко знайти самого себе, свою піраміду, свою самість. Адже головна пристрасть людини - це бути, здійснитися, відбутися.

200