Stud_zbirka_Dragomanova 2014

В. Б. Кондратюк

(науковий керівник – Ю. М. Кашпур)

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ВНУТРІШНІХ КОНФЛІКТІВ ОСОБИСТОСТІ

Швидкі соціальні зміни, що характеризують сучасне життя, змушують молодого спеціаліста постійно переглядати свої життєві позиції і змінювати себе, адаптуючись до нових умов життєдіяльності. Це ж стосується і студентської молоді, яка повинна адаптуватися до умов конкретного вищого навчального закладу, що нерідко супроводжується переживанням внутрішньо-особистісних конфліктів. Дослідження зарубіжних та вітчизняних авторів у цілому значно розширили сучасні уявлення про зазначений феномен. Проте до сьогодні їх не достаньо щоб заповнити прогалини в інтерпретації сутності цього феномену.

Загальновизнано, що внутрішньособистісні конфлікти не виникають без впливу на особистість навколишнього середовища, у тому числі й соціального. Виходячи з природи протиріч, які лежать в основі конфлікту, їх можна розділити на дві групи: такі, що виникають як результат переходу об'єктивних протиріч, зовнішніх стосовно людини, у внутрішній світ (моральні конфлікти, адаптаційні та ін.) та ті, що виникають із протиріч внутрішнього світу особистості (мотиваційні конфлікти, конфлікт неадекватної самооцінки) та відбивають ставлення особистості до навколишнього середовища.

О.О. Донченко і Т.М. Титаренко [3] виділяють три базові рівні розвитку психологічного протиріччя:

1)психологічна рівновага внутрішнього світу особистості;

2)порушення рівноваги, ускладнення, утруднення основних видів діяльності, проекція психологічного дискомфорту на роботу, спілкування (внутрішньоособистісний конфлікт);

3)неможливість реалізації планів і програм, "розрив життя", неможливість виконувати свої життєві функції до того часу, поки не розв'яжеться протиріччя (життєва криза).

Розглядаючи проблему джерела конфлікту, необхідно вбачати це джерело в складному, єдиному, взаємозалежному процесі взаємодії особистості й середовища. Тобто стан внутрішньо-особистісного конфлікту виникає при визначеному поєднанні особистісних особливостей індивіда й чинників середовища, стимулів, які впливають на особистість. Подібне сполучення можна тлумачити з погляду висунутого К. Левіним [5] принципу психологічної єдності особистості й навколишнього світу. Для того, щоб виник внутрішньо-особистісний конфлікт, необхідні особистісні й ситуативні умови.

Серед особистісних умов можна вичленити в індивіда такі показники:

130

1)складний внутрішній світ й актуалізація цієї складності;

2)складна й розвинена ієрархія потреб і мотивів;

3)високий рівень розвитку почуттів і цінностей;

4)складно організована й розвинена когнітивна структура, здатність індивіда до самоаналізу й саморефлексії.

Внутрішній конфлікт з'являється тільки тоді, коли зовнішні обставини породжують певні внутрішні умови. Внутрішні умови конфлікту охоплюють протиріччя між різними сторонами особистості: ці сторони повинні бути значущими. мати приблизно рівну значущість для особистості; особистість усвідомлює суб'єктивну нерозв'язаність ситуації. Конфлікт виникає тоді, коли людині здається, що вона неспроможна змінити ситуацію.

Часто суб'єктивна значимість скрутної ситуації сприймається індивідом із погляду тих особистісних цінностей, яким ця ситуація несе загрозу. Ця обставина

йробить ситуацію для індивіда конфліктною. Про цю особливість взаємодії індивіда й ситуації Л.І. Анциферова пише так: "Для того, щоб зберегти, захистити, ствердити певну цінність, суб'єкт вдається до різних прийомів зміни ситуації. При цьому, чим помітніше місце в значеннєвій сфері особистості посідає об'єкт, який знаходиться в небезпеці, тим інтенсивніше сприймається особистістю загроза, тим вищий мотиваційний потенціал збігу з труднощами" [1, с. 8]. Якщо обставини життя жадають від індивіда таких дій і умов, які перебувають на межі його адаптивних можливостей або навіть перевершують наявні в нього резерви, настає стан внутрішньо-особистісного конфлікту.

На наш погляд, існує діалектичний взаємозв'язок між ситуацією й особливостями особистості при виникненні внутрішньо-особистісного конфлікту. Цей зв'язок можна виразити таким способом: чим гостріше й раптовіше діють негативні фактори середовища, тим меншу роль відіграють особистісні риси, і навпаки, при зменшенні масивності й гостроти впливу цих факторів індивідуальний склад особистості здобуває велику роль.

Уконкретної людини можливість появи внутрішньо-особистісного конфлікту зумовлюється складною взаємодією негативних факторів середовища й особистісних якостей, при цьому, саме ці чинники знаходять індивідуально найслабше в індивіда місце опору їм. Внутрішньо-особистісний конфлікт ми визначаємо як гостре переживання, викликане тривалою боротьбою структур внутрішнього світу індивіда, яка відбиває суперечливі зв'язки із соціальним середовищем і гальмує прийняття рішення.

Аналізуючи концепції вітчизняних і зарубіжних дослідників ми відзначали, що багато хто з них указував на те, що в основі внутрішньо-особистісного конфлікту лежать протиріччя між різними мотивами, цінностями, установками і т.п., актуалізованими одночасно, майже однакової сили, але протилежно напрямленими. Тобто, внутрішньо-особистісний конфлікт можливий тоді, коли під впливом певних

131

умов відбувається одночасна актуалізація двох протилежних тенденцій особистості. При досягненні певної гостроти внутрішньо-особистісного протиріччя настає внутрішньо-особистісний конфлікт Автор розуміє, його як "... кульмінацію, вищу точку, до якої, однак, внутрішньоособистісне протиріччя необов'язково і не завжди піднімається, боможебутивирішененапопередніхстадіях" [4, с. 41].

Основну відмінність внутрішньо-особистісного протиріччя від внутрішньоособистісного конфлікту К.С. Калмикова бачить у тім, що при конфлікті протиріччя між тенденціями суб'єктивно переживаються особистістю як абсолютно несумісні, протилежні, розбіжні на 180 .

На підставі цього, виділяють такі головні структури внутрішнього світу особистості, які вступають у конфлікт [2]:

1.Мотиви, які відбивають прагнення особистості різного рівня (потреби, інтереси, бажання, потяги і т.п.). Вони можуть виражаються поняттям "хочу" ("Я хочу").

2.Цінності, які втілюють у собі суспільні норми і виступають, завдяки цьому, як еталони належного. Маються на увазі особистісні цінності, тобто прийняті особистістю, а також ті, котрі не приймаються, але з огляду на їх суспільну або іншу значимість вона змушена вибирати їх. Тому вони позначаються словом "треба" або словосполученням "Я мушу".

3.Самооцінка, обумовлена самоцінністю, оцінкою особистістю своїх можливостей, властивостей і місця серед інших людей. Як вираження рівня домагання особистості, самооцінка виступає своєрідним побудником її активності, поведінки. Виражається за допомогою слів "можу" або "не можу" та словосполученням "Я є".

Внутрішньо-особистісному конфліктові властиві деякі ознаки, які слід обов’язково враховувати при його виявленні. До цих особливостей належать:

1.Незвичайність із кута зору структури конфлікту. Тут немає суб'єктів конфліктної взаємодії в окремих особистостях або груп людей.

2.Специфічність форм перебігу і прояву. Такий конфлікт має форму важких переживань. Він супроводжується специфічними станами: страхом, депресією, стресом. Часто внутрішньо-особистісний конфлікт переходе у невроз.

3.Латентність. Внутрішньо-особистісний конфлікт не завжди легко встановити.

Поміж важливих питань теорії внутрішньо-особистісних конфліктів центральне місце належить їх типології, що пояснюється потребою контролю та регулювання внутрішніх конфліктів, передбачення їхніх, наслідків.

Проведене нами дослідження різних підходів до розуміння внутрішньоособистісного конфлікту показало, що більшість теоретичних концепцій передають один або декілька видів внутрішньо-особистісних конфліктів.

132

Під час вивчення внутрішньо-особистісних конфліктів варто розрізняти їх за: джерелом, змістом, значимістю, типом розв'язання та тривалістю.

На базі цінністно-мотиваційної сфери особистості, залежно від того, які її сторони вступають у конфлікт, можна виділити шість основних видів внутрішньоособистісного конфлікту [2].

1.Мотиваційний конфлікт: між несвідомими прагненнями, між прагненнями до влади і до безпеки, між двома позитивними тенденціями, або як зіткнення різних мотивів;

2.Моральний конфлікт: між бажанням і обов'язком, між моральними принципами й особистими уподобаннями, між прагненням діяти відповідно до бажання й вимогами дорослих або суспільства;

3.Конфлікт нереалізованого бажання або комплексу неповноцінності. Це конфлікт між бажаннями й дійсністю, яка блокує їхнє задоволення. Іноді його трактують як конфлікт між "хочу бути таким, як вони" (референтна група) і неможливістю це реалізувати;

4.Рольовий конфлікт виражається в переживаннях, пов'язаних із неможливістю одночасно реалізувати кілька ролей (міжрольовий внутрішньособистісний конфлікт), а також через різне розумінням вимог, висунутих самою особистістю до виконання однієї ролі (внутрішньорольовий конфлікт;

5.Адаптаційний конфлікт між вимогами дійсності й професійними, фізичними, психологічними можливостями людини;

6.Конфлікт неадекватної самооцінки між домаганнями й оцінкою своїх можливостей.

Отже, специфіка внутрішньо-особистісних конфліктів у студентів обумовлена природою головної суперечності, яка міститься в його підґрунті. А саме, при конфлікті "мотиваційному" ─ це суперечність між "хочу і хочу"; "рольовому" ─ "треба і треба"; конфлікті "неадекватної самооцінки" ─ "можу і можу"; "моральному" конфлікті ─ "хочу і треба"; конфлікті "нереалізованого бажання" ─ "хочу і можу"; "адаптаційному" конфлікті ─ "треба і можу". Смисл протиріччя визначає тип конфлікту. Відтак, це стан особистості, при якому існує яскраво виражене протиріччя між значимими мотивами, цілями, цінностями, обопільна реалізація яких у певний момент неможлива через приблизно однакову силу й значимість. Стан конфлікту виникає при визначеному суб'єктивно значимому сполученні особистісних особливостей індивіда й факторів середовища, які впливають на нього.

Література:

1. Анциферова Л.И. Личность в трудных жизненных условиях: переосмысление, преобразование ситуаций и психологическая защита // Психологический журнал. — 1994. — T15. — № 1. — С. 5— 11.

133

2. Анцупов А.Я., Шипилов А.И. Проблема конфликта: аналитический обзор, междисциплинарный библиографический указатель. ― М.: ГАВС, 1992. ― 230 с.

3.Донченко Е.А., Титаренко Т.М. Личность. Конфликт. Гармония. —К.: Политиздат Украины, 1989. — 174 с.

4.Калмыкова Е.С. Исследования психотерапии за рубежом некоторые методологические проблемы // Психологический журнал. — 1992. — Т.13. — № 6. — С. 54—64.

5.Lewin K. Resolving social conflicts: selected paperson group dynamics, G.W. Lewin (Ed.). ― N.Y.: Harpen & Rom, 1948. ― 258 p.

Д. А. Крат

(науковий керівник – Т. В. Зайчикова)

ОСОБЛИВОСТІ ПРОЯВУ АГРЕСИВНОЇ ПОВЕДІНКИ У ПІДЛІТКОВОМУ ВІЦІ

Проблема прояву агресивної поведінки в підлітковому віці є досить гострою в наш час. Актуальність дослідження обумовлена, перш за все, необхідністю подальшої теоретичної розробки проблеми агресивної поведінки в підлітків. Емоційна сфера у підлітків є досить уразлива. Саме тому дослідження емоційної сфери підлітків під час спілкування з однолітками на сучасному етапі, який характеризується підвищеною емоціогеністю, що обумовлена соціальними перебудовами у сучасному суспільстві, у період соціальних змін, ототожнюється певним чином з агресивністю та є актуальним і значущим. Саме у підлітковому віці закладаються основи наступного емоційного життя у зрілі роки, враховуючи підвищену емоційну чутливість підлітка до впливів сучасного соціуму, при спілкуванні з групою однолітків, виникає необхідність у дослідженні індивідуального середовища дитини. Досить складним э також вирішення проблеми оптимізації взаємин підлітків між собою та гармонізації їх взаємин в цілому, втілення у практику виховання підростаючого покоління принципу особистісно-зорієнтованого підходу. Усе сказане і зумовило написання нами даної статті «Особливості прояву агресивної поведінки в підлітковому віці». Сухомлинський наголошував, що підлітковий вік – це друге народження особистості, адже «перший раз народжується жива істота, другий раз – громадянин, активна, мисляча, діюча особистість, яка бачить не тільки оточуючий світ, але й саму себе» [4, 43].

Підлітковий вік – це самий важкий і складний із усіх дитячих віків, що представляє собою період становлення особистості. Цей вік характеризується наявністю найрізноманітніших психологічних проблем і труднощів, що найчастіше є причинами агресивної поведінки підлітків. Це період між дитинством і дорослістю (від 11–12 до 16–18 років), який характеризується якісними змінами, пов'язаними зі статевим дозріванням і входженням у доросле

134

життя. Це найбільш вразлива і суперечлива пора в житті кожного. Перші пошуки сенсу життя і власної індивідуальності, перші спроби знайти себе й утвердитися в суспільстві дорослих - все це відбувається в період, коли дитинство вже майже закінчилося, а доросле життя ще не почалося. І саме цей момент є чи не найважливішим на шляху розвитку особистості. Це один з найважливіших етапів життя людини. В ньому багато джерел і починань всього подальшого становлення особистості. Вік цей нестабільний, важкий і виявляється, що він більше, ніж інші періоди життя, залежить від реальностей довкілля. Підлітковий вік є досить складним періодом в житті кожної людини. Підлітковий період розглядається як такий, під час якого суперечності розвитку набирають особливої гостроти. Це зумовлено специфічними явищами, що свідчать про перехід від дитинства до дорослості, що супроводжується якісною перебудовою усіх сторін розвитку особистості. Зокрема, розвиток особистості починається з усвідомлення дитиною своєї індивідуальності, змінення її ставлення до навколишнього світу, до себе, до інших людей, перебудови потреб та мотивів поведінки. Водночас змінюються вимоги суспільства до підлітка. У зв'язку з цим підлітку необхідно погоджувати свої потреби з очікуваннями оточуючих та вимогами соціальних норм. Необхідність такого погоджування часто пов'язана із значними труднощами, котрі й стають причиною виникнення суперечностей у розвитку підлітка та прояву ним непогодження у формі агресивності. Ці суперечності можуть протікати в гострій формі, зумовлюючи сильні емоційні переживання, порушення у поведінці

(М.Й. Боришевський, Б. Зазо, М. Мід, Н. М. Толстая, М. Коул, Е. Шпрангер,

Феномен агресії завжди привертав до себе увагу суспільства. Тому й не випадково, що перші спроби проаналізувати це явище, зрозуміти його причини здійснювалися ще в донауковий період – у сфері релігії. Поява на початку ХХ століття двох потужних теоретико-методологічних напрямів – психоаналізу і біхевіоризму – зумовила два основні підходи до проблеми агресії: як до природженої властивості (вчення про „танатос” З. Фрейда) і як реакції на несприятливий зовнішній стимул (концепція „фрустрації – агресії” Д. Долларда і Н. Міллера) [1, 65].

Одна з головних проблем у визначенні агресії в тому, що цей термін має передбачає велику різноманітність дій. Коли люди характеризують когось як агресивного, вони можуть сказати, що він звичайно ображав інших, або що він часто недружній, або ж що він, будучи достатньо сильним, намагається робити все

135

по-своєму, або, можливо, що він твердо відстоює свої переконання, або, можливо, без страху кидається у вир нерозв'язних проблем.

Таким чином, при вивченні агресивної поведінки людини відразу ж постає серйозна та суперечлива задача: як знайти виразне і придатне визначення основного поняття.

Згідно одному з визначень, запропонованому дослідником А.Басом, агресія – ця будь-яка поведінка, що містить загрозу або завдаюча збитку іншим [5, 27].

Друге запропоноване визначення, декількома відомими дослідникам, містить наступне положення: щоб ті або інші дії були кваліфіковані як агресія, вони повинні включати намір образи, а не просто приводити до таких наслідків.

І, нарешті, третя точка зору, виказана Д.Зільманом, обмежує вживання терміну агресія спробою нанесення іншим тілесних або фізичних пошкоджень [3, 13].

Не дивлячись на значні розбіжності, щодо визначень агресії, багато фахівців в області психологічних наук схиляються до схвалення визначення, близького до другого. В це визначення входить як категорія наміру, так і актуальне спричинення образи або шкоди іншим.

Таким чином, в даний час більшістю приймається наступне визначення: Агресія – це будь-яка форма поведінки, націлена на образу або спричинення шкоди іншій живій істоті [1, 22].

Це визначення припускає, що агресію слід розглядати як модель поведінки, а не як емоцію, мотив або установку. Це важливе твердження породило велику плутанину. Термін агресія часто асоціюється з негативними емоціями, – такими як злість; з мотивами, – такими як прагнення образити або нашкодити; і навіть з негативними установками, – такими як расові або етнічні забобони.

Не дивлячись на те, що всі ці чинники, поза сумнівом, грають важливу роль в поведінці, результатом якої стає спричинення збитку, їх наявність не є необхідною умовою для подібних дій. Злість зовсім не є необхідною умовою нападу на інших; агресія розвертається як в стані щонайповнішої холоднокровності, так і надзвичайно емоційного збудження.

Також абсолютно не обов'язково щоб агресори ненавиділи або навіть не симпатизували тим, на кого направлені їх дії. Багато хто заподіює страждання людям, до яких відносяться швидше позитивно, ніж негативно.

Проблема агресивної поведінки особистості вже майже півстоліття є об’єктом досліджень у різних гуманітарних науках (психології, біології, соціології, екології). Зміни в суспільстві, які викликали соціальні конфлікти, зростання насильства, поставили феномен агресії в центр уваги психології.

Те, що проблема агресивної поведінки особистості є однією з актуальних як у психологічній, так і в інших гуманітарних (соціологія, кримінологія) і природничих науках (медицина, біологія, фізіологія тощо), обумовило появу низки

136

методологічних проблем. Основною з них є наявність різних визначень, теорій, моделей.

Актуальність цього феномена в наш час обумовлюється наступними факторами. По-перше, сама по собі агресія у підлітковому віці вже є серйозною психолого-педагогічною проблемою, адже призводить до «екстремальних» явищ (кримінальна поведінка тощо). По-друге, різні форми третирування людини можуть призводити до цілої низки небезпечних наслідків, починаючи з академічної неуспішності й закінчуючи появою психологічних розладів. По-третє, явище агресії, яке було раніше проблемою переважно західних суспільств, в останні роки поширилось, на жаль, і в нашій країні. Одним із варіантів порушення розвитку дитини є її агресивна поведінка. Агресивна поведінка характеризується демонстрацією переваги в силі або застосуванням сили до іншої людини з метою заподіяння шкоди.

Дослідники розділяють комплекс демографічних, індивідуально-психологічних та соціально-психологічних факторів, які прямо чи опосередковано впливають на появу та особливості проявів агресії. Слід зазначити, що переважна більшість цих факторів збігається з уже відомими факторами агресивної поведінки (насильство в сім’ї, вплив асоціальних субкультур однолітків, характерологічні особливості тощо).

Одним із основних чинників набуття особистістю підвищеної агресивності вважаються недоліки сімейного виховання, спостереження за моделями агресивної поведінки інших у реальному житті, на кіно- і телеекранах чи комп’ютерних іграх. Істотна роль у зародженні і формуванні готовності людини до агресії, а також у її реалізації відводиться і ситуативним чинникам, таким як вплив кліматичних умов, температури навколишнього середовища, підвищений шум, велике скупчення людей, неприємний запах та тіснота у приміщенні, дискомфорт, зазіхання на особистий простір, вороже соціальне середовище, біль, виникнення стресової ситуації, очікування помсти за власні агресивні дії, вживання алкоголю, сексуальне збудження.

Як особистісні фактори, які зумовлюють підвищення рівня агресивності, розглядають: підвищену ворожість та подразливість, підвищений рівень тривожності та депресії, підвищену емоційну реактивність, негативну афективність, перевищену самооцінку, певні особливості мотиваційної сфери, низький рівень розвитку інтелекту, антисоціальну спрямованість особистості, заздрісність, схильність приписувати оточуючим агресивні наміри тощо.

Серед чинників, які перешкоджають прояву агресивності, називають: можливість покарання за агресію, любов, дружні стосунки, а також такі особистісні якості як поміркованість, толерантність, завбачливість, безконфліктність, високий самоконтроль.

137

Агресія призводить до збільшення форм девіантної поведінки серед молоді (вандалізм, крадіжки, вживання алкоголю, наркотиків); погіршенню соціальнопсихологічного клімату в закладах освіти. Оскільки агресивна ситуація за своїми характеристиками є різновидом інтенсивної тривалої стресової ситуації, то вона має серйозні психологічні наслідки. Як жертви, так і самі агресори схильні до нервово-психічних розладів (різні розлади поведінки, депресії), що може призвести до скоєння кримінальних злочинів.

Причини прояву агресії в підлітків можуть бути різними. Виникненню агресивних якостей сприяють деякі соматичні захворювання або захворювання головного мозку. Слід зазначити, що передусім велике значення має виховання в родині, причому від перших днів життя дитини. Соціолог М. Мід довела, що в тих випадках, коли дитину різко віднімали від грудей і спілкування з матір'ю ставало мінімальним, у дитини формувалися такі якості, як тривожність, підозрілість, жорстокість, агресивність. І навпаки, якщо спілкування з дитиною в родині відбувалося м'яко, дитину оточували турбота та увага батьків, ці негативні якості не розвивалися.

На становлення агресивної поведінки значний вплив має характер покарань, які зазвичай застосовують батьки у відповідь на прояви гніву своєї дитини. У таких ситуаціях можна використовувати два полярних методи впливу: або поблажливість, або суворість. Як це не парадоксально, агресивні діти однаково часто вростають як у занадто м'яких батьків, так і в надмірно суворих.

Дослідження підтвердили, що батьки, які різко придушують агресивність у своїх дітей, всупереч своїм очікуванням, не усувають цієї якості, а навпаки, прищеплюють її, розвиваючи у своєму сині або дочці надмірну агресивність, яка виявлятиметься навіть у зрілі роки. Якщо ж батьки не звертають жодної уваги на агресивні реакції своєї дитини, то вона вже незабаром починає вважати, що така поведінка є дозволеною і прийнятною, і поодинокі вибухи гніву непомітно переростають звичку діяти агресивно. Тільки батьки, які вміють знаходити розумний компроміс, золоту середину, можуть навчити своїх дітей упоратися з агресією.

Основну роль у формуванні особистості підлітка та його якостей відіграє родина. Але, за дослідженнями психологів, в підлітковому віці в основному різко погіршуються відносини з батьками. Підлітки стають занадто агресивними та запальними. Занадто жорстке поводження батьків до підлітка призводить часом до втечі з дому або самогубства. Для нього своє особисте життя важливіше, ніж батьки. Тому батькам не подобається, як діти відмовляються виконувати їхні прохання. Підліток починає критикувати свою зовнішність («Чому я такий товстий (худий)?»; «Чому в мене такі коротке (довге) волосся?»). І стає занадто вразливим. Самооцінка починає розхитуватися. Підліток відчуває себе комфортно лише в колі своїх друзів і на самоті. Початок підліткового періоду пов'язаний з

138

фізіологічними змінами. І це неминуче позначається на поведінці і взаємодії з оточуючими. Вступають у справу фізіологічні і гормональні процеси, пов'язані з інтенсивним дозріванням організму. Але проблеми фізіології загострюються кризами з попередніх стадій розвитку підлітка. Такі прояви, як відділення себе від батьків і їх опіки, ініціатива, хвороблива реакція на критику, - це потреба самому розпоряджатись власним життям. З'являється конфлікт, що заснований на попередній кризі розвитку 7 років (компетентність або неуспішність). Якщо в період початкової школи у дитини сформувалася така якість, як компетентність, їй легше адаптуватися в нових умовах, тому що у такого підлітка вже досить стійкі інтереси і прагнення. Якщо ж із цього віку дитина винесла "неуспішність", виникне конфлікт, пов'язаний з адаптацією до нового стану. Плюс вся ситуація відбувається на тлі того, наскільки батьки і найближче оточення підлітка готове сприйняти і зрозуміти його проблеми.

Внутрішній конфлікт проявляється у підлітка впаданням в крайнощі. То він міркує і поводиться як зовсім дорослий, то, раптом, без всякої видимої причини перетворюється на інфантильну, примхливу дитину. То він готовий приймати рішення і відповідальність з дуже серйозних питань (вимагає, щоб йому дозволили це робити), то виявляється абсолютно безвідповідальним у простих, давно обговорених речах (випрати шкарпетки і винести сміття). Раптом починають змінюватись звички, поведінка стає абсолютно іншою, манера розмовляти, міміка, жести - все міняється. З'являються нові інтереси, яким підліток віддається цілком, але незабаром так само швидко кидає їх і захоплюється чимось новим - як правило, під впливом однолітків.

Відносини з батьками несуть у собі ще один конфлікт. Коли дитина перебуває на ранній стадії розвитку, вона переживає найперший свій конфлікт, у якому заставляється довіра або недовіра до світу. Дитина, що звикла довіряти батькам, дружелюбна і товариська з іншими дорослими, з ним можна домовитись. І якщо батьки не роблять на нього зайвого тиску, зберігають дружні стосунки, конфлікт, як правило, згладжений, не заподіює підліткові зайвих переживань, не викликає бажання робити все навпаки. А от якщо в дитинстві дитина відчувала біль, відчуження, формується конфлікт або базова недовіра до світу. Така дитина, як правило, замкнута, нетовариська, мало кому довіряє, невпевнена в собі. Коли підходить пора підліткового віку, часто конфліктує, буває агресивною і дратівливою. Домовитися з ним буває дуже складно, тому що мало хто з дорослих має доступ до душі такого підлітка.

Прагнення бути незалежним проявляється, у першу чергу, у запереченні традицій, норм поведінки, способів подавати себе, манери вдягатися, прийнятих у суспільстві. Хоча, десь у глибині душі підліток відчуває потребу в авторитеті. Це протиріччя нерідко викликає особливо хворобливу реакцію у дорослих і служить додатковим каталізатором конфліктів. Поведінка підлітка, що зовні виглядає, як

139