Історія Донбасу

Російсько-турецькі війни кінця XVIII століття принесли російській армії рішучі перемоги. У результаті було ліквідовано Кримське ханство

— агресивну середньовічну державу; звільнено від турецької влади Північне

Причорномор’я. Склалися сприятливі умови для розвитку економіки Півдня Росії. Чорноморський флот, що виник, берегові фортеці й нові порти на Азовському та Чорному морях — Таганрог, Севастополь, Херсон, Мико-

Карл Гаскойн. Портрет. Невідомий художник.

Гірничий

музей. СанктПетербург

лаїв, Одеса — усе більше потребували палива, озброєння, виробів з металу. На порядок денний самим життям було поставлено питання про створення в Донбасі паливно-металургійної бази півдня Росії. Вирішенню цієї проблеми сприяло швидке заселення Новоросійського краю. Існувала ще одна вельми важлива причина, яка вимагала негайного спорудження тут ливарно-гар- матного заводу. Росія повинна була готуватися до вирішальної сутички з Оттоманською імперією за Чорне море. Передові діячі російської держави того часу добре розуміли, що Туреччина, яка втратила в попередніх війнах Північне Причорномор’я, готує реванш.

До кінця XVIII століття зусиллями багатьох геологів у Донбасі були розвідані великі запаси кам’яного вугілля, знайдено залізну руду. У 1794 році уряд відрядив у Донецький басейн директора Олександрійського (м. Петрозаводськ) гарматного заводу, статсь-

кого радника Карла Гаскойна. Перед ним стояло завдання — ознайомитися з відкритими родовищами кам’яного вугілля й залізної руди, вибрати місце для будівництва в Донбасі ливарного заводу.

Весною 1794 року К. Гаскойн приїхав до Донбасу. Ливарний завод він вирішив побудувати в нижній течії р. Лугані, там, де в неї з правого боку впадає річка Ольхова. Базовим родовищем залізної руди для заводу він вибрав Городищенське, розташоване у верхній течії річки Білої, правої притоки Лугані. Його відкрив у 40-х роках XVIII століття бєлгородець І.І. Морозов зі своїми компаньйонами. Одне з достоїнств цього залізорудного родовища полягало в тому, що розташовувалося воно порівняно недалеко від того місця, де передбачалося побудувати завод

— кілометрах у сімдесяти. На початку 90-х років XVIII століття на це залізорудне родовище звернула увагу Чорноморська гірнича експедиція. Один з керівників цієї експедиції гірничий інженер М.Ф. Аврамов пропонував побудувати доменну піч безпосередньо біля родовища руди на річці Білій.

Ознайомившись з відкритими на той час родовищами кам’яного вугілля в Донбасі, К. Гаскойн зупинився на родовищі, відкритому М.Ф. Аврамовим у 1792 році в Лисичій балці на правому березі Дінця. Приїхавши сюди в липні 1794 року, Гаскойн зустрів Аврамова, де той зі своєю командою розробляв кам’яне вугілля в балці Оріховій, у трьох верстах вище села Третя Рота, як писав потім сам Гаскойн. Аврамов інформував його про достоїнства цього родовища, показав ті місця, де він раніше робив спробу видобувати вугілля в Лисичій балці. Тут на невеликій підвищеній місцевості виходило назовні кілька пластів. Неглибоке їх залягання дозволяло швидко та з мінімальними витратами організувати видобуток кам’яного вугілля. І в цьому відношенні родовище в Лисичій балці було унікальним. Іншого такого просто

Перша

сторінка

Указу Катерини II від 14 листопада 1795 р. «Об устроении литейного завода в Донецком уезде при речке Лугани и об учреждении ломки найденного в той стране каменного угля»

же час почали будувати плавильні печі, а також печі для випалення руди, будівлі заводських цехів.

Директором Луганського ливарного заводу був призначений Карл (Чарльз) Гаскойн, родом із Шотландії, який залишався керівником Олександрійського гарматного та Кончезерського ливарного заводів в Олонецькій губернії. Луганський ливарний завод будувався під керівництвом англійських майстрів. Першими металургами тут були майстрові, переведені за указом Катерини II з Олександрійського (м. Петрозаводськ) і Липецьких заводів.

Для приведення в дію заводських механізмів на заводі була споруджена складна гідротехнічна система.

У вересні 1797 року на Луганському ливарному заводі було завершено будівництво першої плавильної печі, розрахованої на відливання 100 пудів боєприпасів на тиждень. У квітні 1798 року артилерійське управління військового відомства Росії прислало заводу замовлення на ціле п’ятиліття. Ним передбачалося виготовлення 345 гармат різних калібрів і 387157 снарядів.

Луганський ливарний завод мав істотну особливість. На відміну від металургійних заводів півночі Росії й Уралу, які в той час ще працювали на деревному вугіллі, на Луганському заводі планувалося освоїти виплавку металу на кам’яновугільному коксі. З цією метою на казенній копальні в Лисичій балці були побудовані коксувальні печі, налагоджено виробництво кам’яновугільного коксу. 19 квітня 1799 року керівник копальнею Адам Сміт повідомляв про це директору заводу. У кінці квітня того ж року К. Гаскойн повідав у гірниче відомство М.Ф. Соймонову, що разом з суперінтендантом Д. Валкером вони випробували кокс трьох пластів вугілля при Третій Роті в плавці місцевих руд... «Чавун вийшов відмінної доброти», — писав він [90].

Восени 1799 року на заводі були проведені досліди з відливання чавунних виробів із застосуванням кам’яновугільного коксу.

З кінця XVIII століття на Луганському ливарному заводі почалося систематичне виробництво снарядів та знарядь для Чорноморського флоту і берегових фортець Азова, Керчі, Єнікалі, Кінбурна, Севастополя, Очакова та інших, а також для Київського фортечного району. Сировиною для плавки й відливання знарядь та боєприпасів служили знаряддя, що вийшли з ладу, та інший чавунний лом. А надалі завод працював як переробний на привозному уральському чавуні.

Перший дослід доменної плавки із застосуванням коксу був проведений весною 1800 року. У доменну піч завантажили 31594 пуди сировини: 8555 пудів залізної руди із сіл Городища, Платової та з П’ятої Роти, а також з Липецька, 14776 пудів коксу, 7494 пуди 18 фунтів сирого кам’яного вугілля. Після плавки отримали 3581 пуд 19 фунтів чавуну. Цю плавку вважали видатним експериментом виробництва на Луганському ливарному заводі.

Проте доменний процес далі досліду не пішов, хоча поверталися до нього не раз. Чавун завжди виходив низької якості. Фахівці Корпусу гірничих інженерів визнали, що з місцевої залізної руди неможливо отримати хороший чавун, досліди були припинені. Завод працював на привезеному уральському чавуні. Подальші досліди доменної плавки залізної руди на кам’яновугільному коксі були перенесені до Керчі, а потім на Петрівський і Лисичанський заводи в Донбасі. Але це вже було в XIX столітті.

Луганський же ливарний завод, окрім виробництва гармат і снарядів, аж до закриттяв1887роцівиготовлявбагатовидів цивільної продукції. Асортимент її був вельми широкий — від простих чавунних ґрат для спалювання кам’яного вугілля в топках печей до складних машин: сокири, коси, підкови, пили, обручі, інструменти для розвідки корисних копалин, сівалки, локомобілі, парові машини тощо. Показником високої майстерності луганських ливарників стало художнє литво, що проводилося на заводі. Тут відлили барельєф

першого директора заводу К. Гаскойна, бюсти Петра I і О.В. Суворова, монументальну колону з деталями для пам’ятника Слави на честь перемоги над шведами під Полтавою, пам’ятник для м. Полоцька на честь перемоги російських військ над Наполеоном і багато інших.

Луганський ливарний завод відіграв

видатну роль у розвитку гірничозаводського виробництва не тільки в Донбасі, але й у всьому південному краї, в Україні в цілому. Разом з першою копальнею Донбасу він поклав початок комплексному освоєнню природних багатств Донбасу, розвитку промислового виробництва краю.

Із заснуванням Луганського ливарного заводу уряд бажав комплексно використовувати природні ресурси Донбасу. На донецькому кам’яному вугіллі планували організувати виплавку чавуну з місцевої руди. У той час у Росії металургійні заводи працювали виключно на деревному вугіллі. Тому ідея використання кам’яновугільного коксу була новою не тільки для Донбасу, але й для всієї Росії. Проте перед першою копальнею Донбасу ставилося завдання не тільки забезпечити кам’яним вугіллям Луганський ливарний завод, але й задовольнити в паливі потреби знов виниклих фортець і портів на Чорному морі, промислових закладів і населення південного краю країни.

Для видобутку кам’яного вугілля на копальню з Луганського ливарного заводу були направлені майстрові, переведені з Олександрійського заводу (м. Петрозаводськ) і Липецьких металургійних заводів. Вони стали першими шахтарями Донбасу. Розробку вугілля на копальні вони почали під керівництвом англійського майстра Томаса Ропера. Від поверхні до першого пласта опустили шахту. На плані її позначали номером один [91]. Глибина її складала 17 сажнів (36,21 м). Виїмка вугілля проводилася за допомогою горизонтальних ходів.

Видобуток продовжувався до тих пір, поки не траплялися перешкоди через відсутність кисню. Тоді ще не було примусової вентиляції. У такому разі в 30 — 40 сажнях від першої опускали на пласт нову шахту. З’єднавшись ходами, вони могли служити як вентиляційні. Кріплен-

ня виробок через нестачу лісу було вельми обмеженим. Щоб уникнути обвалів, між робочими ходами залишали стовпи з вугілля. Це й було природне кріплення. Лісом кріпили тільки стовбур, опускаючи

внього зруб з дубових розпилів. Підйом вугілля на поверхню й відлив води проводився баддями або ящиками за допомогою ручного або кінного коловорота. У квітні 1796 року перша копальня Донбасу видала на-гора вугілля.

Зчасом число шахт копальні росло. Одні з них вироблялися, інші по сусідству будувалися.

Зазвичай, видобуток проводився одночасно з кількох шахт. З 31 травня 1797 року на посаду керівника вугільною ломкою в Лисичій балці вступив англієць Адам Сміт.

У початковий період обсяг видобутку вугілля на копальні був невеликим. За весь 1796 рік добули тільки 13142 пуди 39 фунтів вугілля. У подальші роки видобуток поступово зростає. У 1797 році вже було видобуто 127018 пудів вугілля, а в 1798 році — 190306 пудів. У ту пору майже все видобуте вугілля йшло на Луганський ливарний завод. У подальші роки зростає частка вугілля, що відправляється на продаж.

Доповідаючи імператорові Павлу про відкриття й діяльність казенної копальні

вДонбасі, керівник гірничого відомства М.Ф. Соймонов писав, що на копальні до 1 вересня 1797 року опинилося в залишку на 3717 руб. видобутого вугілля. Він звернувся до Адміралтейства Чорноморського флоту з пропозицією, щоб

вугілля для морських портів купували на казенній копальні в Лисичій балці. У той же час М.Ф. Соймонов наказав директорові заводу Гаскойну організувати вільний продаж кам’яного вугілля, сповістивши про це земські правління, місцеві селища, власників кузень, вапняних і винокурних заводів. Продажна ціна за пуд вугілля встановлювалася в 4 копійки. Для того, щоб кам’яне вугілля могли використовувати селяни для опалювання будинків, у печах були застосовані спеціальні чавунні ґрати. Такі ґрати виготовляв Луганський ливарний завод.

Ще в кінці XVIII століття на копальні в Лисичій балці була побудована коксовальна піч. У 1799 році тут було отримано першу партію кам’яновугільного коксу для Луганського ливарного заводу. 19 квітня 1799 року керівник копальнею Адам Сміт повідомляв директору заводу Карлу Гаскойну, що в березні він зафіксував 14000 пудів кам’яного вугілля з першого (головного) пласта і 5000 пудів з нового пласта. Цієї кількості, писав він, достатньо для роботи вагранки протягом двох місяців. Так було покладено початок виробництву кам’яновугільного коксу в Донецькому басейні. У той же час це був перший кокс в Україні та в цілому в Росії. Казенна кам’яновугільна копальня в Лисичій балці була першим і до 1802 року єдиним підприємством кам’яновугільної промисловості, що зароджується, не тільки в Донецькому басейні, але й у всій тодішній Російській імперії. За перше десятиліття своєї діяльності було видано 2 млн. 200 тисяч пудів кам’яного вугілля.

У перші роки на копальні розроблялися пласти, що лежали ближче до поверхні. З накопиченням досвіду і знань гірники почали переходити до розробки глибших пластів. Для цього будувалися більші шахти. У 1831 році була закладена шахта Володимирівська на глибину 40 сажнів. Через 2 роки заклали шахту Митрофанівську. У 1835 році була закладена шахта Петропавлівська на глибину 28 сажнів [92].

Великою шахтою на той час була шахта Капітальна, що діяла в середині XIX століття. На ній уперше в Донбасі в 1844

році для відливу води застосували парову машину. На шахтах упроваджувалися нові технічні вдосконалення. У 1838 році

восновному штреку Петропавлівської шахти, що будувалася, був укладений перший рейковий шлях із штабового заліза завдовжки 76 метрів, по якому вугілля відкатувалося в дерев’яних візках.

На копальні вдосконалювалася система розробки вугілля. При проходці міцних порід застосовувалися буропідривні роботи.

Найбільш високого рівня видобутку вугілля копальня досягла в середині ХІХ століття. У 1846 році на копальні було видобуто 411180 пудів вугілля. З цього числа генерал-майорові Черткову для бурякоцукрового заводу було відправлено 101226 пудів, у м. Слов’янськ на заводи солеварень — 107985 пудів, у Бахмут на опалювання — 22983 пуди. На Луганський завод відправили 73141 пуд вугілля і 15899 пудів витратили на опалювання в Лисичанську. У великих кількостях лисичанське вугілля купувалося Чорноморським флотом.

Узв’язку з конкуренцією приватних шахт, що виникли, розташованих ближче до споживачів, а також зважаючи на відсутність транспортного зв’язку, попит на лисичанське вугілля падає. Деяке пожвавлення діяльності копальні було досягнуте в 70-х роках XIX століття у зв’язку з уведенням Лисичанського чавуноплавильного заводу. Проте незабаром завод був закритий, а шахти копальні віддані в оренду приватним особам [93].

Перша копальня Донбасу, закладена

вЛисичій балці, що діяла в комплексі з Луганським ливарним заводом, поклала початок промисловій розробці кам’яного вугілля в Донбасі й у цілому в Україні та

вРосійській імперії. Тут зародився новий загін робітничого класу країни — шахтарі, тут виникло й удосконалювалося гірниче мистецтво. Це була своєрідна лабораторія передових методів у гірничій справі. Усе нове, що пропонувала наука й практика, відпрацьовувалося на копальні

вЛисичій балці, а потім переносилося на інші шахти Росії.

1.8. ТОРГІВЛЯ В ДОНЕЦЬКОМУ КРАЇ

Василь

Штернберг. Малоросійський шинок. 1837 р.

Василь

Штернберг (1818 — 1845). Ярмарок в Україні

Іван Соколов (1823 — 1918).

Біля шинка. 1864 р.