Історія Донбасу

Чумаки.

Народна

картина. Слобожанщина.

XIX ст.

Володимир

Орловський (1842 — 1914). Український пейзаж з вітряним млином. 1882 р.

Куті були також паровий і водяний млини, які приносили 2 тисячі руб. на рік, цегляний завод. Сучасники прославляли поміщика Панкова за організацію зразкового енциклопедичного (багатогалузевого) маєтку. Ці відомості дійшли до імператора. Микола I 19 лютого 1838 року оголосив відставному генералові Панкову своє «благовоління» за особливе, як було сказано в документі,

«споспешествование отечественной промышленности».

Проте кризові явища, що охопили феодальну Росію, не могли не вплинути

йна підприємства Красного Кута. Фабрики базувалися на кріпосній праці. Селяни

йробітники піддавалися жорстокій експлуатації. Недаремно селяни ще в жовтні 1825 року скаржилися імператорові Олександру I на жорстокість поміщика Панкова. На початку 50-х років, після смерті поміщика, маєток перейшов до опікуна барона Фітінгора, при якому експлуатація ще більше посилилася. Кріпосні робітники не витримали, восени 1853 року вони відмовилися підкорятися. Для придушення хвилювання були викликані військові підрозділи [9]. Зупинені фабрики так і не були запущені.

На узбережжі Азовського моря розвивався рибний промисел. У Маріуполі та його околицях число рибозаводів до 20-х років XIX століття виросло майже вдвічі й наблизилося до двох десятків. А всього на узбережжі в межах Донбасу кількість рибозаводів обчислювалася багатьма десятками. Їхні власники були представниками різних станів — купці,

міщани, поміщики. Працювали на рибозаводах вільнонаймані. Це були місцеві жителі, вихідці з внутрішніх губерній, які займалися відхожим промислом, збіглі. Лов частіше проводився взимку й весною. Ловили білугу, севрюгу, осетра, стерлядь, оселедця та інші види риби. Солону й в’ялену рибу, балики та ікру відправляли з Маріуполя за кордон. Купці й чумаки везли її в міста Донбасу та інші губернії України й Росії.

Землеробство Донбасу й губернії вимагало більш досконалих знарядь праці, упровадження сільськогосподарських машин. Деяку частину потреби в них задовольняв Луганський ливарний завод. У 1840 році недалеко від Луганська, у районі нинішньої станції Мілова, у селі Штейндорф Слов’яносербського повіту виник завод сільськогосподарського знаряддя й машин І.О. Шумана. З уральського металу завод виготовляв молотарки, сівалки, віялки, соломорізки, плуги, кінні граблі та ін. Завод був невеликим. Тут працювало близько 70 чоловік. Проте значна частина з них мала достатньо високу кваліфікацію, отримавши практику на Луганському заводі. Працювали вони за вільним наймом, що було не зовсім звичним для того часу. Вони отримували від 8 до 18 руб. на місяць залежно від кваліфікації. Власник підприємства не брав на себе ніяких зобов’язань за їх утримання, лікування [10] тощо. Завод цей мав риси капіталістичного підприємства. Продукція заводу мала великий попит землевласників. З 1840 по 1850 рік обсяг виробництва на заводі зріс у 13 разів.

На межі XVIII і XIX століть в економіці Донецького басейну відбулася подія, що зробила вирішальний вплив на подальший розвиток усього регіону. Тут виник вугільно-металургійний комплекс, зародження якого було зумовлене природними багатствами надр басейну. На перших порах гірничо-металургійний промисловий комплекс представляли два казенні

підприємства — Луганський ливарний завод і перша кам’яновугільна копальня басейну в Лисичій балці.

Питання про створення вугільнометалургійного комплексу Донбасу було поставлене самим ходом розвитку продуктивних сил країни. У результаті перемоги над Оттоманською імперією наприкінці XVIII ст. до Росії були приєд-

нані Північне Причорномор’я та Крим. Виникли Чорноморський флот, нові порти й військово-морські бази: Севастополь, Таганрог, Херсон, Миколаїв, Одеса. Вони все більше потребували палива, озброєння, металевих виробів. Задовольнити їх запити міг тільки Донбас. Інший аспект цієї проблеми був пов’язаний із зміцненням обороноздатності країни. Туреччина не змирилася з поразкою, готувала реванш. Військові діячі того часу по-різному підходили до вирішення цієї проблеми. Розуміючи, що зіткнення з Туреччиною неминуче, командир Чорноморського адміралтейства віце-адмірал М. Мордвинов наполягав на негайному переозброєнні Чорноморського флоту. Складність полягала в тому, що важке озброєння в той час вироблялося далеко на півночі, у Петрозаводську й на Уралі. У разі виникнення війни доставка його на південь вимагала б величезних зусиль і часу. Тому, щоб там не було, ливарно-гарматний завод треба було будувати в Донбасі.

Слід було вирішити й інше важливе питання — який вид озброєння вибрати для Чорноморського флоту. З цього приводу існували дві думки. Адмірал Пущин та його прибічники пропонували озброїти флот мідними гаубицями. Віце-ад- мірал Мордвинов наполягав на оснащенні флоту чавунними каронадами системи Гаскойна, який очолив свого часу Карронський завод у Шотландії. М. Мордвинов підрахував, що для флоту буде потрібно 2814 гармат різних калібрів. Якщо їх виготовляти з міді, як це було до сих пір, буде потрібно 287324 пуди міді. Вартість її виллється у величезну для того часу суму — 6 млн. 643 тис. 500 руб. Та й чинник часу необхідно було враховувати. Для видобутку такої кількості міді тоді потрібно було б кілька років. Важливе значення мала і якість озброєння. За багатьма параметрами каронади перевершували мідні гармати. Віддаючи перевагу каронадам, М. Мордвинов наполягав на необхідності найшвидшого будівництва гарматного заводу в Донбасі. Він на-

М. Мордвинов. Худ. Дж. Доу. Луганський обласний художній музей

віть вважав за можливе відкласти на рік будівництво гребного флоту, щоб кошти направити на будівництво заводу.

Переконливі докази адмірала подіяли. Уряд прийняв його пропозицію. Навесні 1794 р. він відрядив директора Олександрівського гарматного заводу Карла Гаскойна в Донбас для ознайомлення з родовищами кам’яного вугілля й залізної руди та вибору місця для будівництва заводу.

Місце для будівництва ливарного заводу К. Гаскойн вибрав у гирлі р. Ольхової, на правому березі Лугані, навпроти села Кам’яного Броду. Звідси він поїхав в урочище Лисича балка, що знаходилося на землі селян села Третя Рота, на правому березі Сіверського Дінця, щоб ознайомитися з родовищем кам’яного вугілля, відкритого тут у грудні 1792 року Миколою Аврамовим. В одному зі своїх донесень Гаскойн писав потім, що в трьох верстах вище села Верхнє (Третя Рота) він зустрів М.Ф. Аврамова з командою робітників, які ламали кам’яне вугілля для Чорноморського флоту. Родовище кам’яного вугілля було гідно оцінене

Пам’ятник

Карлу Гаскойну в Луганську. Скульптор А. Редькін,

архітектор

Г.Головченко

Гаскойном. Він твердо вирішив почати тут видобуток кам’яного вугілля для Луганського ливарного заводу. Залізну руду передбачалося видобувати в околицях сіл Городище й Петропавлівка.

Проект будівництва ливарного заводу на річці Лугані й відкриття кам’яновугільної розробки в Лисичій балці на березі Дінця, складений К. Гаскойном, послужив основою для подання графом Зубовим імператриці. У результаті Катерина II 14 листопада 1795 року підписала указ «Об устроении литейного завода в Донецком уезде при речке Лугани и об учреждении ломки найденного в той стране каменного угля».

В указі було 11 пунктів, у яких висловлювалися проблеми спорудження заводу

йкопальні та шляхи їх вирішення.

Утретьому й четвертому пунктах указу мова йшла про кадри вугільного виробництва. Гаскойну доручалося викликати з Англії майстрів, які б під його наглядом почали розробку кам’яного вугілля, побудували б і встановили машини для

підйому вугілля та відливу води, виготовили необхідні інструменти для розробки вугілля. Указ передбачав заміну з часом англійських фахівців вітчизняними.

У документі називалися різні джерела робочої сили для підприємств. Основні кадри кваліфікованих робітників Луганського заводу указом 14 листопада 1795 року передбачалося забезпечити за рахунок переведення сюди майстрових і робітників з колишніх Липецьких заводів, які в той час не діяли. З Липецька намічалося перевести 300 чоловік з їх сімействами.

Олександрівському заводу, що знаходився в Петрозаводську, указом наказувалося виготовити для Луганського заводу необхідні машини й механізми та відправити їх зимовим шляхом на найманих підводах. На влаштування й приведення в дію Луганського ливарного заводу та запровадження ламання кам’яного вугілля в Лисичій балці було потрібно за кошторисом 650 тис. руб. Указ дозволяв графу П. Зубову використовувати для цієї мети 715733 руб. 25,5 коп. із суми, що залишилася у відомстві Чорноморського флоту від озброєння 72 військових шхун.

Директором Луганського ливарного заводу призначили Карла Гаскойна. Чарльз Гасконьє (Госкуань), якого в Росії звали Карлом Гаскойном, був родом із Шотландії, мав ґрунтовні для того часу знання, великий виробничий досвід. У 1786 р. його було запрошено до Росії та призначено директором Олександрівського гарматного заводу в м. Петрозаводськ Олонецької губернії. У той же час він керував Кончезерським ливарним заводом. Одинадцятим пунктом указу затверджувалися штати гірничої експедиції Катеринославської казенної палати й штати самого заводу та копальні.

Указ від 14 листопада 1795 року став важливою віхою на шляху розвитку продуктивних сил Донбасу, України й тодішньої Російської імперії. Він знаменував собою виникнення вугільнометалургійного комплексу Донецького басейну.

Луганський ливарний завод

Віктор

Скубак.

Вивіз

продукції

заводу. Музей історії і культури міста Луганська

Луганський

ливарний

завод.

Фрагмент

карти XIX ст.

Пам’ятник пушкарю біля Луганської міської ради

ми, залежними від кріпосницької держави. Їхня праця була підневільною, обов’язковою. У той же час на Луганському заводі застосовувалася й вільнонаймана праця. Кладку доменної печі вела підрядна артіль на чолі з Дмитром Спиридоновим. За даними Луганського обласного державного архіву на 1 жовтня 1797 року на різних ділянках будівництва працювало 194 особи вільнонайманих

— каменотеси, пильщики, каменярі. Усі вони були з центральних губерній Росії.

Нестачу робітників казна заповнювала за рахунок військових. З перших років на заводі знаходилася військова команда у складі 109 чоловік, більшість з яких несли караульну службу, а частина виконувала заводські роботи. У 1804 році за рекрутським набором на завод було направлено 500 знову набраних солдатів, непридатних до стройової служби. Частину з них передали на кам’яновугільну копальню.

Спорудження й організацію діяльності Луганського заводу уряд доручив англійським фахівцям, які мали досвід виплавки чавуну й ливарної справи, а також видобутку кам’яного вугілля. Директором заводу за контрактом був при-

значений Чарльз Госконьє, шотландець за походженням, який прийняв російське підданство. У Росії його звали Карлом Гаскойном. Ще в 1786 році він приїхав до Росії на запрошення уряду, щоб очолити Олександрівський гарматний завод у м. Петрозаводську Олонецької губернії. К. Гаскойн, який управляв групою північних заводів Росії, постійно жив у Петербурзі. Луганським же заводом керував шляхом нечастих наїздів і листування з правлінням.

Англійських фахівців на заводі було 12 осіб. Вітчизняних фахівців на перших порах було мало. Членами правління заводу були М. Чернявський, який закінчив у 1793 році Петербурзьке гірниче училище, Іван і Семен Першини, які незабаром отримали чини шихтмейстерів. На заводі й копальні проходили практику випускники столичного гірничого училища. У 1799 році за указом Берг-колегії сюди прибули практиканти Іван Ільїн, Василь Пиленко та Іван Соколов. Два перші стали потім видатними фахівцями гірничої справи. У 1810 році після закінчення Гірничого кадетського корпусу на Луганський завод прибув Є. Ковалевський, який згодом став ученим і громадським діячем, почесним членом Петербурзької Академії наук. До кінця другого десятиліття на заводі не залишилося іноземців, управляти стали вітчизняні фахівці. У вересні 1797 року почала працювати перша повітряна піч, розрахована на відливання 100 пудів боєприпасів на тиждень. Замовники давно чекали цього моменту. Петербурзьке артилерійське управління прислало замовлення на ціле п’ятиліття, по 1802 рік. Воно визначало виготовлення 345 гармат різних калібрів і 387153 снаряди [11]. Окремі замовлення надійшли з Київського фортечного району та інших місць. З тих пір вироблені в Луганську гармати й снаряди почали йти на озброєння Чорноморського флоту, морських і берегових фортець Азова, Керчі, Єнікале, Кінбурна, Севастополя, Очакова, Київського фортечного району.

Снаряди й гармати відливалися з при-