Історія Донбасу

У музеї В.І. Даля

Пам’ятник В.М. Гаршину, Старобільськ.

скульптор І.П. Овчаренко

ком. Сам Чернявський писав, що вчився в народній школі в Мітякінській станиці, яка стоїть на іншому березі Дінця версти за півтори від Новобожедарівки. Потім учився в місті Луганську в приватній школі Ф. Подоби. Після початкової школи його відправили в Бахмутське духовне училище. Потім навчання в Катеринославській духовній гімназії. Закінчивши її в 1889 році, Микола Чернявський знову повертається до Бахмута, де в духовному училищі викладає музику і спів. Проте йому було тісно в рамках вчителя музики і співу. Його поетична душа бажала простору. Йому хотілося б розповідати хлопцям про милу його душу поезії, але не дозволяла програма. Він вимушений був потайки складати вірші. Спочатку писав російською, потім українською мовою. Пропрацювавши 12 років, він пішов з духовного училища. Про причини сам сказав пізніше у своїх спогадах: «Оточення було задушливе. Люди говорили про небо, а плазували по землі. Любили ближнього, а жили з його темноти і кривавої праці. Від цього оточення треба було відмежуватися. І я відмежувався».

Перша збірка його віршів «Пісні кохання» вийшла в Харкові в 1885 р., а через три роки в Бахмуті була надрукована збірка «Донецькі сонети». М. Чернявський був першим шахтарським поетом, який відбив у своїй творчості важку й небезпечну працю шахтарів. У вірші «У Донецькім краї» він писав:

Ревуть гудки. Дими стовпами Повзуть за вітром по степу. А там під степом, у склепу Шахтар зомлілими руками Б’є камінь, вугілля добува, У землю вік свій зарива.

Микола Чернявський відомий і як прозаїк. Його гостропсихологічні оповідання та повісті не втратили актуальності й тепер. У своєму житті й діяльності йому не раз доводилося спілкуватися та співпрацювати з такими видатними діячами української літератури, як Михайло Коцюбинський і Борис Грінченко.

Поряд з літературою в Донецькому

краї зароджується поліграфія й книгодрукування. Перша друкарня в Бахмуті виникла в 1872 році. У 80-х роках була заснована друкарня повіту. За замовленнями вони виготовляли всілякі бланки, свідоцтва, шкільні зошити та інші друкарські вироби. У другій половині 90-х років у Бахмуті виникла третя друкарня. Власник її М.І. Крамарев у 1898 році видав згадану вище збірку віршів М.Ф. Чернявського «Донецькі сонети». Вважається, що виданням тієї збірки був закладений початок книгодрукування

вБахмуті. Хоча ще раніше тут була надрукована невелика книжка «Історичні записки про Бахмутське училище за 50 років» священика Бутовського, а також почали друкувати у вигляді брошури звіти Бахмутської міської управи. Перша ж газета в Донбасі почала виходити в Маріуполі в 1899 році — «Маріупольський довідковий листок».

Багатими на талант були й живописці Донецького краю. Яскравою зіркою серед них виділявся видатний живописецьпейзажист передвижник Архип Іванович Куїнджі. Народився він у січні 1841 року

впередмісті Маріуполя в грецькій сім’ї. Але прізвище в нього турецьке. Первинний його варіант — Куюдджі — у перекладі означало — ювелір, золотих справ майстер. І Архип Іванович виправдав своє прізвище. У картинах «Українська ніч», «Березовий гай», «Місячна ніч на Дніпрі» та інших він створив величні, повні поезії образи природи. Для пейзажів А.І. Куїнджі характерне сміливе вирішення ефектів освітлення. Його картини й тепер вражають глядачів своєю художньою правдивістю, яскравістю та барвистістю.

Говорячи про розвиток культури, слід віддати належне й народним умільцям. Луганські інженери й робітниками створювали чудові пам’ятники історії та культури, установлені в Полтаві на честь перемоги над шведами, і в білоруському місті Полоцьку, на пам’ять розгрому російськими військами наполеонівської армії. Художнє литво заводу не раз

прикрашало всеросійські й міжнародні виставки. А статуетка, відлита з чавуну, з міжнародної виставки була взята до Лондонського музею. Прикрасою павільйону Новоросійського товариства на промисловій і художній виставці в Нижньому Новгороді 1896 року була унікальна пальма, виготовлена зі шматка рейки ковалями-умільцями Юзівського заводу Мерцаловим і Шкаріним.

Невід’ємною частиною народної культури є архітектура. У Донбасі в 1844 році було знову відкрито Святогірський монастир, де зберігся видатний пам’ятник церковної архітектури кінця XVII століття — Святогірська Миколаївська церква. Розташована вона на вершині крейдяної гори над Дінцем. Вівтар церкви був висічений у скелі, а сама церква побудована з цегли. Фахівці відносять її до слобожанського стилю. Становить інтерес і дерев’яна церква св. Миколи, побудована в Бахмуті в 1797 році.

Важливими осередками культури завжди були бібліотеки й клуби, а також музеї. Бібліотека та музей були створені на Луганському ливарному заводі ще в першому десятилітті XIX ст. Це були перші культурно-просвітницькі заклади в Донбасі. Наприкінці століття в Луганську була відома загальнодоступна народна бібліотека на Гусинівці (так називали робітниче селище біля паровозобудівного заводу). Від цієї бібліотеки бере свій початок Луганська обласна наукова бібліотека, що існує більше століття.

У Донбасі, як і взагалі в Україні, бурхливо розвивалася хорова пісенна культура. Ще в першій половині XIX століття на Луганському ливарному заводі існував хор з робітників і майстрових.

Театральні й циркові заходи влаштовувалися на ярмарках. З середини XIX століття відомі факти приїзду в міста Донбасу пересувних театральних труп. У 1847 році в Маріуполі виступала театральна трупа В.І. Виноградова. Свої спектаклі вона ставила в коморі, нашвидку переобладнаній у театр. Тут же, у Маріуполі, у 1887 році був відкритий перший ста-

ціонарний театр у Донбасі. Його театральний сезон розпочався постановкою «Ревізора» М. Гоголя. Засновником і керівником театру був Василь Шаповалов, він же — чудовий актор і режисер. У місто часто приїжджали відомі українські колективи. На маріупольській сцені виступали В. Андреєв-Бурлак, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпен- ко-Карий, А. Затиркевич-Карпінська та інші корифеї театру. Приблизно в той же час у Юзівці побудували дерев’яну будівлю цирку, де виступали наїжджі артисти, у робочому селищі металургів був створений самодіяльний оркестр.

Виникли й такі вогнища культури, як народні аудиторії. З’явилися вони на противагу поширенню продажу спиртних напоїв у зв’язку з уведенням монополії на горілку. Щоб захистити народ від спаювання, представники інтелігенції почали створювати товариства народної моральності й тверезості, які відкривали народні аудиторії, що нагадують нинішні клуби й будинки культури.

Народна аудиторія була створена в Луганську. Вона мала бібліотеку-чи- тальню, зал для театральних вистав, де виступали приїжджі артисти й художня самодіяльність. Один з місцевих аматорів театру — І. Боголюбов — став згодом актором МХАТу. У театрах Петрограда й Москви працював інший виходець з Луганська — О. Дорошенко (справжнє прізвище — Дорошевич), який починав свої виступи в театральних трупах М. Кропивницького, М. Старицького й

Г.Деркача, які гастролювали тут.

У1893 р. у Луганську почав діяти театр власника пекарні купця Блинова. У місті було створено гірничо-комерцій- ний клуб, на сцені якого йшли оперети «Весела вдова», «Граф Люксембург», «Жриця» тощо. У Луганську на гастролях бували українські артисти, у тому числі й всесвітньо відома акторка Марія Олександрівна Калина. Вони поставили «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Приїжджав сюди й широковідомий на той час трагік М. Іванов-Козельський.

За його участю мешканці міста побачили «Гамлета» й «Короля Ліра» Шекспіра, «Підступництво й любов» Шиллера.

Велику наукову й практичну цінність становили роботи, що проводяться в Донбасі з лісорозведення й зрошування земель. Відомо, що клімат тут дуже нестійкий. Злі суховії, які часто дмуть зі сходу з-за Каспію, нерідко дотла висушують ґрунт, гублять на ньому все живе. Пом’якшити удар стихійних сил природи можуть тільки ліс і вода. Люди не раз замислювалися, як створити ліси, пустити на поля вологу. Це тепер у нашому краї більше 500 тисяч гектарів штучних лісонасаджень, а якихнебудь 150 років тому цю роботу доводилося людям починати з нуля.

Важливою умовою у вирішенні цього завдання була організація спостережень за погодою, вивчення клімату регіону. Ще в 1836 році в Луганську була створена перша не тільки в Донбасі, але й в Україні метеорологічна обсерваторія. Отримані тут спостереження дали перші наукові уявлення про клімат південносхідної Росії. Вони використовувалися при складанні метеорологічних карт, а також у сільському господарстві. За пропозицією академіка Купфера й гірничого начальника Луганського округу Ф. Фелькнера Луганська метеообсерваторія ввійшла до мережі метеостанцій Головної фізичної обсерваторії Російської імперії, що тоді створювалася.

У 1843 році Міністерство державних володінь заснувало в Донбасі перше степове лісництво. Випускник Петрівського лісового й межового інституту Віктор Єгорович Графф разом з видатним лісоводом професором Ф.К. Арнольдом вибрали місце для нього площею 2750 десятин на казенній землі біля села Велика Анадоль на Маріупольщині. У тому ж році В.Є. Графф заклав невелику садову шкілку для вирощування саджанців деревних порід і посадив перші дерева майбутнього лісу. Ліс успішно прижився, звідси почалося поширення його по всьому Донбасу. У 1866 році В.Є. Графф став професором Петрівської земле-

робської й лісової академії (Москва). Він був піонером степового лісорозведення, створив і очолював Великоанадольське зразкове лісництво, організував лісову школу (нині лісовий технікум). За 23 роки своєї діяльності В.Є. Графф заклав

устепу більше 150 гектар лісових насаджень, які склали потім великий лісовий масив. Він заповідав посадити на його могилі дуб з донецьких степів.

Проте одних лісопосадок було недостатньо. Треба було виробити методи раціонального ведення сільського господарства в посушливих областях. З цією метою створено спеціальну наукову експедицію під керівництвом видатного географа і ґрунтознавця професора В.В. Докучаєва. На території Донбасу в 1892 році були встановлені стаціонарні дослідні ділянки — Старобільська й Маріупольська (біля Великоанодольського лісу). У той же час за ініціативою В.В. Докучаєва і К.І. Юницького були створені метеостанції в Старобільську, Біловодську, на Стрільцівському заводі та в Деркульському лісництві.

Донбас з його незрівнянною красою та рідкісними явищами природи, із заводами й шахтами, яких не зустрінеш в інших краях, привертав багато відомих учених, художників і письменників. У кінці XIX століття Донбас відвідали відомі російські письменники О. Купрін, О. Серафимович, В. Вересаєв. Багато хто пам’ятає яскраву повість «Молох» О.І. Купріна,

уякій знайшли віддзеркалення картини важкого життя металургів Єнакієвого. Під час свого ходіння по Русі в Донецькому краї побував О.М. Горький. У 1891 році на станції Слов’янськ він працював на ремонті шляхів. Їхні твори збагатилися спостереженнями з життя й праці металургів та шахтарів басейну. Добре знав і любив Донбас А.П. Чехов. Його розповідь «Перекотиполе», повість «Степ» та інші твори навіяні перебуванням у шахтарських краях. Пізніше Чехов писав: «Донецький степ я люблю і колись відчував себе в ньому, як удома, і знав там кожну балочку».

Перші кроки з організації медичного обслуговування в Донецькому басейні були зроблені на Луганському ливарному заводі на межі XVIII і XIX століть. Разом з партією майстрових Олександрівського гарматного заводу, прибулих

зПетрозаводська у квітні 1796 року на Лугань для будівництва нового підприємства, був і штаб-лікар Іван Ратч. Як і на колишньому заводі, його призначили тут заводським лікарем. У послужному списку, що зберігається в Державному архіві Луганської області, містяться про нього такі дані: Іван Якович Ратч, штаблікар, колезький асесор, 49 років, родом

зЦессарії, син артилерійського поручика, російськопідданий.

І.Я. Ратч довгі роки служив лікарем на бойових судах російського військо- во-морського флоту. У нього був вели-

кий досвід медичного обслуговування. А останніми роками перед від’їздом до Донбасу він був старшим лікарем на Олександрівському гарматному заводі в м. Петрозаводську Олонецької губернії. Коли на Луганському заводі, що будувався, довелося йому створювати перший госпіталь, організовувати медичне обслуговування, він спирався на свій великий досвід медичної практики.

Зростала кількість жителів селища Луганського заводу, збільшувалася кількість шахтарів на заводській копальні в Лисичій балці. Відомо, копальня — виробництво небезпечне. Там часто траплялися травми. Та й звичайні хвороби не обходили гірників. Туди й відправили Ратча молодшим лікарем, коли в серпні 1798 р. на Луганський завод приїхав доктор з університетським дипломом І. Даль.

Іоганн Христіан Даль за походженням датчанин, але народився він у польському місті Данцизі. Після закінчення богословського й філософського факультетів Йенського університету І. Даль, який знав сім європейських мов, у тому чис-

лі й російську, був запрошений до Росії. Став він бібліотекарем Катерини II. Незабаром, однак, він їде за кордон, отримує медичну освіту. Тепер він служить по медичній частині в Гатчинській волості, що належить царському двору. А коли І. Ратч поїхав на Луганщину, К. Гаскойн запрошує його на Олександрівський завод, призначає старшим лікарем. Пройшло два з чимось роки, і Даль відправляється слідами Ратча на Луганщину, стає старшим лікарем Луганського ливарного заводу.

Недовго довелося штаб-лікареві Ратчу попрацювати серед шахтарів. Становище в Лисичій балці було складним. Управитель копальнею А. Сміт писав правлінню заводу в серпні 1800 р.: «Не менш чверті всіх людей команди протягом трьох останніх тижнів хворіли у важкій формі на лихоманку й малярію. На щастя, вони ще живі, хоча в нас немає лікаря, оскільки доктор Ратч помер». Незабаром на посаду молодшого лікаря копальні прийняли штаб-лікаря Камінського. Повідомляючи доктора Даля про хвороби, які долають шахтарів, Камінський просив заснувати при вугільному ламанні лазарет, допомогти в придбанні ліків. За повідомленнями штаб-лікаря Камінського й Сміта, правління заводу відрядило на копальню старшого заводського лікаря І. Даля.

Приїхавши до Лисичої балки, Даль побачив у шахтарському селищі непоказну картину. Житлові приміщення шахтарів були сильно перенаселені. У землянках, на додаток до тісноти, було сиро. Будинки, казарми й землянки стояли майже впритул. У жителів не було ні сараїв, ні льохів, тому що шахтарі не мали землі й не мали ні посівів, ні худоби. Отже, у них не було овочів. Шахтарське селище до того ж перебувало в антисанітарному стані. У рапорті директорові заводу Гаскойну Даль просив надати жителям інші квартири й переселити їх із землянок. У

Будівля

повітової

земської

лікарні.

Бахмут.