формам, будуть засновані на справедливості, а ті, які відповідаютьнеправильним, — невідповідатимутьсправедливості. Уцьомувідношенніправо «є свого роду рівність». Це його найважливіший принцип, як і справедливість. Він дає свою конструкцію правового регулювання: громадські, трудові, сімейнівідносинидержаварегулюєзадопомогоюзрівняльної справедливості (тобто у сфері цивільно-правових відносин), а відносини міжсуспільствомілюдиною, державоюігромадянином — задопомогою справедливостірозподільної(прирозподілівлади, почестейтощо). Іншими словами, він указав принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше сформульоване римськими юристами.

Істотною якістю закону в Арістотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. «Усякий закон, — зазначає він, — в основі передбачає свого роду право». Воно повинно знайти своє вираження, втілення

ідотримання в законі. Відступ закону від права означав би відхід від правильних політичних форм, переродження закону на засіб деспотизму. Поєднання в законі авторитету розуму і державної сили робить його незаміннимзасобомрегулятивногоівиховноговпливуякнаморальних, так

іна аморальних членів політичного спілкування. Людей, які керуються пристрастями, а не розумом, можна утримати в межах дозволеного лише покаранням: «пристрасть підкоряється не переконанням, а тільки силі».

Законодавство, за Арістотелем, — частина політики, і мистецтво законодавцяполягаєувміломуйадекватномувідображеннівзаконахсвоєрідності даногодержавноголадуйіснуючоїсистемивідносин. Політичнеправління в«Політиці» — цеправліннязакону, анелюдей: правителі, навітьнайкращі, підданіпочуттяміафектам, законже— «розум, щоврівноважує». «Закон повиненпануватинадусіма, — наполягаєвін, — магістратамжеіНародним зборам має бути надано право обговорення детальних питань». Політика— мистецтвозабезпечуватилюдямнайвищусправедливість.

Такими єнові йоригінальні ідеї, розроблені Арістотелем урозвиток вчень Сократа і Платона, запропоновані моделі вирішення фундаментальних політико-правових проблем.

§3. Вчення в умовах кризи давньогрецької державності

Востанній третині IV ст. до н. е. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза давньогрецької державності виразно проявилася й у доктринах Епікура, стоїків, Полібія.

Епікур (341–270 до н. е.)1 — автор багатьох філософський творів, засновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення

1 Епікур – філософ-матеріаліст, послідовник Демокріта. Його твори збереглись лише у фрагментах.

31

етиці. ЗаЕпікурометикавизначаєметужиттяікритеріїповедінки. Основні цінності його етики— задоволення, свобода, безтурботний стан духу.

Задоволення є перше природжене благо людини. Свобода трактується як відповідальність людинизарозумнийвибірсвогоспособужиття, цесфера її відповідальності за себе. Розумний же вибір лежить поза суспільним іполітичнимжиттям. Всілюдськіустановленняповинніслугуватилюдині.

Головна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненнінимиодинодномушкоди. Дійснабезпекадосягаєтьсялише завдякитихомужиттюівіддаленню відюрби, незалежності відсуспільства. З таким розумінням змісту свободи пов’язане і епікурівське трак-

тування держави і права як договору людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від природи, — пишевін, — єдоговоромпрокорисне — зметоюнешкодитиодин одному і не терпіти шкоди... » Тут справедливість виступає як природне право, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади ізаконів. Закони, щовідповідаютьсправедливості, — цепублічнагарантія свободи, безпеки й автономії індивіда.

Епікурівське договірне трактування держави і права має на увазі рівність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії індивідів.

Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки1.

Зенон(близько336–264 дон. е.)2 засновникшколистоїцизму, якийвважав, щонадсвітомпануєнеобхідність(абофатум). Світобудовауправляєтьсянею, долеюібожественнимрозумом. Необхідність, доляувченністоїківрозглядаютьсяяк«природнийзакон» («загальнийзакон»), який«маєсилуівелить (робити) правильне і забороняє протилежне». «Того, хто кориться їй, доля веде, анепокірноготягне». Посутістоїкиформулювалиуніверсальнийзакон природи, пізнаного людським розумом. Отже, справедливо лише те, що розумно, розумнеєсправедливим. Стоїчнасправедливістьфаталістична, відображаєнесвободу, анеобхідність. Свободаволілюдейвиключалась.

Важливим поняттям у вченні Зенона є поняття мети. Метою розумної людини є доброчесне життя, що відповідає природі, природним законам. Слідування людини неписаному закону, з яким він узгоджує свої вчинки, єобов’язок. ДіогенЛаертськийповідомляє: «Зенонпершийвживав слово «обов’язок», тому що він вивів його зі слів «те, що личить» — обов’язок є «дія, властива природним створінням». Поняття обов’язку знецінювалосенсірольродини, шлюбу, особистогожиття. Благодержави

1Свою назву школа стоїків одержала від грецького «стоя» – колонада, галерея, де збирались учні Зенона.

2Зенон – давньогрец. філософ з Кітіону на о-ві Кіпр. Навчався у філософів платонівської Академії. Автор філософ. творів, що збереглися лише у фрагментах.

32

цінувалося вище блага індивіда. Стоїки заявляли, що доброчесна людина не зупиниться перед тим, щоб принести себе в жертву державі.

Виходячизуніверсальногохарактеруприродногозакону, Зенонійого учні розвивали космополітичні погляди про те, що всі люди і за своєю природою, ізазакономсвітобудови — громадяниєдиноїприродноїсві-

тової держави (космополісу), громадяни Всесвіту. Рабство не має вип-

равдання. Любов до себе подібних — вимога вищого закону. Хто віддаляється від однієї людини, віддаляється від усього людства, тому що усі рівнізаприродою, обдарованірозумомісвободноюволею. Відповідність природного зв’язку людей загальному закону світобудови згідно з поглядамистоїківєпідставоюіпричиноюсправедливостівспілкуваннілюдей. Вонавідіграєвїхвченнірольнормативнозначущогопринципуікритерію для держави, її законів. Стоїки виступали за їх неухильне дотримання. Ідеї давньогрецьких стоїків пізніше розвивали римські стоїки.

Учення стоїків вплинуло на давньогрецького історика і політичного діяча Полібія (близько 205–128 до н. е.)1. Автор знаменитої «Загальної історії» в 40 книгах розвивав учення Платона, Арістотеля і їх послідовниківпродержаву, їїпоходженнійеволюцію, форми, виклавісторичний підхід до питань держави і права.

Полібій пішовдалі стоїків, застосувавши їхдетерміновані начала до історичного процесу. Долі народів, держав, історичних діячів у нього підлегліісторичнійнеобхідностіізакономірності, впливугеографічного середовища. Вінстверджував: подібноживиморганізмамусякесуспільствопроходитьусвоємурозвиткучотиристадії — зародження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспільства трактується як нескінченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюються, переходячи одна в іншу, і знову повертаються».

Слідуючи за Платоном й Арістотелем, Полібій вважав форму державиуособленнямверховноївладивсуспільстві. Залежновідчислаправлячихвінрозрізняв«правильні» форми(царство, аристократія, демократія), внутрішнійстанякиххарактеризуєтьсяспокоєм, гармонієювідносинміж правлячимиіпідлеглими, пануванням«добрих» законівізвичаїв. Алепри наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Так, первісний вождь, цар, «що виділився зюрбисвоєюсилоюівідвагою», зчасомперетворюєтьсянатирана(особливопсуєтьсяцарськавладайогоспадкоємцями). Тиранія — часзанепаду влади, беззаконня, сваволі, які люди шляхетні і відважні не бажають терпіти. За підтримкою народу вони скидають тирана і засновують аристократію. Спочатку її правителі піклуються про загальне благо, але пос-

1 Полібій – давньогрец. мислитель і політ. діяч, народився у м. Мегалополь. Відіграв помітну роль у запобіганні пограбуванню римлянами грец. полісів. З його «Загальної історії» до нас дійшли лише перші п’ять книг, інші – у фрагментах.

33

тупово перероджуються на олігархів, зловживають владою. В олігархії панує беззаконня, корисливість, користолюбство, пияцтво й ненажерливість.

Успішний виступ народу проти олігархів приводить до демократії, де при житті першого покоління правителів високо цінуються рівність

ісвобода. Але поступово юрба, що звикла годуватися за рахунок чужих подачок, вибираєсобіувождідемагога, асамаусуваєтьсявіддержавних справ. Демократія вироджується в охлократію. З погляду коловороту державних форм охлократія є не лише гіршим, але й останнім ступенем у зміні форм. Так історичний коловорот державних форм замикається

із’єднується знову з вихідним — самодержавством.

Нестійкіпрості, хочаіправильніформидержави, девтілюєтьсялише одне начало, згодом вироджуються, що приводить Полібія до висновку: «Безумовнонайдосконалішоюформоюслідвизнатитаку, уякійпоєднуються особливості усіх форм», тобто царства, аристократії і демократії. Головну перевагу змішаної форми правління він бачив у забезпеченні стійкості, довговічностідержави, запобіганніпереходудоперекручених формправління. Такимнайкращимустроєм, найогодумку, вирізняється римська держава. Стійкості держави тут додають повноваження

«трьохвлад» — владиконсулів, сенатуінароду, щовиражаютьцарське,

аристократичне і демократичне начало. Важливо і те, що «богобоязнь римлянстановитьосновудержави». Концепціязмішаноїформиправління започаткувала розробку теорії поділу влади.

Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманний і праву. Етичні норми поведінки, з утворенням держави закріпилися в законах. Він вихваляє «добрі звичаї ізакони» — два начала, притаманні державі, що «вносять доброчинність і помірність у приватне життя людей, у державі ж оселяють смиренність і справедливість». Справедливість він трактує як таку, що передує писаному праву і визначає його. Вона — вище мірило, здатне врегульовувати відносини людей тоді, коли для конкретного випадку неманормизаконучизвичаю. Справедливо те, що благородно, правдиво, відповідає вимогам обов’язку.

Отже, мислителіДавньоїГреціїзаклалиосновитеоретичноїрозробки проблем права і держави. В їх творах знаходимо перші визначення права і закону, держави і політики, теоретичне пояснення їх природи, функцій, цілей. Уявленняпроприроднеіволеустановленеправо, правалюдини, ідеї благозаконня, «правління філософів» і «мудрих законів», класифікація форм держави, концепції демократії, поділу влади та інші вплинули на подальший розвиток учень про право і державу. Їх фундаментальні ідеї визначили магістральний розвиток європейської цивілізації. В якому б напрямі не йшов сучасний науковий пошук, його парадигмою залишатиметься вірність античним ідеям, принципам, ідеалам.

34