Гуманістичніідеїримськихстоїків, їхконцепція«законівкосмополісу», уявлення про природне право вплинули на окремі положення класичногоримськогоправа, надихнувшиУльпіана, Папініана, Гая, Модестина, Павлатабагатьохіншихримськихюристів. Стоїчневченняримлян сталопевним«прологом» дохристиянства, якепочалосповідуватисхожі моральні цінності в суто теологічному аспекті.

§3. Римські юристи про право

Зчасів заснування Риму юриспруденція була справою понтифіків (жерців). ЛишезІІст. дон. е. вонапочаланабуватисвітськихрис, стаючи поприщем юристів. Розквіт римської юриспруденції припадає на епоху пізньої республіки і ранньої імперії (1 ст. до н. е. — 3 ст. н. е.). Демократичні порядки республіки потребували від римських громадян правових знань, а формалізм римського права вимагав суворого дотримання юридичнихпроцедурякприукладанніугод, вирішеннісправ, такіпризахисті своїх прав у суді. Імператори, прагнучи обмежити законодавчу владу сенату, надаютьнайбільшвидатнимюристамправороз’ясненняйтлумаченнячиннихправовихнормвідіменіімператора(ius respondendi). Відповіді юристів набули обов’язковості як для справ, з приводу яких вони надавалися, так й для аналогічних. Поступово вони стають обов’язковими для усіх посадових осіб й суддів і фактично прирівнюються до закону. Однак

здругої пол. III ст., коли законодавча влада зосереджується в руках імператорів, правотворчадіяльністьюристівприпинилася. Вонипозбавляються ius respondendi, а римська юриспруденція занепадає.

Змістом професійної діяльності юристів охоплювалися: 1) respondere — відповіді на юридичні запитання публічних і приватних осіб (консультації); 2) cavere — повідомлення потрібних формул і допомога при укладанні угод, заповітів тощо (позасудове складання формул); 3) agere — повідомлення формул для ведення справи в суді. Юристи займалисятакожпросвітницькоюдіяльністюусферіправа(допускбажаючих до слухання консультацій і обговорення казусів, читання лекцій, видання навчальної літератури і книг з цивільного права). Отже, юридичні тексти того часу — це в першу чергу правові міркування стосовно конкретних юридичнихсправівикладенняїхрішень. Водночасримськаюриспруденція виробила і ряд загальних положень, які становили зміст юридичної науки істалиосновоюдлябагатовікового процесурозвиткуцивілістики.

ДонайвидатнішихримськихюристівналежатьГай(II ст.), Папініан

(II — III ст.), Павел (II — III ст.), Ульпіан (II — III ст.) і Модестин

(II — III ст.). Спеціальним законом про цитування юристів (426 р.) положенням цих п’яти юристів була надана законна сила. Витяги з творів

41

п’яти знаменитих юристів стали важливою частиною кодифікації Юс-

тиніана (Corpus іuris civilis).

Ускладі права, щодіяловРимськійімперії, юристивиокремлювали три частини: природне право (іus naturale), право народів (іus gentium) і право громадян або цивільне право (іus civile).

Природнеправо(ius naturale), згіднозїхуявленнями, поширюється як на людей, так і на тварин. Природному праву, за Ульпіаном, «природа навчила всіх живих істот, тому що це право властиве (не лише) людському роду, але є загальним для всіх тварин, які народжуються на землі, наморі, атакождляптахів». ЮристГайприроднеправовизначив як «право, що природний розум установив між усіма людьми». Юрист Павелвизначив природне право, як те, щозавжди єсправедливим ідобрим. За природним правом всі народжуються вільними.

Право народів (ius gentium) на відміну від позитивного охоплює правила, якісвітовийрозумвстановивдляусіхлюдей. «Правонародів, — писав Ульпіан, — цете, якимкористуютьсянародилюдства; можналегкозрозуміти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живихістот, аперше— тількидлялюдейвїхвідносинахміжсобою». Римлянами воно використовувалося у відносинах з підкореними народами і сусідніми державами. Право народів, як його розуміли римські юристи, включало «як правила міждержавних відносин, так і норми майнових і інших договірних відносин римських громадян з неримлянами (перегринами)». Самезаправомнародіввиникаєподіллюдейнавільнихірабів.

Цивільне право (ius civile) регулює відносини між вільними римлянами. Цивільне право, вказував Гай, є «власним правом держави». Джерелами цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і «міркування мудрих».

Всіцірізні«смисли» одночасноприсутнівзагальномупонятті«право» (ius). Взаємопроникнення різних складових моментів («частин») права, неможливість їх «чистого» виділення із права в цілому і різкого відокремлення підкреслював Ульпіан. «Цивільне право, — зазначав він, — не відділяється цілком від природного права або права народів. Отже, якщо ми додаємо що-небудь до загального права або скорочуємо його, то ми створюємо наше власне право, тобто цивільне».

Включення римськими юристами природного права як реально існуючого, невід’ємноїскладовоїчастиничинногоправавсукупнийобсяг права взагалі відповідало їх вихідним уявленням про право. Вони розуміли право (ius) як явище справедливе — справедливість є сутністю права. «Тому, хтовивчаєправо, — підкреслюєУльпіан, — сліднасамперед довідатися, звідки походить слово ius (право); воно отримало свою назву відiustitia (правда, справедливість)». Iustitia лежитьвосновіправавзагалі йприродногоправаособливо. ЗаУльпіаномiustitia є«постійноюйбезпе-

42

рервною волею віддавати кожному за його правом. Приписи цього права такі: жити чесно, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне». Відповіднодоцьогоіюриспруденціювінвизначавяк«знаннябожественних і людських справ, справедливого й несправедливого».

Такеправорозумінняпоширювалосяримськимиюристамиіназакон. Убагатьохсудженняхпоняттям«закон» охоплюютьсяякхарактеристики певногоджерелаправа(народногоабоімператорськогозакону), такійого ціннісно-змістовні риси. Закон виступає як необхідне, належне, розумне, обов’язкове, лишеякщонеспотворюєзміступрава. Павелписав: «Те, що сприйнятовсуперечначаламправа, неможебутипоширененанаслідки». Інакше кажучи, те, що суперечить принципам (началам) права, не має юридичної сили: закон повинен бути правовим. Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Римськими юристами підкреслювався й імперативний характер закону: «суворий закон, але це закон».

Єдність «духу» і «букви» закону є принципом, покладеним у правила застосування і тлумачення законів. Римськими юристами визнавалося, що «порушує закон той, хто здійснює заборонене законом; вчиняє в обхід той, хто, зберігаючи слова закону, обходить його смисл». Прогалини в законі допускалосязаповнюватитлумаченням, якенеповиннопогіршуватистановище людей: «Ужодномуразісмислзаконуабомилістьсправедливостінетерпить, щобте, щовведенедлякористілюдей, миоберталишляхомжорстокоготлумаченнянасуворість, якайдеврозріззблагополуччямлюдей».

Право в Давньому Римі ділилося на приватне і публічне. Згідно із знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відноситься до становища держави, а приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, включає право природне, приписи права народів та цивільногоправа. Основну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного права, і насамперед цивільного права. В їх трудах були закладені основи теорії сучасного цивільного права — вчення про юридичних осіб, підстави розмежування видів угод, формули позовів, визначення прав власника та інших суб’єктів права. У сфері публічного права римські юристи розробили правове становище святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства й інших інститутів державного й адміністративного права. Право визнається спільним надбанням народу.

Такимчином, римськеправосталооднимзнайзначнішихінтелектуальних надбань в історії європейської цивілізації. Внаслідок рецепції римського приватного права його принципи були засвоєні юриспруденцієюбагатьохкраїнсвіту. Розумінняправаяксправедливості, йогоподіл на публічне та приватне, поняття й конструкції приватного права стали визначальними для сучасної цивілістики романо-германського типу.

43

§4. Політичні і правові ідеї християнства

УI ст. н. е. в Римській імперії виникла і стала швидко поширюватися нова релігія — християнство. Воно стало викликом духовному занепадуімперії, важливимчинникомоновленнясвіту, початкомновоїепохи

вісторії людства, що триває понад дві тисячі років.

Основні твори раннього християнства з’явилися в I ст. 27 з них були канонізовані і склали Новий Завіт, який разом зі Старим Завітом склав Біблію1. Новий Завіт являє собою нову систему норм і цінностей. Ранні християни рішуче засуджували владу Римської імперії. «Упав, упав Вавилон, город великий, бо лютим вином розпусти своєї він напоїв усі народи!». «…Вийдіть із нього, люди мої, щоб не стали ви спільниками гріхів його і щоб не потрапили в карання його. Відплатіть ви йому, як

івін вам платив... Скільки він славив себе та розкошував, стільки муки та смутку завдайте йому».

Першіхристиянизасуджувалинедержавувзагалі, атогочаснідержави, протиставляючи їм царство небесне. Але з часом (з другої пол. II ст.) церква стає на позиції співпраці, взаємної підтримки держави і християнськоїрелігії, по-іншомутлумачитьрядпринциповихположень. Врештірешт християнство стає офіційною релігією Римської імперії (324 р.).

Біблія проголошувала божественне походження усякої влади і без-

застережну покірність їй. У «Посланні до римлян» апостола Павла говориться: «Усяка душа да буде покірна вищій владі: тому що немає влади не від Бога, існуючи ж влади чи не від Бога встановлені? Тому той, хто противитьсявладі, противитьсяБожомуустановленню». Отже, заБіблією християни мали два види обов’язків: духовні і громадські. «Тож віддайте кесарю— кесареве, аБогові— Боже». Водночасуразіконфліктуобов’язку шанувати законну владу і Бога, християнин має віддати перевагу Богу.

Християнство порушує незнане в античному світі питання про об-

меження юрисдикції держави, роль церкви в державному житті.

Розмежуванняюрисдикційдержавиіцерквипровадилосяпевнимчином. Держава повинна дбати про забезпечення умов тілесного, земного існування, Церква ж — про забезпечення спілкування душі з небом. Церква

ідержава поєднані так само, як тіло й душа в земному житті. Підкреслювалася автономія церкви в духовних справах над усіма християнами, в тому числі і над імператором. У справах віри «єпископиможутьсудити імператорів, а не імператори єпископів». У V ст. Папою Римським було сформульовано положення про «два мечі», які символізували державну

іцерковну владу. Кожна влада має потребу в іншій: «Християнським імператорам єпископи потрібні для досягнення вічного життя, аєписко-

1Новий заповіт охоплює чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки й Іоанна), Діяння святихапостолів, Послання святих апостолів, Об’явлення Св. Іоанна Богослова (Апокаліпсис).

44

пи без імператорських декретів не могли б впливати на хід мирських справ».

В основі праворозуміння ранніх християн лежать революційні погляди на людину як духовно вільну, рівну, зобов’язану до праці істоту. У Біблії закріплені найбільш важливі положення ранньохристиянського розуміння права: 1) визнання існування природного права, незмінної справедливості, встановлених Богом. Зміст справедливості в «законі досконалому, законісвободи» («Таккажіть, ітаквчиняйте, якмаєтебути судимі за законом свободи»); 2) проголошення принципу рівності всіх людейпередБогом(«Немаєіудея, нігрека, немаєраба, нівільного, немає чоловічої статі чи жіночої, — тому що усі ви одне в Ісусі Христі»); 3) визнання принципу еквівалента, який відповідав давнім уявленням про природне права і природно-правову справедливість, — воздаяння рівним за рівне («Якою мірою мірите, такою відмірене буде вам», «Бо якимсудомсудите, такимбудетесудимі»); 4) проголошеннявідповідальності за власні вчинки («Отже, кожний з вас дасть звіт перед Богом»); 5) проголошення обов’язкутрудитися іправа розподіленнязапрацею

(«Якщо хто не трудиться, той не їж», «Хто крав, більше не кради, а кращетрудись, роблячисвоїмирукамикорисне», «Алекожнийотримуєсвою нагородузасвоєюпрацею»); 6) засудженнябагатства, приватноївласності і вимога спільності майна («Легше верблюду пройтикрізь голкове вушко, ніжбагатомуввійтивЦарствоБоже»; «Піди, всещомаєш, продай

іроздай жебракам, і будеш мати скарб на небесах», «Так усілякий з вас, хто не відмовиться від усього, що має, не може бути Моїм учнем»). Але згодом у християнському вченні знайшли пояснення і виправдання рабство, багатство та інші, недопустимі з погляду перших християн явища. Приміром, КлиментОлександрійський (кінецьII — поч. III ст.) засуджував не багатство як таке, а жадібність і прив’язаність до нього.

Великеправовезначеннямаютьтакізаповідіхристиянства, закріплені в Біблії, як «возлюби ближнього твого, як самого себе», «шануй твого батька і мати твою», «не вбивай», «не кради», «не свідкуй неправдиво на ближнього твого», «не бажай будинку ближнього твого …, ні раба його, ні вола його, ні осла його, нічого, що в ближнього твого». Ці заповідіразомзіншимиположеннями лягливосновупринципівтафундаментальних норм сучасного права. Вони вимагають недоторканності людського життя, власності, доброчесної поведінки.

Бібліявизнавалаважливурольуборотьбізпорокамилюдинизакону

ісуду. У Біблії проголошується, що «закон свят» і обов’язковий до виконання. «Не думайте, що Я прийшов порушити закон чи пророків; не порушити прийшов Я, але виконати». «…не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці Закону виправдані будуть». Закон «призначений не для праведників, але для беззаконних і непокірних, нечестивих і грішників». Суд є «справою Божою», а вищою судовою інстанцією визнається

45

Божий суд. Бог дає таке напуття суддям: «вислуховуйте братів ваших,

ісудітьсправедливо… Нерозрізняйтеосібнасуді, якмалого, таківеликого вислуховуйте; не бійтеся обличчя людського, тому що суд — справа Божа, а справу, що для вас важка, доведіть до мене, і Я вислухаю її».

Однимзвиднихвиразниківхристиянськоїполітико-правовоїдумкивтой час був Аврелій Августин (354–430)1. Відповідно до поглядів Августина, є Град Божий і Град земний. Град земний— це царство диявола і всіх порочних людей, Град Божий — спільнота всіх спасенних у цьому світі

йужиттіприйдешньому. ГрадземнийіГрадБожийвиступаютьякутворення, восновіякихлежатьвідповідноязичницькийіхристиянськійсвітогляди.

Земні царства поділяються на два види: одні — організація насилля

ірозбою (язичницькі царства, які взагалі не є державами), інші — це «християнські держави». Град земний частково втілений у поганських імперіях, а прообразом Граду Божого постає Церква і християнські держави. Владавостанніхзасновананапіклуванніпропідвладних, направі, яке не суперечить божественній справедливості.

Держава — це множина людей, об’єднаних спільністю єдиних законів. Вона виникає на основі угоди між людьми в силу необхідності упорядкуванняжиттясуспільства. Сутністьдержавногостанулюдської спільності полягає внаявності владно-примусового управління нею. Державою є лише та спільність, де виокремлюється прошарок людей, якіздійснюютьполітичнувладу, піднімаючисьнадпідвладнимплебосом як душа над тілом. Нормальне існування держави неможливе без досягнення згоди в здійсненні влади, а порядок полягає в упорядкованості відносин веління і підкорення. Призначенням християнської держави є: а) забезпечення соціального порядку; б) служіння церкві, допомога християнському суспільству в його прагненні до духовної досконалості, досягнення вічного блаженства. Якщо Церква піклується про внутрішнє моральне виховання індивіда, то держава є стражем зовнішньої моральності в суспільстві. Августин відстоював ідею незалежності Церкви, її верховенства над державою. Водночас його концепція передбачала

йнезалежність світського уряду, допокивіндієврамкахсвоєїюрисдикції.

Основоположнезначеннявйогопідходідоправамаютьміркування про непорушний вічний закон, який походить від Бога, діє і в людських відносинах. Вічний закон є вираженням божественного розуму й волі, визначаєприроднийпорядок, а, отже, природнеправо. Окрімприродного, божественного закону існують й тимчасові, людські закони, які стоятьнастороніпершого. Людськимзаконамслідпідкорятися, алелюди їх часто переступають. Приписи людського закону виконуються з допо-

1 Августин Аврелій – з 395 р. й до кінця життя – єпископ Гіппона (Північна Африка). ПравославнацеркваназвалайогоБлаженним, акатолицька – визналасвятим івчителемцеркви. Основнийтруд«ПроградБожий» написавназахистхристиян, яких звинувачували у розвалі Римської імперії.

46