Європейська валютна система (євс)

Європейська валютна система (ЄВС) — це визначені правила розрахунків між групою країн — членів ЄС. ЄВС базується на трьох основних елементах: спеціальній євро­пейській валютній одиниці; механізмі валютних курсів та інтер­венцій; механізмі кредитування.

Мета створення ЄВС - забезпечення зони грошової стабільності в ЄС. Основа: європейська валютна одиниця ЕКЮ, а згодом євро.

Режим валютних курсів: європейська “валютна змія”: взаємні коливання валют - ± 2,25% від центрального курсу (для Італії ± 6%). У 1993 р. рамки коливань розширено до ± 15%.

Європейський валютний фонд створено у 1994 р. для підтримки курсів національних валют через кредитну допомогу. Європейський Центральний банк – для забезпечення переходу до єдиної валюти ЄС – євро;

З моменту створення і до 1 січня 1999 р. спеціальною євро­пейською розрахунковою одиницею було визнано ЕКЮ — спе­ціальний запис на рахунках Європейського фонду валютного співро­бітництва. Він використовувався як розрахункова база для визначення бюджету ЄС, для розрахунку центральних валютних курсів, як розрахункова і кредитна одиниця між центральними банками, а також як база для розрахунку відхилень різних валютних курсів. Квота національних валют в структурі ЕКЮ визначалася економіч­ним потенціалом країн (їхньою часткою у сукупному ВНП та то­варообігом країни).

З 1 січня 1999 р. із введенням в обіг єдиної для Євросоюзу ва­люти — євро — в Європі почав діяти Економічний і валютний союз. Остаточний список держав, які готові до впровадження євро, було затверджено главами держав і урядів країн на самміті 2 травня 1998 р. у Брюсселі. Згідно з цим списком до монетарного союзу у січні 1999 р. приєдналися 11 з 15 країн Європейського Союзу — Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Португалія і Фінляндія. Утрималися від всту­пу Англія, Швеція, Данія, а Греція не пройшла за макроекономічними показниками.

Отже, з 1 січня 1999 р. євро замінив національні валюти держав у безготівкових розрахунках, а банкноти і монети введено в обіг з 1 січня 2002 р.

З 1 січня 1999 р. Міжнародний валютний фонд у своєму коши­ку резервних валют замінив німецьку марку і французький франк на євро.

Країни Євросоюзу, які не запровадили євро:

- за власним бажанням: Данія, Швеція, Великобританія;

- за неготовністю: нові члени ЄС, починаючи з 2004 року.

Під національними та регіональними валютними ринками ро­зуміють сукупність операцій з валютного обслуговування клієнтів (компаній, приватних осіб та банків, що не спеціалізуються на про­веденні міжнародних валютних операцій), що здійснюють банки, розміщені на території даної країни (регіону). Крім того, до опе­рацій внутрішнього національного ринку належать валютні опе­рації між окремими компаніями та приватними особами, а також ті, що проводяться на валютних біржах.

Валютний кліринг — це угоди між урядами двох або декількох країн про обов'язковий залік взаємних міжнародних вимог і зобо­в'язань. Зумовлений валютний кліринг великими масштабами міжнародної торгівлі.

Експорт товарів і послуг країни є причиною продажу іноземних валют з метою купівлі національної грошової одиниці. Водночас імпорт товарів і послуг спричиняє продаж національної валюти для купівлі іноземної валюти. Отже, здійснення міжнародних розрахунків переходить в площину міждержавних відносин. Поштов­хом до виникнення валютних клірингів стала криза 1929—1933 рр., яка викликала необхідність валютних обмежень та валютного конт­ролю. Перший двосторонній кліринг був підписаний у 1931 р. між Угорщиною і Швейцарією. До 1939 р. лише західноєвропейські країни уклали 141 клірингову угоду.

У двосторонньому клірингу рахунки ведуться в обох країнах з застосуванням прийнятих в міжнародній практиці форм розра­хунків (інкасо, акредитив, переказ тощо). Імпортери вносять в свій банк національну валюту, а експортери замість валютного виторгу її отримують. Банки, які ведуть клірингові рахунки, здійснюють залік взаємних вимог.

За обсягом операцій розрізняють повний кліринг, який охоплює до 95 % платіжного обігу, і частковий, який поширюється лише на певні операції, Обсяги товарообігу і клірингу не збігаються: у част­ковому клірингу обсяг товарообігу перевищує обсяг клірингових розрахунків, а у повному — навпаки, оскільки кліринг охоплює і неторгові операції, зокрема й угоди з цінними паперами.

За способами регулювання сальдо клірингового рахунку розріз­няють кліринги:

- з вільно конвертованим сальдо;

- з умовною конвертацією, наприклад, через певний період після утворення сальдо;

- з неконвертованим сальдо, за яких сальдо не може бути переведене в іноземну валюту і погашається, в основному, товарними поставками.

Валюта клірингу може бути будь-якою. Інколи застосовуються дві валюти або міжнародні одиниці.