39. Українське бароко і літературі і образотворчому мистецтві.

Друга половина XVII ст. — це період розквіту в українській літературі стилю бароко, який був одним з головних стильових напрямів у мистецтві Європи наприкінці XVI —середині XVIII ст.. Динаміка і рухливість літературного бароко виявилася у прагненні авторів до напруги, авантюри, антитез, мистецької гри, намаганні схвилювати, занепокоїти читача. Звідси — пристрасть до гіпербол, парадоксів, гротеску. Феномен українського літературного бароко пов'язаний з іменами К.Транквіліона-Ставровецького, І.Гізеля, Л.Барановича, І.Галя-товського, П.Мамки, Г.Сковороди та інших видатних письменників і філософів.

Дуже представницькою і багатою була барокова віршована поезія. Специфіка декоративного віршування полягала у механічному пересуванні з рядка в рядок, з місця на місце вишуканих, урочисто-вагомих слів.

Окремі твори описували історичні події: битви під Хотином, Берестечком, Віднем. З-поміж авторів епічної поезії релігійного змісту відомий І.Максимович, автор великої (на 23 тис.рядків) поеми "Богородице Діво" (1707 p.), С.Мокрієвич, відомий як поет-перекладач біблійних текстів. "Дидактичний" (повчальний) епос представлений поемами С.Климовського "О правосудію, правді і бодрости" та "О смиренії височайших".

Сатирично-гумористичні вірші Івана Некрашевича "Ярмарок" і "Сповідь" відтворювали колоритні побутові сцени, критикували окремі явища та суспільні недоречності.

Найширшою гілкою барокової літератури стали твори з релігійним забарвленням, церковні проповіді тощо. Теоретиком проповідницької майстерності був Й.Галятовський, автор "Науки або способу зложеня казаня". Великі збірки проповідей "Огородок Марії Богородиці" (1676 р.) і "Вінець Христов" (1688 p.) видав А.Радивиловський. Уславленими проповідниками були єпископи Л.Баранович, автор збірок "Меч духовний" (1666 р.) і "Труби словес проповідних", святий Д.Туптало, С.Яворський, Ф.Проко-пович та ін.

Барокову літературну традицію представляють також дискусійно-полемічні твори — трактати, діалоги, диспути, памфлети. Серед їх творців були церковні діячі, письменники, вчені, зокрема Л.Баранович, Ф.Сафонович.

Розквіт жанру історично-мемуарної прози припадає на другу половину XVII —першу половину XVIII ст. Серед історичних творів XVIII ст. особливо вирізняються три фундаментальні козацькі літописи — "Літопис Самовидця", Г.Грабянки та С.Величка.

Літературні твори намагалися відображати тогочасну суспільно-політичну (суспільну) ситуацію. Так, у 1762 р. С.Дівович написав полемічну поему "Розмова Великороси з Малоросією". У ній він обстоював право України на автономію. Таке ж спрямування мали твори Г.Полетики. Цільним джерелом для розуміння психології козацької верхівки були щоденники та записки М.Ханенка, Я.Марковича та П.Орлика.

Важливий внесок в історію всієї духовної культури українського народу та її барокової літературно-філософської традиції зробив, зокрема, Григорій Савич Сковорода (1722—1794 pp.)

У своєму розумінні світу філософ дотримувався морально-етичних засад одвічної боротьби "добра" і "зла". Під "злом" він розумів прагнення до збагачення, паразитизм, розбещеність. Протилежність "зла" — "добро", що символізує високі духовні інтереси людини..Творчість Г.Сковороди — перлина барокової української літератури другої половини XVII ст. Упродовж 1769—1779 pp. він написав ЗО байок, об'єднаних у збірку "Басни харьковскія". В них висловлювався протест проти соціального гніту, високо оцінювалися моральні якості українських селян. . В літературній творчості XVIII ст. чільне місце посідають історичні пісні про зраду сотника Сави Чалого, подвиги козацького ватажка С.Палія, зруйнування Запорозької Січі.

У другій половині XVII ст. в українському малярстві почала розвиватися барокова традиція, з'явилися нові, переосмислилися традиційні сюжети. їх композиційне вирішення частково орієнтоване на зразки західноєвропейського мистецтва — твори Рубенса, графічні альбоми, присвячені темам Старого та Нового Завітів.

Тогочасним художнім творам властивий щедрий і, можливо, надмірний декоратизм, захоплення формальною майстерністю і різноманітними художніми ефектами, барвистість, мальовничість експозиції, багата колористика. В монументальному стінописі, іконописі та портреті провідне місце посідав образ людини, що складався під впливом естетичних і етичних уявлень суспільства.

Творчість народних майстрів яскраво відбилася в картинах "Страшного Суду". Особливості народного монументального живопису яскраво виявилися в оздобленні церкви св.Юра в Дрогобичі, а також у розписах дерев'яних храмів у Сихові, Бе-регометі, Колодному і Новоселищі в Закарпатті.

У монументальному стінописі мурованих будівель провідне місце належало митцям Києва. При поновленні визначних споруд давньоруської доби у Києві майстри намагалися дбайливо зберігати старовинні мозаїчні та фрескові композиції, нові розписи, в тематиці яких відбивалося тогочасне життя.

Цікавим явищем українського малярського бароко стала діяльність художнього осередку в Жовкві наприкінці XVII —XVIII ст. Церковній малярській традиції жовківських митців притаманні героїзація й ідеалізація людини, онтологічна умовність зображуваного, ефектна вилрвищність композиції.

Одним із найяскравіших представників Жовківської школи був Іван Руткович (1667—1707 pp.). Його твори багаті й насичені палітрою та динамічністю композицій, іконостасом для церкви св.П'ятниці у Жовкві, Високою одухотвореністю, виваженістю в зображенні окремих персонажів або сценічних сюжетів пройнята творчість ще одного жовківського маляра ієромонаха Йова Кондзелевича (1667 — 1740 pp.). Його шедевр — монументальний Богородчанський іконостас, виконаний у 1698—1705 pp. для Воздвиженської церкви Манявського скиту (тепер експонується у Львівському національному музеї). До плеяди жовківських митців належать також Ю.Шиманович, М.Альтамонте, В.Петранович. їхня спадщина представлена не лише творами сакрального малярства, а й світськими портретами, батальними картинами. На західноукраїнських землях у галузі ікономалювання працювали також Ілля Бродлакович, Яцько з Вишні, Іван Маляр та Стефан Вишенський. Живописні роботи у львівській церкві св.Юра очолював вихованець віденської художньої школи Лука Долинський.

Відомим іконописцем XVIII ст. був придворний іконописець гетьмана К.Розумовського Г.Стеценко. ( бароковий іконостас у с.Потеличі). Національна традиція іконопису помітна і в ранній період творчості В.Боровиковського.

У цей період набув розвитку український портретний живопис, особливо популярний у середовищі шляхти і козацької старшини. Були створені монументальні портрети Б.Хмельницького і відомих козацьких старшин. Західноукраїнські митці малювали львівських братчиків у представницьких позах із жезлом або гербами. Світські барокові портрети надзвичайно пишно декоровані, дуже часто постаті зображуваних на них людей виписані в суцільне сяйво кольорового мережива, різні орнаментальні елементи, виразно підкреслюють майнове та соціальне походження образу. Відомими портретистами того часу були Дмитро Левиць-кий (1735—1827 pp.), Володимир Боровиковський (1757—1825 pp.) і Антін Лосенко (1737—1777 pp.).

. На цей період припадає творчість таких талановитих художників, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, Іван Щирський, Деонісій Синкевич, Никодим Зубрицький, Захарія Самуилович, Іван Стрельбицький та ін..