2.2. Осмислення боротьби добра і зла в трагедіях Сенеки «Федра»

Як відомо, Луцій Анней Сенека створив «Федру», переробивши трагедію Евріпіда «Іпполіт», як це було характерно для давньоримської літератури загалом. У подальшому письменники також зверталися до цього сюжету – саме «Федра» Сенеки зі збереженим другим виданням «Іпполіта» послужила матеріалом для «Федри» Расіна (1677 р.), однієї з кращих трагедій французького класицизму.

Сенека, як і Еврипід, був сином своєї держави, і це вплинуло на характер його трагедії «Федра», як і на всю його творчість. Структура імперії (принципату), створеної Августом, протрималася понад 200 років після смерті її засновника, аж до кризи III ст. Життя імперії було суперечливим. За всієї видимості розквіту дуже скоро почали виявлятися симптоми явного розкладання рабовласницької системи. Саме в Італії найрізкіше виявляються ознаки господарського занепаду, але в той час, як економічний занепад тільки насувався, громадський і моральний занепад римського суспільства був уже аж надто помітним. Основна маса населення вимагала лише «хліба й видовищ», і держава вважала своїм прямим обов'язком задовольнити цю потребу. Низькопоклонство, відверта гонитва за матеріальними благами, ослаблення соціальних почуттів, неміцність сімейних уз, безшлюбність і падіння народжуваності – характерні риси римського суспільства I ст.

На цьому ґрунті рівень римської літератури знижується, і окремі блискучі винятки не змінюють загальної картини. Характерна риса «срібної доби» – поява великого числа провінціалів у середовищі літературних діячів. Зокрема, Іспанія, найстаріша і культурно найбільш розвинута з романізованих західних провінцій, дала цілий ряд значних письменників – Сенека, Лукан, Квінтиліан та інші. Стиль, створюваний «декламаторами» епохи Августа, набув найбільшого поширення в середині I століття. Його називають «новим» стилем, на відміну від «старовинного» стилю Цицерона, чиї довгі промови, філософські міркування, суворо урівноважені періоди здавалися тепер млявими й нудними.

Як і Еврипід, Сенека намагався внести в твір власне бачення проблеми. Писав він так не заради моди, а тому, що це дозволяло йому створити відчуття позалітературності, розмовності, інтимності, живої зацікавленості, наближало його до читача.

Свого часу Еврипід займав чітку позицію щодо традиційної релігії та міфології. Критика міфологічної системи, розпочата іонійськими філософами, знаходить в особі Еврипіда рішучого послідовника. Він часто підкреслює грубі риси міфу й супроводжує його критичними зауваженнями. Численні заперечення викликає в нього моральне наповнення міфів. Зображуючи традиційних богів, він підкреслює їх ниці пристрасті, примхи, свавілля, жорстокість по відношенню до людей.

Однак пряме заперечення народної релігії було неможливим в умовах афінського театру: п'єса не була б поставлена і накликала б на автора небезпечні звинувачення. Тому Еврипід обмежується натяками, сумнівами. Його трагедія побудована таким чином, що зовнішній хід дії призводить наче до торжества богів, але глядачеві нав'язується сумнів у їх моральній правоті. «Якщо боги здійснюють ганебні вчинки, то вони не боги» – підкреслено вже в пролозі, з якого глядач дізнається, що катастрофа Федри та Іполита є помстою Афродіти. При цьому Іполита богиня ненавидить за те, що він її не шанує, але повинна загинути саме безневинна Федра.

Не стільки мені її жаль,

Щоб серця не наситити

Падінням ненавистців моїх… –

говорить Афродіта в пролозі. Ця мстивість, приписувана Афродіті, – один зі звичайних у Еврипіда випадів проти традиційних богів. Артеміда, прихильна до Іполита, з'являється в кінці трагедії, щоб відкрити Фесею правду та втішити Іпполіта перед смертю; виявляється, вона не могла вчасно прийти на допомогу своєму шанувальнику, так як «між богів звичай – наперекір один одному не йти».

Натомість у творах Сенеки момент волі, тобто відповідального вибору життєвого провидіння, передусім вступав у суперечність зі стоїчним фаталізмом – вченням про фатум як про нездоланний ланцюжок причинно-наслідкових зв'язків. Тому Сенеці імпонує інше стоїчне розуміння фатуму – як волі світостворювального божественного розуму. На відміну від людської волі, ця божественна воля може бути тільки благою: бог турбується про людей, і воля його є провидінням.

Як частина божественної волі позитивний персонаж сприймає й смерть. Вона встановлена світовим законом і тому не може бути безумовним злом. Але й життя не є безумовне благо: воно цінне лише наявністю в ньому моральної основи. Коли та зникає, людина має право на самогубство. Так буває, коли людина опиняється під гнітом примусу, позбавляється свободи вибору. Автор вказує на те, що не можна йти з життя під впливом пристрасті, але розум і моральне почуття повинні підказати, коли самогубство являє собою найкращий вихід. І критерієм виявляється етична цінність життя – можливість виконувати свій моральний обов’язок.

Цей погляд Сенеки проявляється й у тому, що його герої часто вагаються, але їхні сумніви не супроводжуються психологічним аналізом, тому сприймаються як поверхові, такі, що не торкаються глибин людської душі.

У питанні смерті персонажа Сенека відмовляється від канонів класичної трагедії. Зокрема, у класичній трагедії заборонялося показувати смерть людини на очах глядачів. У Сенеки ж Федра, наприклад, прилюдно уражає себе мечем і помирає, досить спокійно стверджуючи, що іншого вибору немає.

Прагнення Еврипіда до максимального правдоподібності трагедійного дії видно в психологічно-природних мотивуваннях поведінки персонажів. Здається, що поетові неприємна будь-яка сценічна умовність. Навіть сама форма монологів, мови без співрозмовників. За такого «побутовізму» трагедій Еврипіда участь у розвитку їхніх сюжетів непідвладних земним законам богів, напівбогів і всяких чудодійних сил здається особливо недоречним.

Центральні образи Сенеки – люди величезної сили та пристрасті, з волею до дії та страждання, мучителі й мученики. Якщо вони хоробро загинули, треба не засмучуватися, а бажати собі самим тієї ж твердості, якщо ж не виявили мужності, вони не настільки цінні, щоб сумувати про них. У трагічній естетиці Сенеки співчуття відступає на другий план, що, звісно, є прямим наслідком римського світогляду того часу.

Досить новим для римської літератури І ст. є монолог афекту у Федри як спроба зрозуміти себе. І загалом У художній творчості Сенеки частим є зображення сильних афектів, використання пафосу мук.

Особливості, що відрізняють його твори від аттичних трагедій V ст. до н. е., не завжди повинні розглядатися як нововведення, що належать виключно Сенеці або його часу, адже в них відклалася вся пізніша історія трагедії в грецькій і римській літературі.