«Д.Б.»: «Зніжений автор (Підмогильний В.) органічно не може пропустити через себе високий вольтаж пролетарської активності. Звідси бере початок той факт, що в його оповіданнях або обминається сучасність, або занадто «стилізується», хоч і вводиться виключно в рамках побутовщини... Творчість Підмогильного виступає як рішучо консервативний, дезорганізуючий чин- ник... вона не що інше, як чергова провокація пролетарського читача і вода на млин різним дезертирам сучасності».

На жаль, таких оцінок не бракувало. Ґрунт для повальних репресій 30-х рр. закладали ще в роках 20-х. Ті оцінки-вироки, зрештою, зробили своє: арешт — суд — вирок — Соловки — новий вирок — розстріл... Дорога на Голгофу.

1930 р.В. Підмогильного викидають з редакції журналу «Життя й Ре- волюція». З журналів і видавництв викидають його твори. На початку 30-х рр. почалися репресії проти української інтелігенції. Заарештували Леся Курбаса, Григорія Косинку, Миколу Зорова, Дмитра Фальківського та ін., передчува- ючи наближення біди, застрелився Микола Хвильовий.

1932. р. письменник з родиною (дружиною й чотирирічним сином Рома- ном) перебирається з Києва до Харкова. Мовби передчуваючи, що час уже пішов не на роки — на дні, працює, працює... Переважно над перекладами. Щоправда, 27 червня 1933 р. «Літературна газета» (нинішня «Літературна Україна») друкує його оповідання «З життя Будинку». Чи був у тому якийсь намір, чи не догледіло «всевидящее око», але то була остання зустріч із чита- чем за життя. Бо «Повість без назви», яку В. Підмогильний так і не встиг закінчити, журнал «Вітчизна» надрукує більш ніж через півстоліття.

Переїзд до Харкова не порятував: од сталінського свавілля сховку не було.

Повідомлення VIII

Невдовзі після вбивства Кірова 8 грудня 1934 р. В. Підмогильного заа- рештовують як учасника терористичної організації. Таких організацій було «викрито» десятки в різних кутках країни, і серед «терористів» опинилися і Є. Плужник, і М. Куліш, і Г. Епік, і В. Поліщук, і Г. Майфет, і М, Зеров, і багато інших.

8 грудня 1934 р. в Заньківському будинку творчості В. Підмогильному було пред’явлено ордер № 845 по Харківському обласному управлінню НКВС на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер’яна Петро- вича...». Отже, від того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редак- тора видавництва, чоловіка й батька шестилітнього сина. Віднині письмен- ник іменувався однослівно — «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі № 1».

Допити змінюють один одного, але впертість В. Підмогильного і його невизнання своєї провини приводить до необхідності продовження допитів ще на 10 діб, а потім — іще на 10. В архівах зберігаються протоколи всіх допитів та відповіді на них письменника, серед яких цікавими є такі:

11. Грудня. Запитання: «з ким Ви з Ваших друзів і товаришів вели роз- мови шовіністичного й антирадянського характеру?».

Відповідь: «Бесід антирадянського і шовіністичного характеру я не вів ні з ким».

Запитання: «Наприкінці 1932 і на початку 1933 року, після розгрому української контрреволюції, з ким Ви вели бесіди на цю тему і кого називали винуватцем того розгрому?».

Відповідь: «На цю тему я вів розмови з Поліщуком, Смоличем, Вражливим, Тенетою. Обговорював я з ними тему у такій площині: я й мої співрозмовники були приголомшені самогубством Хвильового, Скрипника, арештами членів партії, які займали керівні пости в українському культурному радянському процесі. Спочатку я не міг собі навіть уявити глибини цього процесу (арешти й самогубства), не міг його зрозуміти, адже особи, представники розгромле- ного націоналізму, належали до Компартії... Останню частину запитання, щодо «винуватців того розгрому», я вважаю сформульованою вразливо, адже розгром націоналістів влаштувала партія».

76

Запитання: «Ви звинувачуєтеся як учасник контрреволюційної організа- ції, що ставила собі за мету терор проти вождів партії. Визнаєте себе винним у цьому?».

Відповідь: «Ні, винним себе в цьому не визнаю».

З офіціальної заяви слідчому: «...Ніколи ні до якої терористичної ор- ганізації я не належав і не належу...»

25. Грудня 1934 року В. Підмогильний пише додатково до усних пояснень на допиті розгорнуту характеристику суспільно-культурного стану в Україні після розгрому «хвильовизму» та «скрипниківщини». Указує, що саме це й стало причиною загострення так званого націоналізму — тобто елементар- ного уболівання інтелігенції за здоровий розвиток нації. Серед факторів, які сприяли ситуації, на думку письменника, були основними: спад українізації в побутових умовах і навіть у тих закладах, що мусили б професійно займа- тися українською культурою (видавництва, редакції часописів), загально- ідеологічна упередженість до українських творів, а найголовніше — розгор - таючи все активнішу боротьбу з українським націоналізмом, преса не звертає уваги на російський великодержавний шовінізм, роблячи вигляд, що його не існує... Це все в підсумку й призвело до пригасання українського куль- турного процесу навіть у столичному Харкові.

Але на втретє продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не лише слідчий Блюк.

Підключаються й вищі начальники секретно-політичного відділу, війсь- ковий прокурор. У протоколі від 11 січня він, відчувається, був доведений до стану говорити все, що від нього вимагали. «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З Цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови...». Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього самого та двох найближчих друзів: В. Вражливого й В. Поліщука, які теж з грудня 1934 р. сиділи десь у камерах поруч із ним.

В. Підмогильний, як і раніше, пояснював лише свою позицію, три- мався до останку принциповості, хоча мусив те все підводити під насти- рливо-енкаведистську тезу тероризму: «Терористичні настрої у мене виникли

1932. року в зв’язку з загостренням становища на селі. Я вважав, що політика колективізації привела українське село до голоду». І, очевидно, розуміючи невідворотність своєї долі, кидав слідчим «козирну карту», на яку вони чекали понад місяць упертих домагань: «Терористичні настрої мої пов’язувалися конкретно з Постишевим, і я можу сформулювати їх у такій формі; «Добре було б, коли б Постишева було вбито». Цієї думки я не висловлював прямо, але оскільки Постишева у нашому оточенні називали душителем україн- ського народу, мої терористичні висловлювання для кожного пов’язувалися саме з Постишевим»-.

Повідомлення IX

Та В. Підмогильний глибоко помилявся, сподіваючись своєю жертов- ною відвертістю привернути увагу органів державної безпеки до кричу- щої несправедливості в розвитку національної культури. Енкаведисти мали своє, чітко визначене завдання — сформувати нову велику групу контр- революціонерів і доповісти Москві — що вони й виконували з запопадливою старанністю. Цього разу була вказівка догромити залишки української партії боротьбистів, які на початку 20-х років свідомо увійшли до складу КТІ (б)У, а тепер виявилися там небажаним елементом, бо прагнули ще хоч якось утри- мувати здобутки перших пореволюційних років. Проте «чистих» боротьбистів лишилося надто обмаль, для гучного політичного процесу не вистачало. Тоді сюди й були приточені всілякі попутники в літературі, з якими пролетарській диктатурі набридло панькатися... Останнє слово мав сказати трибунал Укра- їнського військового округу. «Однак справі надавалося такого значення, що судити «українських націоналістів» прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з самим її головою армвійськ юристом 1-го рангу В. Ульріхом, який тоді вже прогримів на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української військової організації» (УВО) та інших,

77