1. Педагогічна думка і діяльність а.Макаренка як рух до вершин творчої свободи та гуманних ціннісних орієнтирів

Дивовижна Ви людино, і якраз із таких,

яких Русь потребує.

Максим Горький

Антон Семенович Макаренко (1888−1939) − видатний український педагог, який отримав міжнародне визнання ( у 1988 р. рішенням ЮНЕСКО визнаний одним із чотирьох педагогів, які визначили спосіб педагогічного мислення у ХХ ст.).

Сторінки біографії: вчитель початкових класів (Крюків, 1905 р.); студент Полтавського вчительського інституту (1914−1917); завідувач колонії ім. М. Горького (1920−1928); завідувач комуни ім. Ф.Дзержинського (1927−1935); активний громадсько-педагогічний і літературний діяч (1937−1939).

Основні праці: „Педагогічна поема” (1933−1935), „Книга для батьків”(1937), „Прапори на баштах” 1938), „Марш 30 року”(1932).

Як найлюдяніша, педагогіка любові, краси і добра подарувала світові багато яскравих особистостей, здатних викликати у дітей зачарування дива і свята душі, бажання зазирнути у своє „Я” і реалізувати його в діяльності. Більшість з них, немов зоряний дощ, феєрверк або спалах зірниці, спалахували на коротку мить, поспішаючи вказати іншим новий напрям у науці. Але, як правило, їх вже не вистачало на те, щоб зробити головне – добре освітити побачений шлях до дитини геніальністю своєї думки і жертовністю життєтворчості. Це вдавалося зробити лише обраним Богом вихователям, майстерність яких відрізнялася гуманістичною суттю. Цілком заслужено й обґрунтовано до них належить Антон Семенович Макаренко, який створив у теорії і на практиці спрямовану до гуманних ціннісних орієнтирів педагогіку „щастя й поезії дитячого життя ”.

Ядро моделі його цінностей як Вихователя з великої букви – система гуманістичних аксіологічних орієнтирів з особистістю вихованця у центрі, з його духовністю, обов’язком, волею та відповідальністю, потребою в гармонійному розвитку. Роль своєрідних „намистин” цієї системи, які забезпечують її успішне функціонування, відіграють цінності-детермінанти розвитку особистості: активна діяльність творчого плану, єдність особистісного й соціального у вихованні, організованого на основі ідеї гармонії людини і співтовариства, гуманне соціальне середовище, педагогічна наука і практика, які підходять до дітей з оптимістичною гіпотезою, повагою і вимогливістю.

Раз і назавжди А. Макаренко відкрив дану об’єктивно існуючу систему аксіологічних орієнтирів і внутрішньо прийняв її як значущу не лише для досягнення власної творчої свободи та отримання задоволення від роботи, а й для успішної розробки та реалізації гуманного проекту щасливої життєтворчості дітей – колишніх правопорушників у колективі.

Категорія активної діяльності дітей лягла в основу його концепції паралельної педагогічної дії як цінність. Вона стверджує, що діяльність (навчальна, трудова, ігрова, побутова тощо) сама виконує функцію універсального засобу розвитку і вдосконалення природних сил вихованців, виховання в них духовних і фізичних якостей. Тільки в результаті вправ відбувається формування знань, умінь, звичок, поглядів, особистості в цілому.

Шістнадцять полум’яних років він стверджував і розвивав у колонії ім. М. Горького під Полтавою і комуні ім. Ф. Дзержинського під Харковом педагогіку як науку про організацію і стимулювання діяльності такого колективу вихованців, в якому вони поставлені у становище господарів власного життя – трудового, радісного, цікавого й осмисленого, соціально та особистісно важливого.

Спільна й добротвірна діяльність його колоністів і комунарів витікала з їхніх життєвих матеріальних і духовних потреб (платформа задоволення потреб: робота в майстернях, полі, городі, на заводах з виробництва електроінструментів і фотоапаратів, побудованих за активної участі вихованців тощо). Вона виступала в ролі фундаменту й ефективного засобу формування у них загальних інтересів, здатності до самодисципліни та підпорядкування сумісно виробленим вимогам, готовності до взаємовиручки і взаємодопомоги, єдності дій і здорової дружби, адекватної оцінки ставлення товариша до справи і його поведінки – виховної ролі колективу в цілому.

Ідея виховання особистості в колективі і через колектив як центральна в науково-педагогічній спадщині А. Макаренка є похідною від його філософсько-гуманістичних переконань щодо таких моральних цінностей, як свобода та відповідальність.

Розглядаючи їх крізь призму співвідношення особистості й співтовариства, наш великий співвітчизник на багато років випередив трактування свободи й відповідальності основоположниками сучасної гуманістичної психології. Її суть: людина не вільна від умов існування, а вільна лише у виборі позиції відносно них; відповідальність особистості як цілісного феномена саме і передбачає залежність цього вільного вибору від зовнішніх умов (В. Франкл, К. Роджерс).

Народження у видатного вихователя-майстра вказаної ідеї слід вважати головною ознакою діалектичності його педагогічної логіки. З одного боку, на його глибоке переконання, лише в умовах колективного трудового виховання у конкретних вихованців з’являється відчуття відповідальності, а з іншого – виховання окремої особистості як носія (суб’єкта) педагогічного впливу знаходиться в діалектичній єдності з рівнем сформованості колективу. Він визначає колектив в якості „цілеспрямованого комплексу особистостей ”, а не просто групи „взаємодіючих індивідуумів ”, як „соціальний живий організм, який тому й організм, що він має органи, що там є повноваження, відповідальність, співвідношення частин, взаємозалежність ”. Головний орган самоврядування колективу колоністів і комунарів А. Макаренка – рада командирів, яка проектувала і реально вирішувала усі питання його життєдіяльності: від нагальних господарських справ до питань честі, стилю й тону, традицій, близьких і далеких перспектив.

Основні дві ознаки колективу – наявність у малого співтовариства як живого соціального організму виразно наміченої, усвідомленої мети своєї організації і діяльності, а також органів, які спрямовують цю діяльність і життя, – доповнюється, якщо він дитячий, третьою – наявністю певного педагогічного керівництва.

Науково-педагогічне положення про те, що „колектив є вихователем особистості ”, А. Макаренко довів на практиці. Його педагогіка впливу на особистість через колектив, яка доповнена педагогікою індивідуальної дії (безпосереднього впливу вихователя на особистість), у всій своїй духовній величі розкривається ним на сторінках художньо-педагогічних книг – ”Педагогічної поеми ” (1933–1935), „Книги для батьків ” (1937), „Прапорів на баштах ”, „Методики організації виховного процесу ” та ін.

На практиці А. Макаренко застосовував ціле сузір’я методів педагогічного впливу, які стимулюють дітей до свідомої організації свого життя: педагогічну вимогу, метод завтрішньої радості, або „систему перспективних ліній”, громадську думку; змагання, покарання, методику індивідуалізованого спеціального впливу педагога тощо.

Опора на них творця теорії виховного колективу саме і зробила його не просто духовним спадкоємцем прогресивної педагогічної думки минулого, а й творчою особистістю, яка народжувала, як він сам писав в книзі „Прапори на баштах”, нову педагогіку „у живих рухах людей, у традиціях і реакціях реального колективу, у нових формах дружби і дисципліни ”.

Він не лише наповнив гуманним сенсом суть такого здавалося б давно відомого у педагогіці методу, як покарання, додав творче начало у розуміння виховної вимоги, зробивши її вихідним способом свого педагогічного впливу, але й відкривши, обґрунтував цілу систему інших.

Так, мета покарання, на його думку, − це не спричинення вихованцеві страждання, а створення ситуації переживання і продумування ним своєї провини, вчиненої на шкоду колективу і самому собі, виховання у того, хто схибив, як морально правильного ставлення до власної поведінки, витримки й волі, так і поваги до колективної думки та практики суспільного життя. Максимально індивідуалізувавши цей метод, пристосувавши покарання до кожної окремої особистості вихованця, дотримуючись в його застосуванні традиції і норми, сам Антон Семенович та орган самоврядування його колективу переконалися на практиці в ефективності таких форм покарання, як позбавлення відпусток або кишенькових грошей, „ арешт ” (відбування тим, хто завинив, часу – години або двох – у кабінеті Макаренка без жодної справи), догана, отримана від ради командирів, виключення рішенням цієї ради з комуни (вища форма покарання).

„ Залучення ” дітей до виконання своїх обов’язків, створення для цього необхідних умов – таким вважав А. Макаренко головне завдання педагога і колективу в організації вимоги. Вона потребує підготовки і вираження всіма наявними у розпорядженні вихователя засобами і повинна здійснюватися наполегливо і послідовно, носити не тільки прямий, а й опосередкований характер (реалізуватися „обхідними шляхами”). Для макаренківського методу вимоги у всіх його формах характерною є глибока пошана і довіра до вихованця, людська щирість, наполегливий виклик у нього активного прояву кращих моральних якостей. Мистецтво педагога в організації вимоги, по-перше, пов’язане з визначенням ним її конкретного змісту, форми прояву, умов і засобів пред’явлення і виконання (перший, підготовчий етап). По-друге, − з умінням висунути „ раптом ” установку, яка руйнує якісь старі уявлення і викликає бажання та прагнення рухатися до нового як до кращого (другий, ціннісно-мотиваційний, етап). По-третє, − з миттєвим енергійним залученням дітей до дій, спрямованих на виконання нових обов’язків (серією виховних впливів з використанням усіх підготовлених засобів і сил).

У „низці” інноваційних методів А. Макаренка особливе місце посідають дитяча радість і система перспективних ліній. Перша, як джерело та стимул творчої життєдіяльності колективу, спосіб досягнення сонячного настрою у навчанні й праці його колоністів і комунарів, вносила до їх існування елементи романтики та гри, веселощів і задоволення. Вона послужила і способом перетворення важких обов’язків вихованців у процес утвердження добрих взаємовідносин у колективі, усвідомлення ними свого обов’язку і честі, людської гідності та гордості. Це була радість, отримана від продуктів власної праці, від неповторності комунарської символіки, проведеного спектаклю, походу або свята, гордого і чіткого кроку під прапором дзержинців по вулицях Харкова у такт урочистого маршу.

Друга – система перспективних ліній, яка сформувалася з потреб колективного життя і виконувала функцію способу його розвитку, потенційно випереджала його сьогоднішній (актуальний) рівень і тим самим піднімала колектив на вищий щабель.

Орієнтуючи педагогів на використання у виховній роботі системи близьких, середніх і далеких перспектив, А. Макаренко бачить у них спосіб формування особистості й колективу в діалектичній єдності. У „Педагогічній поемі ” він пише: „Чим ширший колектив, перспективи якого є для людини перспективами особистими, тим людина красивіша і вища”. У цій же праці він розкриває методику застосування системи перспективних ліній, яка полягає „в організації нових перспектив, у використанні тих, що вже є, в поступовій підстановці більш цінних. Починати можна і з хорошого обіду, і з походу до цирку, і з очищення ставка, але треба завжди збуджувати до життя і поступово розширювати перспективи цілого колективу, доводити їх до перспектив усього Союзу”.

Сам Майстер з цим методичним завданням впорався блискуче. Один з вагомих аргументів, який підтверджує цей висновок, – цілі та зміст життєдіяльності його комунарів, які після запальних промов А. Макаренка усвідомили потребу в такій перспективі, як будівництво заводу з виробництва електродрилів. Якщо не ми, то хто ж врятує вітчизняне літакобудування, що задихається через відсутність електродрилів, – ось образ внутрішньо прийнятої вихованцями формули як основи смислотвірного мотиву досягнення яскраво намальованої наставником далекої перспективи.

Не менш актуальний сьогодні й метод суспільної думки – регулятор і організуючий початок поведінки і життя дітей, могутній стимулятор виховання характеру і формування адекватної самооцінки у кожного члена колективу, відчуття громадської честі й обов’язку, розвитку волі, витримки, відповідальності, здатності до самоконтролю та інших якостей. Необхідні умови ефективності суспільної думки – її спрямованість на досягнення гуманної мети, оптимальне використання педагогом і органами самоврядування різних форм керівництва діяльністю вихованців, її контролю, схвалення і несхвалення. Добре зарекомендували себе, наприклад, у досвіді А. Макаренка такі форми управління, як традиції дитячого колективу, які відіграють роль неписаної інструкції його життя, самоуправління вихованцями всією своєю життєдіяльністю та управління нею педагогами.

Говорячи про змагання, не можна не підкреслити найбільшу ефективність цього методу при організації трудової та суспільної діяльності дітей. У праці макаренківських колоністів і комунарів воно піднімало тих, хто відстає, на рівень передових, стимулювало новаторський почин, розвиток ініціативи і творчої активності вихованців. Розкрити педагогові цей потенціал змагання – означає забезпечити його конкретність і гласність, порівняність отриманих результатів і усвідомленість їх значущості для розвитку конкретного вихованця і всього колективу, передбачити цілу систему заохочень.

Застосування цілісної сукупності вказаних та інших методів сприяло і формуванню педагогами у „горьківців” і „дзержинців” свідомої дисципліни, „мета якої, сформульована їх Вчителем вчителів, полягала у цілковитому поєднанні „глибокої усвідомленості з дуже строгою і ніби навіть механічною нормою”.

Справді величезним слід вважати внесок А. Макаренка у теорію виховання дисципліни. Називаючи її в своєму вченні „обличчям колективу”, „його голосом і красою”, він тісно пов’язував це поняття з вихованням у дітей твердого характеру, волі й мужності. Вважаючи її „продуктом усієї суми виховного впливу”, моральним явищем, Антон Семенович вимагав від вихованців активної дисципліни не лише як дисципліни слухняності, а як „дисципліни боротьби і подолання”, активності й прагнень, значущих для всього колективу.

В розробленій ним теорії й методиці виховання міститься ще багато продуктивних ідей, які стосуються програми і мети виховного процесу, поєднання освіти з продуктивною працею, сімейної педагогіки, педагогічного проектування, розвитку особистих стосунків дітей і вихователів, гуманної ролі соціуму в розвитку особистості та ін. Але переліку лише одних її розвивальних потенціалів без хоча б згадки про закладений ним фундамент теорії педагогічної майстерності, цілої системи важливих положень про підготовку вчителів і вихователів буде зовсім недостатньо для розуміння величі та неординарності творчої особистості А. Макаренка .

У ході всієї творчої діяльності він прагнув осмислити, що лежить в основі педагогічної майстерності, як співвідносяться між собою поняття „педагогічний талант” і „педагогічна техніка”. Підсумок його творчих пошуків – висновок про несуперечність техніки і таланту, формування педагогічної майстерності на основі техніки, завдяки якій „необроблений діамант людських здібностей перетворюється на діамант чистісінької води”.

Визнаючи значення і важливість педагогічного таланту, А. Макаренко пов’язував його розуміння з наявністю у вчителя ентузіазму, любові й пристрасті у справі, „вогню” й „горіння”, того натхнення, яке забезпечує творчий характер роботи, але якого, на жаль, ще недостатньо для її ефективності.

Досягнення висот педагогічної майстерності вимагає спеціальних знань, здібностей та умінь (цілі групи умінь у сферах взаємодії з вихованцями й управління собою і включає педагогічна техніка). Розкриваючи суть одного з найважливіших завдань свого колективу вихователів у статті „Педагогіка індивідуальної дії”, він пропонує своєрідну програму підготовки педагога-майстра. Завдання це полягало в „організації характеру педагога, вихованні його поведінки, а потім в організації його спеціальних знань і навичок, без яких жоден вихователь не може бути хорошим вихователем, не може працювати, оскільки у нього не поставлений голос, він не вміє розмовляти з дитиною і не знає, в яких випадках як потрібно говорити… Не може бути хорошим вихователем той, хто не володіє мімікою, не може надати своєму обличчю необхідного виразу або стримати свого настрою. Вихователь повинен уміти організовувати, ходити, жартувати, бути веселим, сердитим. Вихователь повинен поводитися так, щоб кожен рух його виховував, і завжди повинен знати, чого він хоче в даний момент і чого не хоче. Якщо вихователь не знає цього, то кого ж він може виховувати?”

Сам А. Макаренко – це яскравий приклад майстерності вихователя, носія виділених ним в цій статті та інших працях професійно-педагогічних здібностей і вмінь. Відзначимо тільки, що цей видатний педагог сучасності блискуче використовував слово як засіб піднесення особистості: у його слові відбивалися й „звучали”: співчуття і співпереживання, віра в можливості й силу вихованця, оптимістичне бачення перспектив його морального розвитку, прагнення надати йому допомогу у вирішенні життєво важливого завдання. У його уміннях по-батьківськи піклуватися про дітей, спрямовувати особистості на духовне і матеріальне забезпечення їх життя і виявлявся гуманізм вищого ґатунку.

В цілому гуманістична сутність майстерності А. Макаренка, як рентгенівські промені, просвічує ціннісно-мотиваційну, когнітивну й емоційно-вольову сфери цієї творчої особистості, її педагогічну ідеологію і практику. Його особистий виховний талант і професіоналізм високого рівня, який ґрунтується на могутній творчій основі й волі, випромінюють і випромінюватимуть для вчителів велич Духу, енергію Натхнення, Добра, Краси і Свободи.

Ідеї Макаренка визнані та отримали високу оцінку в усьому світі. Розроблена ним гуманна педагогічна система, в якій пріоритет колективного підпорядковується потребам та інтересам особистості, – предмет спеціального вивчення учених-макаренковедів. Ще в 1968 р. в Марбурзькому університеті була заснована лабораторія „Макаренко-реферат”. Плідно працюють Угорська асоціація Макаренка, група польських учених-макаренковедів. У 1991 р. створена Міжнародна Макаренківська асоціація (ММА), яка об’єднала учених з 17 країн: Данії, Франції, США, Фінляндії, Чехії, Німеччини та ін.

В оцінці наукового внеску і практичного досвіду цього знаменитого педагога є і критичні думки, які ігнорують блискучі, унікальні результати його праці (головний з них: близько 3000 правопорушників стали справжніми людьми), саму ідею колективного виховання у діяльності як засобу організації середовища, значущого для розвитку різноманітних відносин особистості.

Висновок є очевидним: якою б мірою старанно А. Макаренка не критикували, йому ніколи не впасти зі свого високого п’єдесталу, як не може впасти до свого підніжжя гора або велика Людина, яка жила і творила як неординарна особистість.