Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Педагогіка Кучерявого. ред.Мазніченкоdoc.doc
Скачиваний:
65
Добавлен:
20.11.2018
Размер:
8 Мб
Скачать
☆

Література для самостійної роботи

1. Бех І.Д. Концепція виховання особистості / І.Д. Бех // Рад. школа. − 1991.− № 5.− С.40−47.

2. Бойко А.М. Суб’єкт-суб’єктні взаємини як цінності виховання / А.М. Бойко // Цінності освіти і виховання: [наук.-метод. зб; за ред.. О.В. Сухомлинської та ін.]− К., 1997.− С.12−16.

3. Бондаревская Е.В. Гуманистическая парадигма личностно ориентированного образования / Е.В. Бондаревская // Ученик в структуре личностно ориентированного образования. − Ростов н/Д., 1997. − С.6−21.

4. Ващенко Г. Виховний ідеал / Г. Ващенко. − Полтава: Полтав. вісник, 1994. − 191 с.

5. Вишневський О.І. Сучасне українське виховання. Пед.нариси: / О. Вишневський. − Львів:Львів. обл. наук.-метод. ін-т освіти; Львів.обл.пед. т-во ім. В. Ващенка, 1996.−238 с.

6. Вишневський О.І. Теоретичні основи сучасної української педагогіки: [посіб. для студ. вищ. навч. закл.] / О.І. Вишневський. − Дрогобич: Коло, 2003. − 528 с.

7. Загвязинский В.И. Идеал, гармония и реальность в системе гуманистического воспитания / В.И. Загвязинский, Ш.А. Амонашвили, А.Ф.Закирова // Педагогика. − 2002. − № 9. − С.3−10.

8. Сухомлинська О.В. Цінності у вихованні дітей та молоді: стан розроблення проблеми / О.В. Сухомлинська // Педагогіка і психологія.− 1997. − №1 (14).− С.106−109.

9. Ушинський К.Д. Людина як предмет виховання. Педагогічна антропологія // Твори: у 6 т./ К.Д. Ушинський − К.: Рад. школа, 1952. – Т.4.. − С.21−51.

10. Ушинський К.Д. Теоретичні проблеми виховання і освіти // Вибрані твори: у 2 т. / К.Д.Ушинський − К.: Рад.школа, 1983.–Т.1. − С.9−191.

:

7.2. Закономірності й принципи виховного процесу

Принципи виховання − загальні вимоги, які визначають виховний процес за допомогою норм, правил і рекомендацій.

Анатолій Мудрик17

Закономірності та принципи виховання в історико-педагогічному осмисленні

Виховний процес як зміна станів національної виховної системи має власні об'єктивно існуючі між певними педагогічними процесами і явищами зв'язки, тобто йому властиві свої закономірності.

Серед основних закономірностей процесу виховання виділяють:

1) залежність виховання від сукупності об'єктивних і суб'єктивних чинників громадського середовища (наприклад, від політичної системи), соціальної структури суспільства, культурно-історичного досвіду народу, духовної культури окремих його представників тощо;

2) закономірний зв'язок і єдність виховання з розвитком особистості (виховання стає джерелом розвитку особистості, коли в ході його організації створюються умови для її самовиховання, самовираження);

3) ефективність виховного процесу закономірно залежить від міри цілісності організації різних видів діяльності дітей, значущої як для їх загального розвитку, так і для суспільства в цілому;

4) виховні дії педагогів, взаємодії вихователів і вихованців й активна діяльність останніх закономірно пов’язані між собою.

У ХХ ст. питання про рушійні сили виховного процесу досліджувалося багатьма педагогами і психологами: М. Болдиревим, М. Даниловим, Г. Костюком, Г. Щукіною, Б. Ліхачевим й ін. Їх точка зору на цю проблему полягала в тому, що властиві процесу виховання протиріччя і є його рушійними силами. Так, виділяють одне з головних протиріч процесу виховання, яке проявляється на всіх етапах становлення особистості, − протиріччя між новими потребами, що виникають у дітей, інтересами, запитами і недостатнім рівнем можливостей їх задоволення.

Принципами виховання називають ті відправні, початкові положення, які визначають як спрямованість виховання, так і головні вимоги до його змісту і технології організації.

Самі по собі принципи адекватні внутрішнім закономірностям процесу виховання, що відбивають соціальну і природну сутність людини, її потреби у розвитку і потреби суспільства в цілому.

Провідними принципами процесу виховання в історії педагогіки вважалися: природовідповідність, народність, єдність свідомості й поведінки, культуровідповідність, етнізація виховання, цілісний підхід до виховання, виховання в праці, поєднання педагогічного керівництва з активністю та ініціативністю дітей, орієнтація в процесі виховання на загальнолюдські моральні цінності, повага до особистості дитини у поєднанні з розумною вимогливістю до неї, опора на позитивне в дитині, наступність і систематичність педагогічних дій, врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, реалізація народознавчого, людинознавчого та особистісного підходів в процесі виховання, єдність вимог школи, сім'ї та громадськості.

Дамо детальну характеристику лише тільки першим трьом із перерахованих принципів.

Сутність принципу природовідповідності виховання розкривається в працях багатьох видатних мислителів, починаючи від Арістотеля і закінчуючи Я. Коменським, Й. Песталоцці, А. Дістервегом, Г. Сковородою, К. Ушинським, С. Френе та ін.

Врахування цього принципу педагогами передбачає, з одного боку, виховання дитини на лоні природи і відповідно до законів природи, урахування її анатомічних, фізіологічних, психологічних і вікових особливостей. Виховувати сьогодні учнів відповідно до цього принципу − це означає і „параллельно” впливати (створювати умови для цього) на їх емоції, волю, інтелект, опорно-рушійний апарат з метою їх розвитку, забезпечити моральну і валеологічну спрямованість самовиховання і саморозвитку, що „здійснюються” за своїми внутрішніми законами, адекватними законам природи. З іншого боку, реалізація принципу природовідповідності неможлива без знання вихователем національних, регіональних особливостей флори і фауни, а також вікових, статевих та індивідуально-типологічних особливостей: адже нація це і система різних природних (зокрема, анатомічних, фізіологічних), психічних, історично обумовлених ознак фізичного, інтелектуального і морального розвитку людей, їх складових.

Принцип народності означає передусім виховання на рідній мові, розкриття її багатих лексичних, граматичних та інтонаційних можливостей для розвитку дітей. За навчання на рідній мові виступав ще автор перших на Закарпатті шкільних підручників і навчальних посібників О. Духнович. Його „Народна педагогіка” (1857) і сьогодні має науково-пізнавальну цінність.

Великий педагог К. Ушинський вважав, що рідна мова − це і кращий виразник духовних рис народу, і кращий народний наставник, джерело понять, почуттів, художніх образів…

«Мова народу, − писав Ушинський в статті „Рідне слово”, − кращий, що ніколи не в’яне й вічно знову розпускається, цвіт усього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. У мові одухотворяється весь народ і вся його батьківщина; в ній втілюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі і грози... Мова є найживіший, найбагатший і найміцніший зв'язок, що з’єднує віджилі, живущі та майбутні покоління народу в одно велике, історичне живе ціле. Вона не тільки виявляє собою життєвість народу, але є якраз саме це життя. Коли зникає народна мова, − народу нема більше!» (Ушинський К.Д. Рідне слово // Твори: в 6 т./ К.Д.Ушинський. − К.:Рад. школа, 1954. –Т.1.−С.269−270).

Як краще вираження народності рідна мова, за глибоким переконанням Ушинського, має бути покладена в основу вже первинного навчання дітей різним предметам, їх ознайомлення з природою: „Дитина входить у духовне життя людей, що її оточують, єдино через посередництво вітчизняної мови, і, навпаки, світ, який оточує дитину, відбивається в ній своєю духовною стороною тільки через посередництво того ж середовища − вітчизняної мови” (Ушинський К.Д. Родное слово: Книга для // Твори.: в 6 т./ К.Д.Ушинський − К.: Рад.школа, 1954.– Т. 2. − С.403).

Велику увагу формуванню української літературної мови на народній основі ще в ХVІІ столітті приділяв Г. Сковорода, майстерно використовуючи у своїх творах народні (українські, російські, латинські) прислів'я і приказки. Своє не лише філософське, а й педагогічне вчення Г. Сковорода прагнув обґрунтувати за допомогою здорового глузду народу, його величезного духовно-практичного досвіду. Відстоюючи принцип народності виховання, він, з одного боку, показував переваги народної (зокрема, сімейної) педагогіки (притчі „Благодарний Еродій”, „Убогий жайворонок”), а з іншої − закликав до рівної освіти для усіх. Критикуючи положення, згідно з яким проста людина не здатна до навчання, Г. Сковорода вимагав доступності освіти для усього народу.

Намагаючись реалізувати свою мрію про дійсно народну школу, в якій би усі діти селян могли навчатися на рідній мові історії та етнографії України, арифметиці, географії, Т. Шевченко пише підручник „Буквар південноросійський” (1860). До кінця життя народний поет критикував політику царизму у сфері освіти, яка не була орієнтована на створення рівних можливостей для розвитку всіх дітей − багатих і бідних. Думки Г. Сковороди, О. Духновича, К. Ушинського, Т. Шевченка про те, що виховання повинно носити народний характер − здійснюватися на рідній мові, на основі духовно-педагогічної практики народу і бути доступним для усього народу − знайшли свій подальший розвиток в працях М. Корфа, Х. Алчевської, Б. Грінченка та ін.

Принцип єдності свідомості та поведінки слід розглядати у руслі загальновизнаного в психологічній науці принципу єдності психіки і діяльності: психіка і діяльність утворюють єдність; ці поняття не тотожні між собою, але й не протилежні: психіка грає роль внутрішньго, ідеального плану діяльності, а свідомість виникає, формується і проявляється в різних його видах.

У своїй цілісній сукупності різні види діяльності виступають у ролі механізму, який забезпечує перетворення у свідомості особистості комплексу зовнішніх впливів в її новоутворення як продукти психічного розвитку.

Найважливіший показник зрілості свідомості − реальний вчинок, який виникає з переживання і розуміння особистістю значущості досягнення власного або суспільного ідеалу, її устремління в напрямку засвоєння та утвердження його цінностей. Його моральна продуктивність і різноманітність виконують функцію детермінантів ефективності оволодіння особистістю цінностями загальнолюдської ( професійної, моральної, фізичної та ін.) культури.

Поведінку називають основним способом існування особистості, і вона є складним результатом не тільки розвитку її свідомості, а й засвоєння соціального досвіду в процесі навчання і виховання.

В ході педагогічного процесу створюються умови для трансформації свідомості особистості учня в акт соціально й особистісно значущої поведінки за рахунок організації його практичної діяльності та спілкування, набуття практичного досвіду.

І. Бех про законопростір інноваційного виховання

Утверджуючи педагогіку духовно значущої дії особистості, І. Бех окреслює її фундамент − цілісну сукупність законів інноваційного виховання (Бех І.Д. Виховання особистості / І.Д. Бех.− К.: Либідь, 2008. − С.614−621):

1.Закон випереджального морально-духовного розвитку щодо розвитку інтелектуального. Опора на цей закон стимулює гармонізацію розвитку інтелектуальної й духовно-моральної сфер особистості, забезпечує гуманне використання нею власного розумового потенціалу ( не на шкоду іншим).

2. Закон розвитку вищих емоційних переживань (моральних, естетичних, інтелектуальних) як перепона переживанням нижчим, біологічним. Керуючись ним, педагогам слід проектувати програму близьких і далеких цілей стимулювання й підтримки вищих емоційних переживань особистості вихованця, розробляти спеціальну технологію (особистісно орієнтовану) їх реалізації.

3. Закон утвердження вершинних смислоціннісних орієнтирів у якості провідної мотивації учіння. Згідно зазначеному закону, провідною мотивацією учіння вихованця виступає досягнення кінцевих життєвих цілей, які пов’язані з самоактуалізацією та самореалізацією його як особистості, а не тільки різні пізнавальні інтереси.

4. Закон оволодіння науковими знаннями в контексті людської культури. Він націлює на усвідомлення міри загальнолюдської цінності наукового знання з позиції підтримки культурного розмаїття світу, укріплення фізичного і психічного здоров’я особистості, повноти й реалізації нею базових і вищих потреб, життя в злагоді з собою та людьми.

5. Закон пріоритетності піклування людини про навколишній матеріальний і соціальний світ. Він виступає в ролі альтернативи використання цього світу з метою задоволення людиною лише власних інтересів і є платформою для розробки стратегії та тактики виховання, несумісних з конфліктною ідеологією в сферах взаємодії людини з довкіллям і соціумом.

6. Закон послідовного педагогічного забезпечення процесів від ідентифікації вихованця зі значущим дорослим до повного ототожнення з ним, втілення в нього. Відповідне педагогічне забезпечення − це створення умов для: а) поєднання вихованцем себе з моделлю (зразком) на підставі емоційного зв’язку з нею ( він виявляє до моделі ніжні почуття і захоплюється нею), засвоєння норм і цінностей зразка на рівні особистісно значущих, сприйняття його контролю над собою як законного; б) бачення ним значущого іншого як продовження себе самого, наділення його власними потребами, рисами характеру, почуттями; в) засвоєння свідомо наслідуючим суб’єктом особистісних сенсів поведінки зразка на основі постановки себе на його місце, організації власної поведінки як адекватної поведінці моделі.

7. Закон занурення в емоційні стани, який вимагає від педагогів створення умов для систематичних вправ вихованців у переживаннях позитивних і негативних почуттів, в їх вербальному оформленні. Компетентність педагога в питаннях психології почуттів − необхідна умова ефективного занурення дітей у різні емоційні стани.

Крім законів, І. Бех виділяє таку систему провідних принципів виховання як процесу створення умов для засвоєння особистістю вихованця загальнолюдських цінностей і реалізації нею природного потенціалу, задоволення базових і вищих потреб: національної спрямованості, культуровідповідності, гуманізації, цілісності, суб’єк-суб’єктної взаємодії, особистісної орієнтації, превентивності, технологізації та акмеологічний принцип.

Принцип національної спрямованості зорієнтовує виховний процес на створення умов для засвоєння вихованцем на особистісному рівні цінностей національної культури, формування і розвиток у нього національної та моральної самосвідомості, любові до рідної землі, свого народу, поваги до його культури та культури інших народів.

Згідно з принципом гуманізації виховного процесу в його центрі знаходиться дитина як найвища цінність. Вихователю слід враховувати вікові та індивідуальні особливості дитини, забезпечувати задоволення її фундаментальних потреб: у визнанні, розумінні, прийнятті, справедливому ставленні до неї тощо.

Йому необхідно будувати педагогічну стратегію і тактику на оптимістичній гіпотезі розвитку особистості дитини, вважаючи головним фактором цього розвитку саморух, самостійність у різних видах діяльності, самодобування знань і самоформування вмінь та якостей.

При цьому штучне прискорення даного процесу просто виключається. Створюючи умови для вправляння вихованця у самостійності, педагог розробляє й реалізує програму стимулювання розвитку його свідомого ставлення до загальнолюдських цінностей, своєї діяльності та поведінки, вибору життєвого шляху тощо.

Принцип культуровідповідності утверджує необхідність здійснення виховання як культурологічного процесу, який спрямований на формування базису культури особистості. В ході педагогічної взаємодії відбувається трансформація змісту історичного морально-етичного досвіду людства у цілісну множину взаємопов’язаних відкритих проблем. Розв’язання цих проблем моральної культури вихованцем і є джерелом як його особистісного розвитку, так і якісного привласнення ним загальнокультурних цінностей.

У полі впливу принципу цілісності виховання слід розглядати як цілісний педагогічний процес, спрямований на гармонійний і різнобічний розвиток особистості, формування у неї цілісної картини світу. Разом з тим сама особистість повинна виступати у ролі особливої цілісності ( як така, крім функціональних, вона володіє цілісними властивостями − системою духовно-моральних якостей, готовністю до праці, готовністю до самовдосконалення та ін.). Створення умов для формування у вихованця якостей особистості цілісного характеру вимагає розробки і досягнення цілей виховання на всіх рівнях, здійснення його у всій системі соціальних інститутів таким чином, щоб були охоплені базові сфери життєдіяльності дітей, забезпечена наступність у реалізації етапів і напрямів виховної роботи в ході їх навчальної та позанавчальної діяльності.

Принцип суб’єкт-суб’єктної взаємодії. Керуватися зазначеним принципом − це означає визнати всіх учасників виховного процесу рівноправними у спілкуванні. Вихователь і вихованець поважають і враховують у взаємодії сутність міркувань один одного на основі визнання права на їх відмінність від власних. Педагог ставиться до вихованця як до активного суб’єкта взаємодії, де сам виявляє здатності до емпатії, педагогічної рефлексії й творчості. Спираючись на систему продуманих виховних дій, він враховує психічний стан партнера по спілкуванню, його особистісні цінності й звички, життєвий досвід.

Принцип особистісної орієнтації. Розуміючи своєрідність і неповторність проявів загальних законів психічного розвитку в кожній дитині, педагог розробляє оптимістичну стратегію її розвитку, цільовими орієнтирами якої виступають світогляд, самосвідомість, емоційна сприйнятливість, культура потреб, довільна моральна поведінка і система базових якостей. Визначаючи право особистості вихованця на вільний розвиток і реалізацію своїх здібностей, він створює умови для усвідомлення ним своєї самоцінності й індивідуальності, потреби у самоформуванні образу „Я”, спрямовує і стимулює процеси його самоосвіти та самовиховання.

Принцип превентивності. Головна мета системи превентивних (попереджальних) дій держави і всіх виховних інститутів − вироблення у дітей і учнівської молоді імунітету до негативних впливів соціального середовища, психологічних установок на наркотики, алкоголь, деструктивну поведінку, суїцид та інші „аргументи” антидуховності як на зло. Відповідна система повинна включати такі заходи правового, екологічного, психолого-педагогічного, соціально-медичного й інформаційно-освітнього характеру, які б у своїй єдності забезпечили внутрішнє прийняття вихованцем на рівні самоцінних позитивних соціально та особистісно значущих установок і норм здорового у психічному, фізичному й моральному планах життя.

Принцип технологізації виховного процесу передбачає його організацію як ланцюга науково-обґрунтованих дій педагога та забезпечених ним усвідомлених дій вихованців. Зазначені дії учасників педагогічної взаємодії знаходяться у відповідності з розробленою системою виховних цілей, а цей проект узгоджується з психологічними механізмами особистісного розвитку. Технологізація виховного процесу передбачає „наділення” його ознаками проективності, поетапності, певної передбаченості у плані досягнення позитивного кінцевого результату.

Акмеологічний принцип „зобов’язує” педагога розкривати перед вихованцем закономірності, індивідуальні можливості й шляхи досягнення максимальної удосконаленості в навчальній, трудовій, ігровій, самовиховній та інших видах діяльності, вершини творчого і морально-духовного розвитку. Йому не менш важливо створити умови для досягнення особистістю вихованця цієї вершини − оптимальної самореалізації в діяльності та засвоєнні найвищих загальнолюдських і національних цінностей. Необхідно, щоб вихованець за допомогою педагога розробив таку стратегію життя, яка передбачає постійний рух до реалізації нових соціально й особистісно значущих задумів, прогнозування його проміжних і кінцевих результатів, самомобілізацію на подолання труднощів, готовність до свідомого прийняття життєво важливих рішень.

Дієвість цих принципів виховання І. Бех ставить у залежність від їх проекції на конкретні виховні методи і висуває вимоги до побудови науково-обґрунтованих виховних дій. До цілісної сукупності таких вимог належать:

● усвідомленість дій вихователя;

● дозованість моральних приписів;

● використання вчинково спрямованої виховної дії;

● забезпечення генетичної траєкторії руху від виховної дії навіювання до виховної дії переконання;

● урахування у виховній дії спадкової природи вихованця;

● культивування розвивально-оптимістичної позиції вихованця;

● об’єктивність оцінювання вихованця;

● запобігання міжсуб’єктним ситуаціям особистісної двоїстості;

● визнання дитячої особистості та її недоторканності;

●створення особистісно-розвивального середовища як культурно-виховна стратегія.

Питання і завдання

1. Які закономірності процесу виховання були виділені у другій половині ХХ ст.?

2. Охарактеризуйте такі основні та історично „перевірені” принципи виховання, як природовідповідність, народність, єдність свідомості та поведінки й єдність вимог школи, сім’ї і громадськості.

3. Які закономірності виховного процесу знаходяться у фундаменті теорії особистісно орієнтованого виховання, розробленої І. Бехом?

4. Назвіть і охарактеризуйте принципи особистісно орієнтованого виховання, які входять у законопростір гуманної педагогіки духовно значущої дії?

5. Покажіть взаємозв’язок принципів навчання і виховання у педагогічному процесі, результати його виявлення.