15. Прояви середньовічного канону у давньоруських пам’ятках монументального й станкового живопису. Своєрідність цих пам’яток.

16. Ідеал людини, вироблений давньоруською книжною традицією

Вершиною усної народної творчості у давньоруській літературі став героїчний билинний епос, що склався до Х ст. і розвивався в ХI-XIII ст. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка - безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. У своєму "Повчанні" Мономах змалював ідеальний образ мудрого і справедливого князя, яким бажав бачити не лише своїх синів, а й князів-васалів. Але ні за часів Мономаха, ні після них Русь не мала такого ідеально-справедливого правителя. Найбільше цьому літературному образу відповідав сам Мономах, але й він, як ми знаємо, не був позбавлений людських слабкостей і недоліків.

Кожна людина повинна була посідати чітко визначене їй місце в соціальній структурі і діяти відповідно до канонізованого «сценарію». Адже будь-який вчинок, зрештою, мав служити лише виразом певного смислу, який він покликаний символізувати. Відступи ж від прийнятої «знакової системи» втрачають в очах сучасників історичне значення і виносяться ними «за дужки» при характеристиці людини й оцінці її місця і ролі в житті суспільства.

Сказане не означає абсолютної байдужості тогочасної культури до індивідуального начала при зображенні людини. Якщо особистісне, індивідуальне втрачає певне значення при погляді на людину з огляду на її місце й роль в суспільному житті, то саме цьому індивідуальному надається першорядного значення при розгляді співвідношення людини з божественним, з яким вона пов'язана принципом особистої відповідальності за все, що вчинене нею. Давньоруські діячі усвідомлюють багатоманітність індивідуальних виявів в людині, її зовнішності, поведінці, долі.

17. Розвиток освіти й книжкової справи у Київській Русі.

Одним з основних джерел розвитку культури в Київській Русі стала розроблена двома болгарськими ченцями – Кирилом (827 - 869) і Мефодієм (815 - 885) – слов'янська абетка – кирилиця. Важливою подією в давньоукраїнському письменстві стала поява літописання. Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається «Повість минулих літ», яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р. До грамотних людей належала не тільки знать, але й ремісники (зброярі, різьбярі по каменю, ювеліри). Є відомості й про існування на Русі в цей час шкіл (у тому числі й жіночих).

Найкращім твором староукраїнського письменства й гордістю всієї української культури є «Слово о полку Ігоровім», автор якого залишається невідомим. Важливим джерелом зрозуміння процесів, що відбувалися в ті часи, є «Руська Правда», створена Ярославом Мудрим. Це найстаріший слов'янський правовий кодекс ХІ – ХІІ ст. На досить високому рівні книжкової справи за князювання Ізяслава Ярославича було написане у 1056-1057 роках "Остромирове євангеліє", один з перших перекладів Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира. В особливий жанр оригінальної літератури Київської Русі виділилися повчання. Князь Святослав Ярославович створив знаменитий «Ізборник» (1073 р. на старшого сина Ярослава Мудрого – Ізяслава, який успадкував батьківський престол), присвячений проблемі, «яко подобає людині бути». «Ізборник Святослава» – це свого роду антологія текстів духовного змісту. Рукопис ретельно переписано і проілюстровано кращими майстрами книжкової мініатюри.

У Новгороді були виявлені сотні берестяних грамот (частки листів, ділова переписка, чолобитні й заповіти). Рукописні книги, літописи й князівські грамоти виконувалися на пергаменті (теляча шкіра). У побуті прості люди писали на бересті й воску. Предмет для листа називався писало. Воно виготовлялося з кістки, бронзи, дерева або заліза. З XIV на Русі поширюється папір. Тому із цього часу стали писати пір'ям. У Києві виявлено значну кількість києворуських (києвоукраїнських) написів – графіті, залишених відвідувачами на архітектурних спорудах за часів Київської Русі. Такі написи знайдено в Софійському соборі, на руїнах Успенського собору, печерах Києво-Печерської лаври, на стінах церкви Михаїла Видубецького монастиря, Церкви Спаса на Берестові та у Кирилівській церкві. Цікаву групу становлять написи на побутових виробах – керамічному посуді та пряслах до веретена.

Після церковної реформи Володимира (988 р.) у Києві та Новгороді були відкриті початкові школи, в яких навчалися діти заможних верств населення ("нарочитої чаді"). Елементарною наукою було читання, а потім писання та рахування. Існувало й приватне, індивідуальне навчання.