1.Психосоціальні методи реабілітації.

Термінологія у області соціальних дій з лікувально-корегувальною метою на сьогоднішній день не має чіткого встановленого значення. Так, під терміном «соціотерапія» одні автори мають на увазі тільки терапію середовищем, інші відносять сюди будь-які заходи соціальної терапевтичної дії — не тільки терапію середовищем, але і терапію зайнятістю, працетерапію і інші методи, які стимулюють соціальну активність хворого і сприяють його «нормалізації».

Психотерапія — це система сприятливої лікувальної дії на психіку, а через психіку — на весь організм і поведінку людини. Психотерапевтичне лікування засноване на психічних (психологічних) методах дії на клінічні феномени і частково на страждання і тому стає точкою перетину ряду областей знань: медицини, психології, соціології, педагогіки і т.д.

Соціальна робота, особливо на мікрорівні, завжди несе в собі певний психотерапевтичний заряд. Тут фахівці обов'язково використовують психотерапевтичні знання і прийоми. З'явилося і відповідне поняття — «психосоціальна допомога (або робота)». Воно включає способи рішення проблем, що враховують одночасно і соціальні і психологічні аспекти. Психосоціальні методи дії акумулюють в собі основи і психотерапії, і соціальної роботи. Психосоціальна допомога — важлива складова частина реабілітаційної роботи з психічно хворими. За своїм значенням вона розглядається як рівноправна з психотерапією.

2.Соціотерапія особистості.

Чітку межу між психотерапевтичними і соціотерапевтичними методами провести важко. В основному відмінність полягає у тому, що психотерапевт частіше працює з особистісними проблемами, на рівні переживання, а фахівець з соціальної роботи — на поведінковому рівні, на рівні подій. Разом з рішенням безлічі терапевтичних завдань соціотерапія в обов'язковому порядку повинна сприяти поліпшенню соціальної поведінки індивіда.

Виділяють основні теоретичні парадигми психосоціальних втручань — психодинамічні і поведінкові, а також основні напрями психосоціальної роботи:

• соціотерапія особистості — індивідуальні і групові форми;

• психокорекційна робота з найближчим оточенням хворого (сім'єю, сусідами, оточенням по місцю роботи, навчання або проведення дозвілля), включаючи сімейну терапію, залучення па циентов в групові форми активності, зокрема в групи самодопомоги, в психосоціальні клуби;

• інформаційно-освітня робота з суспільством.

3.Форми псиокорекційної робота.

Основними організаційними формами соціо- або психотерапії є індивідуальна і групова. У індивідуальній роботі терапевт (мається на увазі людину, що здійснює психосоціальну корекцію) виступає як основний і єдиний інструмент лікувальної дії на хворого. При цьому терапевтичний контакт може здійснюватися з одним клієнтом або групою осіб (наприклад, при навчанні саморегуляції, проведенні колективного сеансу гіпнозу).

Група — це соціально-психологічне поняття, що означає певну кількість осіб, залучених в типові для них види: діяльності і регульованих загальними цінностями і нормами. Групова робота вельми різноманітна. Групи можуть бути дискусійними, по отриманню навичок, групи підтримки або самопомочі, по створенню терапевтичного середовища, терапевтичних співтовариств, за інтересами, і т.д. Групи переслідують різні цілі — терапевтичні, освітні, розвиваючі і т.д.

На відміну від роботи в групі, де між окреммими її членами немає жорстко структурованих взаємин, психотерапевтична група несе в собі певний лікувальний потенціал і є активним помічником соціального працівника в психокорегувальному процесі.

Психосоціальна групова робота — одна з форм складної! психологічної діяльності і вимагає високої майстерності. Тут є важливими і професійні навички, і зв'язки з іншими спеціалістами, здатними організувати підтримку, забезпечення взаємодії в поліпрофесійній і мультдисциплінарній груповій формі роботи.

Специфіка групової психо-(соціо-) терапії полягає в цілеспрямованому використовуванні групової динаміки, тобто всієї сукупності взаємостосунків і взаємодій, що виникають, між учасниками групи в процесі роботи.

Вибір методу і техніки соціотерапії залежить від мети терапевтичної дії, характеру захворювання, віку, особистісних особливостей, а також від тактики фахівця і кількості пацієнтів, з якими він працює.

Визначення проблеми і встановлення контакту. Завдання першого етапу психотерапевтичної роботи — встановити продуктивний контакт з клієнтом, зрозуміти його проблеми, визначити мету і методи терапевтичного втручання і викликати у клієнта бажання до співробітництва. Фахівець робить це за допомогою збору детальної інформації про конкретні аспекти проблеми — її початку, розвитку, ступені тяжкості, відношенні до неї пацієнта і спробах подолання, що мали місце раніше. Він звертає увагу на умови життя пацієнта, його міжособові відносини з оточуючим середовищем, цільові установки і потреби. Вступаючи в контакт з психічно хворим, соціальний працівник одержує важливі відомості не тільки із змісту бесіди, а й по невербальному каналу інформації — звертаючи увагу на зовнішні прояви внутрішнього стану (міміку, поведінку і ін.).

Бесіда стане легшою і продуктивнішою, якщо з самого початку між терапевтом і клієнтом будуть встановлені відносини довіри і взаєморозуміння. Щоб збудувати такі відносини, терапевт повинен уміти слухати, бути уважним, прагнути охороняти емоційну об'єктивність і проявляти емпатію. Емпатія — це здатність осягати внутрішні процеси і стан людини в процесі спілкування, бачити світ його очима і вміння показати йому своє розуміння і погляди. Стосунки повинні грунтуватися на істинній пошані особи підопічного, глибокому розумінні тяжкості його переживань, щирому співчутті незалежно від особистих симпатій або антипатій. Будь-яка фальш гостро уловлюється хворою людиною і надає згубну дію.

Встановленню нормального контакту доволі часто перешкоджають тривожність, страх, невпевненість, пригніченість і інші негативні емоції, якими охоплений хворий. Створення для клієнта атмосфери безпеки, емоційний контакт можуть мати істотний вплив на подальший розвиток взаємовідносин та на успішність процесу терапії. Це один з найважливіших механізмів мобілізації ресурсів особи.

Пошану і довіру з боку клієнта легше досягти спеціалісту, який проявляє глибоке знання обговорюваного питання, демонструє бажання допомогти співрозмовнику і упевненість в успіху. Якщо клієнт довіряє соціальному працівникові - це, як правило, сприяє виконанню терапевтичного режиму і, відповідно, високим очікуванням від процесу реабілітації.

Щоб не викликати у клієнта відчуття погрози від терапевта і щоб не спровокувати у нього психологічний самозахист при обговоренні проблеми, треба торкатися особливостей його поведінки без засудження і без категоричних оцінок. Важливо проявляти підтримку, вселяти клієнту оптимізм, щоб він не сприймав себе як нікчемного, а свою проблему як безнадійну, щоб він спробував самостійно проаналізувати ситуацію і знайти з неї вихід. Емоційна підтримка необхідна, коли людина переживає почуття вини, переживає горе, має думки про самогубство.

Завдання соціального працівника — допомогти лікарю зменшити ті психологічні або психічні нашарування, які посилюють захворювання, підвищити самодостатність і соціальну компетенцію пацієнта. В процесі психокорегувальної терапії важливо виробити у клієнта адекватне відношення до його захворювання, вселити впевненість в одужанні і бажання брати активну участь в терапевтичному процесі.

Терапевти не захищені від власних емоцій і від емоцийних реакцій клієнтів — гіркоти, злості, образ, обурення, ворожості, а також прохань про допомогу і вимог любові; звичайно, у терапевтів крім роботи є і приватне, особисте життя. Проте під час контакту з клієнтом соціальний працівник (психотерапевт) повинен уміти відсторонятися від власних проблем, звільнятися від негативних емоцій. Але не менш важливо також не сприймати всі проблеми клієнта як свої власні, а зберігати емоційну дистанцію. Підвищенню професіоналізму психотерапевта сприяють володіння прийомами саморегуляції, самопізнання, бесіди з колегами по роботі або друзями.

Раціональна психотерапія.

Засасадою психокорекції є раціональна психотерапія. Вона використовується фахівцем при будь-яких формах роботи і в будь-яких ситуаціях. Раціональна психотерапія якоюсь мірою є способом контакту з клієнтом, і ним повинен володіти кожен лікар та соціальний працівник.

Метод раціональної психотерапії запропонований на початку XIX ст. швейцарським невропатологом Дюбуа, який вважав, що неврози є слідством неправильних уявлень, помилкових висновків, а тому виліковуються за допомогою апеляції до логіки і переконання хворого.

Цей метод називають також роз'яснювальною психотерапією, оскільки в його основі лежить роз'яснення хворому (або його мікро- і макрооточенню) причин і суті його захворювання, соціальної або особової проблеми, способів дозволу конфліктної ситуації. В процесі психотерапевтичної дії окрім роз'яснення використовується навіювання, емоційна дія, вивчення і корекція особистості хворого і його поведінки. Раціональна терапія використовується в психосоціальному консультуванні, в процесі соціальної роботи в медичних, соціальних установах або при роботі з клієнтом в звичайному середовищі. Вона може проводитися як індивідуально, так і з групою хворих.

Виникнення будь-якого захворювання, фізичного або психічного, супроводжується емоційною реакцією на нього і формуванням суб'єктивної картини хвороби. Нерідко ця суб'єктивна картина спотворена в порівнянні з об'єктивною. Хворі схильні лякатися нових і нез'ясовних для них відчуттів, патологічних психічних феноменів. Порушення психічного функціонування нерідко супроводжується формуванням неадекватної поведінки, особовими змінами, що в кінцевому підсумку породжує масу проблем психологічного і соціального характеру.

Психотерапевтична корекційна дія може здійснюватися різними шляхами. Це і розмови з хворим, пояснення йому механізмів виникнення психічних розладів, і ознайомлення хворого з технікою самопізнання і самоаналізу, а також сумісний пошук виходу, з хвороби і проблемних ситуацій.

Бесіди з одним або з групою клієнтів про можливість одужання, управління окремими проявами хвороби, про підвищення соціальної компетенції відволікають хворих від концентрації на своїх хворобливих відчуттях, налаштовують їх (оптимістично, розвивають позитивні установки). У бесідах про шляхи одужання акцентується увага хворого на його і особистій ролі в подоланні хворобливих установок, в мобілізації внутрішніх ресурсів. Якщо хворому пояснюється, що процес одужання йде хвилеподібно — це попереджає його і можливе розчарування в період настання загострення або тимчасового повернення симптоматики різної сили і виразності. Важливо переконати хворого в можливості подолання і лікування хвороби, можливості корекції поведінки навіть при існуванні психопатологічних розладів.

Темою для бесіди можуть служити не тільки виявлення захворювання, але і проблеми, пов'язані з ним. Бесіда проводиться за певним планом і зосереджується на питаннях сімейних взаємостосунків, матеріальних і сексуальних ; проблемах, вихованні дітей, професійній сфері. При виявленні актуальності для клієнта тієї або іншої ситуації вона опрацьовується детальніше. Не слід чекати, що хворий відразу охоче розказуватиме про те, що ретельно приховує від всіх, а іноді і підсвідомо від самого себе. Треба з розумінням відноситися до цього і повернутися до даної проблеми пізніше, коли відчуття недовірливості і протистояння з боку клієнта буде подолане. Не потрібно соромитися зачіпати делікатні теми, якщо хворий готовий до їх обговорення.

Такі бесіди дають клієнту можливість виплеснути негативні відчуття, що накопичилися, розповісти про сумніви і невдачі, вони будять активне прагнення до переоцінки свого стану, до вироблення нової системи цінностей, до формування нових поведінкових стереотипів.

При проведенні раціональної психотерапії або психосоціального консультування необхідно пам'ятати, що неправильне уявлення про хворобу

у хворого формується іноді протягом декількох років, і тому після однієї бесіди не слід чекати негайного позитивного ефекту. Для зміни поглядів і поведінки хворого потрібно багатократне і поступове переконання і навчання, сумісний пошук адаптивних способів рішення проблеми.

В процесі психокорегувальної роботи може з'ясуватися, що проблема носить не стільки психологічний, скільки соціальний характер. У таких випадках зусилля фахівця мають скеровуватися на ті об'єкти, які задіяні у формуванні проблемної ситуації. Зміна середовища значно підвищує шанси на успіх індивідуальної терапевтичної дії, в центрі якого — інтереси хворої людини.

В процесі бесіди аргументи і терміни, що приводяться терапевтом, повинні бути зрозумілі хворому, тому необхідно розмовляти на мові хворого, враховувати його інтелектуальний рівень, професію, особові особливості. Іноді сам медичний або соціальний працівник може стати винуватцем появи у хворого невротичної реакції: якщо не точно виразив свою думку або назвав медичний термін, не пояснивши його. Пацієнт може випадково почути нібито несприятливий для нього прогноз, якщо фахівець обговорював історію його хвороби з кимось іншим (невротична реакція, викликана медичним персоналом, називається ятрогенією). Тому важливо бути обачним при обговоренні з клієнтом його проблем, зрозуміти, як він відноситься до свого захворювання, внести корективи в його помилки і роз'яснити результати аналізів і інструментальних методів дослідження, пояснити, з чим пов'язані ті або інші симптоми хвороби.

Переконуючи хворого змінити ситуацію, що склалася, необхідно враховувати його реальні здібності і мотивацію. Бесіда, що проводиться з клієнтом, повинна викликати у нього емоційну реакцію, містити елемент навіювання і бути направлена на активне стимулювання і мобілізацію душевних і фізичних сил, на перебудову поведінки. При невдачах вимагається заспокоїти і обнадіяти хворого, вселити упевненість. Будь-яке позитивне зрушення, щонайменше досягнення заохочується і використовується як позитивний приклад, опорний пункт для подальшого переконання і подальшого просування в реабілітаційному процесі.