[Ред.] Конфронтація через розрядку (1962-79): боротьба за сфери впливу

Звичайно, всі 1960-ті і 70-ті роки обидва, і Радянський Союз, і США, боролися за встановлення нових, складніших зразків міжнародних відносин, в яких світ не поділявся б чітко на два протилежні табори, на два опозиційних блока. Одразу з початком повоєнного періоду Західна Європа і Японія швидко відновлювалися від руйнувань Другої Світової війни (країни Західної Європі отримували допомогу від США згідно з планом Маршалла), і їм вдавалося підтримувати потужний економічний ріст протягом 60-70-х років, посилювати свою міць порівняно зі Сполученими Штатами. В результаті нафтової кризи 1973 року зріс вплив і країн третього світу з такими утвореннями як Організація країн експортерів нафти (англ. Organization of Petroleum Exporting Countries, OPEC) чи Рух Неприєднання, і тепер менш потужні країни вже мали більше можливостей ствердити свою незалежність і навіть продемонструвати свій спротив тиску від обох наддержав.

Тим часом Москва повернула свою увагу на глибинні внутрішні економічні проблеми. Протягом цього періоду радянські лідери, як Олексій Косигін і Леонід Брежнєв, обрали для своєї політики поняття розрядка. 13 листопада 1968 у виступі перед п'ятим з'їздом Польської об'єднаної робітничої партії Брежнєв проголосив «доктрину Брежнєва», в якій йшлося про право переступити через суверенітет країни, якщо виникне загроза заміни марксизма-ленінізма на капіталізм. У промові Брежнєв казав:

Причиною прийняття такої доктрини були невдачі марксизму-ленінізму в таких країнах як Польща, Угорщина та Східна Німеччина, коли народ там відчув падіння стандартів життя, на контрасті з процвітаючою Західною Німеччиною і рештою Західної Європи.

Тим не менше, обидві наддержави вирішили нарощувати своє світове лідерство. І США і СРСР боролися, щоб усунути виклики своєму лідерству у своїх власних регіонах. Президент Ліндон Джонсон висадив 24000 морських піхотинців та парашутистів у Домініканській республіці в операції Power Pack, запобігаючи загрозі виникнення революції кубинського зразка у Латинській Америці. Західна Європа залишалася залежною від США у критичній галузі безпеки, але й тут галасливішим був французький президент Шарль де Голль, який в 1966 вивів свою країну з військової структури НАТО і виключив перебування військових НАТО на французькій землі.

В 1968 війська СРСР вдерлися до Чехословаччини, щоб скрушити реформи Празької весни, першого і останнього досвіду «соціалізму з людським обличчям», коли виникла загроза виходу ЧССР зі складу Варшавського пакту. Вторгнення викликало бурхливі протести в Югославії, Румунії, Китаї, а також у західноєвропейських комуністичних партіях.

США продовжували багато витрачати на підтримку дружніх режимів третього світу в Азії. Найпомітнішою тут була в'єтнамська війна, коли Джонсон послав 575 000 солдат на край світу до Південно-Східної Азії захищати Південний В'єтнам від Народного фронту звільнення Південного В'єтнаму і його північних в'єтнамських союзників. Ця коштовна війна послабила американську економіку, і зрештою закінчилася в 1975, коли світ побачив поразку Південного В'єтнаму, союзника США, від соціалістичного північного В'єтнаму. На додаток Штати підтримали операцію Кондор, коли південноамериканські диктатори придушували ліву опозицію, яка (іноді акуратно) приймала допомогу з Куби та СРСР.

Тим часом Брежнєв зіткнувся з загрозливішими тенденціями, коли стан радянської економіки погіршувався під тягарем військових втрат. Крім того, місцем конкуренції був Близький Схід. Єгипет, який отримав чимало економічної і військової допомоги від СРСР, створив клопіт, коли СРСР відчував необхідність підтримати свого клієнта у Шестиденній війні (радниками і фахівцями) і війні на виснаження (пілотами і літаками) проти американського союзника Ізраїлю. Пізніше отримувачами радянської допомоги стали Сирія і Ірак, і, непрямо, Організація звільнення Палестини. Під час війни Судного дня передчуття радянського вторгнення на єгипетському боці привели до масової мобілізації в США ^{[Джерело?]}, що загрожувало задушити розрядку. Ця ескалація, коли Радянський Союз вперше тиснув на регіональний конфлікт, який Штати відчували центральним для своїх інтересів, призвела до нової і більш непередбачуваної стадії військової активності третього світу та засвідчила паритет нової радянської стратегії.

Хоча непрямі конфлікти холодної війни між наддержавами тривали в кінці 1960х — на початку 1970х, загальна напруга дещо спала і почалася розрядка. Китайці шукали, як покращити стосунки зі Штатами, щоб отримати перевагу на СРСР. В лютому 1972 Річард Ніксон відвідав Пекін і зустрівся з Мао Цзедуном і Джоу Енлаєм. Ніксон і Генрі Кіссинджер оголосили про приголомшуюче потепління з маоїстським Китаєм. Прагнення СРСР втримати Китай в стані загрози конфлікту на два фронти, і відновлення почуття оточення суперниками були одним із чинників, що підштовхували СРСР та США до розрядки. Іншими двома причинами було те, що СРСР досяг приблизної рівності в ядерних арсеналах, і те, що Штати були серйозно послаблені в'єтнамською війною ^{[Джерело?]}. Менший вплив, але мали третій світ та охолодження відносин із Західною Європою.

Пізніше, в травні Ніксон і Кіссинджер зустрілися з радянськими лідерами у Москві, і оголосили про переговори щодо обмеження стратегічних озброєнь, щоб пригальмувати розвиток найруйнівних ядерних ракет і затратних антибалістичних ракет. Між 1972 та 1974 дві сторони також погодилися посилити свої економічні зв'язки. Тим часом ці тенденції збіглися з Ostpolitik (східною політикою), яку проводив німецький канцлер Віллі Брандт. Іншою угодою став висновок про необхідність стабілізації ситуації в Європі, кульмінацією чого стала Гельсінкська угода, підписана на конференції з безпеки і співробітництва в Європі у 1975 році.

КДБ під керівництвом Юрія Андропова продовжував переслідувати видатних радянських особистостей, таких як Олександр Солженіцин та Андрій Сахаров, хто критикував радянську систему в жорстких чи м'яких формах. Непряме суперництво між наддержавами в цей період розрядки продовжувалося в третьому світі, зокрема під час політичної кризи на Близькому Сході, Чилі, Ефіопії та Анголі. В той час, коли президент Джиммі Картер намагався обмежити гонку озброєнь договором ОСО-2 (англ. SALT II) у 1979, його зусилля були підрізані іншими подіями того року, включаючи Ісламську революцію в Ірані і Нікарагуанською революцією, обидві знесли проамериканські режими, і його відплатою на радянське вторгнення до Афганістану в грудні.