[Ред.] «Потепління» і кінець протистояння (1985—1991): розпад Радянського Союзу і перемога сша

Радянський генсек Михайло Горбачов, розуміючи необхідність демократичних реформ у країні та розрядки міжнародної ситуації, починає у СРСР «перестройку», на Мальтійському саміті 2-3 грудня 1989 року він та Джордж Буш оголосили про початок «нової ери» у стосунках між двома наддержавами. З 1988 року радянські війська починають покидати Афганістан. Наступного року комуністичні режими скинуто у Польщі та Румунії, впала Берлінська стіна. Вимагаючи змін, у столиці Китаю на площі Тяньаньмень зібралися десятки тисяч студентів — влада розігнала виступ, загальну кількість смертельних жертв не визначено і досі. Називають цифри від 200 до кількох тисяч осіб.^[1][2]

1 липня 1991 року Варшавський договір було розірвано.

Ялтинсько-Потсдамська система міжнародних відносин базувалася на новому співвідношенні сил, що склався в результаті другої світової війни. Найбільш характерним було посилення міжнародних позицій США та СРСР. Комітет начальників штабів США у своїх рекомендаціях державному департаменту ще в серпні 1944 р. зазначив: "Після розгрому Японії тільки США і СРСР залишаться першокласними військовими державами, що пояснюється поєднанням географічного положення і величезного військового потенціалу". Німеччина була розгромлена і на деякий час перестала існувати як незалежна держава, Японія капітулювала і перетворилася в окуповану країну. Італія була переможена і втратила своє міжнародний вплив. Франція переживала економічні та політичні труднощі і не могла більше претендувати на ту провідну роль, яку вона грала до другої світової війни. Навіть Великобританія, як це незабаром виявилося, вийшла з війни ослабленою у фінансовому та економічному відношенні, з такою, що втратила міцність і устойчівостьімперіей.   Визначальний вплив СРСР і США на всю Ялтинсько-Потсдамську систему міжнародних відносин надавало їй біполярний характер. Пізніше СРСР і США стали називати двома наддержавами післявоєнного світу. Вони були гарантами нової системи міжнародних відносин. Разом з тим біполярність Ялтинсько-Потсдамської системи не була абсолютною, СРСР і США не могли контролювати всі суб'єкти та події міжнародного життя. У 50-і рр.. деколонізація сприяла формуванню Руху неприєднання. Перша конференція неприєднаних країн відбулася в 1961 р. в Белграді. Учасники Руху неприєднання поклали в основу своєї зовнішньої політики принципи неучасті у військових блоках, відмови від надання своєї території для розміщення іноземних військових баз, ліквідації колоніалізму, мирного врегулювання міжнародних питань, розвитку рівноправного співробітництва та мирного співіснування. Цей рух змушене було рахуватися з біполярним характером розстановки сил на міжнародній арені, але прагнуло вирватися з логіки блокового протистояння. У 60-70-і рр.. відбувалося становлення нових центрів сили: Західна Європа, Китай, потім Японія. Будучи не в змозі конкурувати з СРСР і США, ці нові центри сили все ж таки змусили рахуватися зі своєю зрослою вагою в міжнародних справах. Проте саме США і СРСР були двома полюсами Ялтинсько-Потсдамської системи, її гарантами. Їх визначають позиції в рамках системи безперечні, хоча вони і не зводилися до простого рівності, були асиметричні. США вступили в післявоєнний світ з незаперечною перевагою в економіці та фінансовій сфері. Західні автори не дарма називали США "арсеналом демократії": їх промислове виробництво отримало в ході війни гігантський стимулюючий поштовх. По її закінченні на частку США припадало приблизно половина світового промислового виробництва, близько третини світового експорту товарів, більше половини всього золотого запасу. Ще в червні 1944 р. конференція в Бреттон-Вудсі прийняла рішення про створення Міжнародного валютного фонду та Міжнародного банку реконструкції та розвитку, США отримали визначальний вплив на діяльність цих міжнародних фінансових інститутів. Була створена Бреттон-Вудська система міжнародних фінансових відносин. Поступово економічні та фінансові аспекти міжнародних відносин набували все більшого значення. США володіли прекрасною армією, яка отримала досвід бойових дій, величезними військово-повітряними силами, військово-морським флотом, більш могутнім, ніж всі інші флоти світу разом узяті. У липні 1945 р. Сполучені Штати Америки провели успішне випробування ядерного пристрою, а 6 і 9 серпня скинули перші атомні бомби на японські міста Хіросіму і Нагасакі. Таким чином, США стали володарем ядерної зброї, вони придбали ядерну монополію, помітно посилилися їх міжнародні позиції. У серпні 1945 р. американські керівники запевняли главу французького уряду Ш. де Голля: "Сполучені Штати Америки мають новою зброєю, атомною бомбою, яка змусить відступити будь-якого агресора". США володіли і засобами доставки ядерної зброї у вигляді стратегічних бомбардувальників. На початок повоєнного періоду збройні сили США знаходилися в Західній Європі, включаючи західну частину Німеччини й Австрії, вони окупували Японію, займали Філіппіни і ряд інших островів у Тихоокеанському регіоні, розміщувалися в Китаї та Південній Кореї. У політико-ідеологічному плані саме США розглядалися як оплот "західної демократії", як надійний бастіон "вільного світу". Вони виступали проти тоталітарних режимів і проти класичного колоніалізму. Сполучені Штати Америки мали величезним міжнародним впливом. Вони внесли незаперечний вклад у досягнення перемоги над блоком агресорів і військовими, і економічними зусиллями (програма ленд-лізу). Президенти Ф. Д. Рузвельт і Г. Трумен відігравали важливу роль в "великій трійці". США могли спиратися на міцний військово-політичний союз з Великобританією. Саме США стали ініціаторами створення Організації Об'єднаних Націй, отримали місце постійного члена Ради Безпеки ООН, змогли спиратися на більшість голосів на сесіях Генеральної Асамблеї ООН. Радянський Союз вступив у післявоєнний світ в ореолі основного переможця нацизму, важливої ​​сили в антигітлерівській коаліції. Героїчні зусилля Червоної Армії і радянського народу викликали повагу і захоплення, часом побоювання. За американськими даними, радянські збройні сили в серпні 1945 р. налічували близько 16 млн. чоловік, а сили США - близько 12 млн. чоловік. Правда, об'єктивні спостерігачі вважали, що Червона Армія уступала західним союзникам за рівнем і якістю озброєння. У серпні 1945 р. французькі дипломати повідомляли з Вашингтона в Париж: "Що не говори, Росія вийшла з цієї війни в стані втоми. Контакти, які американські влади в Німеччині мали з радянськими військами, переконали їх у безспірному перевазі армії Сполучених Штатів ... У росіян є люди, але їм не вистачає техніки ". Проте загальний високий рівень боєздатності Червоної Армії, що отримала блискучі перемоги і оволоділа Берліном, не піддавався сумніву. Радянські війська до кінця війни перебували на території Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії та Болгарії. Вони взяли участь в звільненні Югославії, Албанії і невеликий прикордонної території Норвегії. Червона Армія окупувала Східну Німеччину і східну частину Австрії. Радянські представники виконували контрольні функції у Фінляндії. Радянські війська знаходилися в північній частині Ірану, куди вони вступили в серпні 1941 р., щоб припинити діяльність пронімецьких кіл в цій країні. На Далекому Сході сили Червоної Армії зайняли південну частину Сахаліну і Курильські острови, які відходили по рішеннях "великої трійки" до СРСР; вони перебували в Північно-Східному Китаї і в північній частині Кореї. І. В. Сталін максимально використовував військово-політичну обстановку для досягнення вигідних для нього домовленостей з партнерами по антигітлерівській коаліції. Радянське керівництво відстояло повернення до кордонів СРСР на червень 1941 р., тобто закріплення входження до складу Радянського Союзу Західної України і Західної Білорусії, Естонії, Латвії, Литви, Бессарабії та Північної Буковини, а також зміни кордону з Фінляндією після "зимової війни" 1939 -1940 рр.. Воно навіть домоглося деяких нових територіальних придбань: Кенігсберг з прилеглою територією (нині Калінінград), район Петсамо на північній ділянці кордону з Фінляндією, Закарпатська України (за договором між СРСР і Чехословаччиною від 1945 р.), Південний Сахалін, Курили. Західні союзники визнавали право СРСР на "зону безпеки" уздовж його європейських кордонів - малося на увазі створення в сусідніх країнах дружніх Радянському Союзу урядів, що орієнтувалися в зовнішній політиці на Москву. До кінця другої світової війни міжнародний вплив Радянського Союзу помітно зросло. Й. Сталін був повноправним учасником зустрічей "великої трійки", вів інтенсивне листування з президентами США і главами урядів Великобританії. СРСР уклав договори про союз (або дружбі) і післявоєнному співпрацю і взаємодопомогу з Великобританією, Францією, Чехословаччиною, Югославією, Польщею, Китаєм. СРСР став одним із засновників ООН і постійним членом її Ради Безпеки. Якщо до Великої Вітчизняної війни Радянський Союз мав дипломатичні відносини з 26 державами, то до кінця війни - вже з 52. В останній період війни СРСР разом з США і Великобританією грав чільну роль у вирішенні проблем світової політики і значною мірою брав участь у визначенні подальшої долі ряду держав і народів. Сталінське керівництво використовувало як інструмент своєї міжнародної діяльності комуністичний рух. Незважаючи на розпуск Комуністичного Інтернаціоналу в травні - червні 1943 р., комуністичні партії як і раніше орієнтувалися на Москву при виробленні стратегічної лінії. Радянське керівництво направляло компартіям директиви, координувало їхню діяльність і контролювало її, особливо в міжнародній сфері. Комуністи вийшли з війни зі зрослим авторитетом і політичною вагою як борці проти фашизму, як найактивніші учасники руху Опору. У ряді країн Східної і Південно-Східної Європи комуністи або сформували уряду, або грали в них провідну роль. Міністри-комуністи входили до складу урядів ряду країн Західної Європи: Італії, Франції, Бельгії, Данії та деяких інших. Італійська і Французька компартії перетворилися в масові і впливові партії, що надавали вплив на все політичне життя своїх країн. В цілому перемога над фашизмом спричинила за собою дискредитацію традиційних правих сил в Європі і зрушення вліво, підйом демократичного руху. При асиметричності могутності й впливу СРСР і США саме ці дві держави зайняли визначальне положення в Ялтинсько-Потсдамської системи. Її біполярність посилювалася наявністю в обох держав союзників і сателітів. СРСР і США сформували під своєю егідою міжнародні економічні організації, військово-політичні союзи, пропагандистсько-ідеологічні об'єднання.