2.3. Судочинство в античній державі

В Ольвії існував суд, що складався з кількох відділів; кожний з них відав певним колом питань. Ще в 1962 р. у ході археологічних розкопок ольвійського некрополя було знайдено лист на свинцевій пластині, адресований якимось Батіконом до Дафіла. Лист датується ІV-ІІІ ст. до н.е. і розповідає про невдачі автора та його сім’ї у судовому розгляді справи [3, с. 79]. Лист безсумнівно доводить факт існування у цей час в Ольвії суду – державного органу, який здійснював правосуддя у формі розгляду та вирішення різних категорій справ у встановленому законом даної держави процесуальному порядку.

Населенню античних міст-держав Північного Причорномор’я класичного та еліністичного часу, як і громадянам грецьких метрополій, була притаманна схильність вирішувати будь-які, навіть дрібні суперечки шляхом судових позовів (про це свідчать, зокрема, як опубліковані так і неопубліковані судові наговори, віднайдені археологами). Ця властивість давніх греків дала можливість Аристофанові порівнювати своїх співгромадян з крикливим цвіркуном, знаходячи при цьому останнього значно спокійнішим [8,c.158]. Саме тому судоустрій та судочинство набули тут достатньо складних, розвинених форм.

Наявність суттєвих лакун у законодавстві та філодікія (тобто любов громадян до судового вирішення різноманітних життєвих колізій, надавали судовим органам – народному суду дікастів, колегії архонтів, іншим магістратам – широке поле для діяльності.

В якості голови суду могли виступати різні державні посадові особи в залежності від суті справи. Насамперед ці функції виконували архонти, а також інші магістрати за своєю компетенцією. Взагалі поняття головування у суді (ήγεμονία δικαστηρίου) в античний час трактувалося ширше ніж нині. Ігемон (голова суду) був зобов’язаний прийняти від громадянина скаргу, здійснити попереднє слідство, головувати при розгляді справи судом та здійснювати контроль за виконанням судових вироків. У маловажливих справах, а також у особистого зізнання злочинця або очевидності й беззаперечності доказів, архонти, деякі інші магістрати мали право здійснювати судочинство й особисто. Але у важливих справах, коли злочинцю загрожувала смертна кара, архонти могли приймати остаточне рішення лише тоді, коли злочин та покарання були прямо передбачені законом. В інших випадках справа переносилася до дікастерію (δικαστήριον – суд), який, за висловом М.В.Скржинської, «являв собою один з головних атрибутів діяльності держави» [28, с. 6]. Про існування цієї установи, зокрема в Ольвії, переконливо свідчать археологічні данні. Ще у 1969 р. при розкопках ольвійської агори було досліджено будівлю дікастерію [13, с. 52], пропорції якої значною мірою повторюють співвідношення розмірів афінської геліеї.

Процес у справі, розгляд якої мав відбуватися у дікастерії, складався з кількох стадій: Перша з них – порушення справи – відбувалося за письмовою скаргою до відповідного магістрату (λη̃ξις δίκης, λαγχάνειν δίκην). Скарги могли подаватися не лише вільними, але й рабами. За донос, що підтвердився, раб одержував волю, співучасник даного злочину – звільнення від відповідальності, треті особи – грошову винагороду.

Друга стадія процесу, що називалася просклесією (πρόσκλησις), полягала в заклику до відповідача з’явитися у визначений день до магістрату, в компетенції якого знаходився розгляд справи. Цей виклик здійснювався на вулиці чи площі у присутності клетерів – понятих (κλητη̃ρες), які у випадку неприбуття відповідача до суду мали свідчити про те, що заклик було здійснено. В такому разі судочинство могло відбуватися й без присутності обвинуваченого (відповідача), звичайно не на його користь. Інколи до обвинуваченого міг бути застосований попередній арешт. При цьому в певних випадках його могли звільнити під грошову заставу (έγγύησις), яка вносилася поручителями [6,c.121-122].

Третя стадія – анакрісія (ανακρισις) – являла собою попереднє слідство. На початку позивач оголошував своє бажання передати справу на розгляд суду діетета, або ж безпосередньо до суду присяжних. В останньому випадку обидві сторони мали підтвердити свої свідчення спеціальною присягою – діомосією чи антомосією (διωμοσία, άντωμοσία). Обидві сторони повинні були надати докази своєї правоти: закони (νόμοι), усілякі документи (μάρτυρες), показання свідків (συνθη̃και), свідчення лікарів, свідчення рабів, отримані під час катування (βάσανος), клятви (δρκος) тощо. Клятви приносились як в кримінальних справах, так і в справах з майнових спорів. Кожен, хто приносив клятву, передбачав у ній те покарання, яке він понесе, якщо її порушить.

Як повноцінні свідки могли виступати лише вільні особи – громадяни чи іноземці. Не могли давати свідчення жінки, неповнолітні (тобто ті, які не досягли 18-річного віку) та близькі родичі сторін.

Свідчення, отримані від очевидців (μαρτυρίαι), давалися голові суду і за його наказом одразу ж занотовувалися. Іноді, за наявності поважних причин, свідчення могли надсилатися вже у записаному вигляді через довірених осіб (έκμαρτυρίαι). Їхня автентичність обов’язково мала була підтвердженою спеціальними свідками.

Усі свідчення рабів неодмінно повинні були одержуватися за допомогою катування (биття бичами із щетини, заливання оцту в ніздрі, підвішування на мотузках тощо). Одна сторона мала право вимагати від іншої рабів на катування або пропонувати своїх (πρόκλησις είς βάςανον). Відмова при цьому була невигідною, оскільки могла бути використана противною стороною як доказ страху і невпевненості у правоті.

Катування раба здійснювалося в присутності обох сторін. Свідчення допитуваних заносилися до протоколу [8,c.158].

Після закінчення попереднього слідства всі документи, свідчення та інші докази складалися до окремих для кожної сторони мідних чи глиняних посудин – ехін (έχι̃νοι) – і одразу ж опечатувалися. З цього моменту сторони вже не могли додавати докази і під час судового розгляду посилатися на документи, які не знаходилися в їхніх ехінах [8,c.159].

Наступною, четвертою, стадією процесу було судочинство – безпосередня діяльність суду по здійсненню правосуддя. День засідання суду (ή κυρία) призначався після закінчення попереднього слідства та повідомлявся за кілька днів наперед. Засідання розпочиналося з принесення жертв та молитви. Викликалися сторони. Секретар зачитував скаргу позивача та виправдання відповідача, після чого сторони виголошували свої промови [6,c.138-139].

Перше слово надавалося позивачеві. У випадку, коли в одній справі виступало кілька позивачів, першим говорив найстарший з них. Відповідач же (або його захисник) повинен був висунути аргументи на свою користь, які заперечували свідчення пошукувачів у єдиній промові. У більшості процесів для виголошення промов призначався певний час, який контролювався за допомогою водяного годинника – клепсидри (κλεψύδρα), за якою наглядав спеціальний службовець (ό έφ’ ύ̀δωρ). Обом сторонам надавалося порівну часу, але конкретна тривалість його визначалася залежно від обсягу та важливості кожної окремої справи. На час читання законів, заслуховування свідчень, зачитування інших документів клепсидру зупиняли.

Незважаючи на те, що згідно з законом вимагалося, щоб кожен громадянин сам вів свою справу, на практиці обидві сторони часто запрошували захисників. Зазвичай до цього вдавалися особи, які самі були нездатні відстояти свої права.

Під час промови оратори мали у своєму розпорядженні всі представлені під час попереднього слідства документи та зафіксовані письмово свідчення, які у разі необхідності просили зачитати секретаря. Вони могли також звертатися до свідків, які мали бути присутніми у суді, для підтвердження свідчень, даних під час анакрісії. При цьому запрошені сторонами свідки мали ще раз присягнути у своїй правдивості. Виступаючи у справі проти Леократа Лікург перед тим, як надати судовим служителям слово для зачитування записаних свідчень, наголошував: «…Ви, громадяни, добре знаєте про хитрування обвинувачуваних та про їхнє прагнення до виправдання. І вам чудово відомо, що за допомогою грошей або послуг їм вдавалося переконати багатьох із свідків забути про те, що відбулося, або не прийти на слідство, або знайти якийсь інший привід. Вимагайте тому, щоб свідки вийшли і щоб вони не барилися, і щоб хабарі не були для них дорожчими за вас або державу. І нехай вони повідомлять батьківщині усю істину та правду і не покинуть свого місця… Або вимагайте, щоб вони, відповідно закону, доторкнувшись до святинь, під присягою заперечували свою обізнаність у цій справі. Якщо ж вони не забажають зробити ні того, ні іншого, то в ім’я вас, законів та демократії ми змусимо їх» [6,c.141-142].

Обидві сторони у своїх промовах вдавалися до всіх можливих заходів, щоб схилити суддів на свій бік, часто при цьому не гребуючи ніякими можливостями для дискредитації супротивників. Лікург у своїй промові (331-330 р. до н.е.) проти Леократа, який звинувачувався у державній зраді, звертаючись до дікастів, заявляв: «Я буду справедливо вести обвинувачення, не відступаючи від істини та не відволікаючись від сутності справи. Адже більшість людей, які виступають перед вами, вчиняють безглуздо – вони або ж висловлюють тут свою думку відносно державних справ, або ж виступають з обвинуваченнями та наклепами з будь-якого іншого приводу, тільки не про те, відносно чого вам треба буде голосувати» [6, c.165].

Після виступів позивача та відповідача з дозволу суду допускалися «репліки» сторонніх осіб на підтримку однієї з сторін. Такі промови називалися девтерологіями.

Захисники, які таким чином залучалися до справи, називалися синегорами (συνήγοροι). А.П.Стоянов вважає, що, оскільки «промова їхня могла торкатися головної сутності справи, доводити фактичну вірність та юридичну обґрунтованість цілої претензії» то синегори за своєю роллю «найменше різняться від сучасних адвокатів».

Окрім синегорії, давньогрецький процес знає й ще одну форму захисту – параклетію. Удавалися до неї в разі, коли власний захист сторони міг, з більшим або меншим успіхом, досягти головної мети – переконати суддів у своїй правоті. Вимагалося одне: роз’яснити якусь окрему обставину, підкріпити певну тезу в промові позивача або відповідача, розчулити дикастів картиною незаслужених злигоднів, зобразити моральні якості або громадянську доблесть особи. Відмінність параклета від свідка полягала у тому, що він міг говорити лише про факти, які не увійшли до свідоцьких показань. Найчастіше вони просто свідчили про «правдивість» і «чесність» позивача або відповідача, характеризували його з позитивного боку.

Після закінчення судоговоріння відбувалося таємне голосування суддів без попередньої наради їх між собою шляхом закритої подачі голосів. Для виправдання підсудного судді кидали до спеціально призначеної для цього посудини цілі жетони для голосування – псефи (ψη̃φος λευκή, πλήρης , άτρητος), для засудження – просвердлені (ψη̃φος μέλαινα, διατετρυπημένη) [9, 94]. (У більш ранній період кожен суддя, ймовірно, отримував по два псефи (цілому та з отвором) і мусив покласти, висловлюючи свою точку зору, один – до мідної (καδίσκος κύριος), інший – до дерев’яної посудини (καδίσκος άκυρος)) [6, 167].

При розкопках ольвійського дікастерію у кількох його приміщеннях та у дворі було знайдено сотні невелики глиняних кружків, багато з яких мали отвори. Вони інтерпретовані дослідниками як псефи, що служили для голосування [13,c.52].

Після закінчення процедури голосування дікастів підраховувалася кількість цілих та просвердлених псефів у першій посудині та відповідно до результату оголошувався вирок. Камінці у другій посудині могли перераховуватися для контролю у разі виникнення сумнівів. При голосуванні у приватних справах, наприклад, справах про спадок, кількість посудин дорівнювала кількості претендентів на спадщину. Наслідок голосування оголошувався головою суду.

При рівній кількості голосів відповідач вважався виправданим. Такі випадки могли траплятися і при непарній кількості суддів коли деякі з них, вважаючи справу непевною, утримувались від голосування та клали обидва камінця до дерев’яної посудини. При розгляді державних справ позивач, якщо він не отримав навіть 1/5 частини від загальної кількості голосів, мусив сплатити значний штраф та втрачав на майбутнє право виступати з подібними позовами. Якщо ж розглядалася приватна справа, позивач у подібному випадку сплачував епобелію (έπωβελίαν) – грошову компенсацію на користь відповідача.

Нарешті, останньою, п’ятою стадією процесу було виконання вироку. Виконання судового рішення покладалося на магістратів.

Отже, процес в Ольвії мав яскраво виражений змагальний характер. Процесуальне право в античному полісі досягло значного рівня розвитку, задовольняло тогочасні суспільні потреби і цілком відповідало ступеню розвитку державності.