93.Українська держава (період гетьманства)

У Києві 29 квітня 1918р. відбувся хліборобський з’їзд організований за ініціативою Союзу земельних власників, на якому генерала Павла Скоропадського було обрано геть­маном України. У ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Вони опиралися на підтримку військ, які фактично оку­пували Україну.

Свою діяльність Скоропадський розпочав з відмови від со­ціальної політики Центральної Ради й обіцянок повернути життя «в нормальне річище».'У концентрованому вигляді все це було ви­кладено в «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р.

Взявши на себе «за проханням трудящих» владу, гетьман проголосив своєю метою «добро і користь для усіх нас дорогої України». Серед основних заходів, що пропонувалися П. Скоропад­ським, були такі: «Права приватної власності як фундамент куль­тури і цивілізації поновлюються повною мірою. І всі розпорядження колишнього Українського уряду, а також тимчасового російського уряду скасовуються і анулюються... Поряд з тим будуть вжиті за­ходи по вилученню у крупних землевласників земель за їх дійсною вартістю для наділення земельними ділянками малоземельних се­лян. Водночас будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага буде звернена на покращання правового становища та умов праці залізничників, які у винятково важких умовах ні на мить не кидали свою відповідальну роботу. На економічному фінан­совому полі поновлюються повна свобода торгівлі і відкривається

широкий простір приватному підприємництву та ініціативі»¹.

Організація державної влади. В. Винниченко зазначає, що деякі політичні сили запропонували розглядати гетьмана як «тимчасового президента» України¹. Проте було б перебільшенням ста­вити знак рівності між президентством і гетьманством. Режим Скоро­падського можна розглядати лише як перший крок на шляху пере­ходу від парламентської до більш ефективної моделі організації влади. \

Декларована Скоропадським ідея сильної влади заради полі­тичних і соціальних реформ втілилась у затверджених ним 29 квіт­ня 1918 р. «Законах про тимчасовий державний устрій України». Так, виключно гетьману належала «влада управи» в усій Українсь­кій державі, він призначав «отамана Ради Міністрів» і за його по­данням затверджував «Кабінет у повнім його складі». Так само він і «скасовував» його. Гетьман був також «найвищим керівничим всіх зносин української держави з закордонними державами» і «вер­ховним воєводою української армії і флоту», здійснював помилу­вання³.

Крім того, гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й зако­нодавчу владу, адже саме він «затверджував закони і без його санк­ції ніякий закон не міг мати сили». Про необхідність скликання «Державного Сейму» зазна­чалося також у гетьманській грамоті від 29 квітня 1918 р.

Нелегітимний шлях, яким гетьман прийшов до влади і загост­рення ситуації в країні поставили його перед проблемою забезпе­чення керівництва державою в разі непередбачених обставин. Все це зумовило появу 1 серпня 1918 р. «Тимчасового закону про верхов­не управління державою на випадок смерті, тяжкої хвороби і пере­бування поза межами держави Ясновельможного пана Гетьмана всієї України». У зазначених випадках влада переходила до Колегії Верховних правителів держави. Що стосується Ради Міністрів, то на неї покладалися «напря­мок і об'єднання праці окремих секцій» (тобто відомств) за «прик­метами як законодавства, так і найвищої державної управи». Раду Міністрів очолював Отаман-Міністр, а «керування» її справами по­кладалось на Генерального Секретаря і «підлеглу йому державну Генеральну Канцелярію». 25 травня 1918 р. гетьман затвердив «Положення про Малу Раду Міністрів», яка формувалася з заступників міністрів, і розглядала, зокрема, «ті законодавчі та адміністративні пропозиції окремих міністрів, які в силу їх не­складності не вимагали взаємного узгодження відомств у письмовій формі. Порівняно з добою Центральної Ради система центральних органів Української держави не зазнала суттєвих змін.

Деякі управління функціонували у складі міністерств як цілком самостійні органи, зокрема при міністерстві юстиції — «Головне управління місцями ув'язнення». Однак найпоказовішою у цьому плані можна вважати реорганізацію міністерства народної освіти, перейменованого зако­ном від 21 червня 1918 р. у міністерство народної освіти та мис­тецтв. У ньому було створено Головне управління мистецтв і націо­нальної культури з власним бюджетом.

Проблеми місцевої адміністрації. На відміну від системи центральних органів Української держави формування місцевої влади відбувалося в складних умовах. Лише в гетьманській «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня 1918 р. повідомлялося, що разом з Центральною Радою розпускаються й всі земельні комітети. Призначені Центральною Радою комісари були усунуті зі сво­їх посад, їх замінили так звані «старости», які й очолили місцеві адміністрації. 18 травня було видано також закон про Державну варту — так за часів гетьманщини почала називатися міліція. Во­на підпорядковувалася безпосередньо старостам: на рівні губернії функціонував «помічник-інспектор Державної варти», на рівні по­віту — «начальник повітової Державної варти.За своїм статусом губернські старости майже повністю відпо­відали російським губернаторам, та й загалом система місцевої влади поступово наближалась до колишньої російської моделі.

Ці аналогії особливо посилилися після того, як за прикладом колишнього російського градоначальства законом від 1 серпня 1918 р. у Києві було сформовано Управління столичного Отамана. Така ж сама інституція, тільки під назвою «Управління міського Отамана», діяла й в Одесі.

Уже під самий кінець існування Української держави — ЗО листопада 1918 р. — було видано закон «Про зміну, доповнення та скасування діючих узаконень про волосні, повітові і губерніальні установи по управлінню сільськими місцевостями», яким поновлю­вався інститут колишніх «земських начальників» і утворювалися повітові та губернські ради в сільських справах.

Системою місцевої адміністрації, як і в УНР, «завідувало» міністерство внутрішніх справ. Ор­гани місцевого самоврядування ставилися до гетьмана не­приязно. Враховуючи це, 6 травня 1918 р. міністр внутрішніх справ Ф. Лизогуб заборонив з'їзд представників міст, що мав відбутися у Києві 9 травня.

Оскільки ці явища набували повсюдного характеру, 7 червня 1918 р. Ф. Лизогуб розіслав губернським і повітовим старостам те­леграми, відповідно до яких «надзвичайні заходи» щодо органів місцевого самоврядування могли застосовуватися тільки у «винят­кових випадках». Втім, це не завадило схвалити 29 червня закон про надання губернським старостам права розпускати волосні зем­ські збори та управи. Причому підставою для такого рішення могли стати «шкідливе для місцевого господарства ведення справ» або «зловмисний характер постанови Зборів».

Гетьманська адміністрація активно намагалася сформувати «своє» самоврядування, оскільки добре усвідомлювала руйнівні на­слідки подальшого протистояння. Програма дій у цій сфері була ви­кладена у Заяві або Декларації, гетьманського Кабінету від 10 тра­вня 1918 р.

Були збережені земські міські управи, але змінено виборчий закон щодо цих інституцій. Відповідно до нового закону про вибори до земств від 5 вересня 1918 р. вводилася куріальна система — дві курії залежно від суми земського податку — та інші обмеження. У процесі державотворення Скоропадський зіткнувся з вели­кими труднощами. Він негативно оцінював державний апарат, що дістався йому у спадщину від Центральної Ради, і розпочав його перебудову.

Зовнішньополітична діяльність. За короткий час в Українсь­кій державі була створена дипломатична служба. Сформувалися міністерство іноземних справ у складі двох департаментів: загаль­них справ і зовнішніх зносин (що поділялися на консульські й дип­ломатичні відділи), а також відділ друку.

5 травня 1918 р. Рада Міністрів видала постанову про тимча­сові дипломатичні представництва Української держави в Німеч­чині, Австрії, Угорщині, Туреччині, Болгарії та Румунії. Через кілька днів було затверджено і закон «Про заснування посад війсь­ково-морських агентів у складі посольств Української держави». 19 і 24 жовтня ухвалені закони про заснування українських по­сольств у Швейцарії, Фінляндії і Польщі. Самі ж посольства за за­коном від 26 червня 1918 р. поділялися на два розряди: посольства 1-го розряду очолював «Посол, Посланник або Повноважний Міністр», до його складу входило 12 осіб, а посольства 2-го розряду — «Міністр-Резидент» або «Повірений у справах», і мали вони тільки секретаря та «драгомана» (перекладача).

. Орієнтири гетьманської дипломатії були традиційними: на першому плані, крім міжнарод­ного визнання, стояла проблема соборності українських земель, яка, втім, тісно перепліталася ще з однією — відносинами з країна­ми — суб'єктами колишньої імперії. В останні тижні існування Української держави орієнтири ге­тьманської дипломатії змінюються. Неминуча поразка Німеччини змушує П. Скоропадського наполегливіше шукати контактів з Ан­тантою, а загрозлива внутрішня ситуація приводить до несподіва­них рішень. 14 листопада 1918 р. з'являється Грамота гетьмана, яка закликає «поновити давню могутність і силу всеросійської держа­ви» на федеративних засадах.

Законодавство Української гетьманської держави.

Найбільш показовою в цьому плані є доля закону про націо­нально-персональну автономію, ухваленого Центральною Радою. Як відомо, гетьман виходив не з «національного», а з «територіаль­ного» розуміння держави.. П. Скоропадський висловлювався за розвиток тери­торіально-державного патріотизму. Така позиція Скоропадського призвела до того, що 9 липня 1918 р. закон про національно-персо­нальну автономію було скасовано.

Дія деяких інших актів припинялася також у міру того, як ух­валювалися відповідні закони Української держави. Так, 1 липня 1918 р. гетьман ухвалив закон про українське громадянство. Його основою став «нульовий варіант»: «усі російські піддані, що перебу­вали на Україні під час видання цього закону, визнаються громадя­нами України». Остання стаття зазначеного закону скасовувала за­кон про громадянство, ухвалений Центральною Радою 2—4 березня того самого року».

16 травня 1918 р. міністерство праці розповсюдило циркуляр «Про закони, циркуля­ри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради» з по­відомленням, що всі акти, присвячені робітничому питанню, «якщо вони не скасовані Урядом української Держави», зберігають свою чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочала­ся з того, до чого Центральна Рада підійшла лише в останні тижні свого існування — з визначення правових основ самого процесу за­конотворчості. Так, вже в «Законах про тимчасовий державний устрій України» в загальних рисах було окреслено його принципові засади, причому одразу ж декларувалося що «Українська Держава керується на твердих основах законів, виданих в установленій чер­зі». Визначалося також, що «законові надається обов'язкова сила від часу, призначеного для того в самім законі», а скасувати закон можна було «тільки силою закону». Що ж до процедури розроблен­ня законів, то їх мали готувати відповідні міністерства і передавати «на обміркування Раді Міністрів», а «по її ухвалі» законопроекти остаточно затверджувалися гетьманом.

Крім того, міністри наділялися правом «видавати розпоря­дження» щодо тлумачення законів, причому всі ці розпорядження знову-таки підлягали «попередньому ухваленню» Радою Міністрів. 2 червня 1918 р. ці загальні положення дістали подальший розви­ток у спеціальному акті — законі «Про порядок складання законоп­роектів, внесення їх до Ради Міністрів, обговорення, затвердження їх і про форму і порядок оголошення законів». У цьому законі ви­значалися функції уряду в законотворчому процесі, керівництвояким покладалося на Державну канцелярію й особисто Державного секретаря.

Не можна ставити під сумнів безперечні успіхи гетьманської адміністрації в галузі законодавчого забезпечення культури й ос­віти.

Водночас для гетьманського законодавства характерним є по­силення його каральної спрямованості. Досить назвати тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. «Про заходи боротьби з розладнанням, сільського господарства».