98. Україна напередодні другої світової війни

Напередодні Другої світової війни українські землі були роз’єднані, знаходячись у складі чотирьох держав – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина (з березня 1939 р. – Угорщина).

Знаходження українських земель у складі цих держав, що мали різний соціально-політичний устрій і займали різну позицію у міжнародній політиці, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а „українську карту” – серйозним козирем у великій дипломатичній грі. В цей період чітко визначились три групи країн, зацікавлених у своєму вирішенні українського питання.

Перша група – СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина – країни, до складу яких уже входили українські землі і основною їх метою було втримати ці землі й приєднати нові.

Роз’єднаність українських земель, перебування їх у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним із складних моментів політичного становища в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але їх цікавило тільки те, як би загарбати українські землі й перетворити їх на свою колонію. Друга група – Англія, Франція і частково США, які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група – Німеччина, яка, борючись за „життєвий простір”, претендувала на українські землі як невичерпний постачальник продовольства і сировини та Угорщина, яка домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади – у березні-травні 1933р. – Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами об‡рунтовує „план поділу Росії шляхом відриву від Рад України”. Уже в червні 1933р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України „для раціональнішого використання цієї родючої території”. Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гутенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені в меморандумі твердження належать особисто Гутенбергу і не погоджені з урядом, – це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи в Нюрнберзі на з’їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то „кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим”.

Намагаючись відвернути від себе загрозу агресії і спрямувати її на схід, уряди Англії і Франції пішли на Мюнхенську змову (29–30 вересня 1938 р.) і дозволили Гітлеру розчленувати Чехословаччину, до якої входили українці Закарпаття, на яке претендували ще й Угорщина і Польща.

Намагаючись хоч якось врятувати єдність республіки, чехословацький уряд 11 жовтня 1938 р. надав Закарпаттю автономію.

Але 2 листопада 1938 р., за рішенням Віденського арбітражу, 1856 кв. км території Закарпаття з населенням 180 тис. жителів, куди входили такі міста як Ужгород і Мукачів, повинні були відійти до Угорщини.

Це рішення було своєрідним авансом Угорщині, яку Німеччина намагалася перетворити на свого сателіта. Водночас зберігши частину Закарпаття (Карпатську Україну), Гітлер залишив у своєму активі важелі тиску не тільки на Угорщину, яка не отримала усіх закарпатських земель, до яких прагнула, а й на СРСР і Польщу. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю захопила Закарпаття.

Суттєві зміни у становищі західноукраїнських земель мали відбутися у зв’язку з підписанням 23 серпня 1939 р. радянсько-німецького пакту про ненапад. Таємним протоколом, який додавався до нього (т. зв. Пакут Ріббентропа-Молотова) передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна, поряд з іншими територіями, мала увійти до складу СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони.

Пакт Молотова – Ріббентропа і таємний протокол до нього, будучи актом свавільного поділу Європи на „сфери інтересів” між СРСР і фашистською Німеччиною, фактично розв’язував руки лідеру третього рейху для початку другої світової війни. Водночас він став і своєрідною точкою відліку процесу „збирання” українських земель у межах однієї держави, що об’єктивно було явищем прогресивним. Інша річ, що для радянського керівництва збирання українських земель було не самоціллю, а лише частиною більш загальних планів убезпечення західних кордонів СРСР.

1 вересня 1939 року нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними зобов’язаннями Великобританія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни.

99.Держава і право Українив роки Великої Вітчизняної війни

(1941—1945 рр.)

Нацистська Німеччина 22 червня 1941 р., порушивши пакт про ненапад, віроломно напала на Радянський Союз. Розпочалась Велика Вітчизняна війна, в якій український на­род разом з усіма народами СРСР встав на захист своєї Батьківщини.

Плануючи і здійснюючи агресію, нацистське керів­ництво на чолі з Гітлером ставило за мету втілити в життя віковіч­ну мрію пангерманістів — захопити безмежні і багатющі східні те­риторії, частково знищити їхнє населення, перетворити у рабів ре­шту, що наблизило б їх до прагнень світового панування. Згідно з планом «Барбароса» війна мала закінчитися швидким розгромом Червоної армії. Уздовж усього Східного фронту, що простягнувся більш як на 3 тис. км, Німеччина та її союзники — Італія, Румунія. Угорщина, Фінляндія — зосередили 70 % своїх збройних сил, з яких були створені три групи армій. Значна частина військових сил — група армій «Південь» мала захопити Україну. їм протистояли вій­ська Київського та Одеського військових округів.

Бої під Києвом, оборона Одеси, Севастополя, стійка оборона на інших фронтах зірвали задуми агресора швидко і безперешкод­но захопити Україну. Але прорахунки й упущення Сталіна, держа­вного і партійного керівництва, командування Червоної армії були такими серйозними, що їх не могли компенсувати ні героїзм війсь­кових, ні термінові заходи, що вживалися урядом країни для її обо­рони¹. На кінець 1941 р. загарбникам вдалося захопити майже всю Україну, окрім Луганської та східних районів Харківської і Сталін­ської областей. Після краху кримського фронту і залишення в лип­ні 1942 р. радянськими військами Луганської області на всій тери­торії України встановився режим окупації у вигляді сумнозвісного «нового порядку».

Передбачалося в найстисліші строки здійснити такі заходи: перевести все господарство на воєнні рейки, всебічно зміцнити збройні сили, організувати евакуацію, розгорнути партизанський рух на завойованих ворогом територіях, перебудувати ідейно-по­літичну роботу.

Для виконання цих завдань потрібно було перебудувати весь державний механізм на воєнний лад, що деякою мірою спрощува­лось створенням ще до війни адміністративно-командної системи управління радянською державою.

Надзвичайні обставини воєнного часу обумовили введення 22 червня 1941 р. на переважній частині території СРСР, і в тому числі на всій території УРСР, воєнного стану, а в окремих місцевос­тях — стану облоги. Це був особливий правовий режим, що пере­дбачав розширення повноважень військових властей, а також коло справ, підсудних воєнним трибуналам, застосування надзвичайних заходів щодо охорони громадського порядку, державної безпеки і зміцнення обороноздатності, певним чином обмежувалися права і свободи радянських громадян¹.

Кризова ситуація на початку війни викликала потребу ство­рення єдиного воєнно-політичного органу з надзвичайними повно­важеннями. Спільною постановою ЦК ВКП(б), Президії Верховної Ради і Раднаркому СРСР від ЗО червня 1941 р. було утворено Дер­жавний Комітет Оборони (ДКО), який зосередив у своїх руках всю владу в країні. Його рішення і розпорядження були зобов'язані безумовно виконувати всі громадяни, радянські, військові і госпо­дарські органи, партійні та громадські організації. Очолив ДКО Сталін, який був одночасно Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) та головою Раднаркому СРСР. Члени ДКО поєднували керівні посади в партійних і радянських органах, що призвело до подальшого посилення зрощення партійного та державного апарату на всіх рівнях².

Для вивчання і вирішення окремих, найневідкладніших проб­лем ДКО створював постійні чи тимчасові комітети, ради, комісії. Органами ДКО на місцях були його уповноважені та міські коміте­ти оборони.

Першим місцевим надзвичайним органом державної влади УРСР став створений у червні 1941 р. штаб оборони Києва, до якого ввійшли партійні та радянські керівники області та міста, а також представники військового командування. У серпні 1941 р. під час оборони Одеси створюються міська і районні оперативні групи, та­кож наділені надзвичайними повноваженнями.

Досвід діяльності цих надзвичайних органів влади на місцях став підставою для прийняття постанови ДКО від 22 жовтня 1941 р. про утворення перших міських комітетів оборони. Згодом прийма­ється рішення про утворення міських комітетів оборони у Лугансь­ку, Сімферополі, Севастополі та Керчі, але розгорнути роботу зміг тільки Севастопольський міський комітет оборони.

Завдання воєнного часу спричинили необхідність структурних змін і в системі радянських конституційних органів влади та управ­ління, перебудови їхньої діяльності. Зміни в державному механізмі УРСР здійснювались відповіднодо змін у загальносоюзних органах з урахуванням місцевої специфіки і особливостей.

З початком війни більшість депутатів Рад усіх рівнів пішли на фронт або були евакуйовані на схід. Тому і без того формальна се­сійна робота була майже припинена, продовжували свою діяльність тільки президії Верховних Рад СРСР та УРСР.

Умови війни вимагали внести певні корективи в діяльність Раднаркомів СРСР і УРСР. За ними в основному залишилися пов­новаження, закріплені в Конституціях СРСР 1936 р. та УРСР 1937 р. Однак через відсутність правового регулювання організації і діяль­ності ДКО, повноваження ДКО і Раднаркому не були розмежовані. З метою'посилення оперативності у вирішенні господарських питань було істотно розширено права наркомів СРСР, Постановою Раднаркому СРСР від 18 липня 1941 р. розширювалися права нар­комів УРСР¹.

ЗО червня 1941 р. при Раднаркомі УРСР було створено бюро з обліку і розподілу робочої сили, яке керувало мобілізацією і розпо­ділом робочої сили для потреб оборони країни.

Разом з надзвичайними і конституційними органами створю­вались і органи спеціального призначення, що виконували окремі функції органів державної влади з надзвичайними повноваження­ми. 26 червня 1941 р. ЦК КП(б)У і Раднарком УРСР утворили рес­публіканську комісію з евакуації на чолі з заступником голови Рад­наркому республіки Д. Жилою. 18 серпня 1941 р. за рішенням Ради з евакуації, утвореної при Раднаркомі СРСР, була створена оперативна група з керівництва евакуацією промислових підприємств Лівобережної України. У листопаді 1941 р. при військових радах фронтів і армій південно-західного напряму були створені оперативні групи з функціями органів державного управ­ління і широкими повноваженнями з організації тилового забезпе­чення армій. Керівництво групами здійснювалися заступниками го­лови Раднаркому, наркомами УРСР¹.

З початком війни змінилися напрям діяльності й організація системи місцевих Рад України. Зросла роль виконавчо-розпоряд­чих органів. Значного поширення набула практика розгляду питань на спільних засіданнях виконкомів та бюро партійних комітетів і прийняття спільних постанов, що порівняно з довоєнним часом призвело до посилення процесу зрощення партійного та радянсько­го апаратів.

Поряд із скороченням і спрощенням структури виконкомів, галузевого апарату з'являються нові структурні одиниці, діяль­ність яких спрямована виключно на забезпечення військових по­треб. Військово-організаторська робота стала домінувати в діяльно­сті державного апарату. Найважливішими напрямами цієї роботи були: забезпечення обов'язкового виконання мобілізаційних захо­дів, участь у формуванні частин Червоної армії, народного опол­чення, винищувальних батальйонів, партизанських загонів, поста­чання армії, організація будівництва оборонних споруд, перебудова промисловості на випуск військової продукції, охорона громадсько­го порядку.

23 червня 1941 р. для стратегічного керівництва збройними силами була створена Ставка Головного командування Збройних сил СРСР². 10 липня її перейменовано у Ставку Верховного коман­дування. 8 серпня вона перетворена в Ставку Верховного головно­командування на чолі зі Сталіним, який 19 липня був призначений народним комісаром оборони. Надмірна концентрація влади в руках однієї людини як показала історія не могла не призвести, особливо на початковому етапі війни, до прийняття помилкових рішень, які дорого обходилися країні.

Оперативним органом Ставки був Генеральний штаб. Збройні сили СРСР складалися з сухопутних військ, військово-повітряних сил, військово-морського флоту і військ ППО країни. Керівництво військами в Україні з 10 липня 1941 р. здійснювало Головне коман­дування південно-західного напряму, якому були підпорядковані Південно-Західний, Південний фронти та Чорноморський флот.

В умовах воєнного часу особливого значення набули організа­ція і діяльність військових рад фронтів, армій, флотів і флотилій, які були органами воєнного і воєнно-політичного керівництва, і які відповідно до Указу від 22 червня 1941 р. «Про воєнний стан» кори­стувалися всією повнотою влади на території розташування фрон­тів, армій, у районі дислокації і дії флотів.

До складу ради входили: командуючий (голова), два члени ра­ди і начальник штабу. Членами ради призначались працівники центрального апарату партійних і радянських органів. Керівництво військовими радами здійснювалось ЦК ВКП(б), ДКО, Ставкою Вер­ховного головнокомандування, НКО СРСР. Рішення військових рад оформлювались наказами командуючого фронтом чи армії.

У перші місяці війни в Україні було мобілізовано до Червоної армії близько 2 млн чоловік. Поряд з формуванням регулярних військ почалося формування на добровільних засадах дивізій на­родного ополчення, які направлялись у резерв фронтів, де вони до­укомплектовувались, і по суті ставали звичайними з'єднаннями Червоної армії. У частинах народного ополчення, сформованого в Україні, налічувалося 1 млн 430 тис. осіб.

Резервом армії ставали і винищувальні батальйони, створені місцевими партійними і радянськими органами. На початок липня 1941 р. в 17 областях України було сформовано 657 винищувальних батальйонів з кількістю понад 150 тис. чоловік, і понад 18 тис. груп сприяння¹. Всього за роки війни республіка дала армії і флоту по­над 7 мільйонів воїнів. Кожен другий з них поліг на фронтах, а ко­жен другий з тих, хто залишився в живих, повернувся додому ін­валідом.

Велике значення в підготовці резервів для поповнення частин і з'єднань Червоної армії мала постанова ДКО від 17 вересня 1941 р. «Про загальне обов'язкове навчання військовій справі громадян СРСР». Військове навчання було запроваджено з 1 жовтня 1941 р. для всіх громадян чоловічої статі від 16 до 50 років.

5 липня 1941 р. Раднарком УРСР прийняв постанову «Про підготовку населення до протиповітряної і протихімічної оборони», відповідно до якої у всіх містах і селах України створювалися гру­пи самозахисту при підрозділах місцевої протиповітряної оборони.

Важливою частиною військового будівництва стало форму­вання партизанських загонів і керівництво опором на окупованій території України. 5 липня 1941 р. постановою ЦК КП(б)У було створено республіканське Управління з організації і керівництва партизанськими загонами, диверсійними групами і винищувальни­ми батальйонами на чолі з Т. Строкачем — заступником наркома внутрішніх справ, начальником управління прикордонних військ НКВС УРСР. Управління надавало допомогу місцевим партійним і радянським органам у створенні, озброєнні і матеріально-технічно­му забезпеченні військових формувань, керувало їх бойовою діяль­ністю. 1 листопада 1941 р. постановою військовою ради Південно-Західного фронту створено оперативну групу з керівництва парти­занським рухом.

ЗО травня 1942 р. постановою ДКО створюється Центральний штаб партизанського руху, а також Український штаб партизансь­кого руху (УШПР) при військовій раді південно-західного напряму. 29 червня 1942 р. УШПР був підпорядкований безпосередньо Став­ці Верховного головнокомандування.

УШПР до 1 серпня 1942 р. сформував широку мережу опера­тивних груп при військових радах Південно-Західного і Південного фронтів і армій що розгорнули роботу з формування радянського партизанського руху й підпілля.

Надзвичайні умови воєнного часу вимагали перебудови орга­нізації і діяльності судової та правоохоронної систем.

У перший же день війни, 22 червня 1941 р. Президія Верхов­ної Ради СРСР затвердила Положення про військові трибунали в місцевостях, оголошених на воєнному стані і в районах воєнних дій, яким встановлювався порядок організації, комплектування і розг­ляду справ військовими трибуналами. Військові трибунали Черво­ної армії і Військово-Морського флоту створювались в округах, флотах, арміях, корпусах і дивізіях¹.

Лінійні суди залізничного і водного транспорту були також реорганізовані у військові трибунали. Військові трибунали військ НКВС будувались за територіальними ознаками — окружні й обла­сні військові трибунали військ НКВС. Штати військових трибуналів затверджувались спільними наказами НКЮ, НКО чи НК ВМФ СРСР. Діяльність трибуналів мала значною мірою репресивний ха­рактер.

Аж до окупації території України функціонувала і загальна судова система УРСР. В її підсудності зберігалась частина кри­мінальних справ, а також основна маса цивільних справ.

У перший період війни деякі обласні суди України, які опини­лися у прифронтовій смузі, діяли і як військові трибунали, і як за­гальні суди, залишаючись у підпорядкуванні НКЮ УРСР¹.

Із введенням воєнного стану на території України значно роз­ширилася мережа військової прокуратури. Наказом НКЮ СРСР і Прокурора СРСР від 24 червня 1941 р. установлювався порядок здійснення прокурорського нагляду, участі у діяльністі військових трибуналів.

Обласні та районні прокуратури прифронтової смуги були во­єнізовані, а згодом на воєнний стан переведено практично всі ланки прокуратури республіки. Прокурори, що працювали в прифронто­вій смузі, залишались у підпорядкуванні Прокурора УРСР, але здійснювали свою діяльність у тісному взаємозв'язку з військовою прокуратурою. Наказом Прокурора СРСР від 27 серпня 1942 р. апа­рат прокуратури республіки реорганізовано в оперативну групу Прокуратури УРСР. Надалі частина працівників прокуратури була призвана до лав Червоної армії, евакуйована і продовжувала свою роботу в органах Прокуратури РРФСР та інших республік.

Надзвичайні обставини першого етапу війни призвели до ще більшої централізації керівництва всіма службами державної без­пеки і охорони громадського порядку.

Постановою ДКО від 17 липня 1941 р., Указом Президії Вер­ховної Ради СРСР від 20 липня 1941 р. НКВС і НКДБ СРСР об'єд­нано в Народний комісаріат внутрішніх справ СРСР. На початку серпня були об'єднані наркомати внутрішніх справ і державної безпеки УРСР.

Одним з найважливіших завдань органів внутрішніх справ та державної безпеки стала охорона тилу радянських військ. Постано­вою Раднаркому СРСР від 25 червня 1941 р. «Про начальників охо­рони військового типу» запроваджується інститут фронтових і ар­мійських начальників охорони військового тилу. 26 червня 1941 р. наказом НКВС СРСР були призначені начальники військ з охорони тилу фронтів, у тому числі і на території України. їм підпорядкову­валися прикордонні, оперативні, конвойні війська, війська НКВС з охорони залізничних споруд і особливо важливих підприємств про­мисловості, розміщених на території Української республіки.

Для формування, озброєння і навчання винищувальних бата­льйонів при НКВС УРСР, обласних, міських і районних управлін­нях та відділах були організовані оперативні групи. Організація і напрями роботи оперативних груп визначались у розпорядженні наркомату внутрішніх справ УРСР від 16 липня 1941 р.

На органи внутрішніх справ та державної безпеки лягла пля­мою репресивно-каральна функція. Це передусім участь у діяльно­сті «загороджувальних загонів», яким, згідно з сумнозвісними нака­зами міністра оборони СРСР № 160 від 16 серпня 1941 р. і № 227 від 28 липня 1942 р., надавалося право розстрілу «у позасудовому по­рядку». Ці загони брали участь у знищенні значної кількості в'язнів радянських тюрем¹.

Основні завдання органів НКВС з розгортання в тилу ворога збройного опору сформульовано директивою НКВС УРСР від 14 серпня 1941 р. З липня 1941 р. до червня 1942 р. тільки органами НКВС УРСР було сформовано, підготовлено, озброєно і закинуто в тил ворога 778 партизанських загонів, 662 диверсійні групи, які на­лічували близько ЗО тис. чоловік, а також 505 розвідників, кур'єрів, зв'язкових.

Відповідно до Указу «Про воєнний стан» значно розширились обов'язки органів міліції.