111. Психологічна теорія права

Прагнення рішучого і безумовного звільнення теорії права від вузького юридичного догматизму на основі нових досягнень модної наприкінці XIX — початку XX ст. психологічної науки привело до створення оригінальної психологічної теорії права Левом Петражицьким (1867—1931). Вчений виходив з того, що науки про право, державу, моральність має спиратися на аналіз психологічних явищ. Він вважав незадовільним ділення психічних явищ на пізнання, почуття і волю і ввів поняття емоцій, що мають двосторонній, пасивно-активний характер. Емоції, за Петражицьким, — «істинні мотиви, «двигуни» людської поведінки». Серед емоцій особливу роль грають емоції етично-моральні і правові. Моральні емоції імперативні, тобто обов´язкові, правові — імперативно-атрибутивні. Імперативна природа вбачалась автором в усвідомленні особою свого обов´язку, атрибутивна — в усвідомленні свого права. Розвиток права, моралі, естетики і навіть перехід від правової системи рабства до права «вільної праці» і конкуренції — наслідки і продукти «прогресу народної психіки».

Найбільш сильний вплив на суспільство справляє право. Воно є особливою формою (різновидом) психічних переживань. Право вище моралі. Етична мотивація, свідомість обов´язку породжує моральні обов´язки, що важливо, але недостатньо у відносинах між двома сторонами. Обов´язки, «закріплені за іншими, за якими те, чому зобов´язана одна сторона, належить іншій стороні, як щось їй належне» Петражицький називає правовими, або юридичними обов´язками. Вони лежать в основі правовідносин, прав осіб і закріплюються в юридичних нормах.

До сфери дії права, за Петражицьким, входить безліч «життєвих випадків і питань поведінки», не передбачених офіційним пра­вом. Останнє передбачає, на його думку, «мікроскопічну величину» життєвих випадків і поведінки. Він відносив до правових норм безліч правил, у т.ч. правила різних ігор (і дитячих), правила ввічливості, етикету і т.п. Прагнув визначити природу права, «що обіймає й об´єктивне, і суб´єктивне право», знайти універсальну формулу права, що охоплювала б різні типи праворозуміння, про­стежити формування юридичних норм у правосвідомості.

Розширене тлумачення права Петражицький переносить і на його джерела. Відмовившись від сформульованих догматичних тлумачень джерел права і прагнучи охопити всі його форми, він дає свою їх класифікацію. У державі, говориться в «Теорії права і держави в зв´язку з теорією моральності», відбувається диференціація права на офіційне («підлягає застосуванню і підтримці з боку представників державної влади») і неофіційне («позбавлене такого значення в державі», «не начальницьке право»). Далі теоретик виділяє інтуїтивне і позитивне право. Він вважає, що існує безліч систем інтуїтивного права — «інтуїтивних прав стільки, скільки індивідів». Інтуїтивне право — це просто почуття справедливості, усвідомлення свого обов´язку. Якщо позитивне право встановлює «одноманітний шаблон правил для більш-менш значних мас людей», тобто універсальне, то інтуїтивне право має індивідуально-мінливий характер, його зміст визначається індивідуальними умовами життя кожного, його характером, вихованням, освітою, соціальним станом, професійними заняттями і т.д. У кожній країні співвідношення інтуїтивного і позитивного права залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Росія є «царством інтуїтивного права переважно». До її складу входять народи, які стоять на різних ступінях розвитку, з безліччю національних правових систем і релігій. До того ж, вважав вчений, російське законодавство знаходиться в незадовільному стані, а його застосування масово підмінюється офіційною дією інтуїтивно-правових переконань.

Далі у Петражицького слідують: звичаєве право («яке, не будучи встановлено законом ..., фактично виконується»), у ньому — два види — 1) право звичаїв предків, традицій, старовини і 2) право сучасних звичаїв, «загальноприйнятого»; право судової практики, що також одержує в психіці людей значення нормативного факту; міжнародне право. А ще — «книжкове право» (священні книги, Звід законів Юстиніана, збірники звичаєвого права), «право прийнятих у науці думок», «право юридичної експертизи», «право юридичних приказок і прислів´їв» та ін. Так ідея правового плюралізму у Петражицького безмежно розширила поняття права.

Підкреслюючи вплив, «тиск» неофіційного, інтуїтивного права на офіційне, Петражицький водночас застерігав про непри­пустимість зведення інтуїтивного права навіть найбільш освічених соціальних верств суспільства в масштаб для оцінки діючих законів. Реформи законодавства необхідно проводити на основі наукових знань, вважав вчений, і пропонував створити особливу науку — політику права. Якщо теорія права має бути позитивною наукою, то політика права — прикладною дисципліною, покликаною поєднати знання про право із суспільним ідеалом, очищати психіку людей від антисоціальних схильностей і на­правляти їх поведінку в бік загального блага за допомогою розробки «...начал бажаного, раціонального права в законодавстві». Саме політика права свідомо поведе людство вперед у тім напрямку, куди воно рухається несвідомо, емпірично.

Держава, вважав Петражицький, служить праву, забезпечує здійснення права і змінюється відповідно до потреб його системи. «Найважливішим служінням загальному благу з боку державної влади ... є служіння праву; і державна влада є владою службовою насамперед і переважно стосовно прав громадян і права взагалі».

Суспільно-політичні ідеали Петражицького були близькі до етичного соціалізму (а в Україні — до «громадівського соціалізму»). Він теж бачив необхідність заміни «деспотичного режиму системою державного й общинного самоврядування», вважав, що в майбутньому право зживе себе і поступиться місцем нормам моральної поведінки. «Взагалі право існує через невихованість, дефективність людської психіки, і його завдання полягає в тому, щоб зробити себе зайвим і бути скасованим».

Психологічна теорія права і моральності Петражицького, яка викликала активну критику в юридичній літературі, мала чимало послідовників. Вона вперше показала недостатність позитивістського і природно-правового тлумачення права.

Висновки

Таким чином, наприкінці XIX — початку XX ст. у вітчизняній і російській політико-правовій думці плідно розроблялася теорія правової держави, в першу чергу такі її аспекти, як природа, поняття, ознаки правової держави. Правова держава переважно трактувалася як конституційна, соціальна (у перспективі), вища форма політичного буття, якій повинні бути притаманні: певна форма державного правління — конституційна монархія чи республіка з представницькими установами, унітарною чи федеративною формою державного устрою з демократично-ліберальним державним режимом. Як основні принципи правової держави виділялися й обґрунтовувались: зв´язаність державної влади і громадян правом, виокремлення гілок влади, підпорядкування законодавчого й адміністративних органів судовому контролю, наявність місцевого самоврядування, верховенство права і правова рівність громадян, відповідність закону праву тощо. Особливу увагу теоретиків правової держави привернули і знайшли теоретичне вирішення проблеми прав і свобод людини і громадянина — свобода особистого самовизначення, забезпечення основних прав людини і поваги до правової особистості, право на гідне існування та ін. Це було безсумнівно видатним внеском у розробку світовою правовою думкою теорії правової держави, який не втратив багато в чому свого теоретичного значення і сьогодні. Вагомим є внесок у її розвиток і представників «української школи» правознавців.

Успіхи розвитку суспільних наук (соціології, психології, історії) викликали використання в юриспруденції різних методів до­слідження політико-правових явищ. Прихильники соціологічних концепцій права бачили основу права в правових відносинах, на­цілювали юристів на першочергове вивчення інтересів людей, їх розмежування і захист за допомогою держави. Ковалевський вважав як право, так і державу засобом забезпечення солідарності, «замиреного середовища» у суспільстві, запропонував порівняльно-історичний метод у юриспруденції. Формально-догматична юриспруденція закликала досліджувати право насамперед як систему загальнообов´язкових норм поведінки, вирішувати правові спори поза ідеологією держави і політики права, ґрунтуючись тільки на догмі права. Нормативно-етична концепція права Нов-городцева обґрунтовувала суспільний ідеал значення для права і моралі. Концепція Кістяківського була орієнтована на вивчення права як частини культурної творчості людей. Л. Петражицький виходив з того, що право коріниться в психіці індивіда. Він вважав, що інтерпретація права з позиції психології індивіда дозволяє поставити юридичну науку на грунт достовірних знань.

Кожна з цих теорій права заслуговує глибокого вивчення не тільки з погляду історико-порівняльного правознавства, але і доктринального мислення, вирішення сучасних політико-правових проблем.