40. Неокантіанство г. Челпанова.

Г. Челпанов у своїх філософських поглядах дотримувався неокантіанства, з позиції якого критикував матеріалізм за заперечення ним реальності духовного і спроби вивести свідомість тільки із матеріальних процесів і станів. Щоправда, себе він не вважав ні кантіанцем, ні неокантіанцем, а й називав свої погляди трансцендентальним реалізмом, а пізніше — ідеал-реалізмом. Однак впливи неокантіанства чітко простежуються не тільки в його наукових роботах, а й у навчальних посібниках. Як і інші російські неокантіанці (О. Введенський, І. Лапшин), він не заперечував світоглядної функції філософії, а наголошував на тому, що вона має займатися найбільш загальними питаннями буття і зосереджувати в собі знання у формі світорозуміння, яке одночасно має стати основою людського життєрозуміння. Проте основою філософського знання вчений визнавав гносеологію з орієнтацією на кантіанство, запозичивши у Канта доведення можливості пізнання надчуттєвого за допомогою практичного розуму.

За Челпановим, необхідною основою будь-якого пізнання є наявність у свідомості апріорних ідей та елементів, які об´єднують у досвід всі сприйняття й уявлення. Головним у досвіді є робота думки, яка за допомогою самоспостереження і рефлексії виявляє у свідомості людини апріорні ідеї, що є основою її пізнавальних здібностей. Таке розуміння пізнання ґрунтується на тезі, що у пізнанні людина має справу не безпосередньо з речами, а тільки з тим, що думає про них, з поняттями про ці речі. Сама ж річ не така, як вона є, а така, якою вона може бути, щоб людина її мислила. Ця мислима річ не подається у зовнішньому досвіді, бо суб´єкт пізнає її із споглядань закономірної діяльності свідомості, спостережень діяльності духу. Функція суб´єкта у цьому випадку полягає в тому, що у своєму діяльному ставленні до світу він перетворює дійсність, ідеалізує і раціоналізує її, якщо вона у первісному вигляді чимось не влаштовує його.

На думку Г. Челпанова, остаточно розв´язати проблему пізнання неможливо, якщо виходити тільки з визнання об´єктивного світу, повністю залежного від свідомості, бо в такому разі з´являються труднощі в поясненні походження людських відчуттів. Щоб з´ясувати, що викликають ці відчуття, Челпанов, як і Кант, допускав існування речей самих по собі. Об´єктивно існує, стверджував він, те, що підлягає перетворенню і розкладу, зберігається кількісно. Наприклад, матерія у вигляді атомів як субстрат, носій матеріальних явищ. Таке припущення, вважав Челпанов, дає можливість встановити суттєві закономірності зв´язку між відчуттями і реальними фактами, де відчуття є символами речей, які обов´язково містять у собі суб´єктивний елемент, що цілком узгоджується з гносеологічними настановами Канта, згідно з якими образ речі, наявної у відчуттях, відрізняється від самої речі і одночасно відповідає їй. Тлумачення вченим речі самої по собі орієнтоване на збереження автономності світу, де річ постає і джерелом об´єктивності, і причиною відчуттів, єдністю свідомості. Функція свідомості полягає у підведенні змісту реального буття під категорії, завдяки чому пізнання є поєднанням об´єктивної закономірності природи і суб´єктивної діяльності свідомості. У концепції філософа таке поєднання передбачало визнання більшої реальності духовного, психічного розуміння матеріального світу як такого, що через особливості пізнання об´єктивується, протистоїть суб´єкту. З цією неокантіанською установкою Челпанов погоджувався і вважав онтологічну проблематику другою за значущістю після гносеологічної. На його думку, основним питанням онтології є пошук начал або принципів усього сутнього, з чого складається все, що існує. З огляду на це формуються основні філософські напрями. Він дотримується погляду щодо існування в досвіді людей двох категорій явищ: у внутрішньому досвіді — почуття, думки, бажання, все те, що називають психічними процесами; а в зовнішньому — матеріальні речі, які характеризуються тривалістю, здатністю до руху, проникністю. Тобто, з одного боку, людині дано щось духовне, а з іншого — матеріальне. Крім цих категорій явищ, у досвіді нічого не існує. Визнання першоосновою всього існуючого тільки духовного начала зумовлює ідеалізм, тільки матеріального — матеріалізм.

41. Позитивізм як філософська течія в Україні. Загальна картина філософського професійного знання в  Україні.кінця  XIX  початку XX ст. складається із спектру  філософських шкіл  і напрямів, що охоплюють поле від позитивізму до релігійного екзистенціоналізму. Осередками  розвитку академічної філософії,  як  і  належить, були   університети  Києва,  Харкова, Одеси тощо.  Але  лише  тут  не замикалися      обрії     професійно-філософської       активності. Позауніверситетською,  по  суті,  була  діяльність   найзначнішоґопредставника  позитивістської  філософії,  що  багато  зробив  для популяризації позитивістських ідей в Україні, В. Лесевича (1837  — 1905 рр.).   Виникнення  позитивізму,  вважає  В.  Лесевич,  є   природним результатом   еволюції 

 наукового  знання,   яке   вже   не   може задовольнитися    умоглядною   аргументацією   та  

 «діалектичними тонкощами».  Натомість усвідомлюється потреба широко застосовувати дослідний  метод,  ретельно вивчати факти, що й  прагне  здійснитикожна  наука, виробляючи на цьому грунті певну систему  позитивного знання.  Позитивізм підсумовує результати, здобуті кожною  наукою об'єднуючи їх у систему, яка є «найбільш широке, глибоке і  повне, наскільки це можливо, узагальнення наукових результатів».     Абсолютизуючи роль суб'єктивного фактора в процесі  пізнання, В.  Лесевич  обґрунтовує  фактично  позицію  агностицизму  в  дусі беркліансько-юмівської гносеології.      Принагідне  зазначимо, що ідеї позитивістської  філософії  на межі XIX   XX ст. були досить популярні в 

колі  природодослідників. Видатними   представниками   позитивістської   соціології    стали вихованці  Харківського  університету Л.  І.  Мечников  та  М.  М.Ковалевський. Обидва вони більшу частину свого творчого життя  про вели за кордоном — Л. Мечников у Швейцарії, М. М. Ковалевський — у Франції,  активно  розробляючи соціологію в  дусі  позитивізму.  Узаснованій М. Ковалевським в Парижі Російській вищій школі читався курс  історії  України. Згодом він разом з М.  Грушевським  та  М. Туган-Барановським  редагував видання  «Український  народ  в  его прошлом   и   настоящем».  Ідеї  М.  Ковалевського   вплинули   настановлення  світогляду  М.  Грушевського.  Але,  загалом,   середпрофесійних  філософів в Україні позитивізм як цілісна філософська доктрина не знайшов широкої підтримки. Сприймаючи окремі ідеї позитивізму,   вони   критично  ставляться  до  заперечення   значення філософії,   намагаються   здолати  кризу   класичної   філософії, при цьому за філософією право на самостійне існування.

42. Історико-філософська концепція О. Гілярова. Ідей панпсихізму, проте в інтерпретації Г. Фехнера дотримувався і Олексій Микитович Гіляров, якому належить чільне місце в історії Київського університету, формуванні в ньому філософської культури. Син відомого в Москві слов'янофіла, публіциста, вченого Микити Петровича Плярова-Платонова, О. Гіляров народився 8(20) грудня 1855 р. По закінченні Московського університету деякий час навчався в Парижі у відомого психіатра і психолога Ж. Шарко. В подальшому захопився історією філософії, зокрема античною. З 1883 по 1887 р. — приват-доцент Московського університету. Після захисту магістерської дисертації "Греческие софисты, их мировоззрение и деятельность в связи с культурной историей Греции" О. Гіляров перейшов до Київського університету. Античній філософії була присвячена і докторська дисертація О. Гілярова "Источники и софисты. Платон как исторический свидетель. Опыт философской критики". 3 1891 р. професор Київського університету, де читав курс "Введение в философию" і широкий курс історії зарубіжної філософії '— "Философия в ее существе, истории и значении". Крім університету читав також курс психології і "Введение в философию" на Вищих жіночих курсах. За свідченням В. Асмуса, відрізнявся високим інтелектуальним смаком, естетичною досконалістю думки і мови, користувався загальною повагою на історико-філологічному факультеті.

Як уже зазначалось, О. Гіляров був прибічником і послідовником панпсихізму Г. Фехнера, витлумачуючи його вчення як послідовну систему поглядів про всезагальний зв'язок усіх елементів дійсності з їх духовною єдністю. Всесвіт він розглядав як живий організм, де свідомість не виникає, а існує вічно, не має іншого джерела, крім самої себе. Матерія без мислення немислима, недопустима. Існує лише те, що покладається свідомістю і усвідомлюється, все інше не існує. Звідси О. Гіляров доходив висновку про тотожність буття і свідомості, про те, що оточуючий нас світ є знанням чи символом духовної сутності. Щоб вивчити природу, ми маємо вивчити дух, дійти до усвідомлення, що змістом свідомості є увесь Всесвіт, оскільки про нього ми можемо знати лише через свідомість. У межах філософського ідеалізму О. Гіляров висловлював елементи релігійного скептицизму і вільнодумства. Останнє особливо чітко проявлялось при натурфілософській інтерпретації ним історико-філософського курсу, пояснення неоплатонізму в дусі М. Кузанського. В радянський період він зробив спробу перейти на позиції марксизму, підготував у 1926 р. працю "Схема истории философии в освещении исторического материализма", яка внаслідок певних причин (думається, що основну роль тут відіграли загальні філософсько-світоглядні позиції самого Гілярова) так і залишилася незавершеною.

У другій половині XIX — на початку XX ст. в Україні продовжує користуватися попитом філософія Канта в її новітніх інтерпретаціях. Найвпливовішим представником неокантіанства як в українській, так і в російській філософській думці загалом не без підстав вважають професора Київського університету Г. Челпанова.