24. Філософські погляди д. Веланського.

Данило Велланський

За Д. Велланським, предметом філософії виступали позитивні начала природи як можливої сутності фізичних в ній змін. Тому всі людські свідчення підлягають впливу філософії, де між фізикою і метафізикою не існує різких відмінностей, а реальне розглядається в єдності з ідеальним. Дійсною філософією Велланський вважав фізіологію, яка не відокремлена від фізики. Перша, на його думку, вивчає зміни органічного світу, розглядає внутрішнє, душу, ідеально сутнє універса; друге — зовнішній світ, тіло, загальну форму. Звідси виводив послідовність наук: фізика — органічна фізика або фізіологія — антропологія. Щодо самого пізнання, то Велланський пов'язував його з трьома розумовими самосвідченнями людини: момент суб'єкта, який спостерігає, розгляд об'єкта і пізнання самого себе. Тільки тоді, коли людина пізнає себе у повному розумінні цього слова, знайде внутрішній світ в собі, тоді і здійснюється пізнання абсолютної сутності природи. Значну увагу Велланський приділяв проблемі суперечностей, розглядаючи суперечність усього існуючого як закономірність, що пронизує весь світ, всі матеріальні та духовні явища. Водночас на відміну від тих романтиків, які абсолютизували роль і значення поезії, він як романтик ставив філософію вище від поезії, наголошуючи, що філософія не може бути справою всіх людей і філософії нікого не можна навчити, оскільки для неї потрібна природна самостійність кожного. Свідченням цього є той факт, що якщо космос породжує мало поетів, то філософів ще менше, бо філософія набагато вища і важча за поезію. Тому кожна нація мала і має своїх великих поетів і відомих артистів, та не кожна з націй має справжніх філософів.

Д. Велланський на все життя зберіг любов до України, хоча Київ не любив за його тодішній провінціалізм, листувався з видатними діячами української культури (М. Максимовичем, М. Білозірським, І. Мартосом), надсилав їм свої книги. Студенти Києво-Могилянської академії (на той час духовної академії) називали Д. Велланського своїм першим філософом. Справжній характер і стан нації він вбачав тільки в простому народові, його житті.

Ідеї романтичної натурфілософії Шеллінга, провідниками яких стали М. Курляндцев, К. Зеленецький, Й. Міхневич, знайшли сприятливий грунт для свого розвитку в Рішельєвському ліцеї.

25. Романтичні ідеї Кирило-Мефодіївців.

Синтез ідей романтизму і народності в єдності літературного, соціально-політичного та національно-визвольного аспектів знайшов відображення в діяльності та творчості діячів таємної організації "Кирило-Мефодіївське братство". Організоване в Києві у грудні 1845 р. воно проіснувало до березня 1847 р. До його складу ввійшло близько ста представників різночинної інтелігенції. Душею братства були його організатори: чиновник при Київському генерал-губернаторстві М. Гулак, професор Київського університету М. Костомаров, колишній студент цього університету В. Білозірський, геніальний український поет Т. Шевченко, культурний діяч П. Куліш. У соціокультурному аспекті братство, за висловлюванням В. Скуратівського, являло собою духовну реставрацію змагань українського бароко і очевидний складник всеєвропейського руху в бік синтезу християнства з модерним історичним життям внаслідок тягаря всіх можливих і неможливих форм людського відчуження спраглого якоїсь навічної, фундаментальної людської і людяної істини. Звідси ЇЇ політичне спрямування: звільнення селян від кріпацтва, національна свобода українського народу. Найважливіші програмні документи для Кирило-Мефодіївського братства написав М. Костомаров: "Книги буття українського народу", відомі під назвою "Закон божий", "Статут слов'янського товариства" і звернення до найбільших слов'янських народів — росіян, українців, поляків. Оцінюючи ці документи, особливо "Книги буття...", В. Скуратівський не без підстав зазначав, що це вже були не "Конституція" Пилипа Орлика, не потомственні і доволі станово-егоцентричні "діаріуші" автономістичної старшини, навіть не "Історія Русів", а перший могутній крик народження нації. Засудження автократизму і тиранії в цих документах поєднувалося із захистом ідей соціальної свободи і рівності, рівноправності і братського союзу народів, простим і дохідливим поясненням українському читачеві, що український народ може і повинен бути суб'єктом історичного процесу нарівні з іншими, а не в принизливому від них положенні. Існують різні думки щодо єдності поглядів, програмних і тактичних вимог, мети і завдань членів товариства. Відповідно до рішення ЦК ВКП(б) і ЦК ВКП(б)У з питань історії, літератури і мистецтва, прийнятого в 1947 р., членів товариства розподілили на революційно-демократичне та буржуазно-ліберальне крило, а сам рух кирило-мефодіївців почали розглядати як такий, що йшов за тими рухами, які відбувалися в Росії в цілому, що справи братчиків знаходили підтримку з боку передових верств російської інтелігенції. Поділ членів товариства на революціонері в-демократів та буржуазних лібералів наші історики виконували на підставі показань у III відділенні студента Андрузького. Ця точка зору відбита і в "Історії філософії на Україні" (К., 1989. — Т. 2. — С. 75), де підкреслюється: "За історичних обставин даного часу ... були реальні умови формування двох ліній — революційно-демократичної та буржуазно-ліберальної. Це характеризує Росію в цілому, а в її складі й Україну 40-х років... На одному полюсі були В. Г. Бєлінський і Т. Г. Шевченко, ліве крило гуртка петрашевців, на другому буржуазні ліберали типу В. Боткіна, К. Кавеліна, М. Костомарова, П. Куліша". Отже, Т. Шевченко стояв на боці революційних демократів, знаходив підтримку з боку Бєлінського, а Костомаров і Куліш були буржуазними лібералами, до того ще й ідеологами буржуазного націоналізму, за що Бєлінський називав їх, особливо Куліша, образливими словами. Однак ці образливі слова відносились і до свого "однодумця" — Шевченка.

Представники головної мети: Костомаров помірковано; повним послідовником мети: Гулак. Представники малоросійської мети: поет Шевченко і Куліш, у вищій мірі помірковані — Посяда, казений селянин; він тільки й думав, що про селян". Шеф жандармів граф О. Орлов підтримав поділ Андрузького, говорячи про братчиків слов'янофілів та українофілів, небезпечними з яких вважав українофілів, але разом з тим доходив висновку, що "всі вони не заговорники, не зловмисники і захоплюються тільки: слов'янофіли — модним напрямом наук, а українофіли — палкою любов'ю до батьківщини". "Міри попередження" Орлов радив вжити передусім проти українофілів, "оскільки думки останніх про відновлення народності їх батьківщини можуть повести малоросіян, а за ними й інших підвласних Росії народів до бажання існувати самостійно".

На сьогодні існують й протилежні думки про єдність, цілісність поглядів братчиків, спільність їх мети.