14.Загальна характеристика філософії Відродження. Гуманізм і реформація.

(методичка) Відродження – це перехідна історична епоха. На зміну теоцентризму приходить антропоцентризм. Поряд із Богом з’являється постать людини як “співтворця”. Вивчаючи філософію епохи Відродження, студенти повинні передусім усвідомити значення термінів “Відродження”, “гуманізм”, “Реформація”. Звернути увагу на те, що Відродження поділяють на Раннє (італійське) та Пізнє (північне), вміти розкрити у чому полягали між ними відмінності, назвати представників. Особливу увагу радимо звернути на вчення Лоренцо Валли, Ніколая Кузанського, Джованні Піко делла Мірандоли, Ніколло Макіавеллі, Еразма Роттердамського, Томаса Мора, Мішеля Монтеня.

Відродженням в історії називають сукупність філософських учень, створених у період розпаду феодального й зародження капіталістичного суспільства. Це посередницька ланка між середньовічною схоластикою і науково-філософським мисленням Нового часу, перехідна розумова епоха. Вона характеризувалась незавершеністю, неоднорідністю теоретичної свідомості. Незважаючи на те, що вона переборола схоластику, все ж успадкувала від неї її безліч рис. Це було звільнення думки від схоластичної мудрості, коли схоластичний раціоналізм поступився вільним формам пізнання. Ідейними джерелами цієї філософії були: антична філософія (вчення Платона і неоплатонізм, очищена від середньовічних перекручень філософія Арістотеля, матеріалістичні концепції, зокрема епікуреїзм); єресі, які розхитували догматичну офіційну релігійну ідеологію; східна (насамперед, арабська) філософія; передові тенденції середньовічної філософії, зокрема номіналізм, раціоналістичні та емпіричні тенденції в теорії пізнання. Здійснювався докорінний перелом у поглядах на природу. Всесвіт став предметом дослідницького інтересу. З'являлись натуралістичні вчення про нескінченність і нествореність світу. Цьому сприяли й епохальні відкриття (особливо геліоцентрична концепція М.Коперніка), винаходи XV—XVI століть, розвиток нових галузей промисловості. Істотною рисою філософії Відродження, як і всієї культури тієї доби, був гуманізм, у якому виразилися різнобічні запити людської особистості. Будучи відображенням своєї епохи, філософія Відродження не була простим відновленням античних концепцій. Вона мала й свій власний, досить багатий зміст. У ній прослідковуєть-ся боротьба матеріалістичних тенденцій з ідеалізмом. Важливою рисою цієї філософії було прагнення пояснити існування нескінченного матеріального світу, розуміючи його як такий, в якому панує єдиний закон причинно-наслідкових зв'язків. До найважливіших проблем філософії Відродження треба віднести: онтологічні (точніше — натурфілософські) проблеми, зокрема питання про сутність матерії, руху і його джерел; гносеологічні; філософські аспекти політики, етики, естетики тощо. Дослідники природи перебували, з одного боку, під впливом успіхів природознавства і античних матеріалістичних традицій, аздругого, — платонізму, неоплатонізму та арістотелізму. Внаслідок цього одні мислителі стали послідовниками атомістичної концепції (Г.Галілей, М.Монтень, П.Шаррон та ін.), а інші — пантеїстичної (Микола Казанський, Б.Телезіо, Дж.Бруно). Пізніше перша концепція, будучи збагаченою досягненнями природознавства, була покладена в основу поглядів видатних матеріалістів XVII—XVIII ст. Друга теж зробила відповідний вплив на філософію Нового часу, зокрема на вчення Б.Спінози. Аналізуючи проблему руху та його джерел, більшість мислителів Відродження вбачали причину руху в самій матерії, розглядаючи рушійну силу як невід'ємне від матерії розумне начало ("світова душа" у Дж.Бруно, Ф.Патріці; "архей" — активна життєва сила у Парацельса; вічний божественний розум у Т.Кампанелли). Послідовніших поглядів на цю проблему дотримувалися Леонардо да Вінчі йТелезіо. Так, Леонардо приписував рух самій матерії, розглядаючи його активність, вічний кругообіг, при якому жоден елемент природи не зникає, а тільки перетворюється в інший. Значні зрушення були й у теорії пізнання. Вона була спрямована проти схоластики й релігійного догматизму. В ній високо цінувався досвід, чуттєвість як найважливіший, хоч і перший крок у процесі пізнання. Разом з тим деякі філософи епохи Відродження визнавали й важливу роль розуму (Дж. Бруно навіть піддав критиці емпіризм). Правда, в творчості деяких філософів ще зберігався зв'язок із середньовічними та релігійними традиціями. Проте загалом, допускаючи іноді як компроміс пізнання з існуванням віри, філософи Відродження стояли на грунті матеріалістичної гносеології, про що свідчать такі її положення: визнання пізнаваності людиною навколишнього світу таким, яким він є; визнання дії зовнішнього світу як джерела пізнання на органи чуття, які переробляють результати цієї дії; заперечення природжених ідей і якоїсь особливої нема теріальної субстанції, яка нібито керує процесом пізнання людини; визнання великої сили розуму і логічної діяльності, без якої одними лише чуттєвими образами не можна досягти істинного знання1. Для гносеологічних і натурфілософських учень епохи Відродження характерна діалектичність. Метафізика і механіцизм склалися тільки в XVII ст. Значний вклад у теорію пізнання внесли Дж. Бруно, Микола Казанський, Мішель Монтельта інші мислителі епохи Відродження. Змінювались погляди на людину та місце її у Всесвіті. Тео-центризм витісняється антропоцентризмом. Людину стали розуміти як вільну і необмежену в своїх можливостях. Світське мислення, яке виводило людину із релігійної компетенції, перетворювало її на найвищу цінність, ставило її у центр світоглядної перспективи. Переглядалися й погляди на суспільство. Паралельно з боротьбою проти церковного абсолютизму робилися спроби обгрунтувати ідею громадянського суспільства, яке було б незалежним від релігійних санкцій (Н. Макіавеллі, Ж. Боден). В епоху Відродження виникли й перші соціалістичні утопії (Т. Мора, Т. Кампанелли), які мають глибокий сенс як ідеал майбутніх поколінь, хоч і неодноразово були використані для авантюристичних експериментів. Етичні концепції Відродження перебували під впливом епікурейської школи, яка найбільше відповідала ідеалам гуманізму, тій жадобі життя, земного щастя, всебічного розвитку особистості/реабілітації земної краси, які були притаманними для молодої буржуазії. Зрозуміло, що атараксія епікурейців і апатія стоїків були неприйнятними для етики Відродження. Необхідно зазначити, що в етиці цієї епохи мали місце елементи індивідуалізму, егоїзму та волюнтаризму. У сфері естетики Відродження не залишило завершених теоретичних систем. Проте талановиті митці тієї епохи в трактатах, присвячених проблемам теорії мистецтва, часто виходили у сферу естетичної науки. Це стосується насамперед праць геніального митця і вченого Леонардо да Вінчі. Відомими мислителями Відродження були Г. Галілей, М. Коперник, Дж. Бруно, Т. Мор, Т. Мюнцер, Т. Кампанелла та багато інших. І все ж філософія Відродження не повністю порвала зі схоластикою. Хоч вона й заперечила теологію, замінивши її науково-раціоналістичними і натуралістичними теоріями, та все ж залишилась перехідною на шляху до послідовних форм науково-філософського світогляду.