9.Антропоцентризм філософії Сократа.

(методичка) Сократ (469-399 рр. до н.е.)рішуче повертає напрям філософських досліджень від космосу, природи до людини. “Пізнай самого себе” – це вихідна теза сократівського філософування. Про Сократа дізнаємося із творів Платона й Ксенофонта. Він принципово не записував свої думки, вважаючи, що справжнє знання, мудрість, істину можна знайти лише у бесіді з опонентом, у живому діалозі, полеміці. Саме це він і називав діалектикою (від грец. вести бесіду, сперечатися). Отже, “сократівський метод”полягав у веденні бесіди-діалогу, у ході якого Сократ ставив запитання своїм співрозмовникам, отримував відповідь, ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженні опонента і т.д. Коли його співрозмовник остаточно заплутувався у суперечностях і цікавився думкою Сократа, то він говорив, що сам не знає відповіді. Саме цей момент відображений у відомій тезі Сократа: “Я знаю, що я нічого не знаю”.За допомогою вміло підібраних запитань Сократ виявляв слабкі місця в знаннях опонента. У цьому полягає так звана сократівська іронія.Обговорюючи проблему людини, Сократ ставив запитання про такі істотні характеристики людини як “мужність”, “розсудливість”, “краса”. Розуміючи неможливість існування загального як конкретно-індивідуального існування, Сократ каже: “Я вічно блукаю і не знаходжу виходу”.

Для Сократа мораль зливається із знанням. Істинна моральність – це знання того, що таке благо і прекрасне і водночас із тим корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Вважаючи знання основою справжньої моральності, Сократ допомагав слухачам, учням допомогти здобути нове знання (“майєвтика”).Основними доброчесностями Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці доброчесності людина набуває шляхом пізнання та самопізнання.Сократ займається пошуком раціонального, логічно-понятійного обґрунтування об’єктивного характеру етичних оцінок, моральної природи держави і права. Він розрізняє природне право й закон держави, але, водночас і те, і інше виходить із раціональних засад. На цій основі Сократ доходить до висновку про тотожність розумного й закономірного, морально-справедли­вого і законного. Філософсько-правові ідеї Сократа – це приклад мужньої громадянської позиції. Для глибшого усвідомлення цієї риси Сократа рекомендуємо прочитати праці Платона “Апологія Сократа”, “Крітон”, “Федон”.

(Вікіпєдія) Філософські погляди

До історичного Сократа нас ведуть ранні діалоги Платона, які безпосередньо примикають до «Апології» — «Лахес», «Хармід», «Лізіс». Саме за цими творами Платона можна скласти уяву про те, якою була філософія і діалектика Сократа.

У центрі філософії Сократа — людина, але вона ним розглядається насамперед як моральна істота, тому філософія Сократа — це етичний антропологізм. Головним предметом бесід Сократа були питання етики — питання про те, як треба жити. Його мета — виховати в своїх учнях філософів. Інтересам Сократа були чужі як міфологія, так і метафізика. Він виходив із фалесівського«Пізнай самого себе» і «Я знаю, що я нічого не знаю». Поставивши у центр своєї філософії людину, Сократ стверджує, що пізнати світ людина може, тільки пізнавши себе, свою душу, вчинки, і в цьому полягає основне завдання філософії.

Сократ вважав: філософія збагачує людей, припускаючи, що правильні дії виходять із правильних знань, а чеснотам можна навчити. Намагався обґрунтувати моральністьрозумом, що ставило під сумнів святість традиційних норм. Переконання Сократа в існуванні об'єктивної істини приводить його до висновку, що існують об'єктивні моральні норми, що відмінність між добром і злом не відносна, а абсолютна.

Головним завданням філософії він вважав раціональне обґрунтування релігійно-морального світогляду. Вважав зайвим і неможливим вивчення природи і пояснення природних явищ. За Сократом, світ — творіння божества.

На відміну від попередніх йому матеріалістів, які шукали відповіді на питання, що стосуються людини, перш за все, в її ставленні до природи, Сократ підкреслював значення совісті, внутрішнього голосу, який він називав даймоніон і який був гарантією осягнення людиною істини. Даймоніон — не суб'єктивний елемент, він має божественне походження. Згідно з Сократом, за допомогою даймоніону боги виділяють людину і повідомляють сенс всьому у всесвіті. Сократ вважає людину метою всього у світі. Він відкидає натурфілософію з її причинно-наслідковими зв'язками. Сократ протиставляє їй телеологію (концепція доцільності), яка тісно пов'язана з його етичними принципами.

У бесідах і дискусіях Сократ звертав основну увагу на пізнання сутності чесноти. Для Сократа мораль зливається зі знанням. Справжня моральність, за Сократом, — це знання того, що є благо і прекрасне і разом з тим, корисне для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя. Чесноти, тобто пізнання того, що є благо, можуть досягти лише «шляхетні люди».

Основними чеснотами Сократ вважає стриманість, мужність, справедливість. Ці чесноти людина набуває шляхом пізнання і самопізнання. Чесноти, а також моральні норми і закони, засновані на них, Сократ вважав вічними і незмінними.

Своє мистецтво пізнання правди Сократ називав мистецтвом допомоги народженню — маєвтика (тут дослідники проводять паралель із тим, що мати Сократа була повитухою, жінкою, що допомагає народженню). Мета маєвтики — всебічне обговорення будь-якого предмету, визначення поняття; знаходження істини шляхом постановки питань, відповідаючи на які відповідач сам знаходить, «повиває» істину, обговорювану з установками того, хто намагається.

Сократ першим підніс знання до рівня понять. Якщо до нього філософи і користувались поняттями, то робили це стихійно, Сократ звернув увагу на те, що якщо нема поняття, то немає і знання. За допомогою сугестивних питань він деморалізує свого опонента, показуючи йому, що той нічого не знає («сократівська іронія»), для того, щоб побудувати наново його світогляд, який останній змушений визнавати вже без заперечень.

Головною метою методу Сократа було виявити моральну основу окремих випадків людської поведінки. Досягненню цієї мети служила специфічна індукція. Вона повинна була на основі виявлення загальних рис різних випадків людської поведінки показати те спільне, яке можна було б вважати загальною моральною основою людської поведінки. Загальне, отримане за допомогою індукції, фіксувалося дефініцією. Дефініцію слід було піддати новій іронії з метою виявлення суперечностей, а потім за допомогою маєвтики та індукції сформулювати нову дефініцію. Дефініція у Сократа служить понятійному впорядкуванням досягнутого знання, його видів і родів та їх взаємовідносин. Прагнення постійно виявляти суперечності у [твердження]х, зіштовхувати їх і таким шляхом приходити до нового знання є джерелом розвитку суб'єктивної діалектики. Саме тому метод Сократа був сприйнятий і розроблений Платоном і Гегелем.

Діалектика — метод питання та відповіді — не є сократівським винаходом, її винайшов Зенон Елейський. Проте Сократ суттєво розвиває діалектичний підхід всебічного розгляду предмету. Цікаво провести паралелі між Сократом та Рене Декартом, оскільки обидва вони стоять у витоках хвиль розвитку філософії. Обидва вони піддають все те критиці, що не можна логічно обґрунтувати, для того, щоб вибудувати світ за новими принципами, на нових засадах.